Занепад Римської республіки і перехід до імперії. Принципат і домінат 2 страница

5.2. Джерела римського права найдавнішого, класичного і посткласичного періодів

Джерела права найдавнішого періоду. Найдавнішим джерелом права в Римі були правові звичаї (mores majorum). Римська історична традиція, що піддається, однак, сумніву, згадує про законодавство римських царів (рексів). Оскільки ці джерела права, тісно пов'язані з традицією і релігією римського народу (квіритів), виступали спочатку як патриціанські, в літературі висловлюється припущення про існування особливої системи правових звичаїв у плебеїв. Рух плебеїв за рівноправність, природно, відбився й на правовій сфері, оскільки патриціанські магістрати і жерці (понтифіки) довільно тлумачили неписані звичаї, ігноруючи інтереси плебеїв. З боротьбою плебеїв і патриціїв пов'язується прийняття (близько 450 р. до н. е.) перших писаних римських законів — Законів XII таблиць. Відповідно до традиційної версії для їхнього складання була створена спочатку комісія з 10 патриціїв (децемвірів), що підготувала закони на 10 таблицях, текст яких не задовольнив плебейське населення Риму. В результаті гострого політичного конфлікту була створена нова комісія децемвірів, яка складалася як з патриціїв, так і з плебеїв. Ця комісія доповнила первісний текст ще двома таблицями.

Традиційна версія походження Законів XII таблиць на сьогодні часто ставиться під сумнів. У самому тексті Законів немає положень, що свідчать безпосередньо про зрівняння в правах патриціїв і плебеїв. Але, очевидно, що Закони стали основою загального для патриціїв і плебеїв єдиного квіритського, або цивільного, права (jus civile), при призначеного винятково для римських громадян. Хоча в Законах XII таблиць передбачалося використання клятв, здійснення інших ритуальних дій, право вже було відокремлене від релігійних норм і набуло світського характеру.

Закони XII таблиць були виставлені на форумі для загального огляду, що свідчить про їх особливу значущість і авторитет. Справжній їхній текст не зберігся, і вони були реконструйовані за пізнішими джерелами, в основному за творами римських письменників і юристів. З погляду юридичної техніки вони були ще порівняно примітивними, фрагментарними, не містили в собі всього правового матеріалу, не скасовували дії правових звичаїв. Вони були складені у вигляді коротких висловів з різних питань права і містили норми стосовно процесу, сім'ї, власності, договорів, злочинів.

Іншим важливим джерелом квіритського (цивільного) права були закони. Закони XII таблиць завершувалися вказівкою на те, що надалі будь-яке рішення народних зборів повинне мати силу закону (lex). З пропозицією про прийняття нового закону на зборах зазвичай виступали посадові особи (магістрати), потім законопроект обговорювався в сенаті і за три тижні до голосування підлягав оприлюдненню. У прийнятому законі виокремлювалися, як правило, три частини. У першій вказувався ініціатор прийняття закону, друга містила саму норму, тобто правові приписи, а в третій встановлювалася санкція. Прийнятий народними зборами закон негайно набирав чинності, якщо не передбачалася спеціальна відстрочка, і його текст у разі особливої важливості виставлявся на форумі. У найдавніший період правову силу мали також рішення сенату (сенатус-консульти), а у виняткових випадках — і постанови магістратів. Так, на підставі рішення надзвичайної комісії децемвірів були видані, наприклад, Закони XII таблиць.

Тлумачення законів, як і цивільного права взагалі, аж до кінця IV ст. залишалося привілеєм понтифіків. Остаточному звільненню права від релігійної оболонки сприяло оприлюднення в 302 р. до н. е. К. Флавієм формул позовів і записів тлумачень законів і звичаїв, що раніше в строгій секретності зберігалися в архівах понтифіків.

Джерела права в класичний період. На новому етапі історії римського права, як і раніше, важливу роль відігравали закони, але найбільш характерним джерелом права в цей час стають едикти преторів, на базі яких поряд з цивільним (як і раніше шанованим, але дедалі менш застосовуваним) правом виникають дві нові і зовсім самостійні правові системи: преторське право (ius praetorium) і «право народів» (ius gentium). Обидві ці системи були результатом правотворчої діяльності преторів. Отже, в Римі виникла складна (по суті потрійна) система джерел права.

Вступаючи на посаду, претор оприлюднював свій едикт, у якому містилися юридичні формули, за допомогою яких він мав намір підтримувати порядок і вершити суд. Ці формули істотно відхилялися від норм цивільного права, хоча формально претор повинен був діяти в його межах. Положення, що містилися в едиктах, самі не мали сили закону, але були обов'язко­вими, оскільки підтримувалися преторською владою. Сам претор був зобов'язаний дотримуватися свого едикту, термін дії якого спливав через рік. Наступний претор, як правило, лише дещо змінював едикт свого попередника, вносячи до нього нові положення (ediktum novum) і відкидаючи застарілі. Але оскільки основна частина едикту зберігалася, преторське право завдяки гнучкості і пристосовуваності характеризувалося певною спадковістю і стабільністю.

Особливу роль у розвитку права в класичний період відіграли едикти претора перегринів, посада якого була введена в 242 р. до н. е. Останній регулював відносини між римськими громадянами й іноземцями (перегринами), а тому взагалі не був зв'язаний нормами цивільного права. У своїй правотворчості (видаючи едикт) він мав велику свободу розсуду, міг у своїх правоположеннях посилатися на «справедливість» чи на «природний розум» (naturalis ratio). Створене преторами перегринів «право народів» було не міжнародним, а внутрішньодержавним, тобто римським правом, причому його найбільш розвиненою і досконалою частиною.

З встановленням імперії поступово змінилося і становище преторів у політичній системі Риму. Формально претори зберігали право на видання едикту, але їхня активна правотворчість суперечила самовладдю імператорів, що на той час зростало. Тому вже в І ст. н. е. претори взяли за правило повністю копіювати едикт свого попередника. Отже, зміст едикту ставав незмінним, і він не породжував нових норм права. У зв'язку з цим імператор Адріан вирішив упорядкувати преторське право, доручивши цю роботу відомому юристу Юліану (між 125 і 138 рр. н. е.). Складений останнім едикт (відомий як едикт Юліана) був офіційно схвалений сенатус-консультом і одержав назву «вічного едикту» (ediktum perpetum). Він став обов'язковим для всіх наступних магістратів. З цього часу преторський едикт по суті «застигає» і перестає бути джерелом нових правових норм.

Уже в перші роки імперії зменшується значення народних зборів, які до кінця І ст. н. е. вкрай рідко приймали нові закони, а потім взагалі були позбавлені цього права. За імператорів знову зросло значення сенатус-консультів, які у попередній період (в епоху пізньої республіки) не мали правової сили. У першій половині І ст. н. е. сенатус-консульти зазвичай не мали санкцій, але вони набували обов'язкової сили завдяки едикту претора. Але Адріан знову повернув сенату законодавчу функцію, і сенатус-консульти почали виступати як закон. Їх роль як джерела права зросла, оскільки вони складалися від імені принцепса і часто називалися його іменем.

Поступово зміцнювалася та розширювалася і самостійна законодавча влада імператорів. Спочатку імператорські закони (конституції) розглядалися як результат делегації влади з боку народних зборів, але в II ст. н. е. юристи обгрунтували положення, відповідно до якого римський народ передав свою законодавчу владу імператорам. На цей час законодавство імператорів перетворюється на найважливіше джерело права. Закони імператорів, на відміну від багатьох актів магістратів, діяли на всій території Римської держави і не були обмежені територією міста чи окремої провінції.

Акти імператорської влади (конституції) поділялися на такі основні види:

едикти — загальні положення, засновані на владі «імперіум», а тому юридично обов'язкові лише за життя того чи іншого імператора. Але вже з II ст. їх починають дотримуватися і його спадкоємці;

рескрипти — відповіді або поради імператора окремим особам чи магістратам, що потребують консультації з правових питань;

декрети - рішення, винесені імператором у судових справах, на основі яких склалася самостійна імператорська юриспруденція;

мандати — інструкції, адресовані правителям провінцій, що у ряді випадків містили також норми цивільного або кримінального права, які застосовувалися і до перегринів. Спочатку конституції імператорів стосувалися лише питань публічного порядку (організації адміністрації, злочинів тощо), але поступово вони дедалі більше охоплювали всі сфери правового регулювання. Багато з вироблених в імператорську епоху форм правових актів мали у подальшому значний вплив на законодавчу техніку феодальних монархій.

