Занепад Римської республіки і перехід до імперії. Принципат і домінат 3 страница

Боргове рабство найбільше загрожувало плебеям, позбавленим того захисту і допомоги, що надавали патриціям рід і курія. Ліквідація боргового рабства стала питанням гострої боротьби.

Правляча верхівка Риму пішла на поступки. У 326 р. до н. е. (через 250 років після закону Солона) боргове рабство було скасоване й у Римі (закон Петелія). Ніхто не міг більше, ніж злочинці, утримуватися в ув'язненні чи бути закованим у кайдани; за борги належало відповідати майном, а не тілом; закабалені були звільнені і було заборонено на майбутнє брати боржників V кабалу.

Чи суворо дотримувалися закону Петелія? Це запитання ставить Є. Штаєрман і відповідає на нього заперечливо. Той же Тит Лівій вказує, що під час Другої Пунічної війни до римської армії стали набирати і тих, «хто був в оковах за борги»; про «закованих боржників» можна прочитати у Плавта, римського комедіографа III—II ст. до н. е., нарешті, у Цицерона.

6.3. Злочини і покарання

Кримінально-правові постанови Законів XII таблиць відзначаються надзвичайною суворістю. Стратою карається всякий, хто насмілиться потравити або зібрати врожай «з обробленого плугом (чужого) поля». Підпалювач будинку або хліба, якщо він діяв умисно, заковується в кайдани, піддається бичуванню, за яким настає смерть. Будь-хто вправі убити на місці злочину нічного злодія або злодія, захопленого зі зброєю в руках. Денний злодій, захоплений на місці злочину, піддавався фізичному покаранню, а потім віддавався в рабство потерпілому (Табл., VIII, 16. Цицерон. Про республіку. IV, 10, 12). Закони XII таблиць встановили смертну кару за невелику кількість злочинних діянь, в тому числі вважали за необхідне застосування її в тому випадку, коли хто-небудь склав чи співає пісню, що містить у собі наклеп чи ганьбить іншого.

Якщо заподіє калічення членів і не помириться з потерпілим, то нехай і йому самому буде заподіяне те саме.

Якщо рукою або палицею переламає кістку вільній людині, нехай заплатить штраф у 300 ассів, якщо рабу — 150 ассів.

Якщо образить, нехай штраф буде 25 ассів.

...Зламає — нехай відшкодує...

Якщо хто поскаржиться, що домашня тварина завдала шкоди, то Закон XII таблиць наказував або видати потерпілому тварину, що завдала шкоди, або відшкодувати вартість нанесених збитків.

Якщо жолуді з твого дерева упадуть на мою ділянку, а я, вигнавши худобу, нагодую її ними, то за Законами XII таблиць ти не можеш подати позов ні про потраву, тому що не на твоїй ділянці паслася худоба, ні про шкоду, заподіяну твариною, ні про збитки, завдані неправомірним діянням.

8а. Хто заворожить посіви...

86. Нехай не переманює на свою ділянку чужого врожаю.

9. Відповідно до Законів XII таблиць смертним гріхом для дорослого було потравити або зжати в нічний час врожай з обробленого плугом поля. XII таблиць наказували таку приречену богині Церері людину піддати смерті. Неповнолітнього, винного в подібному злочині, на розсуд претора або піддавали бичуванню, або засуджували до відшкодування заподіяної шкоди в подвійному розмірі.

10. (Гай. 9 Титул 47 кн. Дигест). Закони XII таблиць наказували закувати в кайдани і після бичування стратити того, хто підпалював будівлі чи складені біля будинку скирти хліба, якщо винний зробив це умисно. Якщо пожежа сталася випадково, тобто через необережність, то закон наказував, щоб винний відшкодував збитки, а у разі його неспроможності був підданий більш легкому покаранню.

У XII таблицях було встановлено, щоб за злісну порубку чужих дерев винний сплачував по 25 ассів за кожне дерево.

Якщо той, хто вчинив у нічний час крадіжку, убитий на місці, то нехай убивство його вважається правомірним.

При світлі дня ... якщо чинить опір зі зброєю в руках, склич народ.

