Тема 6. Салічна правда — пам'ятка ранньофеодального права франків

1. Виникнення Франкської держави. Реформи Карла Мартелла.

2. Варварські правди та їх загальна характеристика.

3. Злочини проти приватної власності за Салічною правдою.

4. Злочини проти особи.

5. Судовий процес.

5.1. Процесуальні відносини сторін до суду.

5.2. Виклик до суду.

5.3. Види доказів.

1. Виникнення Франкської держави. Реформи Карла Мартелла

На величезній території Римської імперії було розсіяно безліч варварських племен: готи, франки, бургунди, алемани, англосакси та ін.

Римляни дедалі частіше використовували германців як найманих солдатів і поселяли їх на своїх кордонах. У V ст. вищі звання римських магістратів почали носити вожді варварських племен, що очолювали союзні Риму армії, які уклали угоду про перехід під владу Риму.

Занепад імператорської влади, зростаюча непопулярність римського правління створювали сприятливі умови королям — союзникам Риму для розширення повноважень, для задоволення їхніх політичних претензій. Вони часто з посиланням на імператорське доручення присвоювали всю повноту влади, стягували податки з місцевого населення тощо.

Вестготи, наприклад, поселені Римом як його федерати у 412 р. в Аквітанії (Південна Франція), згодом розширили територію свого Тулузького королівства за рахунок територіальних завоювань, визнаних у 475 р. римським імператором. У 507 р. це королівство було підкорене франками. У 476 р. влада в Західній Римській імперії була захоплена одним з варварських воєначальників Одоакром. Він був убитий у 493 р. засновником королівства остготів Теодоріхом І, який установив своє одноособове правління у всій Італії. Це королівство занепало в 555 р. Виникали і поглиналися в результаті кривавих війн, міжусобиць і інші «племінні держави» варварів.

Але особливу роль у Західній Європі судилося відіграти салічним (приморським) франкам, які входили до союзу германських племен, що склався в III ст. на північно-східному кордоні Галлії, провінції Римської імперії.

Салічні франки на чолі зі своїм вождем Хлодвігом (481—511 pp.) у результаті переможних війн у Галлії, іноді в протиборстві, іноді в союзі з Римом, створюють велике королівство, що простиралося на 510 р. від середньої течії Рейну до Піренеїв. Хлодвіг же, утвердившись як представник римського імператора, стає володарем земель, повелителем єдиного, уже не племінного, а територіального королівства. Він набуває право диктувати власні закони, стягувати податки з місцевого населення та ін.

Галлія, однак, ще довго перебувала під владою Східної Римської імперії (Візантії). Тільки в VIII ст. титул римського імператора був присвоєний франкському королю Карлу Великому. Завдяки впливу Риму і римської християнської церкви Галлія всупереч географічній роздробленості зберігала протягом століть своєрідну єдність, перетворившись в ході тривалого еволюційного процесу на ту Франконію, що стала прародителькою майбутньої Франції і Німеччини, а також територіальною першоосновою розвитку західної християнської цивілізації.

Завойовницькі війни франків прискорили процес створення Франкської держави. Глибинні ж причини становлення франкської державності коренилися в розпаді франкської вільної общини, у її класовому розшаруванні, що почалося ще в перших століттях нової ери.

Держава франків за своєю формою була ранньофеодальною монархією. Вона виникла в перехідному від общинного до феодального суспільстві, що уникло у своєму розвитку стадії рабовласництва. Це суспільство характеризується багатоукладністю (поєднанням рабовласницьких, родоплемінних, общинних, феодальних відносин), незавершеністю процесу створення основних класів феодального суспільства. З огляду на це ранньофеодальна держава несе на собі значний відбиток старої общинної організації, установ племінної демократії.

Держава франків пройшла у своєму розвитку два основних періоди (з кінця V до VII ст. і з VIII до середини IX ст.). Межа, що розділяє ці періоди, характеризується не тільки зміною правлячих династій (на зміну Меровінгам прийшли Каролінги). Вона стала початком нового етапу глибокої соціально-економічної і політичної перебудови франкського суспільства, у ході якої поступово складалася власне феодальна держава у формі сеньйоріальної монархії.

В другому періоді в основному завершується створення великої феодальної земельної власності, двох основних класів феодального суспільства: замкненого, ієрархічно у подвійному підпорядкуванні, пов'язаного васально-ленними узами класу феодалів, з одного боку, і експлуатованого ним залежного селянства — з іншого. На зміну відносній централізації ранньофеодальної держави приходить феодальна роздробленість.

В V—VI ст. у франків збереглися ще общинні, родові зв'язки, відносини експлуатації серед самих франків не були розвинені, нечисленною була і франкська служива знать, яка сформувалася у правлячу верхівку в ході військових походів Хлодвіга.

Найбільш яскраво соціально-класові розбіжності в ран-ньокласовому суспільстві франків, як свідчить Салічна правда — правова пам'ятка франків, що відноситься до Vст., виявлялися у становищі рабів. Рабська праця, однак, не набула значного поширення. Раб, на відміну від вільного общинни-ка-франка, вважався річчю. Його крадіжка прирівнювалася до крадіжки тварини. Шлюб раба з вільним спричиняв втрату останнім волі.

Салічна правда вказує також на наявність у франків інших соціальних груп: служива знать, вільні франки (общинники) і напіввільні селяни (літи). Розбіжності між ними були не стільки економічними, скільки соціально-правовими. Вони були пов'язані головним чином з походженням і правовим статусом особи або тієї соціальної групи, до якої ця особа належала.

Важливим фактором, що впливав на правові розбіжності франків, була приналежність до королівської служби, королівської дружини, до державного апарату. Ці розбіжності найбільше дістали вияв в системі грошових відшкодувань, що слугували охороні життя, майнових та інших прав окремих осіб.

Поряд з рабами існувала особлива категорія осіб — напіввільні літи, життя яких оцінювалося половиною вергельду вільного в 100 солідів. Літ — це неповноправний житель общини франків, який особисто і матеріально залежить від свого госпо­даря. Літи могли вступати в договірні відносини, обстоювати свої інтереси в суді, брати участь у військових походах разом зі своїм господарем. Літ, як і раб, міг бути відпущений на волю своїм господарем, у якого, однак, залишалося його майно. За злочин літу призначалося, як правило, таке саме покарання, що і рабу, наприклад, смертна кара за викрадення вільної людини.

Право франків свідчить і про початок майнового розшарування франкського суспільства. В Салічній правді йдеться про господарську челядь або двірських слуг-рабів (виноградарів, конюхів, свинопасів і навіть золотарів), які обслуговують господарство.

Водночас Салічна правда свідчить про достатню міцність общинних порядків, про общинну власність на поля, луги, ліси, пустища, про рівні права общинників-селян на общинний земельний наділ. Саме поняття приватної власності на землю в Салічній правді відсутнє. Вона лише фіксує зародження алоду, передбачаючи право передачі наділу в спадщину по чоловічій лінії. Подальше поглиблення соціально-класових розбіжностей у франків було безпосередньо пов'язане з перетворенням алоду на первісну форму приватної феодальної земельної власності. Алод — відчужуване, успадковуване землеволодіння вільних франків — склався в процесі розкладу общинної власності на землю. Він становив основу виникнення, з одного боку, вотчинного землеволодіння феодалів, а з іншого — земельного держання залежних від них селян.

Процеси феодалізації у франків отримали могутній імпульс у ході завойовницьких війн VI—VII ст., коли до рук франкських королів, служивої аристократії, королівських дружинників переходить значна частина галло-римських маєтків у Північній Галлії. Служива знать, зв'язана тією чи іншою мірою васальною залежністю від короля, який привласнив право розпорядження завойованою землею, стає великим власником земель, худоби, рабів, колонів. Вона поповнюється частиною галло-римської аристократії, яка переходить на службу до франкських королів.

