Занепад Римської республіки і перехід до імперії. Принципат і домінат 4 страница

З розвитком економічних зв'язків, особливо торгового обігу, з наданням перегринам прав римського громадянства, завдяки формулярному процесу і тим повноваженням, що він надавав претору (творити нове право), відбувається зближення права преторського з правом цивільним; у тій же мірі відбувається зближення цивільного права і «права народів». Особливо великим був вплив «права народів» на сферу обігу нерухомості і договірне право Риму. Теоретична розробка «права народів» здійснювалася під впливом доктрин грецької філософи, привнесених і засвоєних римськими юристами.

До «права народів» римські юристи відносили як встановлення рабства, так і відпущення з рабства, оскільки бачили, що і те й інше не є специфічно римським правом, а також і всі інші «загальні» правовідносини — «поділ майна... заснування торгівлі, купівлі-продажу, найму, зобов'язання, за винятком тих, котрі були введені цивільним правом» (Гермоген, 1-а книга юридичних уривків). Таким чином, підкреслюються і зв'язок, і розбіжності між цивільним правом як правом цієї держави і правом народів як настановами, «загальними для всіх». «Усі народи, — вказує Гай, — ...користуються частково своїм власним правом, частково правом, загальним для усіх людей» (1-а кн. Інституцій). Вони можуть мати розбіжності: письмова форма зобов'язань була, за свідченням Гая, прийнята у перегринів (Інституції, 3, 134) і лише згодом почала застосовуватися римськими громадянами.

11. Зобов'язальне право. Типи договорів. Зобов'язання із заподіяння шкоди (з деліктів)

Найбільш розробленою частиною римського права в класичний період було зобов'язальне право, що було юридичною формою товарно-грошового обігу. На відміну від речових прав, які у разі відсутності порушень не породжували конкретних правовідносин, зобов'язання розглядалися саме як правовий зв'язок (juris vinculum) принаймні двох осіб. Римський юрист Павло підкреслював, що сам зміст зобов'язання (на противагу речовому праву) полягав у тому, щоб «зв'язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам шо-небудь дав, зробив чи надав».

З розвитком товарного виробництва зобов'язання значною мірою втратили свій колишній формалізм, а також з односторонніх перетворилися в основному на двосторонні, оскільки кожна зі сторін, що брали участь у ньому, мала як права, так і обов'язки. Відповідальність боржника за зобов'язанням не зачіпала його особу і обмежувалася лише межами його майна.

Найбільш ретельну і точну розробку одержали договори (контракти). Але не всі договірні зв'язки мали юридичну силу. Деякі угоди мали неформальний характер (пакти), не були забезпечені позовним захистом, хоча передбачені в них зобов'язання на практиці звичайно дотримувалися. Згодом окремі пакти були визнані преторським правом, а в посткласичний період закріплені в імператорському законодавстві.

Важливе значення мали вироблені класичними юристами загальні положення про договір. Так, для укладення договору була потрібна згода сторін, висловлена добровільно, а не в результаті хибної думки, обману чи погрози. Договори могли укладатися усно або письмово, у тому числі шляхом листування. Допускалися приєднання нових осіб на стороні кредитора чи боржника, а також повна заміна первісних учасників договору іншими особами (новація). Договори розглядалися як непорушні і вимагали суворого дотримання. Невиконання договірного зобов'язання мало наслідком юридичну відповідальність, наприклад примусове вилучення речі або обов'язок відшкодувати збитки, понесені іншою стороною. Однак для стягнення збитків вимагалося встановлення вини в діях сторони, яка не виконала умов договору (умисел чи необережність). Ступінь відповідальності визначався також самим характером необережності, що могла бути грубою або легкою.

В Інституціях Гая договори (контракти) поділялися на чотири основні групи: вербальні, літеральні, реальні, консенсуальні. Вербальні договори (від лат. verba — слово) були започатковані від найдавніших договорів-клятв, але в розглядуваний період їхня форма була значно спрощена. Для виникнення зобов'язання в таких договорах було потрібне проголошення встановлених слів. Основним і найбільш поширеним видом вербальних договорів, як і раніше, була стипуляція. Але для її укладення вже не вимагалося дотримання багатьох колишніх жорстких умов. Так, у питанні кредитора і відповіді боржника можна було використовувати не тільки урочисте дієслово «spondeo», а й інші дієслова, сторонами в стипуляції могли бути і перегрини. Допускалося проголошення питання-відповіді навіть і не латинською мовою.