Децемвіри наказували, що вільних людей, спійманих під час крадіжки з поличним, треба піддавати тілесному покаранню і видавати головою тому, у кого здійснена крадіжка, рабів же карати батогом і скидати зі скелі; але стосовно неповнолітніх було встановлено: або піддавати їх на розсуд претора тілесному покаранню, або стягувати з них відшкодування збитків.

15а. Законом XII таблиць встановлювався штраф у розмірі потрійної вартості речей у тому випадку, коли річ знаходили в кого-небудь під час формального обшуку або коли вона була принесена тому, хто її приховував, і знайдена в нього.

156. Закон XII таблиць встановлює, щоб при проведенні обшуку особа, яку обшукують, не мала на собі ніякого одягу, крім полотняної пов'язки, і тримала в руках чашу.

Якщо подається позов про крадіжку, під час якої злодій не був схоплений з поличним, нехай суд вирішує спір присудженням подвійної вартості речі.

Закон XII таблиць забороняє набуття краденої речі за давністю.

18а. (Тацит. Аннали. VI, 16). Уперше XII таблицями було встановлено, щоб ніхто не брав більше одного відсотка на місяць, тоді як до цього бралося за примхою багатих.

186. (Катон. Про землеробство. Передмова, 1). Предки наші мали звичай і встановили в законах присуджувати злодія до сплати подвійної вартості украденої речі, лихваря — до стягнення в чотирикратному розмірі отриманих відсотків.

(Павел). За Законом XII таблиць за річ, здану на зберігання, дається позов у подвійному розмірі вартості цієї речі.

(Тріфоніан. У 7 титулі 26 кн. Дигест). У разі розкрадання опікунами майна їх підопічного варто встановити, чи не допустимий щодо кожного з цих опікунів окремо той позов у подвійному розмірі, що був встановлений у XII таблицях проти опікунів.

21. Нехай буде відданий богам підземним (тобто прокляттю) гой патрон, який заподіює шкоду своєму клієнту.

22. Якщо хто-небудь брав участь при здійсненні угоди як свідок або вагар, а потім відмовляється це засвідчити, то нехай він буде визнаний безчесним і втратить право бути свідком.

23. Відповідно до XII таблиць викритий у лжесвідченні скидався з Тарпейської скелі.

246. (Пліній. Природна історія. XVIII, 3, 12, 8-9). У XII таблицях за таємне знищення врожаю призначалася смертна кара... тяжча, ніж за вбивство людини.

26. У XII таблицях зазначалося, щоб ніхто не влаштовував у місті нічних збіговисьок.

27. Закон XII таблиць надавав членам колегій (співтовариств) право укладати між собою будь-які угоди, аби цим вони не порушували якої-небудь постанови щодо громадського порядку. Закон цей, очевидно, був запозичений із законодавства Солона.

Про державні злочини Закони XII таблиць говорять порівняно небагато: встановлюється неправомірність і караність нічних збіговисьок, підбурювання ворога до нападу на Рим, порушення настанов щодо громадського порядку, хабарництва суддів та ін. (Табл., IX, 1—2. Цицерон. Про закони. 111, 4; II, 19, 44). Привілеїв, тобто відступів на свою користь від закону, нехай не просять. Вироків про смертну кару римського громадянина нехай не виносять інакше, як у центуріатних коміціях... Преславні Закони XII таблиць містили дві постанови, з яких одна скасовувала усякі відступи від закону на користь окремих осіб, а інша забороняла виносити вироки про смертну кару римського громадянина інакше, як у центуріатних коміціях.

(Авл Геллій. Аттичні ночі. XX, 17). Невже ти будеш вважати суворою постанову закону, що карає стратою того суддю чи посередника, що були призначені під час судоговоріння для розгляду справи і були викриті в тому, що прийняли хабаря у цій справі?

(Помпоній. В 2 титулі 1 кн. Дигест). Квестори, які були присутніми під час виконання смертних вироків, іменувалися кримінальними квесторами, про них згадувалося навіть у Законах XII таблиць.

(Марціан. У 4 титулі 48 кн. Дигест). Закони XII таблиць наказують піддавати страті того, хто підбурює ворога римського народу до нападу на Римську державу, чи того, хто видає ворогу римського громадянина.

