Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Тема 4. Держава і право Стародавнього Риму




Читайте также:
  1. A) Естественно-правовая теория
  2. D. 20.1.1). - Завещание есть правомерное выражение воли, сделанное торжественно для того, чтобы оно действовало после нашей смерти.
  3. I.1. Римское право в современной правовой культуре
  4. I.4.1) Обычное право.
  5. I.4.4) Магистратское право.
  6. II ОБЩИЕ НАЧАЛА ПУБЛИЧНО-ПРАВОВОГО ПОРЯДКА
  7. II. По правовому основанию различались иски цивильного права и иски преторские.
  8. II. Политико-правовое учение Петра Алексеевича Кропоткина
  9. II. Право частной собственности
  10. II.6.2.) Организация и правоспособность корпораций.

1. Виникнення держави у Стародавньому Римі. Реформи Сер-вія Туллія.

2. Суспільний лад і правове становище населення Риму в період республіки.

3. Державний устрій Римської республіки.

4. Занепад Римської республіки і перехід до імперії. Принципат і домінат.

5. Римське право.

5.1. Основні етапи розвитку римського права.

5.2. Джерела римського права найдавнішого, класичного і посткласичного періодів.

6. Закони XII таблиць — найдавніша пам'ятка римського рабовласницького права.

6.1. Право приватної власності за Законами XII таблиць.

6.2. Договір позики.

6.3. Злочини і покарання.

7. Процес у Стародавньому Римі (досудові відносини сторін, формалізм. Поділ процесу на дві стадії).

8. Римське право класичного і посткласичного періодів. Преторське право.

9. Право приватне і право публічне.

10. Право народів.

11. Зобов'язальне право. Типи договорів. Зобов'язання із заподіяння шкоди (з деліктів).

12. Кримінальне право і процес.

1. Виникнення держави у Стародавньому Римі. Реформи Сервія Туллія

Проблема джерел з історії Стародавнього Риму є надзвичайно складною. Епіграфічні пам'ятки, сучасні ранній епосі, дуже бідні, причому найдавніша з них — напис на золотій пряжці (так звана пренестинська фібула) датується не раніше, ніж 600 р. до н. е. Праці ж римських істориків і письменників належать до порівняно пізнього часу (в основному не раніше І ст. до н е.), який віддалений від подій ранньої римської історії багатьма століттями. Щоправда, пізніші письменники, у яких ми черпаємо знання про найдавнішу історію Риму, спиралися, у свою чергу, на більш давніх авторів, так званих анналістів. Але самі анналісти, навіть найбільш ранні з них, як, наприклад, перший римський історик — сенатор Фабій Піктор (кінець III ст. до н. е.), також ле були сучасниками подій початкової історії Риму. Крім того, матеріали сімейних хронік знатних римських родів, перекази і легенди, які анналісти включали до своїх праць, були часто недостовірними, а іноді й свідомо перекрученими на користь представників того чи іншого роду. Отже, літературна традиція, яка розповідає нам про події найдавнішої римської історії, вимагає обережного і критичного ставлення до себе.

Лінгвістичні дані слугують насамперед для з'ясування етнічного складу населення найдавнішої, «доримської» Італії. На підставі цих даних римляни, як і латини в цілому, мають бути віднесені до племен особливої латинсько-фаліскської мовної групи, яку деякі сучасні філологи відрізняють від іншої найбільшої групи італійських мов — осксько-умбрської.



Найдостовірніші відомості з найдавнішої історії Риму дає матеріал археологічних розкопок. У світлі археологічних даних стає зрозуміло, що заснування міста не було справою рук одного «засновника», як про це повідомляє літературна традиція. Місто виникало поступово, шляхом об'єднання і злиття окремих общин. Стратиграфічні розкопки останніх років встановили, що у VIII ст. до н. е. у Лації, на пагорбах Палатіні, Есквілі-ні, Целії Квіриналі з'явилася група примітивних поселень. Вони були іще ізольовані одне від одного; болотисті землі між пагорбами залишалися незаселеними. Приблизно до середини VII ст. до н. е. населення перших поселень почало займати схили пагорбів і долини між ними, де згодом виникає Римський форум. Заселення цих територій також іще не можна вважати часом виникнення міста як такого. У цей період відбувається лише укріплення зв'язків між общинами, а можливо, і об'єднання деяких з них. Виникнення Римського форуму вже як центру економічного і політичного життя на підставі нових розкопок відносять до першої чверті VI ст. до н. е. Приблизно у цей же час відбувається перетворення Капітолія, який був іще, певно, незаселеним пагорбом, на фортецю нового міста. Отже, виникнення Риму археологи схильні датувати початком VI ст. до н. е.



