Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Право власності

Читайте также:
  1. A) Естественно-правовая теория
  2. D. 20.1.1). - Завещание есть правомерное выражение воли, сделанное торжественно для того, чтобы оно действовало после нашей смерти.
  3. I.1. Римское право в современной правовой культуре
  4. I.4.1) Обычное право.
  5. I.4.4) Магистратское право.
  6. II ОБЩИЕ НАЧАЛА ПУБЛИЧНО-ПРАВОВОГО ПОРЯДКА
  7. II. По правовому основанию различались иски цивильного права и иски преторские.
  8. II. Политико-правовое учение Петра Алексеевича Кропоткина
  9. II. Право частной собственности
  10. II.6.2.) Организация и правоспособность корпораций.

Питання про право власності досить широко розроблене у мусульманських юристів. Мусульманське право відрізняє власність від володіння, тобто панування над річчю на законній підставі. Захоплення речі вважається незаконним актом і не вважається володінням.

За мусульманським правом власність має три ознаки: 1) виключність у володінні річчю, оскільки єдиним володільцем її вважається власник; 2) абсолютність у розпорядженні власністю, що полягає в необмеженому праві користування річчю, але без шкоди для інших осіб; 3) постійність права власності. Відповідно до останньої ознаки в мусульманському праві не існує права давності на власність, що вважається вічною, доки існує річ.

Законність набуття власності має бути доведена одним із трьох способів: впізнанням ознак речі, які доводять, що вона є власністю цієї особи, показаннями свідків і присягою.

Способи набуття власності: 1) як воєнна здобич; 2) за допомогою цивільної угоди; 3) одержання в спадщину; 4) дарування верховною владою.

Відповідно до вчення ісламу вся земля у світі належить Аллаху як творцю світу і його посланнику на землі пророку Мухаммеду.

Світ згідно з цим вченням поділяється на країну мусульман (доруль-іслам) і країну «невірних» (доруль-харб). Халіф імам як спадкоємець Мухаммеда, представник Аллаха на землі, носій верховної влади в державі і глава усіх віруючих одержав виключне право розпоряджатися всією землею в державі і може віддавати цю землю окремим особам лише в користування, накладаючи за це обов'язок сплачувати подать.

Виходячи з цієї теорії, правознавці вважали, що завойована у ворога земля (за винятком земель необроблених) є недоторканною для приватних осіб і звертається на користь усього мусульманського суспільства. Завойовані землі можуть бути передані окремій особі лише на праві користування (хоча б і довічного), але не на праві власності.

Ця теорія відображала особливості поземельних відносин на Сході, де держава була верховним власником землі, а також існувало общинне і приватне володіння і користування землею.

Крім того, треба вказати на той факт, що в проповідях Мухаммеда і вченнях різних релігійних сект були заклики до віл новлення первісної рівності, у тому числі і загальної власності на землю.



У мусульманському праві розрізняють чотири категорії земельних володінь.

1. Священна земля. До таких земель належали:

а) хіджаз — священна земля, присвячена богу, — та частина Аравійського півострова, де за переказом жив Мухаммед, що включає місто Мекку. На цій землі заборонялося жити «невірним», а також полювати на тварин, пошкоджувати чи виривати рослини;

б) вакф — до цієї категорії належали землі, доходи з яких закріплювалися з певною релігійною, просвітницькою чи благодійною метою за установою, що здійснює цю мету: мечеттю, медресе (духовною школою), кладовищами, мазарами (гробниці святих), караван-сараями (готелі), притулками. Ці землі не могли переходити у власність халіфів (імамів) і представників світської влади. У вакф може бути обернене будь-яке майно.

Обернені у вакф предмети і землі повинні були залишатися такими постійно. Вакфна земля перебувала поза оборотом; вона не могла бути ні продана, ні заставлена, ні подарована, ні відчужена будь-яким чином, крім тих випадків, коли знищено юридичну особу, для якої був встановлений вакф, або якщо вакфне майно, залишаючись непроданим, стане непридатним.



Якщо майно, обернене у вакф для здійснення богоугодної справи або призначене для певних осіб, не може бути використане за призначенням, то воно повертається попереднім власникам або їх спадкоємцям. Акт встановлення вакфу відбувався добровільною заявою засновника в присутності каді.