(Сальвіан. Про правління Боже. VIII, 5). Постанови XII таблиць забороняли позбавляти життя без суду будь-яку людину.

Про умисне убивство не згадується зовсім, принаймні в тих уривках, що до нас дійшли. Пояснюється це, очевидно, тим, що міри покарання, які призначалися за нього, не викликали сумнівів. Слід додати, що вищі магістрати республіки не були зв'язані точним визначенням того, що варто вважати злочином.

В особливих випадках вони могли вирішувати це питання на свій розсуд. Щоб уникнути свавілля, за кожним римським громадянином визнавалося право апеляції до народних зборів. Рішення останніх було остаточним.

Справи про злочини рабів розглядалися, як правило, домашнім судом рабовласника. У раба не було жодних гарантій і жодних прав на захист. Засуджений до смерті, він, за звичаєм, скидався з Тарпейської скелі.

7. Процес у Стародавньому Римі (досудові відносини сторін, формалізм. Поділ процесу на дві стадії)

Надзвичайно суворим формалізмом відзначаються правила вирішення майнових спорів, що становлять у своїй сукупності цивільний процес. Найвідоміша з його форм — так званий легісакційний процес — передбачала складну процедуру.

Позивач з'являвся до претора і робив заяву. Претор призначав день суду. Відповідач викликався самим позивачем. Йому дозволялося застосовувати силу. Процес відбувався у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач, потім відповідач накладають на неї (чи на її частину, наприклад, шматок дерну, якщо йдеться про землю) паличку-віндикту. При цьому вони виголошують установлену звичаєм формулу (для кожного випадку особливу).

Від назви цієї палички походить термін «віндикація», під яким розуміють витребування речі з чужого неправомірного володіння. Віндикта — «вкорочений» спис — символ давнього способу заволодіння річчю. (Згідно з іншим поясненням «віндикація» походить від vim dicere — повідомляти про застосування сили.)

По закінченні цієї процедури сторони спору вносили заставу (хто програвав справу, програвав і заставу, яка надходила до казни).

На тому закінчувалася перша стадія процесу. На другій стадії призначений претором суддя — будь-хто з римських громадян, занесений до списку суддів, — без особливих формальностей розглядав справу по суті: вислуховував свідків, знайомився з документами, виносив рішення. У разі неявки однієї зі сторін без поважної причини рішення автоматично виносилося на користь її супротивника.

і Легісакційний процес надавав захист у чітко визначених випадках. Помилка в обряді, а тим паче у формулі претензії-позову вела до програшу справи. «Якщо хто-небудь пред'являв позов, — вказує Гай, — з приводу знищення виноградних лоз і називав їх у позові виноградними лозами, то він програвав цю справу, оскільки повинен був назвати їх деревами. Закон XII таблиць, на підставі якого пред'являвся позов про зрізані лози, говорив взагалі про зрізані дерева» (Інституції, IV, 2).

Зрозуміло, що такий процес створював штучні труднощі на шляху розвитку товарних відносин, які все більше розвивалися.

Набагато простіше справа обстояла в тому суді, яким відав перегринський претор. У спорах між іноземцями норми Законів XII таблиць застосовувалися далеко не в усіх випадках. Претор сам вирішував справу від початку до кінця, широко використовував «право народів». Така практика мала дуже значний вплив на долю пізнішого (класичного) римського права.

8. Римське право класичного і посткласичного періодів. Преторське право

Останнє століття республіки і перші два-три століття імперії були часом повного розквіту римської класичної юриспруденції. Іде в минуле юридичний формалізм. Одержують визнання принципи «рівності сторін», «справедливості», «доброї совісті».

Авторитету Законів XII таблиць протиставляється авторитет «загальнонародного права», під яким почали розуміти сукупність настанов, загальних для багатьох народів. Активним поборником цих нових поглядів був перегринський претор.

Не посягаючи на сам текст Законів XII таблиць, римські юристи винайшли ефективний спосіб їх ігнорування. Обидва претори мали право видання едиктів, якими вони заявляли про свій вступ на посаду. У цих едиктах вони стали поступово проводити ідеї, які розходилися із Законами XII таблиць, і встановлювати правила, якими мали керуватися судді під час розгляду справ. З часом преторський едикт стає в Римі найважливішим джерелом нового права, законотворчим актом. Кожен новий претор підтверджував за встановленим звичаєм едикт попередника, додаючи в разі необхідності щось нове, і в такий спосіб створювалося те, що називають «преторським правом».