Походження назви міста невідоме. У літературі робилися спроби вивести її з коренів грецьких слів, а також доводилося її етруське походження, але все це поки що недостатньо обгрунтовані гіпотези і здогадки.

Склавшись як поліс — невелика держава-місто, Стародавній Рим за майже тисячоліття свого існування перетворився на величезну світову державу, яка поширила своє панування на країни Середземного моря, Балканського півострова, Західної Єв­ропи. У Римській державі рабовласницький лад пройшов усі основні етапи свого розвитку — виникнення, розквіт, розклад і загибель. Антагонізм між рабовласниками і рабами, багатіями та бідними, завойовниками і підкореними народами досяг у Стародавньому Римі найвищої гостроти і призвів до занепаду Римської держави.

Вельми показовою є й історія державного устрою Стародавнього Риму. Його виникнення — характерний приклад створення держави не у «чистій», класичній формі, яка мала місце у Стародавніх Афінах. Виникнення держави в Римі було пов'язане з насильницьким зруйнуванням первіснообщинної організації. Історія Стародавнього Риму дає можливість ознайомитися з державним устроєм рабовласницької аристократичної республіки і монархічним устроєм, який прийшов їй на зміну.



Історія держави у Стародавньому Римі поділяється на три основних періоди: 1) період виникнення держави («період царів») — середина VIII — VI ст. до н. е.; 2) період республіки — V ст. до н. е. — 27 р. до н. е.; 3) період імперії — 27 р. до н. е. — 476 р. н. е., він поділяється, у свою чергу, на два етапи — принципат і домінат. На останньому етапі Римська держава, була поділена на Західну і Східну імперії. Західна Римська імперія у 476 р. н. е. була розгромлена германськими племенами, а Східна — Візантія — проіснувала іще майже тисячу років.

Час заснування міста Рима, який історична традиція відносить до 753 р. до н. е., характеризується процесами розпаду первіснообщинного ладу у племен, що оселилися біля річки Тибр. Об'єднання трьох племен (подібне до афінського синойкізму): латин, сабін та етрусків — привело до утворення у Римі общини (civitas). Члени найстаріших римських родів називалися патриціями.

Розвиток скотарства і землеробства спричинив майнову диференціації» і появу приватної власності. Виникають патріархальне рабство, джерелами якого стають переважно війни, і зародки класового поділу.

З майновою диференціацією соціальна структура общини ускладнюється. У родах вирізняються окремі багаті аристократичні сім'ї. До них переходять найкращі ділянки землі, яка ще вважалася колективною власністю общини. Вони отримують і більшу частину воєнної здобичі. Водночас з'являється і відокремлена соціальна група клієнтів. Вона складалася із збіднілих общинників, прийнятих до складу родів прибульців, а іноді — із відпущених на волю рабів. Будучи особисто вільними, але об­меженими в правах, вони перебували під протегуванням патронів з патриціїв, за що повинні були надавати їм майнові та особисті послуги.

Сприятливі для скотарства і землеробства кліматичні умови, вигідне з погляду обміну і торгівлі географічне положення приваблювали у Рим прибуле населення із сусідніх племен. Однак обмеженість земельного фонду в цих умовах поставила під загрозу добробут самої общини. Природним результатом, який би дозволив хоча б тимчасово вирішити протиріччя, яке виникло, було перетворення общини в замкнену організацію, яка не допускала до свого складу нових родів чи осіб і захищала права лише своїх членів. Прибуле населення, яке опинилося поза римською родовою общиною, отримало назву плебсу. Плебеї залишалися вільними, але були обмежені в майнових і особистих правах. Вони могли іноді отримувати земельні наділи із вільної частини общинного земельного фонду, але права на участь у його поділі не мали. Не мали вони й права укладати шлюб з членами общини і брати участь в управлінні її справами.

