Тема 2. Суспільно-політичний устрій і право Стародавньої Індії 4 страница

Договір купівлі-продажу як спосіб укладення шлюбу був визнаний законним для усіх чотирьох каст, але, на думку знавців, купівля-продаж (спосіб асурів) є найкращим для двох нижчих каст. Знавці не вважали цей спосіб найкращим для

жрецького прошарку. Пізніший редактор взагалі забороняє цей спосіб для усіх каст, не виключаючи найнижчої, четвертої касти. Отже, купівля-продаж жінки є переважним способом укладення шлюбу у нижчих каст. Однак цей спосіб з розвитком громадянської общини починає посідати провідне місце. З одного боку, він витісняє викрадення, з іншого — приводить до виникнення вищого, облагородженого способу укладення шлюбу у формі простого договору про передання дочки її батьком нареченому.

Договір як спосіб укладення шлюбу характеризується, на відміну від договору купівлі-продажу, тим, що зобов'язуючи батька чи родичів передати наречену нареченому заміж, а нареченого — отримати її як свою дружину, він не супроводжується у той же час сплатою ціни продавцеві нареченої її нареченим. Ця плата перетворюється або на обряд, або на передання ціни самої нареченої. Плата за наречену (віно) набуває, таким чином, характеру дарунка нареченій як знак любові і поваги до неї з боку нареченого. Перетворення демократичної угоди купівлі-продажу нареченої на більш аристократичну форму простого договору про передання нареченої з однієї сім'ї до іншої, з обдаруванням нареченої нареченим здійснюється, однак, повільно і зі значними зусиллями.

Закони Ману розгортають нам цілу сторінку такої боротьби, яка значною мірою є повчальною для історика, який вивчає зміну суспільних явищ, і юриста, який прагне зрозуміти виникнення правових норм із самого життя.

Так, ми вже наводили настанови законів Ману про те, що «батько, який усвідомлює (свої обов'язки), не повинен брати за дочку і малого віна (сulkа), оскільки людина, яка бере із жадібності віно, стає продавцем своєї дочки» (III, 51). Далі, через один вірш, пізніший редактор зводу законів Ману заперечує думку тих, хто вбачав у способі ріші купівлю-продаж нареченої: «деякі говорили, що дар у вигляді бика чи корови, даний з метою укладення шлюбу способом ріші, становить собою віно (сulkа), але це неправильно, оскільки будь-яке велике чи мале віно (прийняте батьком) було б продажем» (III, 53). Засудивши купівлю-продаж нареченої, пізніший редактор потім додає, що віно, дане нареченій, коли батьки не приймають його для себе, не буде продажем, це є лише знак честі і любові до юної дружини (III, 54). Бажаючи надалі підтримати спосіб укладення шлюбу у формі договору, пізніший редактор встановлює такі правила. Дівчина, яка стала здатною до шлюбного життя, по­винна очікувати три роки шлюбу; зі спливом цього часу вона може взяти (на свій вибір) чоловіка з тієї ж касти (IX, 90). Дівчина, яка брала сама собі (чоловіка), не повинна забирати з собою ніяких прикрас, (отриманих) від батька, матері чи братів, якщо вона забирала їх, то це вважалося крадіжкою (IX, 92). Хто бере дівчину, яка вже стала здатною до шлюбного життя, той не повинен (сплачувати) батькові віно, тому що батько пропустив час появи у неї крові (IX, 93)¹.

З іншого боку, у законах Ману знаходимо ряд настанов стосовно шлюбного договору, які нагадують аналогічні наста-пони руського права про «змову» і римського права про спон-залії. Так, заборонялося укладати в один і той самий час два шлюбних договори. (71. «Розсудливий, видавши дочку за ко-го-небудь, нехай не видає знову, бо той, хто [вже] видав і видає знову, вчиняє [гріх, рівний] брехні по відношенню до людини»²; 99. «Ні давні, ні теперішні доброчесні люди ніколи не вчиняли так, щоб [дівчина], обіцяна одному, віддавалася заміж іншому»)³.

Дружина могла повертатися батькові, якщо у неї виявлялися пороки чи вона була видана заміж хитрістю: 72. «Навіть узявши дівчину у законний спосіб, він може покинути її, осуджену, хвору, збезчещену чи віддану йому обманом»⁴.