2. Державна земля. До неї належали:

а) володіння повалених династій і великих земельних власників на завойованих арабами територіях. Ці землі здавалися в спадкову оренду селянам;

б) землі, завойовані у «священній війні» проти «невірних» мусульманами. Переможені, «невірні» примушувалися до укладення договору з мусульманами, на підставі якого вони відмовлялися від права власності на землю, що належала їм, але одержували її для обробки під умовою платити харадж. Ці землі були власністю держави. Подать, що стягувалася з цього розряду земель, була вкрай обтяжливою. Вона стягувалася або у твердо встановленому розмірі, або пропорційно доходу;

в) землі, власники яких прийняли іслам після завоювання; землі, які завойовані мусульманами, що перейшли до переможцыв внаслідок того, що колишні власники їх були убиті або втекли, землі, ніким не зайняті, зрошені, а потім оброблені мусульманами;

г) землі, що перебували у володінні представників правлячих династій. Доходи з цих земель надходили в особисте розпоряд­ження власників. Це право приватного володіння практично нічим не відрізнялося від права приватної власності і з часом їх власники закріплювали її за собою юридично.

3. Землі, що перебували в приватній власності. До цієї групи зараховувалися землі, що могли відчужуватися їх власникам у будь-який спосіб. У період Аббасидів купівля-продаж землі одержала вже значне поширення. Халіф Харун аль-Рашид навіть видав розпорядження, відповідно до якого земля має те ж призначення, що й будь-яке інше майно. У приватну власність переходили і так звані ікти, тобто землі феодалів, отримані ними від держави в умовне володіння як винагорода за службу.

4. Общинне землеволодіння. Цей вид володіння землею зберігався якийсь час у селян. Але їх правителі захоплювали общинну землю у свою власність.

Що стосується позбавлення права власності, то майно, яке належало мусульманину і перейшло під час розподілу воєнної здобичі у власність «невірного», мало бути повернене мусульманину.

Конфіскація майна відбувалася лише у випадках відступництва від віри.

2.4. Зобов'язальне право

За шаріатом, крім релігійних зобов'язань, існує ряд зобов'язань, що виникають з договорів і заподіяння шкоди.

У мусульманському праві договір є прийняттям на себе зобов'язання перед іншою особою або кількома особами чи між собою.

Однією з характерних рис мусульманського права є те, що за будь-яким договором, метою якого є передання права власності, обов'язково мало відбуватися фактичне передання речі.

Правом розпорядження своїм майном не володіють неповнолітні, божевільні, банкрути, раби (якщо вони не одержали дозволу свого пана), хворі (вони могли розпоряджатися тільки третиною свого майна), «невірні» (кафір) щодо деяких угод (придбання у власність землі або рабів-мусульман).

Умови недійсності договорів. Договори вважаються недійсними в тих випадках, коли відсутня добровільна згода сторін, зокрема коли договори укладені внаслідок обману, помилково і з примусу. Ці договори не тільки не визнаються дійсними, а й усі сплачені, видані на підставі цих договорів суми або речі повинні бути повернуті назад.

У вирішенні питання про недійсність договорів велику роль відіграють положення релігії ісламу. Згідно з вченням ісламу є гріховним і забороняються стягування відсотків і лихварство. Вчення ісламу вважало також незаконними договори, які були джерелом доходів, що суперечить моральності, наприклад спекуляція (іхтикар). Але всі ці заборони на практиці вправно обходилися.

Предмет договору. Предмет договору має бути визначеним і надійним і перебувати в цивільному обігу. Отже, предметом договору не можуть бути речі, не підпорядковані владі людини або з огляду на їх природний стан (повітря, море, пустеля), або в силу закону (вільні люди, речі, що вважаються невідчужува-ною власністю).

У мусульманському праві існують такі види договорів: купів-лі-продажу, міни, розміну грошей, позички, поклажі, позики, застави, договір про союзи, товариства, командитного товариства, релігійних об'єднань.

Деякі з цих договорів за своєю юридичною природою не відрізняються від відповідних договорів у римському праві. Проте вони мають специфічні особливості.