Внутрішня організація римської общини була типовою для військової демократії. На чолі общини стояв виборний вождь — рекс. Хоча в літературі його називали царем (звідси «період царів»), повноваження рекса були обмежені. Як і в афінського ба-зилевса, вони зводилися насамперед до військових, жрецьких і судових. Органом управління була рада старійшин родів — сенат. Важливі питання розглядалися на народних зборах. Однак їх рішення могли бути відхилені сенатом і рексом. Останній міг також видавати загальнообов'язкові настанови.

У найдавніші часи у Римі зберігалися ще родові відносини. Згідно з переказом усе населення складалося із 300 родів. Кожні 10 родів об'єднувалися в курію, кожні 10 курій — в трибу. Отже, усього було три триби, кожна з яких, певно, становила особливе плем'я. Деякі вчені вважають, що одна із триб була об'єднанням латинських родів, друга — сабінських і третя — етруських. Зазначені 300 родів становили римський народ (рори-lus Romanus), до якого міг належити лише той, хто був членом роду, а через свій рід — членом курії і триби.

Якщо триби виникали в результаті об'єднання трьох племен, то організація общини має на собі явний відбиток свідомої діяльності, викликаної потребою «замкнути» общину в умовах обмеженості її земельного фонду і необхідності його розширення воєнним шляхом. Останнє підтверджується й тим, що народні збори скликалися по куріях (куріатні коміції). Кожна ку­рія на зборах була представлена лише воїнами (100 піших і 10 кінних) і мала один голос.

Воєнізований характер римської родової організації дозволяв їй якийсь час підтримувати свій замкнений характер. Однак у Римі розвивалися процеси, які неминуче мали прискорити її крах. Зростання чисельності плебсу, концентрація в його руках ремісницького виробництва і торгівлі перетворили плебеїв на своєрідну етнічно різноманітну і таку, що протистоїть римським родам, общину. Соціальне значення і сила цієї общини зростали. Всередині її, як і в римській общині, розвивається майнова диференціація. З'являються плебеї — багаті ремісники і торговці, які починають відігравати важливу роль в економіці Риму, при цьому гостро відчуваючи свою безправність. Водночас збільшується кількість плебеїв-бідняків, багато з яких стають неоплатними боржниками патриціїв і потрапляють у боргову кабалу. Бідніючи, частина плебсу в умовах зростання чисельності рабів стає дедалі небезпечнішою силою для римської общини.

Становище ускладнювалося й тим, що римляни змушені були залучати плебеїв до участі у воєнних походах. Зростання невідповідності між значною роллю, яку в житті Риму став відігравати плебс, і його безправним становищем породило боротьбу плебеїв за урівнення в правах із членами ослабленої внутрішніми протиріччями римської родової общини, представленої її провідною силою — патриціями.

Плебеї боролися насамперед за право брати участь у поділі общинного земельного фонду і в управлінні загальними справами. Боротьба закінчилася перемогою плебеїв, яка зруйнувала замкнену римську родову організацію і розчистила цим шлях до створення держави. «Перемога плебсу, — зазначав Ф. Енгельс, — підриває старий родовий устрій і на його руїнах будує державу, в якій невдовзі цілком розчиняються і родова аристократія, і плебс».

Отже, виникнення держави у Стародавньому Римі було результатом загальних процесів розкладу первіснообщинного ладу, породжених розвитком приватної власності, майнової і класової диференціації. Ці процеси були прискорені боротьбою плебеїв за рівноправність із членами римської общини.

Історична традиція пов'язує закріплення перемоги плебеїв і виникнення держави у Стародавньому Римі з реформами Сервія Туллія, які відносяться до VI ст. до н. е., хоча, вочевидь, ці реформи були результатом досить тривалих змін у суспільному житті Риму, що розтягнулися, можливо, не на одне століття.

Реформи рекса Сервія Туллія поклали в основу суспільної організації Риму майновий і територіальний принципи.