Тепер треба було змінити становище претора в цивільному процесі. З пасивного спостерігача його першої стадії претора потрібно було зробити справді суддею.

Близько 150 р. до н. е. у цивільному судочинстві Риму відбувається справжній переворот. Як і раніше, існували дві стадії. Вирішення спору передавалося судді, призначеному наказом претора. Але суддя цей вже не був вільний у своєму рішенні.

Воно передбачалося формулою претора. Звідси і назва самої форми процесу — формулярний.

Формула-вказівка, яку претор надавав судді, могла містити прямий наказ зробити так, а не інакше, вона могла надати судді деяку і навіть повну свободу — усе залежало від обставин справи. Але щоразу суддя був зобов'язаний дотримуватися отриманої інструкції.

«Коли виявиться, що Н. Н. винен А. А. 10 тис. сестерцій, то ти, суддя, присуди Н. Н. сплатити цю суму, якщо ні, то виправдай».

Тут йдеться лише про одне: з'ясуй, чи винен Н. Н. певну суму грошей позивачу А. А. Якщо винен — нехай сплатить. Претор свідомо ухиляється від питання про те, чи були дотримані формальності, обов'язкові під час укладення договору позики. Його це не цікавить. Керуючись тим, що сумлінність вимагає повернення грошей, претор говорить: «Присуди».

Коли рабів продавали великими партіями, обряд манципації здійснювали не настільки строго. Траплялося, що його зовсім не виконували. Недобросовісний продавець, посилаючись на це упущення, міг зажадати повернення рабів, залишивши собі всю отриману за них плату. Але на шляху його стояв претор. Оперуючи принципом доброї совісті, протиставляючи Законам XII таблиць свій власний едикт, претор практично відмовляв такому позивачу за допомогою занесеного у формулу заперечення, що позивач вчиняє недобросовісно. Захисту бонітарного (преторського) власника слугував і так званий публіціанівський позов, який дозволяв претору вдаватися до юридичної фікції, начебто відповідач проволодів річчю законний строк давності, а отже, може вважатися квіритським власником придбаної ним речі.

У будь-якому іншому випадку претор міг зіткнутися з позовом еманципованого сина, який вимагає участі в батьківській спадщині. Закони XII таблиць відмовляли йому в цьому: еманципований, звільнений з-під влади батька, не агнат. Але претор вважав це несправедливим. І він пропонував судді ввести еманципованого сина в його частку спадщини.

Відповідна формула зазначала: «Якби позивач А. А. був спадкоємцем, спірна земля належала б йому за квіритським правом, і ти, суддя, присуди цю землю А. А.».

Так виникає нова форма власності, відмінна від квіритської. її називають преторською, або бонітарною (від слів «in bonis" — у майні). Охороняє її преторське право, захист претора.

Наслідком нових порядків було стирання граней між відомими нам res manci рі і res пес manсі рі. Разом з ними зникає стара манципація.

Крім преторських едиктів, джерелами нового римського права стали розпорядження імператорів, постанови сенату, консультації юристів.

9. Право приватне і право публічне

Відповідно до теорії римських юристів усю сукупність правових наказів належало поділяти на дві частини — право приватне і право публічне. До останнього, згідно з визначенням Ульпіана (III ст. н. е.), належать усі ті норми, що «стосуються становища Римської держави» як єдиного цілого; і навпаки, «приватне право» має справу з тим, що стосується «користі окремих осіб» (Дигести, 1, 1, § 2).

Отже, храми і дороги, наприклад, були об'єктом регулювання «публічного права»; відносини, пов'язані з правом власності, сімейні, спадкові та інші вважалися галуззю «приватного права».

У судовій практиці і юриспруденції Риму в класичний період був вироблений поділ права на публічне і приватне. Цей поділ, що відобразив притаманне будь-якому класово-антагоністичному суспільству протиріччя між приватним і суспільним інтересом, залишив глибокий слід у подальшій історії права.