Зіткнення общинних порядків франків і пізньоримських приватновласницьких порядків галло-римлян, співіснування і взаємодія різних за характером суспільних укладів прискорило створення нових, феодальних відносин. Вже в середині VII ст. у Північній Галлії починає складатися феодальна вотчина з характерним для неї поділом землі на панську (домен) і селянську (держання). Розшарування «рядових вільних» у період за­воювання Галлії відбувалося й у силу перетворення общинної верхівки на дрібних вотчинників за рахунок присвоєння общинної землі.

Процеси феодалізації в V—VII ст. на півдні Галлії не одержали настільки бурхливого розвитку, як на півночі. У цей час розміри франкської колонізації тут були незначні, зберігалися великі маєтки галло-римської знаті, продовжувала широко використовуватися праця рабів і колонів, але глибокі соціальні зміни відбувалися і тут, головним чином за рахунок повсюдного зростання великого церковного землеволодіння.

V—VI ст. у Західній Європі були відзначені початком могутнього ідеологічного наступу християнської церкви. Служителі десятків монастирів, храмів, які знову виникали, виступали з проповідями про людське братерство, про допомогу бідним і стражденним, про інші моральні цінності.

Населення Галлії під духовним впливом священнослужителів, очолюваних єпископами, почало усе більше сприймати християнські догмати, ідею спокути, покладаючись на заступництво святих отців заради отримання прощення при переході в інший світ. В епоху нескінченних воєн, руйнувань, повсюдного насильства, хвороб, в умовах домінування релігійної свідомості увага людей, природно, концентрувалася на таких питаннях, як смерть, посмертний суд, відплата, пекло і рай.

Страх перед чистилищем і пеклом церква почала використовувати у своїх корисливих інтересах, збираючи і накопичуючи за рахунок і правителів, і простих людей численні пожертвуван­ня, у тому числі і земельні. Збільшення обсягів церковного землеволодіння почалося з земельних відмов церкви від Хлодвіга.

Зростання ідеологічної й економічної ролі церкви не могло рано чи пізно не виявитися в її владних домаганнях. Однак церква в цей час ще не була політичним утворенням, не мала єдиної організації. Вона являла собою деяке духовне співтовариство людей, кероване єпископами, з яких за традицією найважливішим вважався єпископ Риму, що одержав згодом звання папи римського.

У діяльність церкви як «христових намісників» на землі дедалі більше втручалися і королі, які з метою зміцнення своєї вкрай нестабільної влади призначали єпископів зі своїх наближених, скликали церковні собори, головували на них, виступаючи іноді і з проблем богослов'я. У 511 р. на скликаному Хлодвігом Орлеанському церковному соборі було прийняте рішення, що жоден мирянин не може бути введений у церковний сан без королівського дозволу. Наступним рішенням Орлеанського церковного собору в 549 р. було остаточно закріплене право королів контролювати призначення єпископів.

Це був час дедалі тіснішого переплетіння світської і релігійної влади, коли єпископи й інші релігійні діячі засідали в урядових органах, а цивільна адміністрація на місцях здійснювалася єпархіальними управліннями. За Дагобера І на початку VII ст. відправлення церковних функцій стало невід'ємною частиною шляху до пошани, пройшовши який наближені короля ставали місцевими правителями — графами і єпископами одночасно; частими були випадки, коли єпископи управляли містами і сільськими поселеннями навколо, карбували гроші, збирали податі з земель, що підлягали оподаткуванню, контролювали ринкову торгівлю та ін.

Самі ж єпископи, володіючи великими церковними господарствами, почали посідати усе більш високі місця у феодальній ієрархії, чому сприяли і незаборонені шлюби священиків з мирянами, представниками феодальної верхівки.

Бурхливим зростанням феодальних відносин характеризуються VII—IX ст. У цей час у франкському суспільстві відбувається аграрний переворот, шо призвів до повсюдного утвердження великої феодальної земельної власності, до втрати общинником землі і волі, до посилення приватної влади феодальних магнатів. Цьому сприяли деякі історичні чинники. Зростання великого землеволодіння, що почалося з VI—VII ст. і супроводжувалося суперечками між землевласниками, виявило усю слабкість королівства Меровингів, у якому то тут, то там виникали внутрішні кордони в результаті виходу з підпорядкування місцевої знаті або опору населення стягуванню податків. До того ж до кінця VII ст. франки втратили ряд земель і реально займали територію між Луарою і Рейном.

Однією зі спроб вирішити проблему зміцнення державної єдності в умовах повсюдної непокори центральній владі став церковний собор «прелатів і знатних людей», що пройшов у Парижі в 614 р. Едикт, прийнятий собором, закликав до «покладення краю заколотам і нахабним вилазкам зловмисників», загрожував покаранням за розкрадання і зловживання владою чиновникам, збирачам податків на торгових місцях, але водночас обмежував і право цивільних суддів і збирачів податків на церковних землях, закладаючи в такий спосіб законодавчі підвалини їхнього імунітету. До того ж за рішенням собору єпископи повинні були надалі обиратися «духовенством і народом», за королем зберігалося лише право схвалювати результати виборів.

До ослаблення влади франкських королів призвело насамперед виснаження їх земельних ресурсів. Лише на основі нових наділень, надання нових прав землевласникам, встановлення нових сеньйоріально-васальних зв'язків могло відбутися в цей час посилення королівської влади і відновлення єдності франкської держави. Таку політику і почали проводити Каролінги, які фактично правили країною ще до переходу до них королівської корони в 751 р.

Майордом Карл Мартелл (715—741 рр.) почав свою діяль­ність з утихомирення внутрішньої смути в країні, з конфіскацій земель своїх політичних супротивників, з часткової секуляризації церковних земель. Він скористався при цьому правом королів на заміщення вищих церковних посад. За рахунок створеного в такий спосіб земельного фонду почали роздаватися новій знаті земельні наділення в довічне умовне держання — бенефіцій (від лат. beneficium — благодіяння, милість) при несенні тієї чи іншої служби (найчастіше кінної військової). Землю одержував той, хто міг служити королю і приводити із собою військо. Відмова від служби або зрада королю спричиняли втрату наділення. Бенефіціарій одержував землю з залежними людьми, які несли на його користь барщину чи панщину або сплачували оброк. Використання такої ж форми наділення іншими великими землевласниками привело до виникнення відносин сю-зеренітету-васалітету між великими і дрібними феодалами.

Поземельні відносини, що існували усередині класу феодалів, лежали в основі його військово-політичної організації. Бенефіцій, як правило, був пов'язаний з відносинами васалітету, коли вільна людина, яка одержала бенефіцій від великого землевласника, називалася його васалом (від латинського слова «vassus» — слуга) і зобов'язувалася відбувати для нього військову службу. Вступ у васальні відносини закріплювався певною церемонією. Одержуючи бенефіцій, вільна людина оголошувала, що вона стає васалом того чи іншого пана (сеньйора), а сеньйор брав від неї клятву вірності. Ця церемонія одержала пізніше назву оммажу (від латинського слова «homo» — людина, оскільки в клятві вірності були слова: «стаю вашою людиною»).

На відміну від відносин, що встановлювалися між селянином і феодалом, васальні відносини не виходили за межі одного і того самого панівного класу. Васалітет закріплював феодальну ієрархію, тобто підпорядкування дрібніших землевласників великим, а великих — найбільш великим, у той час як особиста залежність селянина від феодала призводила до закріпачення селян.

Розширенню феодального землеволодіння в VIII ст. сприяли і нові загарбницькі війни, і нова хвиля франкської колонізації, що супроводжувала їх. Причому якщо у франкській колонізації VI—VII ст. брала участь в основному верхівка франкського суспільства, то до колонізації VII—IX ст., що відбувалася в значно більших розмірах, були залучені заможні алодисти, за рахунок яких і поповнювався в цей час кінним лицарством клас феодалів.