У VI ст. до н. е. в Римі помітно посилився етруський вплив. Це знайшло відображення у переказах про етруську династію Тарквініїв, до якої належали останні римські царі. Ще у XIX ст. під час розкопок етруського міста Цере, звідки, за переказом, прибув до Риму Тарквіній, була відкрита гробниця роду Тарквініїв і знайдено багато етруських надписів. Беручи до уваги, що саме на VI ст. до н. е. припадає розквіт етруської федерації і найбільше поширення її могутності, цілком обгрунтованим є припущення, що Рим деякий час був під владою етрусків.

Невдовзі після цього завоювання, а можливо і як реакція на нього, різко загострилася боротьба народу проти родової знаті. Енгельс говорить про «революцію, яка поклала кінець давньому родовому устрою».

Ще й досі немає точних даних про час чи хід цієї революції, але причина її, безперечно, коренилася у боротьбі між плебеями і первісним населенням Риму. Відгомін цих подій дістав вияв в оповіданні про реформу, яке приписується передостанньому римському цареві Сервію Туллію, який запровадив новий устрій римської общини на основі територіально-майнового принципу. Тепер римська міська територія поділялася на чотири триби. Ці триби не мали нічого спільного зі старими родоплемінними трибами, а були лише територіальними округами. До них приписувалося усе цивільне населення, як патриціанське, так і плебейське, яке володіло у певному окрузі землею. Отже, плебеї були фактично включені до складу єдиної з патриціями громадянської общини.

Крім того, Сервій Туллій поділив усе чоловіче населення Риму — патриціїв та плебеїв — на 5 класів. Належність до того чи іншого класу визначалася майновим цензом. До І класу належали ті, чиє майно оцінювалося у 100 тис. ассів1, до II — 75, до III — 50, до IV — 25, до V — 11 тис. ассів. Найбідніші прошарки населення, неімущі не входили ні до одного з класів і отримали назву пролетаріїв (від лат. proles — потомство). Цією назвою підкреслювалося, що усе їхнє багатство і майно полягало лише у потомстві.

Реформа мала велике військове значення. Народне ополчення, тобто римська армія, будувалося тепер, залежно від нового

1 Асе — мідна римська монета V—II ст. до н. е. вагою 327,5 г.

поділу, на майнові класи. Кожен клас виставляв певну кількість центурій (сотень). І клас виставляв 80 центурій піхотинців і 18 центурій вершників, наступні три класи — по 20 центурій піхотинців і, нарешті, V клас виставляв 30 центурій легкоозброєних піхотинців. Крім того, виставлялося ще 5 нестройових центурій, одна з них — пролетаріями. Озброєння призваних також диференціювалося залежно від належності до того чи іншого класу: представники І класу мали або утримувати коня, або з'являтися у повному озброєнні, для представників наступних класів озброєння було полегшеним, а воїни V класу були озброєні лише луком та стрілами.

Реформа мала також велике політичне значення. Центурія стає тепер не тільки військовою, а й політичною одиницею. Із включенням основної маси плебсу до громадянської общини народні збори по центуріях витісняють куріатні коміції, я втрачають майже усяке значення. Голосування відбувається також по центуріях, причому кожна центурія має один голос. Справжній характер цієї нової конституції зрозумілий хоча б із того, що більше половини з 193 центурій виставлялося І класом (80+18=98). Отже, І клас мав забезпечену більшість голосів у народних зборах.

Таким є основний зміст реформи, проведення якої приписувалося Сервію Туллію. Традиційне оповідання про реформу, зображаючи її у вигляді одиничного акту, звичайно грішить проти історичної істини. Зміни в соціально-політичному устрої римського суспільства, які традиція приписує творчій волі одного законодавця, насправді — результат тривалих процесів, які відбувалися протягом кількох століть (VI—ПІ ст. до н. е.). Це підтверджується тим, що традиційне оповідання про так звану реформу Сервія Туллія містить пізніші нашарування: так, наприклад, вказане озброєння класів відповідає, певно, кінцю V ст. до н. е., розрахунок майнового цензу на асси — середині III ст. до н. е. тощо. Однак в основі традиційної версії лежить ряд достовірних фактів. Поділ населення на майнові класи, центуріат-ні коміції, територіальні триби — усе це виникло значно раніше—у III ст. до н. е. і продовжувало існувати у пізнішу епоху. Ці установлення були наслідком тривалої боротьби плебеїв. Новий суспільний лад — і в цьому полягає його історичне значення — наносив руйнівний удар по попередніх родових порядках і безроздільному пануванню родової патриціанської знаті.