Якщо наречена була хворою і мала вади, той, хто віддав її заміж, не відповідає за це, якщо попередньо заявив про ці вади: 205. «Хто видає [дівчину заміж], попередньо оголосивши про її вади, будь вона божевільною, прокаженою чи такою, що втратила незайманість, той не підлягає покаранню, інакше він сплачує штраф»⁵; штрафу підлягав і наречений, якщо він ганьбив наречену: 225. «Але той чоловік, який зі злості скаже про дівчину — вона не дівчина — [і] не доведе її вини, підлягає штрафу в сто [пан]»⁶.

Усі ці правила, які визначають виконання договору про передання доньки заміж в іншу сім'ю, виникли, звичайно, на основі договору купівлі-продажу нареченої. Цікаво, що у правилах про купівлю-продаж нареченої повторюються також

¹ Ці настанови належать до пізнішої редакції, оскільки ними встановлюється позбавлення батьків їх влади.

² Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. — M., 1960. — С. 191.

³ Див.: Там само. — С 193.

⁴ Див.: Там само. — С. 191.

⁵ Див.: Там само. — С. 165.

⁶ Див.: Там само. — С. 167.

правила про обман. Так, наприклад, якщо наречений оглядав наречену, а потім її підмінили іншою, то наречений міг за одне й те саме віно одружитися з обома: 204. «Якщо після того, як нареченому була показана одна дівчина, а йому дали іншу, він може одружитися з обома за одну ціну (сиlkа) — так сказав Ману».

Отже, з купівлі-продажу нареченої утворилася вища форма простого договору про передання дівчини, або, у деяких випадках, і форма договору самої нареченої з нареченим; але форми ці мають у собі риси походження їх від договору купівлі-продажу.

Бажання пізнішого редактора згладити риси купівлі-продажу в договорі про передання дівчини з однієї сім'ї в іншу з метою її заміжжя простежується саме по собі. Так, наприклад, описуючи спосіб асурів, редактор вказує: 1) на бажання самої дівчини вийти заміж, 2) на дарування нареченого родичам і самій нареченій, 3) на дарування майна (агаvіnа), а не на сплату ціни (mulya), 4) на невизначеність самої кількості майна, яке дається родичами нареченої: «скільки можна» (сaktitas). Всі ці риси не узгоджуються з дійсною купівлею-продажем нареченої як об'єкта цієї угоди. Тут мимоволі згадується форма шлюбу у полян, описана нашим літописцем. Невизначений вислів «что вдадуче» цілком відповідає такому ж невизначеному вислову «скільки можна» (сaktita), Це підтверджує висловлену вище думку, що спосіб укладення шлюбу у полян у тому вигляді, як він описаний літописцем, був обрядовою формою купівлі-продажу, а не дійсною купівлею-продажем. Однак обрядова форма купівлі-продажу говорить про своє виникнення з купівлі-продажу як дійсної юридичної угоди.

Викрадення, купівля і договір про передання дівчини заміж — це три основні способи укладення шлюбу. У нашому праві та давньоримському ми не знаходимо спадкового вираження цих трьох способів укладення шлюбу. У римському праві викрадення збереглося у вигляді обряду виконання договору про передання нареченої (sponsalia) та у вигляді легендарних спогадів про викрадення сабінянок. Про купівлю-продаж нареченої як дійсну, а не мниму, угоду не збереглося слідів. Проте у римському праві знаходимо розвинутий договір (sponsalia) про передання нареченої, вже відокремлений від купівлі-продажу. Отже, порівняно із законами Ману ми маємо розглядати найдавнішу епоху римського права, про яку до нас дійшли ці відомості, як про епоху панування вже більш досконалого третього способу укладення шлюбу, а саме — договору про передачу.