Із середини VIII ст. починається період, що передує завершенню процесу розшарування франкського суспільства на клас феодальних землевласників і клас залежних від них селян, поширеними стають відносини покровительства, панування і підпорядкування, що виникають на основі особливих договорів комендації, прекарію, самозакабалення. На розвиток відносин покровительства великий вплив мав римський інститут — клі-єнтели, патронату. Відносини покровительства і патронату у франків були спричинені розривом старих родових зв'язків, неможливістю для дрібноселянського господарства бути економічно самостійним через війни і грабежі феодалів. Покровительство мало наслідком встановлення особистої і майнової залежності селян від землевласників-магнатів, тому що селяни передавали їм право власності на свої земельні ділянки, одер­жуючи їх назад на умовах виконання тих чи інших повинностей, сплати оброку тощо.

У процесах встановлення влади великих землевласників над селянами в Західній Європі величезну роль відігравала християнська церква, яка й сама стала великим земельним власником. Оплотом панівного становища церкви були монастирі, а світської знаті — укріплені замки, що ставали вотчинними центрами, місцем збору ренти із селян, символом могутності сеньорів.

Договори комендації (покровительства) виникли насамперед у відносинах селян з церквою, монастирями. Вони не завжди були безпосередньо пов'язані із втратою свободи і прав власності на земельну ділянку комендованого, як це мало місце у випадку договору самозакабалення. Але потрапивши раз під таке покровительство, вільні селяни поступово втрачали свою особисту волю і через кілька поколінь здебільшого ставали кріпаками:

Договір прекарію був безпосередньо пов'язаний з передачею землі. Він мав наслідком виникнення умовного держання землі, що передавалася в тимчасове користування, супроводжувався виникненням тих чи інших обов'язків прекариста на користь великого землевласника (працювати на полях господаря, віддавати йому частину врожаю). В особі прекариста утворювався перехідний прошарок від вільних общинників-алодистів до залежних селян. Існували три форми прекарію. Precaria data («прекарій даний») — своєрідна форма оренди землі, на підставі якої безземельний чи малоземельний селянин одержував ділянку землі в тимчасове користування. За договором precaria геmuniratoria («прекарій відшкодований») прекарист спочатку віддавав свою ділянку землі землевласнику й одержував її назад у володіння. Цей вид прекарію виникав, як правило, внаслідок застави землі в забезпечення боргу. За договором precaria oblata («прекарій подарований») прекарист (найчастіше під прямим натиском землевласника), який вже потрапив в економічну залежність, віддавав свою ділянку господарю, а потім одержував від нього свою і ще додаткову ділянку землі, але вже на умовах держання.

Власник прекарію мав право судового захисту проти третіх осіб, але тільки не щодо землевласника. Прекарій міг бути узятий назад землевласником у будь-який момент. У міру того, як кількість підвладних магнату людей (прекаристів, комендованих) зростала, він отримував над ними усе більшу владу.

Держава всіляко сприяла зміцненню цієї влади. У капітулярії 787 р., наприклад, заборонялося кому-небудь приймати під покровительство людей, які залишили сеньйора без його дозволу. Поступово васальні зв'язки, чи відносини залежності, охоплюють усіх вільних. У 808 р. їм було наказано йти на війну зі своїм сеньйором або з графом.

Пізні «варварські правди» свідчать і про інші зміни в соціальній структурі варварських суспільств, що відбуваються у зв'язку з розвитком нових феодальних відносин. В Алеманській і Баварській правдах (VIII ст.) усе частіше згадується фігура колона. Колон або раб, посаджений на землю, був відомий і римському праву, яке позбавляло його господарської самостійності, права укладати договори, підписувати документи та ін.

Вестготи в V—VI ст. перейняли від Риму ці заборони. Але остготи почали відходити від них. Відповідно до ст. 121 Остготської правди, наприклад, «якщо хтось давав у борг гроші колону або рабу без відома господаря, то він міг повернути борг із пекулія», тобто з майна, яким він володів.

Виникла нова феодальна форма колонату, що відрізняється від попередньої тим, що колоном міг стати не тільки раб чи безземельний орендар, а й вільний селянин. Згідно з Алеманською правдою (22, З)¹ колон господарює самостійно, але повинен сплачувати податі натурою церкві або відробляти панщину 3 дні на тиждень.

Відбуваються зміни й у правовому статусі рабів. Послаблювалися, наприклад, строгі заборони на шлюби рабів з вільними. Якщо відповідно до римського права вільна жінка за зв'язок з рабом оберталася в рабство, а згідно з Салічною правдою її можна було безкарно убити, то Алеманська правда надавала такій жінці право заперечувати проти «рабської праці служниці» (18, 2).

І нарешті, у IX ст. великі бенефіціарії домагаються права передавати бенефіцій у спадщину. На зміну бенефіцію приходить феод². Великі феодали перетворюються на сузеренів, наділених політичною владою у своїх володіннях.

Державний устрій. У процесах становлення і розвитку державного апарату франків можна виявити три головних напрями: перший, особливо характерний для початкового етапу (V—

1 Першою цифрою в «варварських правдах» позначається титул, другою — стаття. ² Спадкове, на відміну від бенефіцію, феодальне земельне володіння, надане сеньйо­ром своєму васалу за службу.

VII ст.), дістав вияв у переродженні органів племінної демократії франків на органи нової, публічної влади, у власне державні органи; другий визначався розвитком органів вотчинного управління; третій був пов'язаний з поступовим перетворенням державної влади франкських монархів на «приватну» владу государів-сеньйорів з формуванням сеньйоріальної монархії, що виявилося повною мірою на завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII—IX ст.).

Завоювання Галлії стало могутнім імпульсом створення нового державного апарату у франків, оскільки воно потребувало організації управління у завойованих областях, їхнього захисту. Хлодвіг був першим франкським королем, який утвердив своє виключне становище одноособового правителя. З простого воєначальника він перетворюється на монарха, домагаючись цього становища всіма способами: віроломством, хитрощами, знищенням родичів, інших племінних вождів. Однією з найважливіших політичних акцій Хлодвіга, що зміцнили позиції франкської держави за рахунок підтримки галло-римського кліру, було прийняття християнства.

З прийняттям християнства Хлодвігом церква стає могутнім фактором зміцнення королівської влади. Саме церква дала франкським королям таке виправдання загарбницьких війн, як посилання на «щиру віру», об'єднання у вірі багатьох народів під егідою єдиного короля як верховного, не тільки світського, а й духовного глави своїх народів.

Поступовий перехід галльської еліти в християнську віру стає також важливим історичним чинником об'єднання Галлії, розвитку особливої регіональної феодально-християнської, західноєвропейської (романо-германської) цивілізації.

Соціально-економічні, релігійно-ідеологічні, етнографічні та інші зміни в галльському суспільстві безпосередньо вплинули і на процеси складання і розвитку специфічних рис державного апарату франкської імперії, що захопила в VIII—IX ст. більшість варварських держав Західної Європи. Вже в V ст. у франків на місце старої родової общини остаточно приходить община територіальна (марка), а разом з нею і територіальний поділ на округи (паги), сотні. В Салічній правді вже йдеться про існування посадових осіб королівства: графів, сацебаронів та ін. Водночас вона свідчить про значну роль органів общинного управління. Загальноплемінних народних зборів на той час у франків уже не було. Вони були замінені оглядом війська — спочатку в березні («березневі поля»), потім (за Каролінгів) — у травні («травневі поля»). Але на місцях продовжували існувати сотенні збори («малюс»), що виконували судові функції під головуванням тунгінів, які разом з рахінбургами, знавцями прана («які виносять вирок»), були представниками общини.