Договір купівлі-продажу не є консенсуальним, оскільки для його здійснення вимагається проголошення певних формул подібно до римської манципації. При розміні грошей не допускається одержання прибутку.

Близькими до реальних договорів є садам і салаф — видача грошових знаків в обмін на віддачу в майбутньому ще не існуючої речі або продаж хліба на корню, або із зобов'язанням виконати певну роботу.

До договору позики примикає договір про переведення боргу в тих випадках, коли боржник сплачує свій борг шляхом претензії, яку він має до третьої особи (щось на зразок переказного векселя).

Договір застави не становить собою забезпечення сплати боргу заставодержателю, а є лише способом доказу того, що заставодержатель зобов'язаний сплатити необхідну суму кредигору.

Крім цих договорів, у мусульманському праві існують догонір про посів (музареа), договори оренди фруктових дерев, даруиання (хібе), відчуження майна і його плодів без визначеного строку для приватних осіб і для громадських організацій, договір про мирову угоду і договір про шлюб.

Характерною рисою мусульманського права є існування в ньому односторонніх зобов'язань, що містять заяви про вчинення або невчинення певних дій. Ці зобов'язання становлять здебільшого релігійні обітниці. Прикладами таких зобов'язань є: обіцянка пожертвувати своє майно на які-небудь благодійні цілі, відпущення на волю рабині тощо. Невиконання цих зобов'язань має наслідком юридичну відповідальність у вигляді примусу з боку судді до їх виконання. Ті, хто не виконує такі зобов'язання, мають принести спокутну жертву (відпустити на волю раба, нагодувати десять бідних, додержуватися триденного посту тощо).

Договори про союзи (ширкат ал-акд) — це угоди про створення законних союзів (ширкат ал-мулк), подібні до угод, що стосуються загальної власності на землю, сімейної спільної власності та ін.

На цьому грунті в галузі сільського господарства виникли канальні відносини феодального характеру. Члени сільськогосподарського союзу ставили себе під покровительство великого землевласника-феодала — феллаха, який надавав їм землю для обробітку з видачею авансу для оплати праці. Такий договір називався хомаса і являв собою вид здольщини, оскільки після одержання авансу, насіння й інших матеріалів наймачеві залишалася лише 1/5 зібраного врожаю.

Договір мугараса, близький до римського емфітевзису, зобов'язував орендаря засадити узяті ним для обробітку ділянки фруктовими деревами або виноградниками, причому земля з усіма насадженнями через якийсь час переходила у власність того, хто здавав її в оренду.

Договір товариства має три види: договір об'єднання капіталів, об'єднання праці, а також капіталу та праці і договори, засновані на взаємній довірі. До цієї групи договорів належать:

1) договір про командитні товариства. Ці товариства виникли ще в перший період Арабського халіфату між торговцями і персоналом, що їх обслуговував, у караванній торгівлі. Зазвичай цей договір укладався між особою, яка володіла капіталом, й іншою особою, яка, одержавши від першої гроші, вела торгові операції за загальний рахунок;

2) договір релігійних об'єднань. Цей договір укладали між собою чоловіки і, називаючи себе братами по вірі, зобов'язувалися допомагати один одному в боротьбі за іслам;

3) договір про посів (музареа), відповідно до якого зібраний врожай мав розподілятися відповідно до кількості внесеного його учасниками;

4) договір про зрошення, відповідно до якого догляд за фруктовими деревами оплачується частиною зібраних плодів.

Отже, як бачимо, система зобов'язань у мусульманському праві була розроблена досить ретельно. Це визначалося широким розвитком товарно-грошових відносин в Арабському халіфаті.

2.5. Шлюбно-сімейне і спадкове право

Шлюбно-сімейне право було побудоване за принципом нерівності жінок з чоловіками, який відіграв негативну роль у суспільному житті країн Сходу.

