Тема 1. Закони царя Хаммурапі — правова пам'ятка рабовласницької держави 4 страница

Деякі дослідники вважають, що § 117 законів Хаммурапі передбачає віддання дружини в особистий найм, а не її продаж. На наш погляд, цей параграф швидше за все є пережитком, що зберігся, від невільного шлюбу. Адже, як зазначалося вище, у

¹ Див.: Гойхбарг А. Г. Сравнительное семейное право. — М., 1927. — С. 69.

шлюбних договорах особливо обумовлювалося те, що чоловік і дружина не відповідають за боргами, які кожен з них мав до ук­ладення шлюбу. Отже, ні чоловік, ні дружина у такому разі не могли потрапити у боргову кабалу один за одного (§ 151). І нав­паки, обидва з подружжя несли відповідальність за боргами, що виникали після укладення шлюбу (§ 152).

Таким чином, порівняння § 117, 151 і 152 свідчить про те, що віддання дружини у кабалу було можливе у таких випадках:

1) коли дружина не знімала з себе відповідальності за боргами чоловіка, що виникли до укладення шлюбу; 2) коли чоловік закріплював у шлюбному договорі своє небажання сплачувати борги дружини, що виникли до укладення шлюбу; 3) коли згід­но зі шлюбним договором відповідальність за спільні борги чо­ловіка і дружини, що виникли за час перебування їх у шлюбі, була взаємною. Звідси зрозуміло, що дружина віддавалася чоло­віком у боргову кабалу тоді, коли вона не убезпечувала себе від цього шляхом укладення шлюбного договору. Шлюбний дого­вір визначав не тільки майнове, а й особисте становище у сім'ї заміжньої жінки. Він визначав її права¹.

У законах Хаммурапі зазначені три фактори, які дозволяли дружині розлучатися з чоловіком: 1) перелюбство чоловіка;

2) залишення ним дому і місцевості проживання; 3) фізична не­можливість виконання чоловіком подружніх обов'язків.

Постає запитання: чи захищали закони Хаммурапі заміжню жінку від нестерпного подружнього життя, тобто чи дотримував він своєї обіцянки захищати слабких (у даному разі жінку) від утисків з боку сильних (у даному разі її чоловіка)? На це запи­тання можна дати ствердну відповідь. Відомо, що у більшості законів народів світу, включаючи Цивільний кодекс Наполео­на, закріплені юридичні перешкоди розлученню, ініційованому дружиною. Хаммурапі ж вирішував інше завдання, ніж Наполе­он. Йому потрібно було розрядити соціальну напруженість у Месопотамії. Щоб з'ясувати, як він цього досягав, розгляньмо параграфи законів.

§ 134: «Якщо чоловік буде взятий у полон і в його домі не залишилося засобів до існування, то його дружина може увійти у дім іншого; ця жінка не є винною».

Аналіз цього параграфа показує, що Хаммурапі знав про не­легке становище жінки, яка втратила годувальника, і щоб не

Див.: Синайский В. И. Личное и имущественное положение замужней женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 83.

примножувати її горя неможливістю прогодувати дітей, він законодавчо дозволяв їй «увійти у дім іншого». Хтось може вигук­нути: «O témpora, о mores!»¹. Так, Хаммурапі у цій ситуації з погляду моралі виглядає не найкращим чином — чоловіка від­правив на війну, можна сказати, з його волі той опинився у по­лоні, а дружину, рятуючи під голодної смерті, відправляє до ін­шого. І все ж, на нашу думку, це більше, ніж нічого.

§ 135: «Якщо чоловік буде взятий у полон та у його домі не буде засобів до існування і тому його дружина увійде у дім ін­шого і народить дітей, а потім її чоловік повернеться до своєї общини, то ця жінка повинна повернутися до свого першого чоловіка; діти йдуть за їх батьками»².

Цей параграф допомагає жінці позбутися ностальгії за пер­шим чоловіком. Адже якщо вона увійшла в дім нелюба, виби­рати не доводилось. Але слово «повинна» захищає інтереси во­їна, який повернувся. Він повинен знати, що б з ним не тра­пилось на війні, після повернення додому усе його залишить­ся за ним.

§ 144: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, ця без­плідна жінка дасть своєму чоловікові рабиню і створить таким чином дітей, а цей чоловік матиме намір взяти собі наложни­цю, то цього не належить дозволяти цьому чоловікові, він не може взяти наложницю»³.

Ця настанова своєрідно вирішує питання бездітності дружи­ни не шляхом розлучення, а тимчасовою заміною її рабинею. Більш того, не чоловік сам бере собі рабиню, а дружина йому її дає («ця безплідна жінка дасть своєму чоловікові рабиню»). Ці тонкощі у такій делікатній справі не обійдені увагою законодав­ця. З тексту випливає, що дружина мала давати чоловіку раби­ню не для любовних утіх, а для народження дітей.