Роль общини в судових справах була великою. Община відповідала за убивство, скоєне на її території, виставляла співприсяжників, які свідчили про добре ім'я свого члена; самі родичі доставляли до суду свого родича, разом з ним сплачували вергельд.

Король виступав насамперед як «охоронець світу», як виконавець судових рішень общини. Його графи, сацебарони виконували в основному поліцейські і фіскальні функції. Салічна правда передбачала покарання для королівських посадових осіб, які відмовлялися задовольнити вимогу вільної людини і застосувати владу до правопорушників. Водночас, захищаючи певною мірою самостійність общини від втручань з боку королівських посадових осіб, Салічна правда забороняла, наприклад, щоб на одні общинні збори з'являлося більше трьох сацебаронів.

Королівські приписи, відповідно до Салічної правди, стосуються незначного кола державних справ — призову до війська, виклику до суду. Проте Салічна правда свідчить і про посилення влади королів. Так, наприклад, несення королівської служби виправдовує нез'явлення обвинуваченого до общинного суду. Більше того, король прямо втручається у внутрішньообщинні справи, в її поземельні відносини, дає дозвіл чужинцеві селитися на общинній землі.

Влада франкських королів почала успадковуватися. В VI— VII ст. під прямим впливом пізньоримських порядків законодавчі повноваження королів посилюються, а в капітуляріях не без впливу церкви вже йдеться про священний характер королівської влади, про необмеженість її законодавчих повноважень. Показовим є те, що там же з'являється поняття зради королю, яка вважалася тяжким злочином.

Однак король в цей час — насамперед воєнний ватажок, воєначальник, головною турботою якого є «порядок» у королівстві, приборкання непокірної місцевої знаті. З обмеженістю королівських функцій була пов'язана і відсутність ефективно діючих органів центральної адміністрації, казначейства, самостійних королівських судів, наділених апеляційними функціями.

Державний апарат, який утворюється, відзначається ще крайньою аморфністю, відсутністю розмежованих посадових повноважень, підпорядкованості, організації діловодства. Дер­жавне управління зосереджується в руках королівських слуг і наближених. Серед них вирізняються двірський граф, референдарій, камерарій. Двірський граф виконує здебільшого судові функції, керує судовими поєдинками, спостерігає за виконанням вироків. Референдарій (докладник), хранитель королівської печатки, відає королівськими документами, оформляє акти, приписи короля тощо. Камерарій слідкує за надходженнями до королівської казни, за схоронністю майна палацу.

В VI—VII ст. головним управителем королівського палацу, а згодом і главою королівської адміністрації був палатний мер, або майордом, влада якого всемірно посилювалася в умовах постійних походів короля, який управляв своїми територіями «з сідла".

Формування місцевих органів влади відбувається у цей час під значним впливом пізньоримських порядків. Меровінгські графи починають управляти округами як римські намісники. Вони наділені поліцейськими, військовими і судовими функціями. В капітуляріях тунгін як суддя майже не згадується. Поняття «граф» і «суддя» стають однозначними, їх призначення належить до виключної компетенції королівської влади.

Водночас органи державного апарату франків, які знов виникають, наслідуючи деякі пізньоримські державні порядки, мали інший характер і соціальне призначення. Це були органи влади, що виражали інтереси насамперед германської служивої знаті та великих галло-римських землевласників. Вони і будувалися на інших організаційних засадах. Так, наприклад, широко використовувалися на державній службі дружинники короля. Дружина, яка спочатку складалася з королівського військового загону вільних франків, а отже, і державний апарат поповнювалися згодом не тільки романізованими галлами, які вирізнялися серед інших своєю освітою, знанням місцевого права, а й рабами, вільновідпущениками, які становили придворний королівський штат. Усі вони були заінтересовані в посиленні королівської влади, в зруйнуванні старого племінного сепаратизму, в укріпленні нових порядків, які обіцяли їм збагачення і соціальний престиж.

У другій половині VII ст. складається нова система політичного панування і управління, своєрідна «демократія знаті», яка передбачає безпосередню участь верхівки класу феодалів, що формувався, в управлінні державою.

Розширення участі знаті, яка феодалізувалася, в управлінні державою, «сеньйоризація» державних посад призвели до втра­ти королівською владою тієї відносної самостійності, якою вона користувалася раніше. Це сталося не одразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння набуло вже значних розмірів. В цей час велику владу присвоює створена раніше Королівська рада, яка складалася з представників служивої знаті й вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення. Знаті поступово передаються ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, а й на місцях. Поряд з послабленням влади королів дедалі більшої незалежності, адміністративних і судових функцій набувають графи, герцоги, єпископи, абати, які стали великими землевласниками. Вони починають привласнювати податки, мито, судові штрафи.

Ще в 614 р. вищезазначеним едиктом (ст. 12) заборонялося призначення «посадової особи (judex — певно, герцога або графа), як і підлеглої їй людини», якщо вони не були місцевими землевласниками. В 673 р. світська знать домоглася підтвердження Хільперіком II цієї статті едикту. Отже, функції управління закріплювалися за великими місцевими феодалами.

В пізніх правдах місцевим правителям — герцогам і графам — приділяється не менше уваги, ніж королю. Штраф відповідно до Алеманської правди загрожує будь-кому за невиконання вимог герцога чи графа, за «зневагу до їх повістки з печаткою». Спеціальний титул 2-ї Баварської правди присвячений герцогам, «яких народ поставив або їх обрав»; він свідчить про різноманітність тих справ, «які їх стосуються». Тут передбачене покарання у вигляді значного штрафу не тільки за невиконання, а й за «недбалість» під час виконання їхніх наказів, зокрема, йдеться про безкарність у разі виконання наказу герцога про вбивство тієї чи іншої особи, певно такої, що «вчинила проти закону».

Крім того, відповідно до Алеманської правди посада герцога успадковується його сином, якому, однак, загрожує «вигнання і позбавлення спадщини» за спробу «заволодіти нею по-гра-біжницьки», щоправда король міг «пробачити сина... і передати йому спадщину». З часом усі найважливіші посади в державному апараті стали спадковими.

Збережена в тій чи іншій мірі покора місцевої знаті королю починає дедалі більше зумовлюватися її особистими відносинами з королівським двором, васальною залежністю від короля як сеньйора.

З середини VII ст., в епоху так званих ледачих королів, знать вже безпосередньо бере правління у свої руки, усуваючи короля. Спочатку це робиться шляхом дедалі більшого посилення ролі й значення посади майордома, а потім — прямого усунення короля. Яскравим прикладом цього є сама зміна королівської династії у франків. Ще в VII ст. своєю могутністю, земельним багатством почав вирізнятися рід майордомів Піпіні-дів. Один з них, Карл Мартелл, фактично вже правив країною. Завдяки проведеним реформам йому вдалося на певний час укріпити єдність Франкської держави, яка переживала тривалий період політичної дестабілізації, розчленування. Син і спадкоємець Карла Мартелла, не бажаючи навіть формально визнавати короля, здійснив державний переворот, заточив останнього царя Меровінга у монастир і посів його престол.

Аграрний переворот VIII ст. сприяв подальшому розвитку феодальної держави, тієї адміністративної системи, в якій головну роль починають відігравати органи вотчинного управління. Новій перебудові апарату управління сприяло значне поширення у той час імунітетних грамот, відповідно до яких територія, що належала власнику імунітету, вилучалася (частково або повністю) з відання державної влади в судових, податкових, адміністративних справах. Вотчинник, таким чином, отримував політичну владу над своїми селянами. Імунітетні грамоти, як правило, санкціонували вже сформовані відносини політичної залежності селян від своїх сеньйорів-вотчинників.