Договір шлюбу. Шлюб за мусульманським правом оформляється договором купівлі-продажу. Жінка не є під час укладення шлюбного договору рівноправною стороною, а розглядається як предмет договору. Жінка продається чоловіку за певну суму грошей або за відповідну кількість речей, але Коран наказує, щоб чоловік, у свою чергу, виплачував дружині певну винагороду. Розмір цієї винагороди («садак», тюркською — «калим») визначався залежно від соціального становища нареченого і нареченої, але не повинен бути меншим 0,25 динара (близько золотого карбованця). Частина садаку призначалася на аліменти після розлучення і називалася «мехрія».

Згідно з Кораном садак повинен належати дружині, але фактично більшу його частину і навіть весь повністю брав собі батько нареченої. Мусульманське право санкціонувало цей звичай, що склався за часів патріархату майже у всіх народів (наприклад, віно у слов'ян).

Сплата садаку була необов'язковою. Крім садаку, сплачувалася мехрія грошима або нерухомим майном, які передавалися в розпорядження дружини, а після розірвання шлюбу йшли на утримання дружини.

Шаріат нічого не говорить про права жінки. Чоловік за мусульманським правом — необмежений володар у сім'ї і може розірвати шлюб у будь-який час.

Оскільки жінка вважається предметом договору шлюбу, то при укладенні шлюбного договору вона повинна мати представником свого піклувальника (велій).

На початку існування Арабського халіфату шлюби вільних з рабами не дозволялися. Але ці шлюби почали фактично укладатися у великій кількості внаслідок масової участі рабів у завойовницьких війнах. Крім того, шлюб з рабинями став дозволятися особам, що не мають достатнього майна для утримання дружин вільного походження. Діти від цього шлюбу також визнаються законними.

Чоловік міг давати волю дружині-рабині після перших пологів. Якщо дружина-рабиня не одержувала волі за життя свого чоловіка, то вона могла одержати її після його смерті.

Якщо шлюб укладався між рабами, то садак і аліменти сплачувалися їх господарем. Якщо дружина була вільною, то все це сплачував господар чоловіка. Діти від цього шлюбу були власністю господаря чоловіка. Якщо після шлюбу між вільними один з подружжя ставав рабом, шлюб між ними вважався розірваним.

Розлучення (талок). Розлучення за мусульманським правом залежить тільки від чоловіка, який не зобов'язаний пояснювати приводи, що спонукали його вимагати розлучення і без згоди дружини. Однак після розлучення чоловік повинен видати дружині аліменти на чотири місяці. Якщо в цей термін чоловік побажає відновити подружні відносини, розлучення анулюється.

Після розлучення діти віддаються під владу чоловіка і зберігають право успадковувати майно подружжя. Діти віддаються дружині лише в тому випадку, якщо чоловік не в змозі утримувати їх.

З усього викладеного бачимо, що мусульманське право санкціонувало звичаї патріархального родового устрою, коли в сім'ї встановилися повновладдя чоловіка і безправ'я жінки. Шаріат перевершив у цьому відношенні навіть римське право на ранній стадії його розвитку і європейське феодальне право.

Спадкове право за шаріатом є досить складним. На початку першого періоду Арабського халіфату жінки і діти не мали прав на спадкування майна. Тоді керувалися висловом: «Той, хто нездатний їздити на коні і володіти мечем, не повинен одержувати спадщину». Мухаммед залишив деякою мірою це положення.

Визнання за деякими жінками права на спадкування майна і перехід майна у спадщину до деяких родичів по жіночій лінії є, ймовірно, пережитком матріархату, що зберігався в ті часи у Мецці.

Юридична природа спадкування. За мусульманським правом спадкування (єре) визначається як перехід майна власника до інших осіб після його смерті. Цей перехід розглядається як один із способів набуття прав померлого, причому лише одних прав, у той час як за європейським правом спадщина вважається сукупністю майнових прав і обов'язків, що залишилися після померлого. Таке розуміння юридичної природи спадщини випливає з того, що за мусульманським правом зобов'язання нерозривно пов'язані з особою боржника і не переходять до спадкоємців. Тому до передачі їм майна померлого необхідно очистити спадщину від боргів та інших зобов'язань юридичного і релігійного характеру. Отже, у спадщину після сплати боргів і витрат на поховання померлого переходить чистий актив.