Поділ права на публічне і приватне, що у працях римських юристів пояснювався суто логічно й окремо від класового змісту права, мав у собі об'єктивні розбіжності в методах правового регулювання. Публічне право мало імперативний характер, воно містило в собі відносини влади — підпорядкування. У приватному праві діставали вияв відносини формально рівних осіб, але таких, які перебувають в умовах експлуататорського суспільства завжди в економічно нерівному становищі. Його суб'єкти мали певну правову і господарську автономію. Охорона приватних інтересів здійснювалася лише з ініціативи заінтересованих осіб.

Римські юристи стверджували, що публічне право як вираження «суспільного інтересу» стоїть вище приватного («приватні угоди не повинні змінювати публічного права»). Але публічне право класичного і посткласичного періодів було менш розробленим, ніж приватне право. Крім того, у зв'язку з кризою республіканських порядків, а потім і з утвердженням монархічого устрою «суспільний інтерес», що лежить в основі публіч ного права, у римській юриспруденції усе більш відверто пов'язувався з інтересами імператорів. У період імперії вірнопідданицько налаштованими юристами по суті було створене нове публічне право, що поривало з республіканськими і демократичними традиціями, обґрунтовувало сваволю римських імператорів.

Приватне право, де колективні інтереси панівного класу реалізовувалися шляхом захисту інтересів окремих його представників, які виступали як власники, у класичний період одержало значно глибшу і більш тонку розробку. Відображаючи об'єктивні потреби розвиненого торгово-грошового обігу, воно перебороло колишній формалізм і охопило ширше коло відносин, пов'язаних з товарним виробництвом. Саме тому К. Маркс вказував, що «...римське приватне право — це приватне право в його класичному вираженні»'. Римське приватне право в класичну епоху досягло високого для свого часу рівня юридичної техніки. Саме приватне право Риму дуже вплинуло на подальшу історію права, було сприйняте багатьма феодальними і буржуазними правовими системами.

Речове право. Правове регулювання речових відносин посідало центральне місце в римському приватному праві. Саме поняття речового права ще не було відоме римським юристам, але вони чітко відрізняли речові позови (actiones in rem) від особистих позовів (actiones in personam), пов'язаних із зобов'язальними відносинами.

Для практичних цілей римські юристи класичної і посткласичної епохи використовували цілий ряд класифікацій речей, з якими в майновому обігу були пов'язані різні наслідки. Це вже відомий нам поділ речей на манциповані і неманциповані, що поступово втратив своє попереднє значення, а також на рухомі і нерухомі, подільні і неподільні, замінні (визначені родовими ознаками) і незамінні (індивідуально визначені) речі тощо.

Особливе місце в майнових відносинах у Римській державі, де економіка мала аграрний характер, посідала земля. Поряд із землями, які ще в найдавніший період перейшли в приватну власність окремих рабовласників, тривалий час існувала також державна земля, що розглядалася як громадська (ager publicus). Після прийняття закону Ліцинія боротьба навколо цієї землі не тільки не послабилася, а й розгорілася з новою силою. Нобілітет розкрадав ці землі, створював на них великі рабовласниць-

¹ Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - T. 1. - С. 347.

кі латифундії, з якими не могли конкурувати дрібні селянські господарства. Оскільки надзвичайні законодавчі заходи, яких вжили брати Гракхи з метою перерозподілу землі на користь дрібних власників, не дали результату, логічним підсумком усього попереднього розвитку Риму став аграрний закон 111р. до н. е., який передбачив, що землі, які становлять громадський фонд, більше не підлягають переділу. Це остаточно закріпило приватну власність на землю, зробило її неподільно панівною.

Потреби майнового обігу і розширення території Римської держави привели до появи в класичну епоху нових видів права власності. Оскільки відома попередньому періоду квіритська власність мала яскраво виражений національно-римський характер і ставала дедалі більш архаїчною з огляду на цілий ряд умовностей, необхідних для її придбання, саме життя потребувало вироблення нових і менш складних форм закріплення власницьких інтересів. У межах преторського права за допомогою особливих юридичних засобів була створена конструкція так званої преторської, або бонітарної власності. Претор у тих випадках, коли через недотримання формальностей квіритського права набувач речі не міг одержати статус квіритського власника, брав під захист інтерес покупця, фактично закріплюючи придбану ним річ у складі його майна (in bonis).