Армія. На ранніх етапах розвитку феодальної держави армія не відокремлювалася від народу. Це було народне ополчення, що брало активну участь в політичному житті. В кінці V — на початку VI ст. вона ще будувалася на племінних засадах. Усунення озброєного народу від справ управління було прямим наслідком занепаду племінної основи франкської армії, яка поповнювалася в VII ст. галло-римлянами, вільними прекариста-ми. На військову організацію франків мали вплив римські установи. Так, були запроваджені гарнізонна служба, підпорядкування військових загонів місцевим посадовим особам, призначення королем командирів — тисячників, сотників.

У міру становлення феодальних відносин в ополченні головували не тільки посадові особи короля, а й великі землевласники-сеньйори. У подальшому військові загони приводив з собою сеньйор.

Безпосередньою причиною введення бенефіціарної системи Карлом Мартеллом була необхідність створення кінноти для боротьби з арабами, які вторглися на територію королівства в Першій половині VII ст. Озброєні вершники мали бути заможними людьми, оскільки кожен повинен був мати коня і потурбуватися про спорядження. Поступово протягом VIII—X ст. в імперії франків сформувався військовий прошарок вершників. Кони називалися лицарями або (у французів) шевальє (лат. milites), єдиним їхнім заняттям була служба своєму сеньйору і війна. Завдяки системі васалітету лицарі були включені до системи денного держання землі, а отже, до системи управління.

Військова служба стала невіддільною від земельної власності. Одним з показників перемоги феодальних відносин було те, що вища влада у військовій справі і в суді стала атрибутом, тобто суттєвою властивістю земельної власності.

2. Варварські правди та їх загальна характеристика

Найповніше уявлення про ранньофеодальне право дають так звані варварські правди, в яких були записані різні правові звичаї, усталені зразки судових рішень германців. Однією з найдавніших є Салічна правда, укладена за часів правління Хлодвіга, в кінці V — на початку VI ст. Рипуарська правда — судебник другого франкського племені — у своїй основній частині складена в VI ст. Бургундська правда — в кінці V — на початку VI ст. Вестготська правда (в її першій, повній редакції) — в VI—VII ст. Алеманська правда з'явилася не раніше VIII ст. Саксонська і Тюринзька правди — в кінці VIII — на початку IX ст. Близькими за своїм характером до «варварських правд» є й скандинавські провінційні судебники XII—XIV ст. Такі широкі часові межі записів норм звичаєвого права у варварських племен пов'язані з повільним поширенням феодальних відносин як на півдні, так і на півночі Західної Європи. «Варварські правди» відображають практику різних епох, конкретні внутрішні і зовнішні умови, в яких вони складалися. Салічна правда, наприклад, належить до того етапу розвитку франкського суспільства, коли процес розпаду родоплемінних зв'язків ще не завершився, не утвердилася приватна власність на землю. Не зазнала Салічна правда й будь-якого помітного впливу пізньо-римських порядків.

Саксонська правда, написана трьома століттями пізніше, за усієї архаїчності її норм, свідчить про новий етап розвитку феодальних відносин. Тут вже зафіксовані зародження алоду як відчужуваної земельної власності, відносини залежності серед вільних тощо. Цей документ, що з'явився після франкського завоювання Саксонії, відображав зростання ролі королівської влади, могутність католицької церкви. Вестготська і Бургундська правди писалися під значним римським впливом, оскільки вестготи й бургунди тривалий час жили серед римлян.

«Варварські правди» — судебники, керівництво для суддів. Водночас вони не є збірниками системно викладених правових норм щодо усіх сторін життя ранньокласового суспільства. їхня неповнота, фрагментарність, безсистемність — результат тієї звичаєво-правової основи, на якій вони складалися. Зафіксувати усе різноманіття звичаїв було неможливо, особливо якщо врахувати, що записувалися вони у формі конкретних юридичних казусів, взятих безпосередньо з життя. Предметно-наочна форма правової норми у «варварських правдах» відповідала конкретно-образній правосвідомості германців, для яких мова юридичних абстракцій була чужою і незрозумілою.

Для «варварських правд» характерний також докладний опис різних процедур і ритуальних дій, що свідчить про їх величезне значення у ранньофеодальному праві. Порушення вимог щодо детально розробленої процедури з вимовлянням певних слів, з використанням предметів-символів (наприклад, «жменя землі» у салічних франків у разі колективної виплати вергельду, зламані гілки «мірою в лікоть» у разі відмови від споріднення) могло звести нанівець дію самої норми права. Здійснювалися ці процедури обов'язково публічно, як, наприклад, виклик до суду відповідача при свідках, клятва в суді у присутності співпри-сяжників та ін.

Важлива роль правового ритуалу була пов'язана із самим характером ранньофеодального судочинства, що не знало ще усталеного порядку публічного, державного захисту життя та інтересів окремої особи. Основна функція суду у германців зводилася до організації змагання між сторонами. В публічному характері ритуально-правових дій, в їх наочності полягали своєрідні гарантії дотримання правової норми, виконання угоди тощо.

«Варварські правди» мають на собі відбиток старих родоплемінних відносин, вони відображають ще племінну свідомість германців. У цих пам'ятках права особа ще не відділена від колективу, правоздатність її визначається належністю до роду, общини, великої сім'ї. Поза цими колективами людина не мала ніяких прав. Вигнання з общини, роду, сім'ї залишалося одним з найтяжчих покарань, передбачених Салічною правдою. Навіть відповідальність за те чи інше правопорушення покладалась не тільки на індивіда, а й на ту соціальну групу, до якої він належав. 3 племінною свідомістю варварів був пов'язаний і персо-нальний характер дії норм, зафіксованих у «варварських правдах». Салічні франки керувалися своїм «салічним законом», ри-пуарські — своїм. Крім того, в правдах, зокрема в Салічній правді, «своє» населення прямо протиставлялося «чужинцям», римлянам.

Записуючи свої звичаї, германці прагнули зберегти свою племінну спільність перед реальною загрозою її падіння. Звідси й особливості судових процедур з їх публічними ритуальними діями, які мали демонструвати вірність варварів своїм споконвічним традиціям, звичаям.

«Варварські правди» не були єдиним джерелом ранньофеодального права. Із зміцненням королівської влади з'явилися королівські веління, розпорядження, які спочатку доповнювали правди, а згодом оформлялися окремо. До них належали, наприклад, капітулярії франкських королів. Перший капітулярій був написаний за правління Хлодвіга, особливо часто вони видавалися за Каролінгів. Законодавство Каролінгів, а також вплив католицької церкви сприяли у VIII—IX ст. поступовому утвердженню нового територіального принципу ранньофеодального права германців.

До джерел ранньофеодального права можна віднести також імунітеті грамоти, які видавалися королями великим феодалам, формули-грамоти, що встановлювали зразки документів, за допомогою яких оформлялися різні угоди — дарування, купівлі -продажу та ін. Проте основним джерелом права залишався звичай, що визначав партикуляризм ранньофеодального права.

З усіх «варварських правд» особливу цінність для історико-правової науки становить Салічна правда, оскільки її зміст відображає соціально-економічні й політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і права.

3. Злочини проти приватної власності за Салічною правдою В цьому правовому документі ще немає однозначного поняття власності. До рухомих речей, які перебували у власності окремих осіб чи сімей, застосовувався термін «свій» (suus) на відміну від терміна «чужий» (alienus). Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалося у спадок одному з членів сім'ї померлого або родичу з боку матері чи батька. Більшість приписів Салічної правди присвячені охороні права влас­ності на різні рухомі речі. У ній з усіма подробицями розглядаються випадки крадіжки великої рогатої худоби, а також вівць, кіз, собак, голубів, бджіл, свиней тощо.

§ 1. Якщо хтось вкраде молочне порося і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол.

§ 4. Якщо хтось вкраде річну свиню і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол., не враховуючи вартості вкраденого і відшкодування збитків.