Друга частина реформ — поділ вільного населення за територіальним принципом — посилила процес ослаблення кров­носпоріднених зв'язків, які лежали в основі первіснообщинної організації. В Римі було утворено 4 міських і 17 сільських територіальних округів, за якими збереглася стара назва племен — триби. До триби належали і патриції, і плебеї, які жили в ній і підпорядковувалися її старості. Він же збирав з них податки. Дещо пізніше по територіальних трибах також стали скликатися свої збори (трибутні коміції), в яких кожна триба мала один голос. їхня роль довго залишалася другорядною, але поділ населення за трибами, в яких патриції і плебеї мали однакові обов'язки, свідчив про появу в організації суспільної влади в Римі такої ознаки держави, як територіальний поділ населення.

Реформи Сервія Туллія, таким чином, завершили процес зламу підвалин родового устрою, замінивши його новим соці­ально-політичним устроєм, що грунтується на територіальному поділі і майнових відмінностях. Військова демократія поступи лася місцем публічній владі, відокремленій від суспільства, державі. Включивши плебеїв до складу римського народу, допустивши їх до участі в центуріатних і трибутних народних зборах, реформи сприяли консолідації вільних, яка забезпечувала панування рабовласників над рабами. Створена держава стала знаряддям такого панування. Водночас державна влада була спрямована і проти вільних пролетарів.

Реформи підбили підсумок найважливішого етапу процесу створення держави, але не завершили його. Цей процес розвивався як шляхом трансформації органів влади, успадкованих від родової організації, так і шляхом створення нових. Основу його становила подальша консолідація вільних у панівний клас, що вимагало остаточного усунення розбіжностей між патриціями і плебеями. Реформи Сервія Туллія допустили плебеїв до участі у народних зборах. Наступні два століття в історії Риму характеризуються продовженням боротьби плебеїв за урівнення у правах із патриціями.

У V ст. до н. е. плебеї досягли успіху в прагненні обмежити сваволю посадових осіб, які, як і раніше, були патриціями. З цією метою у 494 р. до н. е. була запроваджена посада плебейського трибуна. Плебейські трибуни, які обиралися плебеями у кількості до 10 осіб, не мали управлінської влади, проте володіли правом veto — правом забороняти виконання розпорядження будь-якої посадової особи чи навіть настанови сенату. Друге важливе досягнення плебеїв — видання у 451—450 pp. до н. е. Законів XII таблиць, які обмежували можливості патриціанських посадових осіб довільно тлумачити норми звичаєвого права. Ці закони свідчать про майже повне урівнення плебеїв з патриціями в громадянських правах. Саме слово «плебей», судячи із викладення тексту законів, яке дійшло до нас, згадується в них лише один раз у зв'язку із збереженням заборони на шлюби між плебеями і патриціями. Однак і ця заборона в 445 р. до н. е. була відмінена законом Канулея.

У IV ст. до н. е. плебеї домоглися розширення прав на зайняття державних посад. У 367 р. до н. е. законом Ліцинія і Секстія було встановлено, що один з двох консулів — вищих посадових осіб — має обиратися з плебеїв, а низкою законів 377— 364 рр. до н. е. їм було надане право на зайняття й інших державних посад. У цьому ж столітті були видані й закони, які відповідали економічним інтересам плебеїв. Вказаний закон Ліцинія і Секстія обмежив розмір земельного володіння, яким могли володіти патриції з общинного земельного фонду, що розширило доступ плебеїв до цього фонду. Законом Петелія 326 р. до н. е. була відмінена збережена Законами XII таблиць боргова кабала, від якої страждали здебільшого плебеї.

Завершенням боротьби плебеїв за рівноправність було прийняття у 287 р. до н. е. закону Гортензія, згідно з яким рішення плебейських зборів по трибах отримали таку само силу закону, як і рішення центуріатних зборів.


Дата добавления: 2014-11-13; просмотров: 40; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2022 год. (0.025 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты