Суспільний лад і правове становище населення Риму в період республіки

У 509 р. до н. е. у Римі після вигнання останнього (сьомого) рекса Тарквінія Гордого встановилася аристократична республіка. Період республіки характеризується інтенсивним розвитком рабовласницького способу виробництва, який привів до значних соціальних зрушень, змінив правове становище окремих груп населення. Значну роль у цьому процесі відіграли й успішні завойовницькі війни, які розширили кордони Римської держави і перетворили її на могутню світову державу.

Основним соціальним поділом у Римі був поділ на вільних і рабів. Єдність вільних громадян Риму (квіритів) деякий час підтримувалася існуванням їх колективної (державної) власності на землю і рабів, які належали державі. Однак з часом колективна власність на землю ставала дедалі більш фіктивною, суспільний земельний фонд переходив до окремих власників, поки нарешті аграрний закон 111 р. до н. е. не ліквідував його, остаточно утвердивши приватну власність на землю.

Вільні у Римі розпалися на дві соціально-класові групи: за­можну верхівку рабовласників (землевласників, торговців) і дрібних виробників (землеробів і ремісників), що становили більшість суспільства. До останніх примикала міська біднота. З огляду на те, що рабство спершу мало патріархальний характер, боротьба між великими рабовласниками і дрібними виробниками, які найчастіше самі обробляли землю і працювали в майстернях, тривалий час становила основний зміст історії Римської республіки. Пізніше на перший план виступає протиріччя між рабами і рабовласниками.

Правове становище особи у Римі характеризувалося трьома статусами — свободи, громадянства, сім'ї. Лише особа, яка мала усі ці статуси, була повністю правоздатною. У публічному праві це означало мати право брати участь у народних зборах і обіймати державні посади. У приватному праві це давало право укладати римський шлюб і брати участь в майнових правовідносинах.

За статусом свободи усе населення Риму поділялося на вільних і рабів. Повноправним міг бути лише вільний. Раби у період республіки перетворюються на основний пригноблений і експлуатований клас. Головним джерелом рабства був воєнний полон. Так, після розгрому Карфагена в рабство було обернено 55 тис. осіб, а всього у II—І ст. до н. е. — понад півмільйона (кількість римських громадян, які мали майновий ценз, у цей час не досягала 400 тис). Велике значення як джерело рабства мала широко розвинена работоргівля — купівля рабів за кордоном. З огляду на тяжке становище рабів менш за все мало значення їх природне відтворення. Можна відзначити і ту обставину, що незважаючи на відміну законом Петелія боргової кабани, фактично вона продовжувала існувати, але в обмежених розмірах. На кінець періоду республіки набуває поширення і самопродаж у рабство.

V Раби були державні і приватновласницькі. Першими ставали здебільшого військовополонені. Вони експлуатувалися в копальнях і державних майстернях. Становище приватновласницьких рабів весь час погіршувалося. Якщо на початку римської історії, у період патріархального рабства, вони належали № складу сімей римських громадян і, цілком підкоряючись домовладиці, усе ж користувалися деяким захистом сакрального (священного, такого що грунтується на релігійних віруваннях) Права, то в період розквіту республіки експлуатація праці рабів різко інтенсифікувалася. Античне рабство стає такою ж основою римської економіки, як і праця дрібних вільних виробни­ків. Особливо тяжким було становище рабів у великих рабовласницьких латифундіях. Рабам, зайнятим у міських ремісницьких майстернях і домашньому господарстві, було дещо легше. Значно кращим було становище талановитих майстрів, вчителів, акторів, скульпторів з числа рабів, багатьом з яких щастило отримати свободу і стати вільновідпущениками.

Незалежно від того, яке місце займав раб у виробництві, він був власністю свого господаря і розглядався як частина його майна, як річ. Влада господаря над рабом була фактично необмеженою. Усе вироблене рабом надходило до господаря: «що придбавається за посередництвом раба — придбавається для господаря». Хазяїн же виділяв рабу те, що вважав за необхідне для підтримання його існування і працездатності.

Рабовласницькі відносини визначали загальну незаінтересованість рабів у результатах своєї праці, що, в свою чергу, змушувало рабовласників шукати ефективніші форми експлуатації. Такою формою став пекулій — частина майна господаря (земельна ділянка, ремісницька майстерня тощо), яку він надає рабу для самостійного ведення господарства і отримання частини доходу від нього. Пекулій дозволяв господарю більш ефективно використовувати своє майно для отримання доходу і заінтересовував раба у результатах своєї праці. Іншою формою, яка зародилася в період республіки, був колонат. Колони не були рабами. Це — орендарі землі, які потрапляли в економічну залежність від землевласників і в кінцевому підсумку прикріплювалися до землі. Ними ставали збіднілі вільні, вільновідпущеники і раби. У колонів було особисте майно, вони могли укладати договори і брати шлюб. З часом становище колона стає спадковим. Однак в розглядуваний період колонат, як і пекулій, ще не набули значного поширення.

Неефективність рабської праці привела у кінці республіканського періоду до масового відпущення рабів на волю. Вільновідпущеники залишалися у залежності від свого колишнього господаря, на кopисть якого вони були зобов'язані нести певні матеріальні й трудові повинності і який у випадку їх бездітності спадкував їхнє майно. Однак цей процес у період, коли рабовласницький лад ще розвивався, суперечив загальним інтересам панівного класу і тому в 2 р. до н. е. був виданий закон, який обмежував таку практику.

За статусом громадянства вільне населення Риму поділялося на громадян та іноземців (перегринів). Повну правоздатність могли мати лише вільнонароджені римські громадяни.

Крім них, до громадян належали вільновідпущеники, але вони залишалися клієнтами колишніх господарів і були обмежені в правах.

У міру розвитку майнової диференціації зростає роль багатства у визначенні становища римського громадянина. В середовищі рабовласників у кінці III—II ст. до н. е. виникають привілейовані стани — нобілів і вершників.

До вищого стану (нобілів) належали найбільш знатні патриціанські і багаті плебейські роди. Економічною базою нобілів було обширне землеволодіння, значна кількість рабів і величезні грошові кошти. Тільки вони стали поповнювати сенат і обиратися на вищі державні посади. Нобілітет перетворюється на замкнутий стан, доступ до якого для нової людини був майже неможливим. Лише у виняткових випадках люди, які не належали до нобілітету за народженням, ставали найвищими посадовими особами.

Другий стан (вершники) утворився із торгово-фінансової знаті і землевласників середньої руки. В І ст. до н. е. розвивається процес злиття нобілів з верхівкою вершників, яка отримала доступ в сенат і на важливі судові посади. Між окремими їх представниками виникають родинні відносини.

У міру розширення меж Римської держави кількість вільних збільшувалася за рахунок мешканців Апеннінського півострова (повністю завойованого до середини II ст. до н. е.) та інших країн. Вони відрізнялися від римських громадян за своїм правовим становищем. Жителі Італії, які не входили до римської общини (латини), спочатку не мали прав римських громадян. Вони поділялися на дві групи — давні латини і латини колоній. За першими визнавалися майнові права, право виступати в суді і укладати шлюб з римськими громадянами, але вони були позбавлені права брати участь у народних зборах. Латини колоній — жителі колоній, заснованих Римом в Італії, і деяких міст та областей, які уклали з Римом договори про союз. Вони користувалися тими ж правами, що й давні латини, за винятком права укладати шлюб з римськими громадянами. У подальшому в результаті союзницьких війн у І ст. до н. е. усім латинам були надані права римських громадян.

Другою категорією вільних, які не мали прав римських громадян, були перегрини. До них належали вільні мешканці провінцій — країн, розташованих за межами Італії і завойованих Римом. Вони мали нести податкові повинності. До перегринів належали також вільні громадяни іноземних держав. Перегри­ни не мали прав латин, але отримали майнову правоздатність — можливість мати в Римі власність і укладати угоди. Для захисту своїх прав вони повинні були обирати собі покровителів — патронів, стосовно яких перегрини перебували у становищі, яке мало відрізнялося від становища клієнтів.

Статус сім'ї означав, що повною політичною і майновою правоздатністю користувалися лише глави римських сімей — домовладики. Інші члени сім'ї вважалися такими, що перебувають під його владою. Останній був особою «власного права», члени ж його сім'ї називалися особами «чужого права» — права домовладики. Вступаючи у майнові правовідносини, вони придбавали майно не для себе, а для домовладики. Обмеження у приватному праві не впливали на їх становище в публічному житті. До того ж ці обмеження слабшали — почало визнаватися право членів сім'ї на придбання власного майна.

Правове становище особи змінювалося із втратою того чи іншого статусу. Найбільші зміни відбувалися із втратою статусу свободи (полон, обернення в рабство). Він означав втрату і статусів громадянства і сім'ї, тобто повну втрату правоздатності. Із втратою статусу громадянства (вигнання) втрачалася правоздатність громадянина, проте зберігалася свобода. І нарешті, втрата статусу сім'ї (в результаті, наприклад, усиновлення глави сім'ї іншою особою) призводила до втрати «власного права».

3. Державний устрій Римської республіки

Державний устрій Риму в період республіки був досить простий і деякий час відповідав умовами поліса, яким Рим був до часу виникнення держави. Протягом наступних п'яти століть існування республіки розміри держави значно збільшилися, що майже не відобразилося на структурі вищих органів держави, які, як і раніше, знаходилися в Римі і здійснювали централізоване управління величезними територіями. Природно, що таке становище знижувало ефективність управління.

На відміну від рабовласницької демократії в Афінах, Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.

В Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів — центуріатні, трибутні, куріатні.

Головну роль відігравали центуріатні збори, які забезпечували завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень перевагу в них аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їхня структура із середини III ст. до н. е. з розширенням меж держави і збільшенням кількості вільних змінилася не на користь цих кіл. Кожен з п'яти розрядів заможних громадян почав виставляти рівну кількість центурій — 70, а загальна кількість центурій була доведена до 373. Однак перевага аристократії і багатства все ж залишилась, оскільки в центуріях вищих розрядів було значно менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарії, кількість яких значно зросла, як і раніше, становили лише одну центурію.

До компетенції центуріатних зборів належало прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки до смертної кари.

Другим видом народних зборів були трибутні збори, які залежно від складу жителів триб, які брали участь в них, поділялися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н. е. вони отримали право приймати закони, що сприяло зростанню їх значення у політичному житті Риму. Але водночас у результаті збільшення на той час кількості сільських триб до 31 (з чотирма міськими трибами, що збереглися, усього стало 35) мешканцям віддалених триб стало важко з'являтися на збори, що дозволило багатим римлянам посилити в них свої позиції.

Куріатні збори після реформ Сервія Туллія втратили своє колишнє значення. Вони лише формально вводили на посаду осіб, обраних іншими зборами, і зрештою були замінені зборами 30 представників курій — лікторів.

Народні збори в Римі скликалися на розсуд посадової особи — магістрата, який міг і перервати збори, і перенести їх на інший день. Він же головував на них і оголошував питання, які підлягають вирішенню. Учасники зборів не могли змінювати внесені пропозиції. Голосування з усіх питань було відкритим, лише в кінці республіканського періоду було запроваджене таємне голосування (учасникам зборів роздавалися спеціальні таблички для голосування). Найчастіше вирішальну роль відігравала та обставина, що рішення центуріатних зборів про прийняття законів та обрання посадових осіб у перші століття існування республіки підлягали утвердженню сенатом. Але й потім, коли у III ст. до н. е. це правило було відмінене, сенат отримав право попереднього розгляду питань, які виносилися на збори, що дозволяло йому фактично спрямовувати діяльність зборів.

Найважливішу роль у державному механізмі Римської республіки відігравав сенат. Сенатори (спочатку їх було 300, за кількістю патриціанських родів, а у І ст. до н. е. кількість сенаторів була збільшена спочатку до 600, а потім до 900) не обиралися. Спеціальні посадові особи — цензори, які розподіляли громадян по центуріях і трибах, раз на п'ять років складали списки сенаторів з представників знатних і багатих сімей, які, як правило, вже обіймали вищі державні посади. Це робило сенат органом верхівки рабовласників, який фактично не залежав від волі більшості вільних громадян.