Наслідки укладення шлюбу за законами Ману. Стосовно наслідків укладення шлюбу у той чи інший спосіб, то у цьому відношенні закони Ману також відзначаються суперечливістю і наводять на цікаві думки. Так, ми вже знаємо, що влада чоловіка над дружиною (svamuа) засновувалася на переданні нареченому дівчини її батьком; ця влада у першооснові зводилася до невільного шлюбу, як і «манус» у Римі, була речовим пануванням. Отже, шлюб з підкоренням дружини чоловіку, його владі (svamuа) був також, як і в Римі, невільним шлюбом. Звідси способи Брахми, богів, ріші, праджапаті, асурів, які мали між собою спільне у тому, що вони супроводжувалися переданням дівчини її батьком нареченому, призводили, відповідно до законів Ману, до встановлення невільного шлюбу. До такого висновку маємо дійти не тільки тому, що передання дівчини характеризує собою ці способи укладення шлюбу, а й тому, що ці способи вважалися у знавців найкращими. На цій же підставі і спосіб ракшасів (викрадення) як найкращий для кшатріїв має привести до невільного шлюбу. Сумніви виникають лише щодо способів гандхарвів та пишачів. Однак перший із цих способів призводить, як про це передає позитивно пізніший редактор, до невільного шлюбу: 196. «Вважається, що майно [жінки, яка вийшла заміж] за обрядами брахма, дайва, арша, гандхарва чи праджапатья, [належить] тільки чоловікові, якщо вона помирає без потомства»¹.

Невільний шлюб характеризується тим, що дружина не може мати свого майна. Її майно переходить до чоловіка, як і сама вона стає частиною сім'ї чоловіка, його майна. Вільний шлюб, як ми вже знаємо, характеризується, навпаки, тим, що у дружини зберігається майнова самостійність. Її майно переходить до її дітей, чи у випадку якщо вона помре бездітною, повертається до попередньої сім'ї. Доля майна дружини після її смерті слугує, таким чином, відмітною ознакою невільного і вільного шлюбів. Закони Ману встановлюють в одному місці, що якщо заміжня жінка перебувала у шлюбі, укладеному в один із способів Брахми, богів, ріші, гандхарвів, праджапаті, і померла без потомства, вважалося, що її майно належить одному чоловікові. Але якщо майно було дане заміжній жінці, яка пере-бувала у шлюбі асурів або інших двох шлюбах (ракшасів і пи-

¹Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - М., 1960. - С. 202.

шачів), то майно це вважалося таким, що належить матері, батькові, якщо вона помирала без потомства (196. «Вважається, що майно [жінки, яка вийшла заміж] за обрядами брахма, дай-ва, арша, гандхарва чи праджапатья, [належить] тільки чоловікові, якщо вона помирає без потомства»; 197. «Але яке б майно не було дане їй у разі укладення шлюбу за обрядом асурів чи іншим, [гідним осуду обрядом], воно вважається [таким, що належить її] матері і батьку, якщо вона помре бездітною»¹.

Настанови ці належать, треба думати, пізнішому редактору. Це випливає з того, що шлюб, укладений купівлею-продажем нареченої, редактор виключає зі способів невільного шлюбу, а отже, виключає і викрадення, цей найкращий спосіб, на думку знавців, для кшатрія; навпаки, спосіб гандхарвів, який не супроводжувався переданням дівчини і становив собою вільний шлюб, заснований лише на коханні нареченого й нареченої, редактор визнає невільним шлюбом. Яким чином вільний шлюб гандхарвів ставав шлюбом невільним, редактор не пояснює. Цікаво, що майно дружини переходило чоловіку, якщо вона помирала без потомства; отже, невільний шлюб став уже, власне кажучи, вільним шлюбом.

Прагнення пізнішого редактора до встановлення вищих форм шлюбу і негативне ставлення його до купівлі-продажу нареченої знаходить підтвердження у тому, що ним встановлюється привілей на користь дочки брахмана, яка, яке б майно їй не було дане її батьком, є спадкоємницею цього майна сама або воно належить її потомству. Ця настанова є особливо важливою, тому що вона визнає вільний шлюб як основний інститут для брахманських дочок (198. «Будь-яке майно (vita), дане будь-коли батьком дружині, може забрати дочка [дружини] брахман-ки, чи нехай воно належить її потомству»)².

Отже, щоб з'ясувати на підставі законів Ману особисте і майнове становище заміжньої жінки у сім'ї чоловіка, слід постійно мати на увазі два інститути: вільний і невільний шлюб. Суперечливість настанов законів Ману у галузі цивільно-правового становища заміжньої жінки пояснюється існуванням цих інститутів шлюбу.

Майнове становище заміжньої жінки у невільному шлюбі характеризується повним її підкоренням владі чоловіка. Вона нічого не могла придбавати для себе, і усе, що вона придбавала, належало не їй, а її чоловікові. «Дружина, дитина і раб, (ці) троє, — вказується у законах Ману, — визнані нездатними володіти (майном): те, що вони придбавають, це — майно того, чиї вони (самі)»¹. Такий само правовий принцип застосовувався, як відомо, і в римському праві². У законах Ману міститься далі, як і в інших стародавніх законодавствах, правило про те, що жінки мають перебувати вдень і вночі під владою своїх родичів і чоловіків. «Батько опікується (жінками) у дитинстві, чоловік опікується (ними) у молодості, сини опікуються (ними) у старості; жінка не здатна до самостійності»³. Зрозуміло, що при невільному шлюбі не могло бути і спадкування чоловіка після своєї дружини. Якщо ми знаходимо вказівки на спадкування чоловіка:

135. «Якщо дочка-путріка раптово помирає, не залишивши сина, тоді майно без сумнівів може отримати чоловік цієї путріки»;

136. «Якщо навіть неуповноважена [дочка] чи уповноважена [путріка] народжує сина, рівною |за иарною|, дід по матері тим самим набуває внука; нехай цей внук приносить пінду і отримує майно», — то це вже свідчить про існування вільного шлюбу⁴. На користь існування вільного шлюбу є ще багато свідчень. Так:

1) інститут подарованої частини: 77. «Чоловікові належить терпіти дружину, яка ненавидить [його] рік, а [зі спливом] року, відібравши дарунок, він може припинити проживання з нею»⁵;

2) наявність у дружини власного майна: 200. «Прикраси, які могли носитися жінками за життя їхніх чоловіків, спадкоємцям ділити не можна; ті, що ділять, — вчиняють гріх (patati)»⁶;

3) спадкування дітей після матері: 192. «Але після смерті матері усі єдиноутробні брати нехай поділять порівну усе майно матері; єдиноутробні сестри також є учасницями поділу»;⁷; 4) повернення майна померлої бездітної дружини до її попередньої сім'ї: 148. «У дитинстві їй належить бути під владою батька, у молодості — чоловіка, після смерті чоловіка — [під владою] синів: нехай жінка ніколи не користується самостійністю»⁸. Усі ці настанови зовсім не притаманні інституту невільного шлюбу.

¹ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - М., 1960. - С. 202.

² Див.: Там само.

¹ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный

Г. Ф.Ильиным. - М., 1960. - С. 83.

² Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 46. ³ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный

Г. Ф. Ильиным. - M., 1960. - С. 185. ⁴ Див.: Там само. — С. 197.

⁵ Див.:Там само. — С. 191. ⁶Див.: Там само. — С. 203.

⁷ Див.: Там само. — С. 202. ⁸ Див : Там само. — С. 115, 185.

Двоякість майнового становища заміжньої жінки у невільному і вільному шлюбі відбилася на її особистому становищі у сім'ї чоловіка. Так, у невільному шлюбі дружина не має влади навіть у своєму домі: 147. «Жінкою — в дитячому віці, молодою чи навіть похилого віку — ніяка справа не повинна виконуватися із власної волі, навіть у [власному] домі»¹.

Цікаві при цьому одні й ті самі мотиви несамостійності жінки у законах Ману (IX, 15. «Через належність чоловікам, непостійність і природну безсердечність вони у цьому світі зраджують чоловіків, навіть ті, яких пильно охороняють»²; VIII, 77. «Один безкорисливий чоловік може бути свідком, а також інші [багато чоловіків], не обтяжені пороками, але не жінки, [хоч би й] чесні, навіть якщо їх багато — внаслідок непостійності жіночого розуму»)³; і у римських письменників⁴.

Вона мала бути постійно веселою, зайнятою роботою по господарству, помірною у витратах (150. «[їй] потрібно бути завжди веселою, вправною у домашніх справах, мати добре вичищене начиння і бути економною у витратах»)⁵.

Вона зобов'язана підкорятися тому, кому вона дана батьком чи братом зі згоди батька; влада чоловіка ґрунтується на пере-данні йому нареченої її батьком (151. «Кому б не віддав її батько чи з дозволу батька брат, їй належить підкорятися йому за життя і не зневажати його після його смерті»)⁶.

Доброчесна дружина повинна шанувати навіть поганого чоловіка, як бога (154. «Чоловік, [навіть] далекий від доброчесності, розпутний, чи позбавлений добрих якостей, доброчесною жінкою повинен вшановуватися як бог»)⁷.