Спадкування за законом. Право на спадкування майна поширюється на таке коло фізичних і юридичних осіб: 1) на осіб, що мають певний ступінь споріднення з померлим; 2) на господарів відпущених на волю рабів, які не мають спадкоємців; 3) на державу.

Родичі поділяються по таких лініях: 1) прямі по низхідній і висхідній лінії; 2) по бічній лінії. Жінки, які перебувають у спорідненні зі спадкодавцями по цих лініях, в усіх випадках одержують половину частки спадщини чоловіків.

Спадкові права того з подружжя, який пережив другого з них. У питаннях щодо спадкування майна того з подружжя, який пережив другого з них, також дістає вияв нерівноправність чоловіків і жінок.

Чоловік одержує після смерті дружини половину всього майна, що залишилося (нерухомого і рухомого), а за наявності дітей — одну чверть.

Дружина (чи дружини) після смерті чоловіка одержує лише чверть рухомого майна, а за наявності дітей — восьму частину.

Спадкування за заповітом. У мусульманському праві допускається і спадкування за заповітом. Але заповідач може розпоряджатися лише третиною майна, на чию б користь воно не передавалося. Для законності заповіту необхідно, щоб заповідач був повнолітнім, при повному розумі, мав право розпоряджатися собою і майном і щоб особа, якій спадщина заповідається, не належала до законних спадкоємців. Допускаються як письмові, так і усні заповіти. Для визнання дійсності заповіту необхідна наявність двох благочестивих свідків.

З огляду на труднощі, що виникають при поділі спадщини, завжди потрібно призначати душоприкажчика.

2.6. Кримінальне право

Злочин відповідно до вчення ісламу являє собою заборонену законом дію, причому, очевидно, мається на увазі і закон релігії, і закон, що видається світською владою.

Покарання за мусульманським правом розглядається як відплата за скоєння шкоди і гріховної дії. Тому на злочинця чекає подвійне покарання: на тому світі — мучення в пеклі, на цьому — покарання за вироком судді.

За шаріатом до злочинця ставляться як до небезпечного звіра, чим пояснюється жорстокість покарань і відсутність у мусульманському кримінальному праві принципу гуманності.

Водночас слід зазначити, що в мусульманському кримінальному праві більш послідовно застосовується принцип осудності при визначенні кримінальної відповідальності, ніж у європейському феодальному праві, яке притягало до кримінальної відповідальності тварин і померлих людей, вчиняючи суд над ними.

Але в мусульманському кримінальному праві зберігся реакційний інститут об'єктивного поставлення у провину в справах про державні злочини, оскільки покаранням піддавалися й особи, не винуваті в скоєнні цих злочинів.

Кримінальну відповідальність за свої вчинки несе тільки жива людина, яка перебуває при здоровому глузді, досягла повноліття. До підлітків від 15 до 18 років застосовуються особливі примусові заходи. Божевілля або сп'яніння до втрати свідомості звільняють від кримінальної відповідальності.

У мусульманському кримінальному праві застосовувалися такі покарання: 1) смертна кара через відсікання голови, повішення, побиття камінням, утоплення тощо; 2) тілесні покарання — відрубування рук і катування; 3) грошовий штраф; 4) заборона носити чалму (ганебне для злочинця покарання); 5) просте умовляння. Взагалі покарання призначалися довільно. Як додаткові покарання застосовувалися конфіскація майна і позбавлення громадянських прав. Існують пережитки первіснообщинного ладу у вигляді кровної помсти і композиції (грошового відшкодування за вбивство або тілесні ушкодження).

За вченням Мухаммеда встановлена така класифікація злочинів:

злочини проти держави і релігії. Повстання і заколот (фетна) вважаються найтяжчими злочинами. Релігія ісламу дозволяє застосовувати до повсталих будь-які заходи, аж до кровопролиття. Заколотом вважається не тільки опір владі, а й будь-який прояв невдоволення політикою правлячих кіл панівного класу. Усі ці дії розглядаються як злочини проти віри. Винні в них підлягають смертній карі через відсікання голови, позбавленню громадянських прав і конфіскації майна. Застосовувалися і більш жорстокі види смертної кари. Таким само покаранням піддавалися родичі винних чоловічої статі. Дружин і дітей вин­ного і родичів-чоловіків продавали в рабство і конфісковували їхнє майно.