Формально сенат був дорадчим органом і його настанови називалися сенатус-консульти. Але компетенція сенату була широкою. Він, як вказувалося, контролював законодавчу діяльність центуріатних (а потім і плебейських) зборів, затверджуючи їх рішення, а згодом став попередньо розглядати (і відхиляти) законопроекти. Так само контролювалося обрання народними зборами посадових осіб (спочатку затвердженням обраних, а згодом — кандидатів). Велику роль відігравала та обставина, що у розпорядженні сенату перебувала казна держави. «Сенат встановлював податки і визначав необхідні фінансові витрати. До його компетенції належала підготовка настанов щодо суспільної небезпеки, благоустрою і релігійного культу. Важливе значення мали зовнішньополітичні повноваження сенату. Якщо війну оголошували центуріатні збори, то мирний договір, а також договір про союз затверджував сенат. Він також оголошував набір до армії і розподіляв легіони між командуючими арміями. Нарешті, за надзвичайних обставин (небезпечна війна, потужне повстання рабів тощо) сенат міг прийняти рішення про встановлення диктатури.

Магістратурами в Римі називалися державні посади. Як і в Стародавніх Афінах, у Римі склалися певні принципи заміщення магістратур. Такими принципами були виборність, строковість, колегіальність, безвідплатність і відповідальність.

Магістрати обиралися центуріатними або трибутними зборами на один рік. Це правило не поширювалося на диктаторів, термін повноважень яких не міг перевищувати шести місяців. Крім того, повноваження консула, який командував армією, могли подовжуватися сенатом, якщо війна не закінчилася. Як і в Афінах, усі магістратури були колегіальними — на одну посаду обиралося кілька осіб (диктатор призначався один). Але специфіка колегіальності в Римі полягала в тому, що кожен магістрат міг самостійно приймати рішення, однак це рішення могло бути відмінене його колегою (право інтерцесії). Винагороди магістрати не отримували, що, природно, закривало шлях до магістратур (а потім і до сенату) малоімущим та неімущим. У той же час магістратури, особливо в кінці республіканського періоду, стали джерелом значних доходів. Необхідно відзначити іще одну істотну відмінність римської магістратури — ієрархію посад: вищестоящий магістрат міг відмінити рішення нижчестоящого.

Влада магістратів поділялася на вищу (imperium) і загальну (potestas). До imperium включалися вища військова влада і право укладати перемир'я, право скликати сенат і народні збори і головувати на них, право видавати накази і примушувати до їх виконання, право суду і призначення покарання. Ця влада належала диктатору, консулам і преторам. Диктатор мав «найвищий імперіум» (summum imperium), який включав право засуджувати до страти. Вирок не підлягав оскарженню. Консулу належав великий імперіум (majus imperium) — з правом виносити смертний вирок, який міг бути оскаржений до центуріатних зборів, якщо він був винесений у Римі, і не підлягав оскарженню, якщо він був винесений за межами міста. У претора був обмежений імперіум (imperium minus) — без права засуджувати до страти. Влада potestas належала усім магістратам і включала в себе право віддавати розпорядження і накладати штрафи за їх невиконання.

Магістратури поділялися на ординарні (звичайні) та екстраординарні (надзвичайні). До ординарних магістратур належали посади консулів, преторів, цензорів, квесторів, едилів та ін.

Консули (в Римі обиралося два консули) були вищими магістратами і очолювали всю систему магістрату. Особливо велике значення мали військові повноваження консулів: набір до армії і командування нею, призначення воєначальників, право укладати перемир'я і розпоряджатися воєнною здобиччю. Претори з'явилися у середині IV ст. до н. е. як помічники консулів. З огляду на те, що останні, командуючи арміями, часто були відсутніми в Римі, до преторів перейшло управління містом і, що особливо важливо, судочинством. Це дозволяло їм завдяки наявності у них імперіуму видавати загальнообов'язкові настанови і тим створювати нові норми права. Спочатку обирався один претор, потім два, один з яких розглядав справи римських громадян (міський претор), а другий — справи щодо іноземців (претор перегринів). Поступово кількість преторів зросла до восьми.

Два цензори обиралися раз на п'ять років для складення списків римських громадян, розподілення їх за трибами і розрядами і для складення списку сенаторів. Крім того, до їх компетенції належало спостереження за моральністю та видання відповідних едиктів. Квестори, які спочатку були помічниками консулів без спеціальної компетенції, з часом стали відати (під контролем сенату) фінансовими витратами і розслідуванням кримінальних справ. Едили наглядали за громадським порядком в місті, торгівлею на ринку, організовували свята і видовища.