Роль римських юристів у розвитку права. Винятково важливим і своєрідним джерелом розвитку римського права в класичний період стає діяльність юристів, яка сприяла розвитку стрункості і цілісності всієї правової системи Стародавнього Риму.

Римська юриспруденція набуває суто світського характеру, починаючи з плебейського понтифіка Тіберія Корунканія (з 254 р. до н. е.), правові консультації якого вперше почали мати публічний характер. Юристи республіканського періоду відігравали важливу роль у судовій практиці. Вони надавали юридичні консультації, особливо з питань судового процесу, формулюючи в зв'язку з ними правові відповіді, редагували і складали юридичні акти, у ряді випадків брали участь у самому судовому процесі, надаючи допомогу одній зі сторін. Юристи республіканської епохи походили, як правило, з аристократичних кіл — із сенаторської знаті, а в І ст. до н. е. також і з вершників. Найвідомішими з них були Катон Старший, Публій Муцій Сцевола, Квінт Муцій Сцевола, Сервій Сульпіцій, причому двох останніх часто вважають засновниками римської юридичної науки. Вони вперше здійснили спробу узагальнити судову практику, систематично виклавши цивільне право (Сцевола) і склавши перший коментар преторського права (Сульпіцій).

В епоху принципату коло юристів розширюється. Багато хто з них, наприклад Ульпіан, Модестін та ін., були вже не римлянами, а вихідцями зі східних провінцій. Юристи цього часу відігравали більш активну роль у розвитку юридичної доктрини і практики, були справжніми творцями класичного римського права. Важливого значення набуває викладацька діяльність юристів. У І — на початку II ст. н. е. виникають дві основні школи права: сабіньянці (засновник Капітон) і прокульянці (засновник Лабеол), що викладали право і давали різне тлумачення деяких (щоправда, другорядних) правових інститутів. Найвідомішими представниками перших були Сабін і Юліан, а других — Прокул і Цельз.

Римські юристи укладали численні праці. Одні з них призначалися для навчальних цілей, інші — для практичного використання. Важливе місце серед цих робіт посідали інституції, що систематично викладали римське право в навчальних цілях. Найпопулярнішими були Інституції Гая (середина II ст.), що давали стислий і логічно побудований виклад широкого правового матеріалу. Інституції Гая складалися з чотирьох книг: про осіб, про речі, про зобов'язання, про позови. Ця система значною мірою вплинула на подальшу історію права. Великою популярністю користувалися коментарі цивільного і преторського права, а також дигести — найбільш значні твори зі складним планом, зі спробами синтезу цивільного і преторського права.

Але навіть найблискучіші юристи цього часу були не теоретиками, а насамперед практиками, що прагнули за допомогою логічних прийомів вирішувати складні правові питання.

Вони розглядали право не в абстрактному вигляді, а як серію життєвих і таких, що підлягають судовому розгляду, проблем. У цей час активізується практична діяльність юристів, переважно у формі правових консультацій. Ці консультації (так звані відповіді) справляли значний вплив на суддів, які часто дотримувалися думки авторитетних юристів.

Імператор Август здійснив спробу дещо уніфікувати діяльність юристів, дозволивши тільки певному їх колу давати відповіді, що мають офіційне значення. Ці юристи повинні були записувати свої відповіді (консультації), ставити свою печатку, щоб тим самим засвідчити легальність правового джерела. Ця система була закріплена за імператора Адріана, який підтвердив встановлений порядок, відповідно до якого лише думки певних юристів мали правову, тобто обов'язкову, силу. Якщо такі

юристи з якого-небудь питання приходили до загальної згоди, суддя зобов'язаний був враховувати це під час винесення рішення.

Джерела права посткласичного періоду. У період домінату в зв'язку з глибокою кризою рабовласницької системи римське право зазнає деяких незначних змін, але його основні інститути практично зберігаються в попередньому вигляді. Найістотніші зміни в цей час відбуваються саме в джерелах права, серед яких усе більшої питомої ваги набуває законодавство імперато-рів. У зв'язку із встановленням всевладдя імператорів нові покоління юристів втрачають право давати обов'язкові консультації, позбавляються можливості формулювати нові правові норми, як це вже раніше відбулося з преторами.