Літеральні договори (від лат. litera — буква) — це особливі письмові договори, прийняті в торговому обігу. Зобов'язання в цих договорах виникало в силу запису в спеціальних книгах доходів і витрат однієї зі сторін, складання боргових розписок, підписаних обома сторонами (синграф) або одним боржником (хірограф). Останні були запозичені з грецького права.

Реальні договори (від лат. res — річ), крім угоди сторін щодо основних умов контракту, вимагали обов'язкової передачі речі, що була предметом договору. Без передачі речі зобов'язального відношення не виникало. До реальних договорів належала насамперед позика (mutuum). Юридичний зміст цього договору полягав у тому, що кредитор надавав боржнику у власність обумовлену кількість замінних речей, які визначалися мірою, вагою або числом, а боржник зобов'язувався повернути у встановлений термін таку ж кількість таких само речей, зазвичай грошей. У принципі, цей договір був безоплатним, але нерідко одночасно з позикою оформлялася окрема стипуляційна угода про виплату відсотків. Оскільки лихварські кола, які на той час процвітали в Римі, усе більше прагнули збільшити процентні ставки, що підсилювало соціальну напругу, у законодавстві (особливо в імператорський період) встановлювався (але без особливого успіху) граничний розмір стягуваних відсотків. До реальних контрактів належала також позичка (commodatum), тобто надання в безоплатне користування (а не у власність, як при позиці) індивідуально визначеної речі, яку боржник зобов'язувався повернути в обумовлений термін. До цієї ж групи договорів належали зберігання (depositum), а також договір застави (про передачу заставленої речі кредитору).

Найбільш розробленими і найменш формальними були консенсуальні договори (від лат. consensus — згода), що одержали визнання пізніше інших груп договорів. Зобов'язання в консенсуальних договорах виникало в силу простої угоди сторін з усіх основних умов контракту. До цієї групи належав насамперед договір купівлі-продажу (emptio-venditio). Юридичний зв'язок між сторонами в цьому договорі виникав уже з того моменту, коли продавець погоджувався продати яку-небудь річ, а покупець зобов'язувався сплатити встановлену ціну. Фактична передача речі або грошей могла мати місце пізніше. Купівля-продаж була можлива навіть стосовно речі, якої ще не було в натурі, але яку продавець зобов'язувався зробити і поставити в зазначений термін.

У преторському праві була докладно розроблена й обумовлена відповідальність продавця за продану ним річ. Так, продавець відповідав за приховані недоліки речі, про які покупець не міг знати в момент укладення договору, але які виявлялися пізніше і мали істотний характер. У цьому випадку покупець міг вимагати або зменшення ціни, або повернення всієї суми грошей. Продавець ніс відповідальність також у випадку так званої евікції речі, якщо продана ним річ була за допомогою віндикаційного позову відчужена у покупця справжнім власником. До передачі речі покупцю продавець відповідав за її пошкодження, пов'язані з недбалістю збереження (навіть у разі незначної необережності), а також ніс ризик випадкової загибелі речі.

До консенсуальних договорів належав також договір найму (lосаtіо соnductiо), представлений у цей час трьома різновидами. Найм речей (lосаtiо conductio rerum) передбачав надання речі в тимчасове користування і плату за неї наймачем. Договір найму відрізнявся від позички якої-небудь індивідуально визначеної речі. Цей вид найму (оренда) мав велике господарське значення в Римі, особливо в період імперії, оскільки з остаточним утвердженням приватної власності на землю в цей час значного поширення набула оренда землі. У посткласичний період було встановлене правило, відповідно до якого колон (чи його спадкоємці) у випадку непоновлення договору оренди за мовчазної згоди сторін залишалися на землі безстроково.

Договір найму робочої сили (lосаtіо соnductiо ореrarum), що укладався на визначений строк і з фіксованою оплатою праці найманого працівника, не міг отримати широкого розвитку в умовах рабовласницької системи, де основною робочою силою були раби. Римському праву був відомий також найм робочої сили для виконання роботи, що має своїм результатом виготовлення якої-небудь конкретної речі, тобто своєрідний підряд (lосаtіо соnductiо ореris). До цього виду найму вдавалися у тих випадках, коли йшлося про виготовлення речей, що вимагало особливих навичок і умінь. Але оскільки платна наймана праця в римському рабовласницькому суспільстві для вільних людей вважалася принизливим заняттям, юристи, художники й інші представники «вільних» професій не вдавалися до договору найму. Вони одержували за виконану ними роботу або за надані послуги не найману плату, а «почесну винагороду» — гонорар.

До консенсуальних контрактів належали також договір доручення (mandatum) і договір товариства (sociates); останній укладався для спільного ведення певної господарської діяльності.