§ 145: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, вона не дасть йому змоги мати дітей і він не матиме намір узяти собі наложницю, то цей чоловік може узяти собі наложницю і ввес­ти її у свій дім; ця наложниця не повинна урівнюватися з без­плідною дружиною».

Отже, знову закон стає на захист заміжньої жінки, навіть ду­же ревнивої. Він дозволяє чоловікові взяти наложницю для на­родження дітей, позбавляючи сім'ю підстав (безпліддя дружи­

¹ О часи, о нрави!

² Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 17.

³ Див.: Там само. — С. 18.

ни) для розлучення. Більш того, ця настанова регламентує пра­вове становище наложниці («ця наложниця не повинна урівню­ватися з безплідною дружиною»)¹.

§ 146: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, вона дасть своєму чоловікові рабиню і та народить дітей, а потім ця рабиня прирівнюватиме себе до своєї господині, то, оскільки вона народила дітей, її господиня не може віддати її за срібло; вона може накласти на неї знак рабства і зарахувати до інших рабинь».

§ 147: «Якщо вона [рабиня] не народила дітей, її господиня може віддати її за срібло».

Останні два параграфи дуже точно регламентують станови­ще рабині, яка у разі недотримання закону може бути зарахова­на до інших рабинь або, якщо не народила дітей, — продана.

§ 129: «Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду. Якщо гос­подар дружини збереже життя своїй дружині, то й цар збереже життя свому рабу».

Ця стаття своєю санкцією не залишає альтернативи звичай­ного розлучення, оскільки написано: «Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині...», збереже — означає пробачить їй зраду, отже, вона залишиться у статусі дружини. А якщо гос­подар не збереже життя своєї дружини, то їх втоплять. Отже, закон питання покарання за невірність залишає на розсуд чо­ловіка, він лише визначає санкцію.

2.5. Злочини і покарання

Кримінальне право за законами Хаммурапі засновувало свої вимоги на двох принципах: 1) кapaєтьcя те, що порушує встановлений традицією порядок; 2) карається те, що завдало шко­ди людині чи її підвладному. Відповідно кримінальному стягненню міг піддаватися будь-хто, хоча міра цієї відповідальності залежала і від соціального становища злочинця, і від станового статусу потерпілого. Злочин, скоєний рабом, розцінювався законами як більш тяжкий, ніж така ж дія, вчинена вільним. Злочин, скоєний стосовно мушкенума, карався у меншій мірі, ніж стосовно общинників. Водночас образа людини «вищої за становищем» мала наслідком покарання і більш тяжке за формою, і до того ж ганебне для того, хто образив. Траплялися випадки, коли за злочин відповідала уся община (наприклад, якщо на

¹Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 18.

землях сталося пограбування чи вбивство, а конкретного злочинця не знайдено або община його не видає).

Правова думка Месопотамії не досягла такого рівня розвитку, за якого було б можливим закріплення у законодавстві общинних принципів кримінального права, абстрактно сформульованих норм, що стосуються таких понять, як форма вини, обставини, які обтяжують або пом'якшують покарання, співучасть, замах та ін. Проте певні згадки про ці поняття є в законах Хаммурапі: наприклад, розуміння різниці між умисним і неумисним злочином, про що свідчать наступні параграфи (§ 206: «Якщо людина вдарить людину у бійці і нанесе їй рану, то ця людина повинна поклястися: «Я вдарив його неумисно», а також сплатити за лікаря»; § 207: «Якщо та помре від її побоїв, то вона повинна поклястися, а якщо потерпілий будь-хто з людей, вона повинна відважити 1/2 міни срібла»)¹.

Співучасть може виявлятися у формі недоносительства, про що свідчить § 109: «Якщо в будинку корчемниці змовляються злочинці і вона не схопить цих злочинців і не приведе у палац, то цю корчемницю належить вбити»², або переховування, про що свідчить § 16: «Якщо людина приховає у своєму будинку втікача-раба або рабиню, які належать палацу або мушкенуму і не виведе їх на поклик оповісника, то господаря будинку належить вбити»³. Що стосується обставин, які обтяжують злочин, то нанесення у бійці побоїв, які спричинили смерть вільної людини, каралося штрафом, сума якого визначалася залежно від того, ким був потерпілий: авілум чи муш-кенум. Ця норма була винятком із загального правила звича­євого права: убивство людини, умисне чи неумисне, караєть­ся смертю злочинця або його родича. Неумисне нанесення ра­ни під час бійки за законами Хаммурапі звільняло від пока­рання вільну людину.