Скорочується кількість класичних юристів, праці і думки яких, як і раніше, розглядалися як джерело права. У 426 р. н. е. спеціальними законами Феодосія II і Валентіана III про цитування була визнана юридична сила за творами лише п'яти юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Модестіна і Гая. Судді повинні були з'ясовувати загальну думку цих юристів, а у разі розбіжностей між ними — думку більшості. У випадку рівності голосів вирішальною визнавалася думка Папініана, якщо ж у такому разі Папініан не висловлювався, суддя міг діяти самостійно.

Втрата римським правом колишнього динамізму, стирання меж між цивільним і преторським правом, з одного боку, і «правом народів» — з іншого, оскільки цей поділ в єдиному імператорському законодавстві втрачає свій зміст, створили сприятливі умови для проведення кодифікаційних робіт. Особливо жваво роботи із систематизації права велися в східній частині римської імперії (Візантії). Тут наприкінці ІІІ ст. були укладені приватні збірники римського права — Кодекс Грегоріана і Кодекс Гермогеніана, а в 438 р. здійснена перша офіційна кодифікація імператорських конституцій (Кодекс Феодосія).

Всеосяжна систематизація римського права була проведена в 528—534 pp. н. е., тобто вже після падіння Західної Римської імперії, за вказівкою візантійського імператора Юстиніана. Керівництво кодифікаційними роботами здійснював видатний юрист Трибоніан. Результатом роботи комісій було укладення ряду великих збірників римського права, що зазнало деяких інтерполяцій — включення норм пізнішого, зокрема грецького і східного, права. На більш пізньому етапі історії права (вже в серед­ні віки) ці збірники почали виступати як єдиний Звід законів Юстиніана (Corpus juris civilis).

Першу частину Зводу становлять Інституції Юстиніана, видані в 533 р. н. е. Вони були укладені на основі подібних збірників класичних юристів, насамперед Гая. Інституції Юстиніана, однак, не були простою компіляцією з книг попередніх авторів. Це був оригінальний твір, хоча і побудований за традиційною схемою з чотирьох книг, що, у свою чергу, поділяються на титули. Перша книга присвячена праву в цілому і правовому становищу осіб, друга — речам і речовому праву, третя — спадкуванню, договорам і зобов'язанням, четверта — деліктам і позовам. Інституціям було надано силу закону, на них могли посилатися судді, виносячи рішення.

Найважливішу за багатством використаного правового матеріалу частину Зводу Юстиніана становлять Дигести (або Пандекти), також видані в 533 р. н. е. Під час їх укладення були використані праці 39 юристів, близько 1,5 тис. творів. З цих творів узяті витяги, які були підібрані і розташовані за певною системою з усуненням багатьох протиріч. Дигести містять приблизно 150 тис. фрагментів, найбільше в них цитат з Ульпіана (1/5) і Павла (1/6). Дигести складаються з 50 книг, кожна з яких поділяється на титули, а потім на фрагменти із зазначенням авторів цих творів. Усі цитовані в них уривки з творів класичних юристів одержали силу закону. Дигести стали найбільш відомим і широко використовуваним джерелом римського права для наступних епох.

Третій законодавчий звід, укладений за вказівкою Юстиніана і під керівництвом Трибоніана, — це Кодекс (перше його видання було здійснене в 529 p., друге, виправлене і доповнене, — у 534 p.). Кодекс охопив усі конституції імператорів, починаючи з Адріана і закінчуючи самим Юстиніаном (усього було включено 4,6 тис. конституцій). Кодекс Юстиніана складався з 12 книг, з яких 1,9—12 були присвячені різним питанням публічного права (церковне, кримінальне тощо), а книги 2—8 — приватному праву. Кожна книга поділялася на титули, у межах яких імператорські конституції систематизувалися в хронологічному порядку. Титули, у свою чергу, були поділені на параграфи.

Кодифікація Юстиніана стала своєрідним підсумком усієї історії римського права. Тому Звід законів Юстиніана, хоча і відбив деякі посткласичні і суто візантійські риси, є у своїй основі джерелом римського права.