У класичний період набули подальшого розвитку і зобов'язання з правопорушень (деліктів). З одного боку, спостерігався помітний процес перетворення цілого ряду приватних деліктів на публічні (злочини), з іншого — створювалися нові види приватних деліктів. До останніх належали обман (dolus malus), що породжував зобов'язання сплатити винагороду, рівну за розміром заподіяним збиткам, і погроза (metus), що мала наслідком відшкодування збитків в чотирикратному розмірі; преторське право знало і такий специфічний делікт, як обман кредиторів.

Значну роль у розвитку деліктного права відіграв закон Аквілія (III ст. до н. е.), у якому були систематизовані раніше відомі види відповідальності за шкоду, заподіяну майну. Передбачений цим законом делікт загального характеру, який полягав у пошкодженні або знищенні чужого майна (damnum inuria datum), породжував зобов'язання щодо відшкодування завданих збитків. Це відображало потребу у більш однаковому врегулюванні зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди, і зміцнення усього складу майнових відносин. Особлива увага в законі Аквілія приділялася відповідальності за знищення чужої худоби і рабів, що визначалася з урахуванням найвищої вартості цих речей за попередній рік.

12. Кримінальне право і процес

З розвитком преторського права на зміну складному й архаїчному легісакційному процесу приходить формулярний процес. Цей вид процесу утвердився з другої половини II ст. до н. е. після прийняття спеціального закону (lex Aebutio). У формулярному процесі значно підвищилася роль претора, який перестав бути пасивним учасником сакраментальних обрядів, що здійснювалися сторонами під час легісакційного процесу. Зросло значення першої стадії судочинства («ін юре»), оскільки саме тут установлювалася юридична суть спору. Це діставало вияв у висновку (формулі) претора, в якому присяжному судді вказувалося, як треба вирішувати цю справу. Поступово прето­ри починають складати нові формули позовів, відходячи від старих законів і звичаїв, керуючись при цьому вимогами торгового обігу і необхідністю зміцнення приватної власності. Створюючи нові формули і позови, претор за допомогою свого едикту сприяв розвитку самого змісту приватного права.

До кінця класичного періоду, а особливо за домінату, дедалі більшого поширення одержав екстраординарний процес. До кінця III ст. н. е. він майже повністю витісняє формулярний процес, і останній уже навіть не згадується у важливому законі Діоклетіана (294 р.), де йдеться про ведення судових справ.

В екстраординарному процесі зникає традиційний поділ судочинства на дві стадії: «ін юре» та «ін юдиціо». Магістрат, приймаючи справу до розгляду, веде тепер її з початку і до кінця, тобто до винесення рішення. Якщо на останньому етапі і залучається присяжний (третейський) суддя, то він діє лише від імені магістрату, який його призначив. Явка відповідача до суду перестає бути предметом турботи позивача. Магістрат, не зв'язаний тепер жорсткими процесуальними рамками, міг сам застосовувати заходи впливу до учасників процесу, примушувати їх до виконання його розпоряджень. Процес перестає бути публічним, проводиться в закритих приміщеннях. Якщо раніше судочинство було безоплатним, то тепер вводиться судове мито, що набуло особливого поширення в період домінату. Хоча цивільний процес у цілому залишається ще усним, основні заяви сторін фіксуються в судових протоколах, що поклало початок письмовому судочинству.

Вводиться апеляція на винесені магістратом судові рішення. Особа, яка подала апеляцію до вищої інстанції, у разі повторного програшу справи сплачувала великий штраф.

Суттєві зміни в кримінальному праві Риму відбуваються під впливом політичних змін — кризи республіканських інститутів і зростання всевладдя імператорів. Кримінальне право безпосередньо відобразило загострення класової боротьби і прагнення рабовласницької верхівки на чолі з імператором будь-якою ціною, у тому числі шляхом посилення кримінальної репресії, врятувати соціальні і політичні порядки, що похитнулися. Римське кримінальне право на той час було поширене на всій території імперії і на всі категорії населення, включаючи перегринів.

Характерною тенденцією розвитку кримінального права нього періоду є те, що ряд окремих деліктів поступово стають кримінально караними, включаються до категорії злочинів (сгі­men publicum). Так, крадіжки, як і раніше, вважаються окремим деліктом, але в ряді випадків (крадіжки зі зламом або із застосуванням насильства, крадіжки на великих дорогах тощо) до традиційних штрафних санкцій додаються ще й державні покарання.

З'являється також велика кількість нових видів злочинів, у тому числі таких, які розглядаються як небезпечне посягання на устої держави. Але якщо в республіканський період «образа величності» охоплювала злочини, спрямовані проти республіканських інститутів (опір магістратам тощо), то вже з епохи принципату це поняття зводиться до злочинів проти імператорської влади. Серед цих злочинів — змова з метою повалення влади імператора, замах на його життя чи життя його чиновників, невизнання релігійного культу імператора та ін.