Власне релігійні злочини — віровідступництво і богохульство призводили до смертної кари (відсікання голови) і конфіскації майна;,

злочини проти особи. Вбивство. Тілесні ушкодження. За шаріатом поняття цих злочинів поділяється на три види: абсолютно умисне; абсолютно неумисне і проміжне між ними, коли важко визначити, які види вини — умисел чи необережність — мали місце при скоєнні цих злочинів.

За умисне вбивство покаранням була узаконена кровна помста або грошове відшкодування. Злочинець віддавався родині потерпілого, яка на свій розсуд вирішувала, яке покарання з цих двох застосувати до нього. Правило кровної помсти застосовується за шаріатом також у разі нанесення поранень із заздалегідь обдуманим умислом;

майнові злочини. Мусульманське право захищає приватну власність і нещадно переслідує тих, хто посягає на неї. Це вважається злочином проти бога;

крадіжка. За крадіжку, скоєну вперше, призначалося відсікання правої руки, за повторну — лівої. Ці заходи не застосовувалися до рабів, викритих у крадіжці, оскільки їх господар мав або повернути вкрадене, або відшкодувати його вартість, а з рабом він розправлявся сам;

злочини проти моральності. У початковий період історії халіфату за перелюбство відповідали обидва з подружжя. За нього передбачалося побиття камінням. Але надалі за цей злочин піддавалися такому покаранню лише жінки. Дії чоловіків залишалися безкарними. У разі зради дружини чоловік міг вбити її або дати розлучення без повернення приданого, а також без сплати аліментів.

За вживання вина, пити яке забороняється Кораном, передбачалося 40 ударів батогом. Участь в азартних іграх загрожувала тілесним покаранням палицями.

За інші злочини, наприклад, утечу під час бою, бродяжництво, неправдиве звинувачення кого-небудь у злочині або лжесвідчення, застосовувалися тілесні покарання батогами, вигнання, грошовий штраф, заборона носити чалму і, нарешті, просте умовляння.

Якщо ж покарання за злочинні дії не було передбачене шаріатом, суддя призначав його з огляду на соціальне становище обвинуваченого.

2.7. Судочинство

Судочинство за мусульманським правом має такі особливості: 1) немає різниці між цивільним і кримінальним процесом; 2) процес має обвинувальний характер; 3) немає різниці між позивачем і обвинувачем, а відповідно, і між відповідачем та обвинуваченим; 4) немає прокурорів і адвокатів; 5) немає процесуальних норм, обов'язкових для каді, крім правил про докази.

Прийняття справи до провадження. Після надходження скарги каді був зобов'язаний витребувати пояснення від обвинуваченого (відповідача). Якщо останній відмовлявся виконати цю вимогу, каді міг покарати його палицями або ув'язнити і продовжувати розгляд справи, незважаючи на відмову, поки не отримає пояснень відповідача (обвинуваченого).

Скарги рабів на своє становище приймалися, але каді не вирішував таких справ на їх користь.

Розгляд справ. У вирішенні справ значну роль відігравало внутрішнє переконання каді. У разі сумніву він міг вимагати від позивача (обвинувача) додаткових доказів.

Заочний розгляд справ не схвалювався. У разі відмови відповідача (обвинуваченого) з'явитися до суду його доставляли примусово або опечатували його будинок. Якщо ж справа розглядалася без обвинуваченого, допускалася фікція, тобто справа начебто була розглянута в його присутності.

Докази. В процесі існує формальна теорія доказів, про що свідчить визначення кола свідків.

Судовими доказами є: 1) власне зізнання; 2) показання свідків; 3) клятва; 4) версії. Клятву вимагали від позивача (обвинувача) у разі відсутності в нього свідків.

Свідками в процесі можуть бути такі особи: 1) які досягай віку 10 років; 2) які не мають судимості і взагалі не вчиняли злочинів; 3) очевидці злочину на місці його скоєння, які переконані в правоті своїх показань.

Показання «невірних», малолітніх, божевільних є недійсними.