У 535—555 pp. н. е. вказані вище три збірники римського права були доповнені збірниками конституцій (новел) самого Юстиніана, в яких більшою мірою відбилися вже особливості не римського, а візантійського суспільства і права. Однак ці збірники були укладені приватними особами і не мали офіційного характеру. Найбільший з них містив 168 новел, з яких 153 належать Юстиніану. Значно пізніше (у середні віки) збірники новел Юстиніана почали включатися в Corpus juris civilis як його четверта частина.

6. Закони XII таблиць — найдавніша пам'ятка римського рабовласницького права

Історія створення таблиць пов'язана з так званою першою сецесією (тобто залишення плебеями Риму). Відповідно до розповіді Тита Лівія у 494 р. до н. е. плебеї, які знемагали від утисків патриціїв і були обтяжені боргами, відмовилися виступити у військовий похід і в повному озброєнні пішли з Риму на Священну гору, де стали табором. Залишення плебеями Риму породило паніку: зменшувалася боєздатність римської армії, крім того, не виключалася можливість, що плебеї можуть заснувати самостійну державу. Патриції змушені були почати переговори і піти на поступки: була створена спеціальна магістратура народних трибунів, яка у подальшому набула величезного значення. Народні трибуни могли обиратися лише з плебеїв і користувалися недоторканністю. Спочатку їхні обов'язки полягали в захисті плебеїв від сваволі патриціанських магістратів. У зв'язку з цим вони одержали право призупиняти втілення в життя розпоряджень цих магістратів (право veto — «забороняю»). Спочатку обиралося два трибуни, потім їх кількість збільшилася до 10.

Вимога плебеїв записати правила звичаєвого права привела до створення комісії з трьох осіб, що була відправлена в Грецію для вивчення законів Солона. Після повернення комісії в Рим був скасований консулат і обрано 10 осіб для написання законів — decemviri legibus scribendis. Протягом 451 p. до н. е. вони написали 10 таблиць і винесли їх на схвалення центуріатних коміцій. Але оскільки таблиці не становили собою повного зібрання звичаєвого права, наступного року нові децемвіри винесли на схвалення центуріатних коміцій ще дві таблиці. Так виникли Закони XII таблиць — збірник законів, який був дуже важливою кодифікацією римського цивільного права.

Текст Законів XII таблиць повністю не зберігся. Оригінальний текст Законів був, ймовірно, записаний на мідних плитах і зник під час війни з галлами. Але ці дуже популярні Закони невдовзі були повністю реконструйовані завдяки тому, що вони багаторазово в історії Риму використовувалися, цитувалися, переказувалися і коментувалися. Закони містять настанови з різних розділів права.

Отже, перша римська кодифікація права припадає на середину V ст. до н. е. Вона одержала назву «Законів XII таблиць». Протягом багатьох століть вони вважалися в Римі основним джерелом права — публічного і приватного (fons omnis publici privatigue juris).

Свою назву Закони одержали у зв'язку з тим, що були написані на 12 дерев'яних дошках, що виставлялися на міській площі. Тому ніхто не міг «посилатися на незнання закону». За деякими відомостями, від усякого юнака, що вступає в ряди громадян, вимагалося знання законів напам'ять. Вважалося, що без цього не можна виконувати обов'язки громадянина, особливо суддівські.

Закони XII таблиць були у своїй основі записом звичаєвого права. Більше за всіх їх потребували плебеї (для захисту від сваволі патриціанських суддів). Кодифікація права була для них етапом у боротьбі за зрівняння у правах з патриціями.

Самі закони до нас не дійшли. Вони відомі лише в уривках, що збереглися у творах давніх авторів, особливо юристів — Цицерона, Ульпіана, Гая та ін.

Серед цих джерел особливе місце посідає твір юриста II ст. н. е. Гая, автора «Інституцій» — підручника для римських юридичних шкіл. Його випадково знайшов історик Нібур у 1816 р. в італійському місті Вероні. «Інституції» Гая були знайдені під текстом твору богословського змісту.

Існує переказ, начебто Нібур перекинув чорнильницю і, стираючи на рукописі плями, знайшов твір Гая.