Для захисту прав бонітарного власника претори використовували й інститут давності володіння, відомий квіритському праву. Претор визнавав бонітарну власність так, якби таке право виникло на основі набувальної давності. Отже, бонітарний власник, який володіє річчю, отримав захист претора від вимог з боку квіритського власника, чиє право на річ ставало «голим». Згодом претори почали надавати бонітарному власнику юридичну підтримку і на той випадок, коли з огляду на ті чи інші обставини останньому доводилося вимагати повернення речі від інших осіб (у тому числі і від квіритського власника). З цією метою застосовувався особливий Публіціанів позов (actio in rem Publiciana).

У зв'язку з розширенням кордонів Римської держави, включенням до неї нових провінцій і зростанням кількості іноземців одержали визнання і правовий захист також провінційна власність (для римських громадян) і власність перегринів.

Римські юристи спеціально не розробляли саму конструкцію права власності як таку, але вони розкрили його юридичний зміст шляхом визнання різних повноважень, що належать власнику речі. До цих повноважень вони відносили: право володін­ня, право користування, право розпорядження, право на плоди чи доходи, що приносить річ, право витребування своєї речі від третіх осіб. Право власності розглядалося як найбільш повне панування особи над річчю, як абсолютне і необмежене право. Таке розуміння приватної власності було використане і розвинене згодом у буржуазному праві.

У римському праві класичного і посткласичного періодів значна увага приділялася способам набуття права власності, оскільки розвиток майнового обігу вимагав великої точності юридичних відносин і максимальної зрозумілості в питанні про титул (юридичну підставу) набуття права власності.

Поряд з манципацією, що використовувалася усе рідше, а в період домінату практично вийшла з ужитку, вирішального значення набула так звана традиція (tradicio) як основний спосіб переуступки права власності. Зручність цього способу полягала в його простоті і неформальному характері. При традиції право власності набувалося в силу самого фактичного передання речі лише за умови наявності «справедливої», тобто законної підстави (iusta causa).

У класичний період, особливо в «праві народів», більш детально були розроблені і інші способи набуття права власності, деякі з них були відомі ще з найдавніших часів. Це — заволодіння покинутими речами, а також речами, що не мали господарів (наприклад, продуктами рибного лову, полювання тощо). Це також і речі, захоплені у ворога. Відповідно до рескрипту Адріана, знайдений скарб ділили порівну між тим, хто знайшов його, і власником землі, на ділянці якого він був виявлений.

До особливих способів набуття права власності належало створення нової речі з чужого матеріалу (специфікація). Між основними школами юристів (сабіньянцями і прокульянцями) велися суперечки з приводу того, кому в цьому випадку належить річ — її виготовлювачу чи власнику матеріалу. Право власності могло виникнути також шляхом об'єднання речей. Так, якщо на ділянці, що належала одній особі, був збудований будинок з матеріалів, власником яких була інша особа, земельний власник набував право власності на збудований на його ділянці будинок. Подальший розвиток у класичний період одержала набувальна давність (usucapió). У преторському праві було розширене коло осіб, які могли набувати право власності за давністю володіння. Так, після 10 років добросовісного і безперервного володіння це право визнавалося навіть за перегринами. У посткласичний період (за імператора Юстиніана) у ре­зультаті безперервного володіння річчю протягом понад 30 років право власності визнавалося навіть у разі відсутності законного титулу, тобто «справедливої підстави володіння» (так звана екстраординарна набувальна давність).

У класичний період продовжували розвиватися цивільно-правові форми захисту прав приватного власника. Найважливішою з них був віндикаційний позов. Він надавався власнику речі, що з певної причини була ним втрачена і виявлялася в третьої особи. Віндикаційний позов — це, по суті, спір про право власності, у якому справжній власник повинен був довести свій титул на спірну річ. За наявності таких доказів річ поверталася власнику незалежно від того, як вона потрапила до останнього власника. Якщо власник чужої речі був добросовісним, тобто не знав про незаконність володіння нею, він повинен був повернути власнику річ і всі плоди, одержані від неї з моменту порушення віндикаційного позову. Недобросовісний власник, крім того, засуджувався до відшкодування всіх плодів, отриманих від речі за увесь час володіння нею.