З особливою жорстокістю — негайним спаленням — карала­ся крадіжка під час пожежі, про що свідчить § 25: «Якщо в будинку людини спалахне вогонь Г людина, яка прийшла погасити його, зверне свій погляд на майно господаря будинку і візь­ме собі що-небудь із майна господаря будинку,то цю людину належить кинути у цей вогонь»⁴, співучасть жінки в убивстві свого чоловіка, про що свідчить § 153: «Якщо дружина дозво-

¹ Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 22.

² Див.: Там само. — С. 17.

³ Див.: Там само. — С. 13.

⁴ Див.: Там само. — С. 14.

лить умертвити свого чоловіка через іншого чоловіка, то цю жінку належить посадити на кіл»¹.

Водночас правові джерела Месопотамії свідчать про закріп­лення архаїчних норм первіснообщинного ладу, самосуд, про що свідчить § 129: «Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду. Як­що господар дружини збереже життя своїй дружині, то й цар збереже життя свому рабу». Ця стаття, як бачимо, не передба­чає судового розгляду². Про колективну общинну відповідаль­ність свідчить § 23: «Якщо грабіжник не буде схоплений, то пограбована людина має клятвенно показати перед богом усе, що зникло в неї, а община й рабіанум³, на землі й у межах якої здійснено грабіж, повинні відшкодувати їй те, що в неї зник­ло»⁴. Про об'єктивне ставлення за провину, тобто покарання без вини, свідчать § 229: «Якщо будівельник побудує будинок і виконає свою роботу неякісно, в результаті чого цей будинок завалиться і спричинить смерть його господаря, то такого буді­вельника належить вбити» і § 230: «Якщо він спричинить смерть сина господаря будинку, то належить вбити сина цього будівельника»⁵.

Загальна риса месопотамського законодавства — його жор­стокість, що було характерним для законів Хаммурапі, в яких близько 30 злочинів каралися смертною карою, яка застосовувалась і за принципом таліону не тільки у разі умислу злочин­ця, а й з необережності. Смертна кара передбачалася у формі спалення, втоплення, садіння на кіл, застосовувалися калічницькі покарання: відтинаня рук, пальців, відрізання,язика, у тому числі за принципом таліону (око за око, зуб за зуб), якщо потерпілий і зло­чинець були рівними за соціальним становищем. Ці покарання мали місце поряд з іншими: оберненням у рабство, вигнанням з общини і сім'ї, штрафом (композицією), примусовою працею, тавруванням, биттям палицями тощо.

Штраф у вигляді стягнення багатократної вартості викра­деного був рівнозначним страті. Завідома непосильність таких штрафів, як, наприклад,30-кратна вартість викраденого з па­лацу чи храму вола, тури та ін., призводила до неминучої

¹ Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 19.

² Див.: Там само. — С 18.

³ Рабіанум — староста общини.

⁴ Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 14.

⁵ Див.: Там само. — С. 23.

смерті злочинця. Розмір штрафу (як і тяжкість калічницьких покарань) залежав від соціального становища злочинця і потерпілого.

Якщо зробити спробу якось систематизувати усі склади злочинів, що закріплені у законах Хаммурапі, то слід виділити насамперед так звані ЗЛОЧИНИ проти особи. Це — умисне чи не-умисне вбивство (вбивство дружиною чоловіка) (§ 153: «Якщо дружина дозволить умертвити свого чоловіка через іншого чоловіка, то цю жінку належить посадити на кіл»)¹; невдала операція лікаря, що спричинила смерть хворого (§ 218: «Якщо лікар зробить ЛЮДИНІ тяжкий надріз бронзовим ножем і спричинить смерті, цієї людини чи зніме більмо людині бронзовим ножем і ушкодить око людини, то йому належить відрізати пальці»)²; доведення до смерті голодом боржника в будинку кредитора (§ 116: «Якщо заставник помре в будинку того, хто взяв у заставу, від побоїв чи поганого поводження, то господар заставника повинен викрити свого тамкара; якщо особою, взятою в заставу, є син людини, то належить вбити його сина, а якщо — раб людини, то він має відважити 1/3 міни срібла. При цьому він втрачає усе, що дав у борг»)³; тілесні ушкодження (§ 196: «Якщо людина ушкодить око будь-кого з людей, то належить ушкодити її око»; § 197: «Якщо вона зламає кістку людини, то належить зламати її кістку»; § 198: «Якщо вона ушкодить око мушкенума чи зламає кістку мушкенума, то вона має відважити одну міну срібла»)⁴; образа словом (§ 127: «Якщо людина простягне палець⁵ проти ентума чи дружини людини і не доведе звинувачення, то цю людину належить повергнути перед суддями, а також поголити їй скроні»⁶)⁷; дією (§ 130: «Якщо чоловік зґвалтує дружину людини, яка ще не займана і живе у будинку свого батька⁸, і ляже на її ложе, а його схоплять, то цього чоловіка належить вбити: ця жінка звільняється від відповідальності»)⁹; лжесвідчення (§ 1: «Якщо людина почне викривати під клятвою людину, звинувачуючи її у вбивстві, і не доведе

¹ Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 19.