Від слова «цивітас», що означає «місто», «міська община», право Таблиць називали «цивільним», тобто належним певній сукупності громадян; від слова «квірит» (як любили називати себе самі римляни на честь бога війни Януса Квірина) — «кві-ритським».

Від «цивітас» походить понині використовуваний термін

"цивілістика», що означає «цивільне право», сукупність інститутів, призначених для регулювання майнових відносин.

Аж до середини III ст. до н. е. безроздільно панівною правовою системою в Римі було квіритське право. Воно відрізнялося великим ступенем традиційності, зв'язком з давньорим-

ськими (квіритськими) звичаями, що знайшло своє відображення й у Законах XII таблиць. Воно на всіх етапах застосовувалося лише до осіб, які мали римське громадянство, і розглядалося як особливий привілей римського громадянина.

Сукупність повноважень, які цивільне право надавало римському громадянину, відкривала перед ним можливість (принаймні формально) брати участь у політичному житті республіки, претендувати на певні переваги, у тому числі на виділення земельної ділянки з державного фонду. Боротьба плебеїв з патриціями за рівноправність, що пронизує всю історію ранньої республіки, завершилася зрештою наданням їм всіх привілеїв, передбачених у цивільному праві.

Квіритське право відображало порівняно примітивні відносини ранньокласового суспільства. Воно тривалий час було пов'язане з діяльністю жерців і навіть з поступовим посиленням у ньому світських засад багато чого зберегло від релігійної урочистості і ритуальності. Водночас воно відрізнялося чіткістю, суворістю, підкресленою точністю. Особливо чітко в найдавнішому римському праві регулювалися майнові відносини, насамперед право приватної власності (dominium ex jure Guiritium), що розглядалося як повне панування власника лад своєю річчю (plena in potestas). Однак община тривалий час зберігала право верховного контролю за розпорядженням землею й іншим господарсько важливим майном.

Велике значення у квіритському праві відігравало безумовне дотримання урочистих судових обрядів, через що форма права в цей період превалювала над його змістом, а судовий процес — над матеріальним правом. Формалізм цивільного права був однією з умов підтримки в ранньокласовому суспільстві стійкого правопорядку, що сприяло збереженню і відтворенню патріархального укладу життя. Але об'єктивно він гальмував розвиток не тільки приватновласницьких відносин, а й демократичних форм суспільного і політичного життя. До III ст. до н. е. консервативне з погляду соціальної ролі цивільне право стало перетворюватися на певну перешкоду на шляху зростання торгового обігу і почало суперечити потребам рабовласницької системи, яка на той час швидко розвивалася.

6.1. Право приватної власності за Законами XII таблиць

Вже в найдавніший період у Римі велика увага приділялася способам набуття речових прав і класифікації самих речей. Речі, які перебували в загальному користуванні (повітря, море то-

що), а також ряд інших господарсько важливих речей (зокрема, громадська земля — ager publicum) розглядалися як такі, що перебувають поза майновим, торговим обігом (res extra comercium). Однак державні землі розкрадалися патриціанською знатно, що призводило до появи великого рабовласницького землеволодіння, а тому щодо питань про виділення ділянок землі із громадського фонду протягом майже всього республіканського періоду йшла гостра боротьба між плебеями і патриціями. Ця боротьба була дещо пом'якшена законом Ліцинія (близько 367 р. до н. е.), який передбачав рівні права плебеїв і патриціїв на користування державною землею і встановлював максимальний розмір ділянки, що виділялася із громадського фонду — 500 югерів (близько 125 га).

В цивільному праві найбільш значним поділом речей, що перебували в господарському обігу і могли бути об'єктом права власності, був їх поділ на манциповані (res mancipi) і неманци-поовані (res пес mancipi). До першої групи належали землі в Італії, раби, велика домашня худоба, земельні сервітути, тобто економічно найважливіші об'єкти речового права, до другої — всі інші речі.