З розвитком преторського права одержав остаточне юридичне оформлення ще один самостійний вид речового права — інститут володіння (possessio). Він випливав з приватновласницьких відносин і в певному розумінні доповнював право власності. Під володінням річчю розумілося фактичне володіння нею (corpus possessionis), що супроводжувалося наміром володіти нею самостійно (animus possessionis), як на праві власності. Остання обставина відрізняла володіння від простого утримання речі (detentio), яке часто виникало на підставі договору і передачі речі держателю самим власником.

Захист інтересів власника речі здійснювався не за допомогою позовів, що слугували для захисту прав власника, а за допомогою преторських інтердиктів (наказів) про утримання володіння у випадку загрози порушення прав власника речі або про повернення вже вилученої третьою особою речі. Інтердикт, хоча і не мав такої юридичної сили, як позов, відзначався більшою простотою, оскільки позбавляв власника речі необхідності застосовувати складну процедуру доведення титулу придбання. Тому до преторського інтердикту вдавалися і власники речей, коли воліли використовувати більш швидкий шлях захисту своїх порушених прав.

В класичний період подальший розвиток отримує і такий вид речового права, як право на чужі речі (jura in ге aliena). З'являється ряд нових земельних сервітутів (пасовищних тощо), особливо міських: право прибудови до чужого будинку, право обперти свою стіну на стіну будинку сусіда, право на те, щоб сусід своїми забудовами не позбавляв світла і виду та ін. Джерела посткласичного періоду згадують про появу такого виду права на чужу річ, як суперфіцій, що виникало в зв'язку з будівництвом будинку на чужій землі. Спочатку права забудовника регулювалися договором майнового найму, оскільки будинок розглядався як підпорядкована річ, а тому ставав власністю володільця земельної ділянки. Однак потім претор став надавати ширший захист інтересам забудовника, визнав його право на будинок як речове, а не особисте, тобто таке, що випливає з договору найму.

З грецького права в цю епоху був запозичений емфітевзис — спадкова оренда землі з внесенням встановленої плати. Держатель землі (емфітевт) не міг бути зігнаний з ділянки в силу визнаного за ним претором і такого, що захищається ним, речового права, яке могло навіть переуступатися третім особам.

У класичний період одержало розвиток і заставне право. Дедалі рідшою стає давня форма застави, побудованої на довірі, коли заставлена річ вважалася власністю кредитора. Якщо боржник не виконував зобов'язання, ця річ назавжди залишалася в кредитора навіть у тому випадку, коли її вартість була більшою, ніж сума боргу. З розвитком товарного обігу дедалі частіше почала використовуватися застава, за якої заставлена річ передавалася кредитору не у власність, а в утримання, яке захищалося, як і володіння, за допомогою інтердикту (пігнус), що трохи полегшувало становище боржника. В імператорську епоху під впливом грецького права поширюється і така форма застави, як іпотека, за якої заставлена річ (зазвичай земля) залишалася в боржника. Кредитор же отримував обмежене речове право — не допускати продажу боржником заставленої землі і витребувати її у разі невиконання зобов'язання.

У класичну епоху одержали розвиток й особисті сервітути, які передбачалися, як правило, в заповітах і становили довічне право особи, на чию користь встановлювався сервітут, користуватися чужою річчю з правом одержання від неї плодів (узуфрукт) або ж без такого права (узус).

10.Право народів

Старе римське право, включаючи Закони XII таблиць, постанови народних зборів, а також коментарі римських юристів стосовно цього кола норм, одержало назву цивільного права,

права римської общини. Преторське право розвивалося паралельно з цивільним. Нарешті, третім елементом римського права стає з часом «право народів» — Jus gentium. «Право народів», вільне від давньоримських традицій, відрізнялося більшою гнучкістю, воно широко використовувало норми права і торгових звичаїв інших країн, що перебували у торгових зносинах з Римом або ставали римськими провінціями. Перегринський претор (з 242 р.), творець «права народів», мав постійний зв'язок з претором цивільним, і останній нерідко вдавався до застосування «права народів» у складних випадках регулювання правовідносин між самими римлянами.