² Див.: Там само. — С. 23.

³ Див.: Там само. — С. 17.

⁴ Див.: Там само. — С. 22.

^s Тобто звинуватить у поганій поведінці.

⁶ Тобто вибрити знак рабства.

⁷ Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 18.

⁸ Вочевидь йдеться про дівчину, яку ще не віддали заміж, але вже пообіцяли, і мож­ливо, навіть за яку наречений вже сплатив. ⁹ Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 17.

цього, то того, хто викриває, належить вбити»; § 2: «Якщо людина звинуватить людину в чаклунстві і не доведе цього, то звинувачений у чаклунстві має піти до Ріки і кинутися в неї¹. Якщо Ріка оволодіє ним, то той, хто викривав його, може забрати його будинок; а якщо Ріка цю людину очистить і вона залишиться неушкодженою, то того, хто звинувачував її у чаклунстві, належить убити; людина, яка кинулася у Ріку, отримує будинок того, хто звинувачував її»; § 3: «Якщо людина виступить у судовій справі для свідчення про злочин і не доведе сказаних нею слів, то, якщо ця судова справа стосується життя, цю людину належить вбити»; § 4: «Якщо ж вона виступила для свідчення у судовій справі про хліб чи срібло, то вона має нести покарання, що передбачене у такій судовій справі»)²; наклеп (§ 131: «Якщо дружину опорочить під клятвою її чоловік, а лежачою з іншим чоловіком її не застали, то вона має поклястися перед богом і може повернутися у свій дім»)³.

Іншу групу становили злочини проти власності. Крадії і перекупники краденого у приватних осіб суворо каралися, але особливо охоронялася, про що вже йшлося вище, власність палацу чи храму. Всупереч загальному правилу, такий склад злочину, як посягання на власність палацу чи храму, був сформульований у § 6 законів Хаммурапі в абстрактній формі: «Якщо людина вкраде надбання бога або палацу, то цю людину належить убити; а також того, хто прийме з її рук вкрадене, належить убити»⁴.

До майнових злочинів, крім крадіжки і грабежу, належали зняття з раба знаків рабства, про що свідчать § 226: «Якщо цирульник без відома господаря раба зголить рабський знак не свого раба, то цьому цирульнику належить відрізати пальці» і § 227: «Якщо людина обмане цирульника і той зголить рабський знак не свого раба, то цю людину належить вбити і закопати у його воротах; цирульник має поклястися: «Я зголив неумисно», і бути звільненим від відповідальності»⁵; пошкодження і знищення чужого майна, зокрема затоплення через недбалість чужого поля водою зі свого арика чи греблі, про що свідчать § 53: «Якщо людина полінується укріпити греблю свого поля, і внаслідок того, що гребля не була укріплена нею, в йо

¹ Вочевидь йдеться про випробування водою; різновид ордалії (суду божого).

² Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 12.

³ Див.: Там само. — С. 18.

⁴ Див.: Там само. — С. 12.

⁵ Див.: Там само.

го греблі станеться прорив, а водою буде затоплена оброблена земля общини, то людина, в греблі якої стався прорив, повинна відшкодувати хліб, який вона знищила» і § 54: «Якщо вона не може відшкодувати хліб, то належить віддати її та її рухоме майно за срібло, і це срібло мають поділити між собою люди обробленої землі общини, хліб яких знесла вода»¹.

Третя група — це злочини проти сімейних устроїв: крово-змішування, невірність дружини, про що свідчить § 129: «Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині, то й цар збереже життя своєму рабу»; її розбещена поведінка, про що свідчать § 143: «Якщо вона недоброчесна, ходить з дому, розоряє свій дім, ганьбить свого чоловіка — цю жінку слід кинути у воду»² і § 130: «Якщо чоловік зґвалтує дружину людини, яка ще не займана і живе у будинку свого батька, і ляже на її ложе, а його схоплять, то цього чоловіка належить вбити; ця жінка звільняється від відповідальності»; викрадення і підміна дитини, про що зазначається у § 14: «Якщо людина вкраде малолітнього сина людини, то її належить вбити»³; а також втеча жінки від чоловіка; переховування втікачки; вивезення заміжньої жінки тощо. Визначаючи покарання за цю групу злочинів, враховували не тільки соціальне становище злочинця і потерпілого, а й їх стать, сімейний стан.