Для жінки немає потреби у жертвоприношеннях і обітницях; для її спасіння достатньо однієї покори чоловікові (155. «Для жінок не існує окремо жертвоприношення, обітниці, посту; у якій мірі вона покірна своєму чоловікові, у такій само вона прославляється на небі»; 156. «Доброчесна жінка, яка бажає досягти [після смерті] місця перебування чоловіка, нехай не ро­бить нічого неприємного для того, хто отримав и руку, — як живого, так і померлого»).

Чоловік зі свого боку зобов'язаний турбуватися про утримання дружини (74. «Чоловікові, зайнятому справами, слід відлучатися у далекі краї, забезпечивши дружину засобами до існування, бо навіть доброчесна дружина, страждаючи від браку засобів до існування, може вчинити гріх»; 85. «Якщо двічі народжені беруть дружин зі своєї та інших варн, то старшинство, пошана і жиле приміщення для них повинні відповідати порядку варн»; 95. «Чоловік отримує дружину, дану богом, а не за своїм бажанням, її, віддану, треба завжди утримувати, догоджаючи [цим] богам»)¹.

Він також повинен охороняти і берегти свою дружину (10. «Ніхто не може оберігати жінку силою, але вони можуть охоронятися прийняттям наступних заходів: 11. Слід доручити їй збирання і витрату майна, [підтримання] чистоти, [виконання] дхарми, приготування їжі, піклування про домашнє начиння»²; 12. «Жінки [навіть] заточені, [навіть охоронювані] людьми, гідними довіри, [усе одно, що] неохоронювані: добре охоронювані ті, які самі себе охороняють»)³.

Усунення дружини і заміщення її іншою дружиною могло мати місце лише у разі дотримання встановлених законом умов (77. «Чоловікові належить терпіти дружину, яка ненавидить [його], рік, а [зі спливом] року, відібравши дарунок, він може припинити проживання з нею»; 78. «Та, яка висловлює неповагу до чоловіка, який піддався [будь-якій поганій] пристрасті, до п'яниці чи хворого, має бути усунена на три місяці [і] позбавлена прикрас і начиння»; 79. «Проте для тієї, яка ненавидить божевільного, ізгоя, імпотента, безплідного і ураженого жахливою хворобою, не передбачається ні усунення, ні позбавлення майна»; 80. «Схильна до пияцтва, до [усього] поганого, яка сперечається, хвора, зла чи марнотратна, є дружиною, за якої може бути завжди узята інша»; 81. «Якщо ж дружина не народжує дітей, може бути взята інша на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими — на десятому, а якщо народжує лише дівчаток — на одинадцятому, якщо говорить грубо — негайно»; 82. «Але якщо хвора [дружина] ласкава і наділена доброчесністю, мо-

¹ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - М., 1960. - С. 115.

² Див.: Там само. — С. 186. ³Див.: Там само. — С. 153.

⁴ Див.: Синайский В. И. Личное и имущественное положение замужней женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 65.

⁵ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - М., 1960. — С. 115.

⁶ Див.: Там само.

⁷ Див.: Там само.

¹ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - М., 1960. - С. 191-193.

² Див.: Там само. - С. 185, 186. ³Див.: Там само. — С. 186.

же бути взята інша [лише] з її згоди; вона ніколи не повинна зневажатися»)¹.

У вільному шлюбі особисте становище заміжньої жінки було, звичайно, більш незалежним.

Поліпшення правового становища заміжньої жінки. Поліпшенням свого особистого і майнового становища у сім'ї чоловіка заміжня жінка зобов'язана знову ж таки захисту з боку своєї попередньої сім'ї. Спочатку такий захист був викликаний матеріальними інтересами цієї сім'ї. Саме ж поліпшення сімейно-правового становища дружини здійснювалося шляхом приватної угоди заінтересованих у цьому осіб.

Так, у законах Ману міститься ціла низка настанов про переривання шлюбного проживання, точніше, про усунення і заміщення дружини. Хоча ці настанови мають у законах Ману вигляд позитивних норм, однак вони ще мають помітні сліди договірного походження. А саме; в цих настановах привертають увагу казуїстичність, точність у підрахунках і зайві подробиці — усі ознаки, які вказують на походження цих настанов від договору. Так, наприклад, у законах Ману вказується: «Дружину, яка ненавидить (свого) чоловіка, чоловік зобов'язаний терпіти протягом одного року; зі спливом одного року, взявши (у дружини) подаровану (ним частину), чоловік може не жити з нею», тобто не мати з нею подружніх зносин². «Яка (дружина) непокірна (чоловіку) — п'яниці чи хворому — та повинна бути усунена на три місяці і позбавлена прикрас й постелі»³.