Особливе місце серед магістрів посідали плебейські трибуни, їхнє право вето відігравало значну роль в період завершення боротьби плебеїв за рівноправність. Потім у міру зростання ролі сенату активність плебейських трибунів почала зменшуватися, а спроба Гая Гракха у II ст. до н. е. посилити її закінчилася крахом.

Екстраординарні магістратури створювалися лише у надзвичайних, таких, що загрожували небезпекою Римській державі, випадках — тяжка війна, серйозні внутрішні заворушення. Диктатором призначався за пропозицією сенату один із консулів. Він мав необмежену владу, якій підпорядковувалися усі магістрати, veto плебейського трибуна не діяло, розпорядження диктатора (у тому числі смертні вироки) не підлягали оскарженню і за свої дії він не ніс відповідальності.

Строк диктатури не повинен був перевищувати шести місяців. Однак у період кризи республіки це правило було порушене і з'явилися навіть довічні диктатури (диктатура Сулли «для видання законів і устрою держави»).

Армія. Військова організація Риму відіграла значну роль в його історії. Вже саме створення центуріатних зборів, які складалися з озброєних воїнів, означало визнання ролі військової сили у створеній державі. Величезне розширення її меж, досягнуте озброєним шляхом, свідчило як про роль армії, так і про зростання її політичного значення. Та й сама доля республіки опинилася багато в чому в руках армії.

Первісна військова організація Риму була простою. Постійної армії не було. Усі громадяни віком від 18 до 60 років, які мали майновий ценз, були зобов'язані брати участь у воєнних діях (причому клієнти могли виконувати військові обов'язки замість патронів). Воїни у похід мали з'являтися зі своєю зброєю, яка відповідала їх майновому цензу, і продовольством.

Як вказувалося вище, кожен розряд заможних громадян виставляв певну кількість центурій, які об'єднувалися в легіони. Командування армією сенат доручав одному з консулів, який міг передати його претору. На чолі легіонів стояли військові трибуни; центуріями командували центуріони; загони кінноти (декурії) очолювалися декуріонами. У разі якщо воєнні дії тривали понад рік, консул (або претор) зберігав своє право командувати армією.

Збільшення воєнної активності спричинило зміни у військовій організації. З 405 р. до н. е. в армії з'явилися добровольці, які стали одержувати платню. У III ст. до н. е. у зв'язку з реорганізацією центуріатних зборів збільшилась кількість озброєних центурій. На їх базі формувалося до 20 легіонів. З'являються, крім того, легіони від союзників — організованих Римом муніципій (італійських міст, завойованих Римом, проте таких, що зберегли автономію у внутрішніх справах) і приєднаних до нього провінцій. У II ст. до н. е. вони становили вже 2/3 римської армії. У цей же час знижується майновий ценз, з яким був пов'язаний військовий обов'язок.

Тривалість і частота війн перетворює армію на постійну організацію, що викликає зростання невдоволення основного контингенту воїнів — селянства, яке відволікалося від своїх господарств, які через це занепадали. Селяни стають ненадійними воїнами. Назріла необхідність реорганізації армії. Вона була проведена Марієм у 107 р. до н. е.

Військова реформа Марія, зберігши воїнську повинність римських громадян, допустила набір добровольців, які отримували зброю і плату від держави. Крім того, для легіонерів передбачалася частина воєнної здобичі, а з І ст. до н. е. ветерани могли отримувати землі в Африці, Галлії та Італії (за рахунок конфіскованих і вільних земель). Реформа суттєво змінила соціальний склад армії — більшу її частину становили вихідці із малоімущих та неімущих верств населення, чиє невдоволення з приводу власного- становища та існуючих порядків зростало. Армія професіоналізувалася і ставала самостійною політичною силою, а полководець, від успіху якого залежав добробут легіо­нерів, — впливовою політичною фігурою. У 88 р. до н. е. за правління Сулли армія вперше в римській історії виступила проти існуючої влади і скинула її. Вперше римська армія узяла Рим і вперше увійшла до нього, хоча за давньою традицією носіння зброї і поява війська у місті заборонялися.