§ 14. Якщо ж хтось вкраде 25 свиней, причому в стаді більше нічого не залишиться, і буде викритий, засуджується за крадіжку усього стада до сплати 2500 ден., що становить 62,5 сол.¹. Не випадково Салічну правду образно називають «Свинячим кодексом».

Інакше закріплює Салічна правда право на землю, якою володіла сім'я, розрізняючи присадибну ділянку, орну землю і луки, ліси. Тут багаторазово згадується огороджена ділянка, при цьому передбачається значний штраф за підпалення і зруйнування огорожі. (Якщо хтось відріже 2 чи 3 прута, якими зв'язується вгорі огорожа, або зламає чи вирве 3 коли, засуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол.)². Житлу в Салічній правді надається особливе значення. Сюди приходить кредитор, щоб витребувати борг у позивача, щоб викликати відповідача до суду. Караною великим штрафом (45—63 сол.)³ є не тільки крадіжка в межах будинку чи двору, а й звичайне проникнення на територію вілли після заходу сонця. (Якщо хтось зайде з метою крадіжки на чужий двір після заходу сонця і буде там захоплений, засуджується до сплати 1800 ден., що становить 45 сол.)⁴. Крадіжка з нападом і знищенням сторожових собак, вивезенням на возі значної частини домашнього майна тягне штраф у 200 сол., рівний вергельду за вбивство вільного. (Якщо хтось здійснить напад на чужу віллу, зламає там двері, переб'є собак і поранить людей або що-небудь вивезе звідти на візку, засуджується до сплати 8000 ден., що становить 200 сол.)⁵.

Усе це свідчить про те, що присадибна ділянка перейшла у приватну власність.

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М 1984 — С. 77, 78.

² Див.: Там само

³ Див.: 2—3 соліди коштувала у франків корова.

⁴ Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М. 1984 — С. 78.

⁵ Див.: Там само. — С. 74.

Про перехід орної ділянки-алоду в приватне володіння свідчить різне ставлення в Салічній правді до орної землі, а також до лук, пасовищ, лісів, які залишаються ще в общинній власності. Салічна правда карає сам факт порушення меж орного поля без дозволу господаря, передбачаючи покарання за проїзд по чужому полю в 3 сол., за орання чужого поля в 15 сол., за посів на чужому полі в 45 сол. Якщо ж стороння людина сту-пала на виділену сім'ї ділянку общинної луки, це не вважалося злочином. Більше того, якщо вона зкосила траву, то втрачала лише сіно на користь володільця луки.

В Салічній правді нічого не сказано про купівлю-продаж землі. Інститут спадкування землі тільки зароджувався. Земля передавалась у спадщину чоловічим нащадкам померлого (IX, 5). В титулі «Про алоди» навіть не ставиться питання — кому передавалася орна ділянка землі, якщо у померлого не було синів. Судячи з усього, вона ставала виморочним майном чи переходила до роду. Інакше вирішувалося це питання в VI ст. На підставі едикту короля Хільперіка (561—584 рр.) земля у спадщину могла переходити не тільки синам, а й дочкам, братам, сестрам померлого та ін. В цей же час окремі лугові та лісові ділянки переходять в алодіальну власність окремих осіб.

Про існування у франків общинної власності на землю свідчать й інші титули Салічної правди, зокрема «Про переселенців». Переселитися на територію общини «чужинцеві» можна було лише у разі згоди усіх членів общини. Якщо хоча б один з них висловлював протест, переселенець повинен був залишити общину. Характерно, що граф, який виконував рішення общинного суду про виселення «чужинця», повинен був з'являтися не в будинок переселенця, а на ту ділянку общинної землі, яка була ним оброблена.

(§ 1. ...Якщо хтось захоче переселитися в іншу віллу і якщо один або кілька мешканців вілли забажають прийняти його, — проте виявиться хоч один, який заперечуватиме проти переселення, він не матиме права там оселитися.

§ 2. ...Якщо той, кому пред'явлено протест, не захоче піти звідти, причому його не затримуватиме будь-яка законна перешкода..., тоді той, хто заявив протест..., просить графа з'явитися на місце, щоб вигнати його звідти. І за те, що він не хотів слухатися закону, він втрачає там результати своєї праці і, крім того, засуджується до сплати 1200 ден., що становить 30 сол.

§ 3. Якщо ж до переселенця протягом 12 місяців не буде ви сунуто протесту, він має залишитися недоторканним, як й iнші сусіди)'.

Салічна правда знала інститут набувальної давності. Якщо протягом року і одного дня жоден з членів общини не вислов лював протесту проти поселення «чужинця», його землеволодіння починало охоронятися правом. У цьому титулі Салічної правди санкціонується, по суті, присвоєння общинної землі наближеними короля, оскільки забороняється висловлювати протест проти переселенця, якщо на те була спеціальна королівська грамота. Той, хто протестував проти королівського розпорядження, засуджувався до штрафу в 200 сол.

4. Злочини проти особи

Більша частина статей Салічної правди присвячена, якщо використовувати сучасну термінологію, злочинам і покаранням. Під злочином Салічна правда розуміє образу, шкоду, завдану особі чи майну іншого, порушення «королівського миру». Відповідно під покаранням розуміється відшкодування (композиція) за образу, за шкоду (faidus — ворогування, помста), своєрідний відкуп від можливої помсти з боку ображеного чи його родичів і штраф, сплачуваний за порушення «королівського миру» (fritus). Якщо порушник сплачував композицію потерпілому, він, як правило, не сплачував королю ніякого штрафу. Лише в деяких випадках частина чи уся композиція ішла до казни. Наприклад, граф, який брав участь у стягненні боргу шляхом конфіскації майна боржника, брав як штраф третю частину цього боргу. Вергельд за убитого ділився на дві частини: одна йшла синам убитого, інша — його найближчим родичам з боку батька або матері. І лише в тому випадку, якщо родичів не було, ця частина вергельду йшла до казни.

Водночас у Салічній правді виокремлюється ряд правопорушень, наближених до поняття злочину у власному розумінні цього слова, вже згадуються покарання у вигляді державної кари за вчинене, наприклад за посадові злочини графа, якщо він «насмілився взяти що-небудь понад законне» під час стягнення боргу або відмовився відновити «справедливість і правосуддя». Характерним є і покарання за ці злочини — смертна кара, якщо граф не зміг «викупити себе за стільки, скільки нале-

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

жить. Салічній правді містяться й непрямі вказівки на військовы злочини, наприклад дезертирство. Звичайна образа словом "дезертир» (XXX, 6. Якщо хтось звинуватить іншого в тому що він покинув у битві свій щит і не зможе це довести, засджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол.)¹ мала наслідком штраф.

В капітуляріях франкських королів були встановлені вже эдині для усього населення покарання за такі злочини, як державнa зрада, дезертирство з армії, підробка монети, лжесвідчення (Якщо хтось дасть неправдиве показання, засуджується до слати 6000 ден., що становить 15 сол.)², розбій, крадіжка з церкви (святотатство). Покарання за них передбачалися у вигляді смертної кари і калічення.

Казуїстичний характер Салічної правди виключав чіткі формулювання загальних положень, які стосувалися б усіх злочинних дій. Проте аналізуючи деякі конкретні склади злочинів, можна дійти висновку, що у франків вже існувало поняття форм вини — умислу і необережності, замаху на злочин, співучасті, обставин, що обтяжують або пом'якшують злочин. Так, «необережне» завдання вільним шкоди тварині іншої людини передбачало звичайне відшкодування шкоди її господарю (IX, 3). Обставиною, що пом'якшує вину, було у цьому разі зізнання особи, яка завдала шкоди. Злий умисел, шкода, завдана «з ворожості чи підступності», мали наслідком більш високий штраф.