«(Але) якщо дружина ненавидить свого чоловіка — божевільного, виключеного з касти, імпотента, безплідного, який страждає на інфекційну хворобу, то вона не може бути ні усунена, ні позбавлена своєї подарованої (чоловіком) частки»⁴.

«(А) яка дружина буде (сама) п'яниця, поганої поведінки, непокірна чи хвора, зла, марнотратниця, та може бути завжди заміщена іншою дружиною»⁵.

«Безплідна (дружина) може бути заміщена на восьмому році; (дружина), усі діти якої помирають, — на десятому році, (дружина), яка народжує лише дівчаток, — на одинадцятому році; а та (дружина), яка сварлива, може бути заміщена негайно»⁶.

«(А) яка (дружина) буде хвора, але по (своїй) натурі хороша й доброї вдачі, та не повинна заміщуватися без її згоди і в жодному разі (не повинна) зневажатися»¹.

Втім, у законах Ману збереглася й більш пряма вказівка на можливість перевірки з боку родичів дружини правильності заміщення її іншою дружиною. «А яка заміщена дружина покине у гніві дім (свого чоловіка), та повинна бути негайно або зв'язана, або розлучена у присутності (своєї) сім'ї»². Ця настанова, як бачимо, свідчить про те, що заміжня жінка шукала захисту, як і в давньоруському праві, у своєї попередньої сім'ї. Наведену настанову потрібно, певно, так розуміти. Після залишення жінкою сім'ї чоловіка над нею негайно відбувався сімейний суд. Якщо дружина втекла неправильно, то вона зв'язувалася і поверталася чоловікові, а якщо вона була права, то у такому випадку шлюб припинявся і винуватий чоловік ніс матеріальні збитки. Як би там не було, для нас важливим є той факт, що попередня сім'я дружини була стороною, яка захищала жінку. Отже, ця ж сім'я брала участь і у розробці тих настанов, порушення яких іншою стороною вона вправі перевіряти.

Водночас усі наведені настанови законів Ману непрямо свідчать на користь існування вільного шлюбу. Зміст цих настанов повністю суперечить поглинанню дружини як особи чоловіком, як це є істотним для становища заміжньої жінки у невільному шлюбі. У зв'язку з цим слід зробити одне зауваження загального характеру. Англійський дослідник Мен не розрізняє існування у давньоіндійському праві вільного і невільного шлюбів як двох цілком самостійних і визначених правових інститутів. Цим пояснюється, чому в одній із робіт він зазначає: «Якщо в будь-якому ранньому періоді заміжня жінка в індусів володіла майном, цілком вільним від будь-якого контролю з боку чоловіка, то нам буде досить важко зрозуміти, чому ті узи, які накладалися сімейним деспотизмом, втрачали свою силу в цьому виключному випадку. Зосереджуючи увагу на індуському праві, ми не знаходимо ключа до цієї таємниці»³. Мен намагається пояснити цю таємницю, виходячи з ідеї придбання дружини шляхом купівлі. Частина «ціни нареченої» діставалася батьку нареченої у вигляді винагороди за патріархальну чи сімейну владу, яка від­

¹ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный

Г. Ф. Ильиным. — М., 1960. — С. 191, 192. ²Див.: Там само. — С. 191. ³Див.: Там само. — С. 190, 191.

⁴ Див.: Там само.

⁵ Див.: Там само.

⁶ Див.: Там само. - С. 191, 192.

¹ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - М., 1960. - С. 192.

² Див.: Там само.

³ Див.: Мэн. Древнейшая история учреждений / Пер. А. Нахимова. — СПб., 1876. — С. 258.

ступалася чоловікові; інша ж частина переходила до самої нареченої для її окремого використання і не змішувалася з майном чоловіка. Отже, на думку Мена, доісторичне походження окремої власності заміжньої жінки корениться у ціні за наречену¹. Таке пояснення, правильне саме по собі, очевидно не включається до суті питання: воно вказує як спочатку утворилося окреме майно дружини, але не відповідає на саме запитання, чому заміжня жінка, будучи безправною як особа, набула право на окрему власність. На нашу думку, Мен не тільки не відповів на задане самому собі запитання, а й не зовсім правильно поставив саме запитання. З одного боку, він узяв з невільного шлюбу справді безправне становище заміжньої жінки, з іншого, він узяв із вільного шлюбу інститут майнової самостійності заміжньої жінки. Таким чином і утворилася «таємниця», для вирішення якої Мен не знаходить ключа. Між тим ніякої таємниці немає. У вільному шлюбі жінка не тільки була незалежною від чоловіка у майновому відношенні, а й була більш повноправною як особа, оскільки мала захист з боку своєї сім'ї².