До злочинів, що безпосередньо стосувалися інтересів Римської держави, належали також привласнення казенного майна і розкрадання державних коштів, хабарництво, фальшивомонетництво, участь у заборонених збіговиськах і об'єднаннях, спекуляція зерном та іншими продуктами, несплата податків тощо. У зв'язку із зростанням постійної армії збільшилася кількість військових злочинів, серед яких виділялися зрада в бою, дезертирство, втрата зброї, непокора командиру та ін. Існував також цілий ряд релігійних злочинів, кількість яких значно зросла в посткласичний період після офіційного визнання християнства.

Злочинами проти особи, крім різних видів убивств, публічними деліктами стали вважатися «образи», насамперед тілесні ушкодження, які за Законами XII таблиць розглядалися як окремий делікт. У зв'язку з поглибленням майнової і станової нерівності в період імперії відповідальність за тілесні ушкодження почала диференціюватися залежно від того, яке місце посідав потерпілий у соціальній ієрархії.

Розширилося також (особливо під впливом християнської релігії) коло злочинів, що належать до сфери сім'ї і моральності (кровозмішення, подружня зрада, полігамія, сожительство з незаміжньою жінкою, мужолозтво тощо).

В імператорському Римі збільшується кількість нових видів покарань, посилюється їхня каральна спрямованість. Якщо раніше покарання будувалося за принципом відплати, то в період домінату воно все частіше застосовується для залякування. За імператорів знову відновлюється смертна кара, що за часів пізньої республіки не застосовувалася до римських громадян, при­чому з являються нові її види: спалення, повішення, розп'яття на хресті, утоплення.

За тяжкі злочини призначалися також каторжні роботи на копальнях (засуджений при цьому розглядався як вічний раб держави), примусові роботи на встановлений термін (на будівництві доріг та ін.), віддача в гладіатори. Широко застосовувалися різні види заслання: вигнання з Риму із втратою громадянства, заслання на острови з повною ізоляцією, тимчасове заслання. Засудженого, який самовільно залишав місце заслання, вбивали. Щодо деяких видів злочинів передбачалися тілесні покарання, часто практикувалася конфіскація майна засуджених (лише певна частина майна зберігалася за дітьми).

Найхарактернішою ознакою кримінального права імператорського періоду (особливо за часів домінату) стає яскраво виражений становий принцип кримінальної відповідальності. Особливо суворо, як і в попередній період, каралися раби. Були передбачені і нові репресивні заходи.

Представники вищих станів (сенатори, вершники, декуріони та ін.) звільнялися від примусових робіт, пороття тощо, що замінювалися засланням. У ранній імперії привілейовані особи могли каратися лише у випадку вбивства родичів, а в період домінату — в чотирьох випадках: убивства, підпалу, магії й образи величності. У той же час особи нижчого стану каралися стратою за 31 вид злочинів. Деякі привілеї у сфері покарань мали солдати: вони не засуджувалися до повішення, до заслання на копальні, хоча за ряд злочинів їхня відповідальність була більш суворою. Значною мірою вибір покарання і його тяжкість залежали від суддів, які в імператорський період у зв'язку з перебудовою всієї системи кримінального суду і процесу одержали широку свободу розсуду.

Кримінальний процес (особливо за часів домінату) набуває чітко вираженого інквізиційного характеру. Суддя (імператорський чиновник) зосереджує у своїх руках і обвинувальні, і судові функції. Суд відбувається за закритими дверима, обвинувачений позбавляється права на юридичну допомогу та інших процесуальних гарантій, що існували в республіканську епоху. У ході судового процесу до осіб нижчих станів, як раніше до рабів, почали застосовуватися катування. Судовий вирок можна було оскаржити в апеляційному порядку до вищестоящого імператорського суду (спочатку допускалися дві інстанції, після Діоклетіана — три). Новою і єдиною гаранті­єю для обвинуваченого стало право притулку в імператорських храмах і біля статуй імператорів, що тимчасово могло врятувати його від арешту.

У римському кримінальному праві класичної епохи спостерігався деякий прогрес в галузі юридичної техніки (розроблення понять вини, співучасті, замаху тощо), але зростання сваволі імператорів призвело до того, що ці загальні і важливі категорії, як правило, не використовувалися в практиці імператорських судів. Однак у подальшому вони вплинули на розвиток феодального права, хоча королівська влада запозичала з римського кримінального права насамперед його каральні і репресивні положення.

Розділ II. Феодальна держава і Право