У той же час у Салічній правді вже містилася відповідальність навіть за відсутності вини, коли, наприклад, покаранню підлягають усі, хто був на місці ґвалтування жінки «гуртом», якщо вони були у цьому «гурті» і не знали про скоєння насилля (XIII, 10, приб. 5). Співучасник, який здійснив замах на злочин, чи просто особа, яка має намір вчинити злочин, каралися, як правило, менш суворо, ніж виконавець злочину. Разом з тим особа, яка підбурювала до крадіжки чи вбивства за допомогою підкупу, каралася суворіше, ніж виконавець злочину (XXVIII, 1—3).

Однією з обставин, що обтяжують злочин, було порушення загальновизнаних понять честі — напад на людину, яка спить, жінку, дитину, глум над трупом. Пограбування викопаного трупа каралося штрафом в 200 сол., в той час як відкритий напад на вільного франка з метою пограбування — 63 сол.

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 77.

² Див.: Там само. — С. 82.

Певна частина злочинів відповідно до Салічної правди належить до посягань на особу. Це насамперед вбивство, розмір вергельду за яке залежав не тільки від соціального становища убитого, а й від його віку, статі. Життя вільного франка охоронялося вельми значним вергельдом, що дорівнював 200 сол. Меншим був вергельд за галло-римлянина, якщо він не був наближеним короля. Вергельд за вбивство франка, який перебував на королівській службі, потроювався. Так, за вбивство графа, королівської посадової особи, передбачався вергельд у 600 сол. Вергельд знижувався до 300 сол., якщо граф був з на-піввільних літів чи рабів короля.

Багаторазово збільшувався вергельд за життя королівського дружинника під час воєнних походів, а також за вбивство представника католицького духовенства. Якщо раб або літ вбивали вільну людину, то вбивця віддавався родичам вбитого в рахунок половини вергельду, другу половину сплачував його господар. Потрійний вергельд за вбивство жінки пов'язувався в Салічній правді з її здатністю народжувати дітей. Якщо жінка не могла народжувати дітей, вергельд становив 200 сол. Вагітність жінки збільшувала вергельд до 700 сол. (Якщо ж хтось нанесе побої вільній вагітній жінці і якщо вона помре, засуджується до сплати 28 тис. ден., що становить 700 сол.)¹. Дев'ятикратний вергельд передбачався за «вбивство гуртом» особи, яка перебувала на королівській службі, у його будинку (§ 1. Якщо хтось, зібравши натовп, нападе на вільну людину в її будинку і там позбавить її життя і якщо вбитий перебував на королівській службі, вбивця засуджується до сплати 72 тис. ден., що становить 1 тис. 800 сол.

§ 2. Якщо ж вбитий не перебував на королівській службі, вбивця засуджується до сплати 24 тис. ден., що становить 600 сол.)².

В Салічній правді докладно перелічені також різні види тілесних ушкоджень, побоїв, образ словом або дією. Штрафи за завдання тілесних ушкоджень варіювалися від 200 до 9 сол.; 200 сол. передбачалося за кастрацію чоловіка; 100 сол. встановлю­валося за ряд каліцтв, нанесених одночасно, і за ушкодження язика, що позбавляло людину здатності говорити. В переліку ті­лесних ушкоджень згадуються і вибите око, і відірване вухо, і той чи інший відірваний палець. Наприклад, за палець, «яким

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 75.

² Див.: Там само. — С. 80.

натягують лук», встановлювався штраф в 35 сол. і лише 9 сол. — за четвертий палець. (§ 1. Якщо хтось покалічить руку чи ногу іншому, позбавить його ока або носа, засуджується до сплати 4 тис. ден., що становить 100 сол.

§ 2. Якщо ж у нього покалічена рука залишиться висіти, засуджується до сплати 2 тис. 500 ден., що становить 62,5 сол.

§ 3. Якщо хтось відірве великий палець на руці або на нозі, засуджується до сплати 2 тис. ден., що становить 50 сол.

§ 5. Якщо ж хтось відірве другий палець, саме той, яким натягують лук, засуджується до сплати 1 тис. 400 ден., що стано-вить 35 сол.

Приб. 10-е. Якщо хтось ушкодить іншому язик так, що той не зможе говорити, засуджується до сплати 100 сол.)¹.

У Салічній правді містяться і такі злочини, як «наврочення», що каралося штрафом в 62,5 сол.

Сума штрафу за образу словом чи дією залежала від ряду обставин: від соціального становища сторін, від тяжкості образи в розумінні франків. Звичайна образа вільного франка — виродком, зайцем, вовком, брехуном або іншим образливим словом — каралася штрафом в 3 сол., дією — 15 сол. Суворим був «салічний закон» до тих, хто безпідставно ображав жінку «повією». Штраф в цьому разі становив 45 сол.

(§ 1. Якщо хтось назве іншого виродком, засуджується до сплати 3 сол.

§ 3. Якщо хтось — чоловік або жінка — назве вільну жінку повією і не доведе цього, засуджується до сплати 1 тис. 800 ден., що становить 45 сол.

§ 4. Якщо хтось назве іншого вовком, засуджується до сплати 3 сол.

§ 5. Якщо хтось назве іншого зайцем, засуджується до сплати 3 сол.

§ 6. Якщо хтось звинуватить іншого в тому, що він покинув у битві свій щит, і не зможе довести, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол.

§ 7. Якщо хтось назве іншого донощиком або брехуном і не доведе, засуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол.)².

Особливо каралася образа чоловіків і жінок «пособниками відьми».

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

С. 77. 2 Див.: Там само.

Салічній правді були відомі й такі злочини, як викрадення вільних людей (§ 1. Якщо хтось зв'яже без вини вільну людину, засуджується до сплати 1 тис. 200 ден., що становить 30 сол. § 2. Якщо ж він цього зв'язаного відведе куди-небудь, ... засуджується до сплати 1 тис. 800 ден., що становить 45 сол. Приб. 3-тє. Якщо хтось підступністю або силою відіб'є у графа зв'язану людину, повинен сплатити ціну свого життя)¹, викрадення рабів (X, § 1. Якщо хтось вкраде раба... засуджується до сплати 1 тис. 200 ден., що становить ЗО сол. Приб. 4-те. Якщо хтось вкраде рабиню, платить 35 сол.; а за виноградаря, коваля, тесляра, конюха, який коштує 30 сол., якщо буде доведено, засуджується до сплати 2 тис. 880 ден., що становить 72 сол.)², що прирівнювалося до крадіжки коня або запряжної тварини, під-палення будинку, комори, клуні, зруйнування чужого будинку, ламання огорожі, самовільного використання чужої речі.

Особливу групу становили злочини проти моралі. До них належали як «насилля над вільною дівчиною», яке каралося штрафом у 63 сол., так і сожительство з нею «з її доброї волі», що каралося штрафом у 45 сол. (§ 1. Якщо хтось скоїть насилля над вільною дівчиною, засуджується до сплати 62,5 сол. § 2. Якщо ж хтось матиме стосунки з вільною дівчиною з її доброї волі, за взаємною згодою, засуджується до сплати 1 тис. 800 ден., що становить 45 сол.)³.

Для порівняння можна сказати, що образа жінки «пособ-ницею відьми» каралася майже втричі більшим штрафом, ніж насилля над нею. Раб, «який вчинив насилля над чужою рабинею», після чого настала її смерть, каструвався або сплачував

Говорячи про покарання, слід відзначити чітко намічену тенденцію майже повної заміни штрафами усіх старих покарань родового устрою. Штраф мав запобігти кровній помсті, самосуду, тривалим суперечкам серед франків, небажаність яких посилювалася їх відносною нечисленністю серед підкорених галло-римлян. Деякі статті Салічної правди прямо давали відсіч самосуду, наприклад, каралася спроба самовільно увести чужу худобу, яка спричинила потраву полю, відібрати свою тварину у власника без суду у разі «переслідування по сліду» злодія (XXXVII, 1. § 1.