У Китаї, наприклад, виробилася, хоча і патріархальна держава, та все ж держава на чолі з імператором як носієм небесного і земного знання і волі, яка має у собі необхідний суттєвий момент будь-якого державного життя, єдність, загальність. Але ця єдність іще не роздробилася на відмінності й особливості відповідно до вічного закону протилежності для того, щоб ці відмінності й особливості потім відродилися самі у ще вищу єдність. Тому найближча мета державного життя повинна була полягати у побудуванні відмінностей, у диференціюванні єдності у множинність, і ця мета здійснилася саме в Індії. Але в той час як у Китаї ми стикаємося з простою єдністю і загальністю, які ще не допускають виникнення станів, в Індії вже помічаємо відмінності й особливості, які, однак, закоснівають при самому зародженні в касти; ці касти, нерухомі і заковані законом народження, заважають переходу з однієї до іншої і тому є перепоною у встановленні вищої єдності. Державний момент, життєвим принципом якого є єдність, тут взагалі позбавлений останньої, ось звідки виникло те, що між тим як Китай — держава, Індія — це тільки народ, і що в Індії існує лише спільне життя, а не істинне управління єдності.

Незначний проблиск політичного життя, який на підставі зазначеного ще можливий в Індії, повністю заснований на сім'ї. Так само, як поділ на касти слід розглядати як базис держави, так само цей поділ базується, у свою чергу, на законодавстві стосовно сім'ї¹.

Що ж до цього законодавства, то так само, як було вище зазначено про Китай, тільки більш повне ознайомлення з індійськими законами і поезією вказало як навіть у цій країні — країні найвищого ступеня розвитку фантазії, переважає моногаміч-ний елемент шлюбу. Причиною неправильного розуміння шлюбних відносин індійців, які існують понині, головним чином стало переважно індійське богослужіння, яке, несучи на собі суто чуттєвий відбиток і блиск, передбачає однак заклади баядерок, танцівниць, які повинні віддавати себе усім бажаючим, навчають брамінів, їх земних богів усіляким подразнюючим чуттєвість позам і рухам тіла. Проте ця чуттєвість є лише однією стороною індійського культу, який, з іншого боку, навпаки, полягає у безмежному презирстві усього чуттєвого. Заперечення будь-якого існування, зневага до життя, простота і суворість нравів і приборкання будь-яких чуттєвих пристрастей — ось ті умови, які знаходимо в індійському шлюбі. Між тим, якщо баядерка, яка служить виключно для богослужіння, повинна віддаватися будь-якому чоловікові для того, щоб виконати своє призначення, то шлюбна дружина, навпаки, вступаючи в інтимні стосунки із стороннім, за законами Ману позбавляється блаженства і щастя.

У індійців шлюб вважається чимось божественним і святим, однак ця святість не приписується лише йому одному, і йому не надається особливого значення. Бо індійський дух, який іще перебуває на стадії мріяння, перетворює, за відсутності усякого спокійного визначеного розуму, кінцеве у нескінченне і робить Індію країною дикою, безладною і дивної фантазії: «Святого і божественного усюдисущого не існує ніде, і навпаки, не існує нічого, що не було б божественним»². Оскільки це божественне в Індії є великою кількістю, то ця множинність дістає вияв також у восьмивидовій формі укладення шлюбу, безглуздій, безпідставній і такій, що існує лише завдяки безмежній грі індійського духу, який марить; ця форма заснована не на суттє-шіі розбіжності понять, оскільки розбіжності ці стосуються нез-

¹ Див.: Мэн. Древнейшая история учреждений / Пер. А. Нахимова. — СПб., 1876 — С. 259.

² Див.: Там само. — С. 257.

¹ Див.: Унтер И. Брак в его всемирно-историческом развитии. — К., 1885. — С. 18. ²Див.: Там само. — С. 18.