Відчуження речей, що становили першу групу, могло здійснюватися лише шляхом манципації — особливо складної й урочистої процедури. Манципація була суто формальним обрядом, здійснюваним «за посередництвом міді і ваг». Вона вимагала наявності п'яти свідків і вагодержателя. Покупець торкався рукою речі, що придбавалася ним, тримаючи в руках шматок міді, і промовляв урочисту формулу: «Стверджую, що цей раб за правом квіритів належить мені і що він повинен вважатися купленим мною за цей метал і за допомогою цих мідних ваг». Потім він ударяв цим металом об ваги (цей обряд виник, коли ще не було карбованої монети) і передавав його як купівельну суму тому, від кого придбавав річ шляхом манципації. Неманциповані речі продавалися шляхом простої їх передачі (традиції) за мідь або за гроші без будь-яких особливих формальностей.

Найдавнішому праву був відомий ще один формальний спосіб передачі права власності шляхом складного обряду, що міг застосовуватися як до манципованих, так і до неманципованих речей (in jure cessio). Ця процедура становила собою фіктивний судовий спір, що розігрувався в присутності претора. Покупець плавав, що відчужувана річ належить йому і урочисто заявляв про своє право власності («ця річ за правом квіритів належить мені»), відчужувач не заперечував проти такого твердження, і претор присуджував цю річ набувачу, начебто вона є його власністю.

Вже в найдавніший період у Римі склався порядок, відповідно до якого річ могла набуватися у власність в силу тривалого володіння нею (usucaptio). Закони XII таблиць забороняли набуття права власності за давністю лише стосовно крадених речей. Для рухомих речей термін набувальної давності встановлювався в один рік, для нерухомих — у два роки. Цим способом користувався набувач речі в тих випадках, коли, наприклад, під час здійснення манципації допускалися неточності у формальностях, а тому з огляду на строгість квірит-ського права покупець не набував права власності на річ, і квіритський власник міг навіть вимагати повернення останньої через суд.

Сервітути. Особливим видом речового права, що виникло вже в найдавніший період, були сервітути — фіксоване в звичаях або законі і строго обмежене право користування чужою річ­чю. Сервітути з'являлися разом із приватною власністю на землю і необхідністю чіткого юридичного врегулювання взаємовідносин власників (чи володільців) сусідніх ділянок. З огляду на їх господарську важливість сервітути належали до категорії манципованих речей. Найдавнішими і найістотнішими з них були такі: право проходу через сусідню ділянку, право прогону худоби, право провезення навантажених візків, право відведення води з ділянки сусіда. Окремі сервітути передбачалися і Законами XII таблиць. Так, передбачалося, щоб дерева на висоті 15 футів обрізались колом, для того щоб їхня тінь не завдавала шкоди сусідній ділянці (VII, 9а); дозволялося збирати жолуді, що падають із сусідньої ділянки (Табл., VII, 10. Пліній. Природна історія. XVI, 5, 15).

6.2. Договір позики

Боргове рабство, узаконене XII таблицями, відзначалося надзвичайною суворістю. Договір позики, за яким засобом забезпечення були «м'ясо і кров» боржника, називався в Римі пехum (нексум) — кабала. За способом укладення нексум схожий на манципацію (свідки, мідь, формула). У разі прострочення платежу кредитор, користуючись дозволом суду, «накладав на боржника руку», що означало закувати в кайдани. Поміщений у підвал будинку кредитора боржник тричі виводився на міську площу молити про допомогу друзів і родичів. «Третього ба­зарного дня боржники підлягали страті або надходили у продаж за кордон», що означало рабство (Табл., III, 5. Авл Геллій. Аттичні ночі. XX, 1, 46). Тим часом (тобто поки боржник знаходився в ув'язненні) він мав право помиритися (з позивачем), але якщо (сторони) не мирилися, то (такі боржники) залишалися в ув'язненні 60 днів. Протягом цього терміну їх три рази підряд у базарні дні приводили до претора на коміціум і (при цьому) оголошувалася присуджена з них сума грошей. Третього базарного дня вони підлягали страті або надходили в продаж за кордон, за Тибр. Коли в боржника виявлялося кілька кредиторів, закон встановлював: «Нехай розрубають боржника на частини» (Табл., III, 6. Третього базарного дня нехай розрубають боржника на частини. Якщо відітнуть більше або менше, то нехай це не ставиться їм у провину). За деякими свідченнями, цей припис не застосовувався буквально. Економічна вигода стимулювала кредиторів до продажу боржника в рабство. Визнавалося, що виплативши борг, громадянин повертав собі волю.