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 77.

² Див.: Там само. — С. 73.

³ Див.: Там само. — С. 76.

Якщо хтось втратить внаслідок крадіжки бика або коня, або будь-яку тварину, і йдучи по слідах, знайде її протягом 3 діб, а той, хто веде її (тварину), заявить, що він купив або отримав її в обмін, то той, хто йде по слідах, повинен через третіх осіб довести, що (ці) речі — його власність. Якщо ж той, хто шукає свої речі, знайде їх вже зі спливом 3 діб, а той, у кого він знайде їх, заявить, що купив або отримав їх в обмін, сам (відповідач) нехай доводить (на них) своє право. Якщо ж (людина), яка розшукує худобу, заявить, що визнала її (своєю), і незважаючи на протест того, іншого, не захоче надати докази через третіх осіб, і не призначить відповідно до закону дня для судового розгляду і буде викрита у насильницькому відібранні (тварини), засуджується до сплати 1 тис. 200. ден., що становить 30 сол.)¹ тощо.

Салічна правда передбачає також такий вид покарання, як вигнання з общини або оголошення людини поза законом. Такій людині не можна було давати їжу і притулок, навіть дружина і батьки штрафувалися за допомогу їй.

Смертна кара через повішення, колесування застосовувалися як покарання в основному до рабів. Вона прямо приписувалася лише в окремих випадках за злочини, скоєні вільними, наприклад, у разі підпалення або неявки після виклику до суду без поважних причин, у разі вищезазначених злочинів графа та ін. Колективна відповідальність роду зберігалася поряд з колективною відповідальністю общини. Капітулярій 1 говорить про це із посиланням на давній звичай.

При вчиненні майнових злочинів поряд зі штрафом вимагалося відшкодування вартості вкраденого та інших збитків. Про просте відшкодування збитків йшлося, зокрема, у разі вбивства чи побиття раба. Цей збиток розцінювався в 1 і 1/3 сол., якщо раб після побиття протягом 40 днів залишався непрацездатним. За нанесення тілесних ушкоджень вільному злочинець поряд із штрафом мав відшкодувати витрати на лікування.

5. Судовий процес

5.1.Процесуальні відносини сторін до суду

В період родового устрою верховні судові функції повинні були, як вже вказувалося, належати зборам роду, і винний відповідав безпосередньо перед ними.

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 78.

В епоху Салічної правди багато що змінилося. Дійсна судова влада опинилася в руках колегії, яка складалася з семи обраних народом рахінбургів.

З посиленням королівської влади давній голова судових зборів — тунгін — поступається місцем графу. За часів Карла Великого припиняють обирати і самих рахінбургів. На зміну їм приходять призначені владою скабіни. Зникає останній оплот народної свободи.

Давні звичаї германців, як й інших народів, вимагали, щоб судова справа порушувалася не інакше, як за заявою потерпілої сторони. Вона ж мала сформулювати звинувачення і надати докази. Такий процес отримав назву обвинувального.

Виняток з цього правила робився тільки заради таких злочинів, які суттєво зачіпали загальний інтерес (зрада, втеча з поля бою тощо). Винні в цих злочинах каралися за ініціативою влади. Зрадників зазвичай вішали на дереві, боягузів топили в болоті і закидували хмизом.

Ніякого попереднього розслідування, звичайно, не було. Суддя повинен був обмежуватися доказами, які надавали сторони. При цьому він знав, що не може покладатися на достовірність показань свідків: що б не трапилося, родич не свідчитиме проти родича, а людина, належна до ворожого роду, не говоритиме на користь супротивника.

5.2. Виклик до суду

Судовий процес мав змагальний характер. Відшкодування вкраденої речі, виклик до суду відповідача, свідків були обов'язком самого потерпілого. Водночас Салічна правда передбачала штраф за неявку відповідача і свідка до суду без поважних причин. Поважними причинами вважалися королівська служба, хвороба, смерть родичів, пожежа в будинку.

(§ 1. Якщо хтось буде викликаний до суду за законами короля і не з'явиться, засуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол.

§ 2. Якщо ж хтось, викликавши іншого до суду, сам не з'явиться і якщо його не затримає будь-яка законна перешкода, засуджується до сплати 15 сол. на користь того, кого він викликав до суду.

§ 3. І той, хто викликає іншого до суду, в супроводі свідків має прийти до його будинку і, якщо останній буде відсутній, має покликати дружину або будь-кого з його домашніх з тим, щоб вони сповістили його про виклик до суду.

§ 4. Якщо ж відповідач буде зайнятий виконанням королівської служби, він не може бути викликаний до суду)'.

5.3 Види доказів

Коли не вдавалося домогтися зізнання — на чому зосереджувалися основні зусилля, — судді апелювали до Бога. Це було проявом, з одного боку, безсилля, нездатності суду встановити Істину «земними засобами» і, з іншого — винесене з минулої (дохристиянської) епохи переконання, що Бог, який знає правду, вкаже на винного. Не прямо, а за допомогою якогось зна-ку, який слід розгадати.

Так з'являється ордалія — «суд божий», що полягає у випробуванні (не катуванні!) якоїсь сторони процесу. Найпоширенішими способами ордалії в праві германських народів були випробування водою, залізом і вогнем. Особливою формою ордалії був судовий поєдинок.

У разі випробування водою обвинуваченого кидали в річку, зв'язавши по руках і ногах. Якщо він тонув, то визнавався невинним. Вважалося, що вода як чиста стихія не приймає винного. Навіть набагато пізніше існувало переконання, що «відьма не тоне».

Друге випробування полягало у тому, що потрібно було дістати з казанка з окропом який-небудь предмет, найчастіше каблучку. Близьким до цього виду ордалії є випробування за-ійзом. Взявши в руки розпечений шматок заліза, належало зробити з ним кілька кроків. В обох цих випадках руку, ушкоджену випробуванням, змащували жиром, замотували і давали загоїтися. Через кілька днів «компетентні знавці» оглядали її. Якщо рубці загоювалися добре — людина вважалася невинною.

Значне поширення мав судовий поєдинок. Він призначався в усіх тих випадках, коли відповідач звинувачував позивача в умисній брехні.

Коли людина оголосила, що буде битися, вона вже не могла підступати, інакше суд засуджував її до покарання. Звідси виникло правило, що якщо людина дала слово, честь не дозволяє шити його назад.

З виникненням феодальних відносин поєдинки між особа­ми, які належали до протилежних класів, стали неможливими

Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 72.

(за деякими винятками). Дворяни билися на конях і своєю зброєю, селяни — на палицях.

Лісовий стражник доніс якось королю Гунтрамну, що якийсь знатний франк на ім'я Хундо насмілився стріляти дичину в королівських лісах. Хундо звинуватив лісника в брехні, і їм обом був призначений поєдинок. Будучи знатним, Хундо мав привілей виставити замість себе «чемпіона» — професійного бійця. Бій відбувся, чемпіон вже перемагав лісника, коли останній ударом кинджала вирішив справу на свою користь. Хундо був одразу схоплений і страчений: поєдинок «підтвердив» його винність.

Своєрідним видом ордалію була клятва, що виступала у формі співприсяжництва: обвинувачений заперечував обвинувачення клятвою, але разом з ним мали клястися й ті, кого він приводив з собою як своїх співприсяжників. Кількість останніх була різною залежно від важливості справи. Салічна правда приз­начає в одних випадках 6, в інших — 72 співприсяжники.

Співприсяжник — не свідок (не можна ж наперед встановити кількість свідків). Його завданням є одне — переконати клятвою (присягою), що той, кого звинувачують, не міг вчинити злочин.

Ось як це описує французький історик О. Тьєррі: «Обвинувачений в супроводі всіх людей, які присягали разом з ним, мав увійти в коло, утворене лавами суддів. Із тих, хто с