Жінки були обмежені в праві бути присутніми на суді і виступати свідками в процесі. Вони допускалися лише в окремих випадках, коли справа, що розглядалася, зачіпала їхні інтереси. Показання двох жінок прирівнювалися до показаннь одного чоловіка. Раби не могли бути свідками проти своїх господарів.

Отже, мусульманський судоустрій відзначався простотою. Суддя розглядав справи всіх категорій. Ієрархії судів не існувало. Суд здійснювався в межах вимог і на основі загальновизна них принципів ісламу. Теоретично він вершився ім'ям або від імені Аллаха, а практично — спеціально обраною особою (каді), якій властитель доручав виконання судових функцій.

Незважаючи на те, що інститут суддівства вважався дуже важливим у мусульманському суспільстві і відігравав величезну роль, ставлення населення до нього і до самої суддівської посади не завжди було однозначним.

У «Книзі про суддів», що дійшла до нас з X ст., йдеться, наприклад, з одного боку, про те, що суддівська посада — це справа божа, вона підносить людину, обіцяє їй пошану і повагу. Бути суддею — означає виконувати релігійний обов'язок стосовно общини віруючих. А з іншого боку, суддівська посада викликає в людей сум'яття і страх. Виконання її сприймається ними як справжня «мука і нещастя»1.

Вважалося, що прийнявши посаду, людина стає на дуже небезпечний шлях, оскільки вона може допустити прорахунки у своїх діях, вчинити неправильно (адже знання істини властиве лише Аллаху), виявити зарозумілість і марнославство або відчути спокусу до хабарництва. За все це відповідно до ісламських канонів на неї чекає в «майбутньому житті» суворе покарання.

Деякими особливостями відзначалися порядок розгляду справ мусульманськими суддями (каді) і виконання винесених ними рішень. Основними принципами були одноособове вирішення спорів і безперервність судового процесу. Мусульманське право не знає принципових розбіжностей у порядку розгляду справ залежно від їх змісту. Щоправда, звичайні спори цивільно-правового характеру, які виникають з угод і питань особистого статусу, а також такі злочини, як неправдиве звинувачення в перелюбстві, вбивстві і тілесних ушкодженнях, каді розглядав лише за позовом особи, право якої було порушене. Інші справи могли стати предметом судового розгляду на вимогу будь-кого, у тому числі і з ініціативи самого судді. Будь-які питання вирішувалися суддею одноособово протягом одного засідання.

Протягом століть співвідношення між світськими і мусульманськими судами не було стабільним. Сфера повноважень мусульманських судів була вужчою. Судова система, що склалася в середньовіччя, з характерним для неї дуалізмом судів каді і цивільних судових органів до другої половини XIX ст. збереглася в більшості мусульманських країн.

1 Див.: Хашматула Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. — С. 209.

Кримінальні справи розслідувалися поліцією і розглядалися спеціальним судом, що діяв при апараті намісника і часто виносив вироки, які не збігалися з нормами мусульманського права. Фактичне розмежування компетенції мусульманських, цивільних і консульських судів, а також судів персонального права для немусульман, що склалося в арабських країнах, які входили до складу Османської імперії, у середині XIX ст. одержало офіційне закріплення.

На сьогодні деякі мусульманські країни, наприклад Єгипет, повністю відмовилися від мусульманських судів. Так, у Єгипті до 1952 р. організація і порядок роботи мусульманських судів регулювалися законом. Відповідно до цього в країні створювалися мусульманські суди трьох рівнів — нижчі, які розглядали звичайні справи; першої інстанції, юрисдикція яких охоплювала розгляд більш складних справ і апеляцію на рішення нижчих судів; Верховний суд.

Спеціальні шаріатські суди були ліквідовані в цій країні в 1956 р., їх повноваження були передані загальногромадянським судам. У 1954 р. була здійснена спроба ліквідувати мусульманські суди в Лівії, але через чотири роки вони були знову відновлені.

Отже, мусульманські суди в більшості мусульманських держав і донині продовжують відігравати важливу роль у механіз­мі дії права.


Дата добавления: 2014-11-13; просмотров: 43; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
 | Тема 6. Салічна правда — пам'ятка ранньофеодального права франків
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2019 год. (0.022 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты