Тема 2. Суспільно-політичний устрій і право Стародавньої Індії 1 страница

1. Історичні умови виникнення рабовласницької держави і права в Індії та основні джерела для вивчення цього періоду («Веди», матеріали епічних оповідей «Махабхарати» і «Рамаяни»).

2. Державний устрій в імперії маурьїв.

3. Основні риси права Стародавньої Індії.

3.1. Загальна характеристика законів Ману.

3.2. Регулювання майнових відносин за законами Ману.

¹ Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 16.

² Див.: Там само. — С. 19.

³ Див.: Там само. — С. 13.

3.3. Регулювання шлюбно-сімейних відносин за законами Ману.

3.4. Злочини і покарання за законами Ману.

3.5. Судовий процес за законами Ману.

1. Історичні умови виникнення рабовласницької держави і права в Індії та основні джерела для вивчення цього періоду («Веди», матеріали епічних оповідей «Махабхарати» і «Рамаяни»)

Дані сучасної науки свідчать про важливе історичне значення у давні часи однієї з найбільших країн світу — Індії, дозволяють установити витоки її цивілізації. Вже у другій половині III тис. до н.е. в Індії існувало рабовласницьке суспільство, відомою була писемність, було досягнуто відносно високого рівня культури.

Назва «Індія» походить від назви найбільшої річки на північному заході цієї країни. Давні індійці називали її Сіндху; це слово у давніх персів звучало — Хінду, а у давніх греків — Індос. Країну, розташовану в басейні цієї річки і на схід від неї, у Європі вже в давні часи називали Індією (мовою хінді — Бхарат). У самих же давніх індійців загальноприйнятої назви для цієї країни не було.

Розкопки в долині Інду свідчать, що тут вже у III—II тис. до н. е. існувала яскрава і самобутня цивілізація. У 20-х роках XX ст. тут було виявлено кілька поселень міського типу, що мали деякі схожі риси. Культура цих поселень була названа культурою Хараппи, від імені населеного пункту в провінції Пенджаб, поблизу якого було знайдене перше з цих міських поселень. Розкопки проводилися також у Мохенджо-Даро (провінція Сінд), археологічне вивчення якого дало найбільш значні результати.

Розквіт культури Хараппи припадає на кінець III тис. до н. е. Попередні етапи їх розвитку майже невідомі, оскільки найнижчі культурні шари основних поселень ще не досліджені. Можна припустити лише, що на початок III тис. до н.е. вже почався процес господарського освоєння долини Інду.

В Індії у другій половині II тис. до н. е. водночас із занепадом давньої цивілізації в долині Інду виникають і розвиваються класові суспільства в долині Гангу і на територіях, що прилягають до неї на півдні і південному заході. Розглядуваний період відзначався новими великими досягненнями у галузі виробництва і створенням визначних пам'яток духовної культури.

Розвиток продуктивних сил сприяв докорінній зміні суспільних відносин. Ці зміни полягали в тому, що орна земля почала переходити у власність окремих сімей, причому племінна верхівка захоплювана найбільші й найкращі ділянки. Військовополонених вже не знищували, а перетворювали на рабів. Навіть у Рігведі згадується інколи велика кількість рабів. Общинна верхівка, яка дедалі більше збагачувалася, почала поневолювати збіднілих общинників. Подальше поглиблення нерівності приз вело до поділу суспільства на класи — рабів та рабовласників. Володіння рабами стало одним із найважливіших показників багатства і високого становища у суспільстві.

Терміном для позначення раба стало слово «даса», основне значення якого було спочатку «ворог», «чужий». Походження цього терміна, безперечно, вказувало на те, що першими рабами були військовополонені. Рабство поступово набувало дедалі більшого поширення, кількість рабів зростала. Обернення військовополонених у рабство стало звичним явищем. Існувало, певно, і боргове рабство, проте воно мало місце дуже рідко. Іноді збіднілі вільні продавали у рабство своїх дітей або самих себе. Діти рабинь вважалися рабами, втім, якщо вони були народжені від господаря, то часто нічим не відрізнялися за своїм становищем від інших його дітей.

Даних про застосування праці рабів небагато. Найчастіше раби згадуються як домашні слуги, проте це пояснюється, певно, характером джерел (релігійна література, епос).

Раби перебували у становищі, що мало відрізнялося від становища домашньої худоби. Їх продавали, дарували, передавали разом з іншим майном як придане. Вони передавалися залежними царями як данина. У джерелах залишилися згадки про людські жертвоприношення, причому в жертву приносилися також раби. Слова «раб», «син рабині» вважалися лайливими. Раби виконували найтяжчу роботу, піддавалися побиттю, заковувалися в кайдани тощо.

Виходячи з даних ведичної літератури, у Північній Індії на межі І тис. до н.е. існувала значна кількість племінних союзів, а також дрібних примітивних держав. Про часті війни індійських племен ведеться ще у Рігведі. Усі члени цього племені іменувалися у гімнах ар'я, що означає «благородний», людей ворожих племен незалежно від їх етнічної приналежності називали дасью або даса, що означає «ворог». Основна частина рядових общинників билася у пішому строю; племінна знать — на колісницях.

З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), який раніше обирався зборами і міг бути усунутий ними, поступово підносився над племенем, підкорюючи собі органи племінного управління, у той час, як глави общин відсувалися на другий план, перетворюючись на одну із найнижчих ланок апарату управління у народжуваній державі. Спираючись на родоплемінну аристократію, раджа відтепер мав можливість примусити племінні збори прийняти рішення, яке задовольняє його. В джерелах містяться згадки про криваву боротьбу за цю посаду між представниками знатних і могутніх родів у племені. З часом посада раджі почала успадковуватися. Водночас зростала роль брахманів, які раніше були в общині звичайними виконавцями релігійного ритуалу і магічних обрядів, а тепер поступово перетворювалися на професійних жреців.

Разом з тим органи племінної адміністрації перетворюються на органи панування і пригноблення. Виникає держава з апаратом управління і примусу — з урядом, судом і армією. Пізніше мистецтво державного управління почало називатися данданіті — «наука про покарання». Зайняття найвищих посад у державній адміністрації — царського жреця, збирача податків і данини, скарбничого, астролога, а також командних постів у війську тощо — було привілеєм рабовласницької знаті.

Можна припустити, що ранні держави у долині Гангу виникають у другій половині II тис. до н. е. Більш точне датування на сучасному рівні вивчення історії давньої Індії є неможливим.

Поступово почав визначатися поділ усіх спочатку рівноправних вільних на групи, нерівні за своїм суспільним становищем, правами та обов'язками. Ці суспільні групи називалися варнами¹.

Родоплемінна аристократія, яка встановила монополію на раніше виборні посади, становила дві привілейовані варни — брахманів, до якої увійшли знатні жрецькі роди, і кшатріїв, до якої увійшла військова знать. Цим двом варнам протистояла основна маса вільних общинників, що становила третю вар-ну — вайшіїв. У джерелах містяться згадки про боротьбу між брахманами і кшатріями за політичну перевагу, так само, як і

¹ Давньоіндійські варни в сучасній науці часто називають не зовсім визначеним терміном «каста». Хоча варни у вже сформованому класовому суспільстві були замкненими суспільними групами, термін «каста» тут не застосовується, шоб не ототожнювати їх із сформованими пізніше джаті, які також вирізнялися суспільною замкненістю, але були іншими за своїм походженням і суттю. Саме джаті були названі португальцями у XVI ст. кастами — словом, що увійшло потім в усі європейські мови.

про опір, який вайшії чинили брахманам та кшатріям, що намагалися поставити племінне управління на службу інтересам багатої меншості.

Дедалі частіші війни і посилення майнової та суспільної нерівності привели до появи великої кількості людей, які не були членами общин. Цих людей називали шудрами. Це були люди, які відбилися від свого племені, нащадки переможених у звичних для того періоду війнах, витіснених з місць, де вони раніше проживали, і позбавлених, таким чином, основного засобу виробництва — землі тощо. У період розквіту первіснообщинного ладу подібні «чужинці» або просто не приймалися в общину і цим були приречені на загибель, або приймалися і ставали рівноправними общинниками. Коли з'явилася суспільна нерівність, чужинці, якщо і приймалися в общину, то рівних із вільними общинниками прав не отримували. Вони не допускалися-до вирішення громадських справ, не брали участі в племінних зборах, так само, як і в племінному культі: вони не проходили обряду посвячення — «другого народження», на яке мали право лише вільні члени общини, яких називали «двічі народженими», на відміну від «один раз народжених» шудр. Шудри становили четверту, найнижчу варну.

Процес утворення варн був тривалим. Ще у період Рігведи варн не було; згадка про їх походження міститься лише в одному з гімнів більш пізньої — X книги. Коли остаточно сформувалася рабовласницька держава, поділ усіх вільних на чотири варни був оголошений вічно існуючим порядком, результатом божественного промислу, а отже, був освячений релігією. Відповідно до найбільш поширеної богословської версії бог — творець усього існуючого — Брахма створив брахманів із своїх уст, кшатріїв — з рук, вайшіїв — із стегон і шудр — із ступень.

Різниця між варнами, особливо між першими трьома, різко визначилася лише з плином часу. Це дістало вияв в обмеженні можливості змішаних шлюбів навіть між «двічі народженими» різних варн, тоді як спершу укладати шлюб між собою заборонялося, вочевидь, лише шудрам і «двічі народженим». Основою системи варн було закріплення вже наявної суспільної нерівності та встановлення порядку привілейованості, згідно з яким найвищою вважалася варна брахманів, за нею йшла варна кшатріїв, потім — вайшіїв, і нарешті — шудр. Так, якщо за вбивство брахмана передбачалося певне матеріальне відшкодування як спокутування гріха, то за вбивство кшатрія передбачалася його одна четверта частина, за вбивство вайшії — одна восьма, а за вбивство шудри — одна шістнадцята. За проступки члена вищої варни щодо члена нижчої передбачалося покарання незрівнянно більш м'яке, ніж у протилежному випадку. Перехід з однієї варни до іншої заборонявся, оскільки належність до варни визначалася народженням. Втім, фактичний перехід з варни до варни все ж мав місце.

Для кожної варни ідеологами панівного класу була сформульована своя дхарма, тобто закон способу життя. Державне управління залишалося у віданні двох вищих варн, причому виконання жрецьких обов'язків було привілеєм брахманів, військова справа — кшатріїв. Вайшії мали займатися землеробством, скотарством, ремеслами і торгівлею. Шудри повинні були служити трьом вищим варнам. Пізніше вайшії стали мало відрізнятися від шудр через зменшення ролі вільних общинників у суспільному житті. Визначилася межа між знаттю — брахманами та кшатріями, з одного боку, і простолюдинами — вайшія-ми й шудрами — з іншого.

Значні зміни відбувалися й у сімейних відносинах. Пережитки материнського роду зберігаються у деяких народів Індії й дотепер, проте в долині Гангу вже у ведичний період існувала патріархальна сім'я. Слово «паті» (чоловік) мало значення «володар», «господар», «владика». У царських сім'ях звичайним явищем було багатоженство. Якщо у первісній общині жінка, зокрема мати, посідала значне становище, то з часом вона втратила право брати участь у племінних зборах, так само, як і право спадкувати майно. Становище навіть дружини й матері господаря будинку почало мало відрізнятися від становища рабині. Такими ж безправними перед деспотичною владою чоловіка — глави сім'ї стали й діти, яких батько міг як завгодно покарати, продати, вигнати з сім'ї тощо.

Для вивчення історії Північної Індії з середини II до середини І тис. до н. е. основним джерелом є найдавніші пам'ятки літературної творчості — «Веди» (пізніше вони стали священними книгами), укладені мовою індоєвропейської мовної сім'ї, що в науці умовно називається «ведійським санскритом», а також матеріали епічних оповідей «Махабхарати» та «Рамаяни».

Слово «веда» означає «знання» у значенні «священне знання». До вед зазвичай відносять низку різних літературних пам'яток релігійного змісту, основними з яких є чотири збірники (саяхіти): «Рігведа» — веда Гімнів, «Самаведа» — веда пісень, Яджурведа» — веда молитов та жертовних церемоній; «Атхар-ваведа» — веда заклинань. Кожна з саяхіт має свої ритуальні

коментарі — брахмани, укладені набагато пізніше, коли релігійний культ значною мірою ускладнився і багато з текстів вед стали вже незрозумілими. Водночас ці коментарі мали за мету пристосувати веди до змінюваних суспільних відносин. До ведичної літератури належать також більш пізні релігійно-філософські коментарі — араньяки та упанішади.

Рігведа — найдавніше і найважливіше джерело — в її остаточному вигляді укладена, як свідчать вміщені в ній географічні найменування, в Пенджабі та верхній частині долини Гангу. Саяхіта Рігведи у тому вигляді, в якому вона дійшла до нас, укладена наприкінці II тис. до н. е., проте основна частина гімнів, що містяться в ній (усього понад тисячу), ймовірно, вже існувала у середині II тис. до н. е., а деякі з них, можливо, є ще давнішими. Пізніша ведична література свідчить, що до часу укладення Рігведи центр індійської культури перемістився з долини Інду дещо на південний схід — в район міжріччя Гангу та Джамни.

Період життя населення Індії, що знайшов своє відображення у ведичній літературі, охоплює багато сотень років, тому дані про економіку та суспільне життя, що містяться у Рігведі, в деякому відношенні суттєво відрізняються від більш пізніх даних, які містяться у брахманах і які швидше за все були складені вже у перші сторіччя І тис. до н. е.

В індійській філософії веди¹ описуються так. Веди є найдавнішими пам'ятками людського розуму, які ми маємо. Вільсон зазначає: «Коли тексти Ріг- і Яджурведи будуть повними, матимемо достатньо матеріалів для впевненої оцінки отриманих результатів і справжніх умов політичного та релігійного життя індусів у період існування найдавнішої з відомих нам соціальних організацій, давнішої, ніж початок грецької цивілізації, яка передує тій, про яку свідчать нині виявлені найдавніші сліди Ассирійської імперії, сучасної, можливо, періоду укладення найдавніших пам'яток єврейської писемності і яка поступається за давністю лише періоду єгипетських династій, про які, однак, нам відомо небагато, за винятком імен, які ні про що не говорять, веди надають нам чимало матеріалів стосовно найцікавішого у стародавньому мисленні»².

Існує чотири веди: Ріг, Яджур, Сама й Атхарва. Перші три схожі не тільки за назвою, формою і мовою, а й за змістом. Се­

¹ Див.: Радхакришнан С. Индийская философия. — СПб., 1994. — С. 49-51.

² Див.: Там само. — С. 49.

до них центральне місце посідає Рігведа. Натхненні пісні, які арійці несли із собою зі своєї попередньої обителі в Індію як найдорожче надбання, були, як зазвичай вважають, зібрані, й — у зв'язку з тим, що у країні, де вони тепер оселилися, арійці по­бачили велику кількість шанувальників інших богів, — веди невдовзі почали вважатися святинею. Таким збірником є Рігведа. Самаведа — це суто ритуалістичний збірник. Багато ритуалів можна знайти й у Рігведі; навіть притаманні їй гімни не мають власних відмітних ознака. Усі вони призначені для співу під час жертвоприношення. Яджурведа, як і Самаведа, також приз­начена для відправлення ритуалів. Збірник Яджурведа був ство­рений для задоволення потреб ритуальної релігії. Уітні вказує: «Жертвоприношення у ранньоведійські часи було все ще в основному не пов'язане з набожністю, з приписами організації жреців, які мали привілейоване становище, не вре­гульоване в дрібних деталях, а актом, який дає свободу мотивам того, хто приносить жертву, і супроводжується гімнами і співа­ми з Рігведи і Самаведи, щоб уста того, хто приносить жертву, не мовчали в той час, коли руки його підносять божеству дар, що йде від серця. Однак з часом ритуали набували усе більш формального характеру, перетворившись у кінцевому підсумку на суворо до дрібниць регламентовану послідовність окремих дій, причому утвердилися не лише вірші, які необхідно було ви­голошувати під час церемонії, а була також встановлена сукуп­ність висловів, словесних формул, призначених для того, щоб супроводжувати кожну окрему дію усієї процедури, пояснюва­ти жертвоприношення, виправдовувати, благословляти і нада­вати йому символічного значення чи дещо подібне... Ці жер-твенні формули отримали назву Яджус, від кореня «ядж» — приносити жертву... Яджурведа містить такі формули частково у прозі, частково у віршах, розташованих в такому порядку, в якому вони вживалися під час жертвоприношення»¹.

Збірники Сама- і Яджурведи були створені у період між ук­ладенням збірника Рігведа і брахман, коли утвердилася риту­альна релігія. Атхарваведа тривалий час не мала авторитету вед, хоча вона за своїм значенням поступається лише Рігведі, ос­кільки, як і остання, є історичним збірником із самостійним змістом. Цю веду пронизує інший дух, оскільки вона'є витво­ром пізнішої епохи розвитку думки. Вона є взірцем духу ком­промісу, притаманного арійцям ведійської епохи з огляду на

¹Див.: Радхакришнан С. Индийская философия. — СПб., 1994. — С. 50.

наявність нових богів та духів, яким поклонялося поступово підкорюване ними населення Індії.

Кожна веда має три частини, які називаються відповідно мантри, брахмани й упанішади. Збірник мантр, або гімнів, називається санхітою. Брахмани містять правила і ритуали. Упанішади й араньяки включають частини брахман, які тлу­мачать філософські питання. Упанішади становлять духовну основу всього подальшого розвитку думки країни. З ранніх упанішад Айтарея й Каушитакі належать до Рігведи, Кєна і Чхандогья — до Самаведи, Іша, Тайтирія та Бріхадараньяка — до Яджурведи, а Прашна і Мундака — до Атхарваведи. Араньяки займають місце між брахманами й упанішадами і, як випливає з їх назви, призначені бути об'єктами роздумів для тих, хто живе у лісі. Брахмани викладають ритуали, які повинен виконувати глава сім'ї, але коли він досяг похилого віку, він знаходить притулок у лісі, і тоді виникає необхідність замінити ритуал чимось іншим. Про це йдеться в араньяках. Символічний та спіритуалістичний бік культу жертвоприношень викликають роздуми, і ці роздуми витісняють жертво­приношення. Араньяки є сполучною ланкою між ритуалами брахманів і філософією упанішад. Якщо гімни є витворами поетів, то брахмани — творами жреців, а упанішади — роздумами філософів. Релігія природи в гімнах, релігія закону в брахманах і релігія духу в упанішадах досить точно відповіда­ють трьом основним ступеням розвитку релігії у гегелівсько­му її розумінні. Хоча на пізнішій стадії ці три види релігії існували одночасно; безперечно, що спочатку вони розвивали­ся у певній послідовності. Будучи в одному розумінні продов­женням культу ведійської епохи, упанішади в іншому станов­лять протест проти релігії брахманів.

Картина суспільного життя Індії, яку вимальовують веди, значно відрізняється від картини, яку дають археологічні роз­копки поселень культури Хараппи III—II тис. до н. е. При цьо­му слід мати на увазі, що в одному випадку маємо лише пись­мові джерела, в іншому — тільки археологічні, тому насправді розбіжності між обома культурами могли бути не настільки сут­тєвими. Крім того, розбіжності можуть пояснюватися і тією обставиною, що культура Хараппи розвивалася в долині Інду і в Західному Пенджабі, у той час як центрові ведичної культури був Східний Пенджаб, особливо верхня частина долини Гангу. Поширеною є думка, що носіями ведичної культури є племена аріїв, які розмовляли індоєвропейськими мовами і знищили культуру Хараппи. Саме по собі проникнення індоєвропей­ських мов в Індію, певно, насправді мало місце, але поки не­можливо стверджувати з упевненістю, що воно було результа­том одночасного і масового вторгнення племен, які розмовля­ли цими мовами, і що воно відбулося саме в середині II тис. до н. е. Усі ці питання ще потребують детального вивчення.

Наступним джерелом вивчення історії держави і права Індії с матеріали епічних оповідей «Махабхарати» і «Рамаяни». Дав­ньоіндійська епічна література є найціннішим джерелом для вивчення суспільних і економічних відносин, а також культури Індії першої половини І тис. до н. е. Основними пам'ятками епосу давньої Індії є Махабхарата і Рамаяна, що були записані у перших століттях нашої ери, але у своїй основній частині іс­нували вже в V ст. до н. е.

Сюжетною основою Махабхарати («Великої війни нащадків Бхарата») є боротьба за владу всередині одного із наймогутні-ших царських родів Північної Індії.

Був у місті Хастінапурі, розповідає Махабхарата, царський рід Куру, який походив від легендарного Бхарата, царя з Місяч­ної династії. І було в цьому роді два брати — старший Дхріта-раштра і молодший Панду. Царем був Панду, оскільки Дхріта-раштра був сліпим і через цю фізичну ваду не міг посідати прес­тол. У Дхрітараштри було сто синів, які як старші в роді зазви­чай називаються Кауравами (нащадками Куру); у Панду було п'ять синів, які зазвичай називаються Пандавами (нащадками Панду).

Панду помер, коли його сини були ще малолітніми. Каура-ви намагалися за допомогою різних хитрощів знищити Панда-вів, але всі їх зусилля виявилися марними і їм довелося посту­питися частиною царства на користь своїх двоюрідних братів. Пандави заснували нове місто Індрапрастху (руїни цього міс-іа знаходяться на околицях нинішньої столиці Індії Делі), яке стало їхньою столицею. Царем став старший з Пандавів.

Але заздрісні Каурави вигадали новий спосіб позбавити Пандавів їх частки у родовій власності. Вони викликали Пан-царів на гру в кості. Згідно з поняттями того часу це було рів­ноцінним виклику на поєдинок, і кшатрій не міг від нього ухиійтися. У змаганні, що відбулося, старший з Пандавів програв Кауравам усі свої багатства, а саме: царство, братів, себе і спіль­ну дружину п'яти Пандавів. Дхрітараштра, зрозумівши, як далеко зайшла справа, оголосив результати гри недійсними, але у грі, що відбулася пізніше, представник Пандавів знову програв.

За умовами нової гри Пандави повинні були на 13 років піти у вигнання, а їх царство переходило до Кауравів.

Зі спливом строку вигнання Пандави почали вимагати повернення їм їхньої частини царства, але отримали відмову. Це призвело до війни, у якій взяли участь як союзники тієї чи іншої з ворогуючих сторін, як свідчить епос, усі народи світу. Долю війни вирішила битва на полі Курукшетри (приблизно в 100 км на північ від Індрапрастхи). Битва була надзвичайною завзятою. День за днем найкращі воїни Індії билися з дедалі більшою жорстокістю; один за одним гинули найбільш прославлені й могутні воїни. Лише на вісімнадцятий день битви Пандави перемогли. З величезної кількості воїнів уціліло лише шість — на боці Пандавів, у тому числі усі п'ять синів Панду, і три — на боці Кауравів, але усі сто синів Дхрітараштри загинули.

Дорогою ціною здобули Пандави перемогу. Уся Індія була приголомшена таким іще нечуваним кровопролиттям. Та й самі Пандави так і не змогли позбутися докорів сумління: розуміння того, що їх марнославство мало своїм результатом такі жахливі наслідки для їх роду та усієї країни, отруїло їм радість від одержаної перемоги.

Винищувальна війна між родичами, які знехтували із честолюбних міркувань тим, що було для простого люду відповідно до традиції найважливішим — родовою солідарністю, масштаби битви (у Махабхараті, втім, занадто перебільшені), а також та обставина, що царська влада виявилась достатньо сильною, щоб для вирішення династичних суперечок послати на смерть велику кількість людей — усе це залишило незабутній слід у народній пам'яті.

Давнє сказання про війну між Пандавами і Кауравами через деякий час «обросло» великою кількістю додаткових епізодів, що містять різні сказання і легенди (наприклад, міф про потоп), роздуми на релігійно-філософські та інші теми, які у своїй більшості ніяк не стосуються основного сюжету. Внаслідок цього Махабхарата, яка перевищує у 8—10 разів обсяг видання «Всесвітньої історії», є по суті не поемою, а величезним літературним збірником давньоіндійського епосу.

До давньоіндійського епосу належить також поема Рамаяна («Сказання про Раму»), приписувана мудрецю Вальмікі. Рамаяна відзначається значно більшою стрункістю композиції і більш ретельно оброблена, ніж Махабхарата. Зміст Рамаяни є таким.

Жив в Айдохьї (сучасний Ауд, у штаті Уттар-Прадеш) цар із Сонячної династії — Дашаратха, і було в нього від різних дру­жин чотири сини. Старший з них — Рама — вирізнявся з-поміж своїх братів розумом, силою, хоробрістю та благонравністю. Саме його й призначив Дашаратха своїм спадкоємцем. Але внаслідок інтриги матері другого царевича, Бхарата, Рама змушений був піти у вигнання на 14 років.

Коли Рама жив у лісі разом з дружиною Сітою і братом Лакшманою, який добровільно пішов за Рамою, цар ракшасів (демонів) — володар острова Ланка (Цейлон) Равана викрав Сіту і забрав її до своєї столиці. Рама за допомогою царя мавп Сугріви, якому він допоміг повернути відібраний в нього престол, зібрав велике військо із мавп і ведмедів.

За наказом Рами було збудовано міст, що з'єднував материк з Ланкою. (Ланцюг островів між Індією і Цейлоном, за легендою, яка існує у місцевих жителів, є залишком мосту, побудованого у давні часи Рамою). По цьому мосту військо мавп і ведмедів на чолі з Рамою переправилося на острів. Тут відбулася кривава битва з ракшасами — жителями острова. Вирішальним епізодом цієї битви був поєдинок Рами з Раваною. Равану було вбито, Сіту звільнено, і Рама, термін вигнання якого скінчився, повернувся назад до Айдохьї, де посів престол своїх предків.

Обидві поеми надзвичайно популярні в Індії й нині. Ось уже понад дві тисячі років Махабхарата і Рамаяна надихають поетів, художників, скульпторів тощо, які черпають сюжети для своїх творів з цих давніх пам'яток поетичної творчості й народної мудрості. Рама й один з головних героїв Махабхарати — Кріш-на також обожнені і вважаються втіленням (аватарами) Вішну — одного з найважливіших божеств сучасного індуїзму.

На думку давніх індійців, битва на Курукшетрі відкрила новий період в історії людства — каліюгу — який, як це можна визначити на підставі найдавніших переказів, вважався періодом різкого поглиблення суспільної нерівності і виникнення сильної державної влади. Водночас слід підкреслити, що цей новий, класовий період історії настав ще тільки у відносно невеликій частині Індії — на території долини Гангу, уздовж його верхньої і середньої течії, і на територіях, що безпосередньо прилягають до неї. В іншій, більшій, частині Індії переважали первіснообщинні відносини, які перебували на різних стадіях розкладу.

2. Державний устрій в імперії маурьїв

З VI ст. до н. е. починається більш тісний зв'язок Індії з народами Середньої Азії та Ірану. Відомо, наприктад, що Дарій І у 519—518 pp. до н. е. підкорив частину території уздовж течії

Інду, та що індійська сатрапія входила до складу Перської держави Ахеменідів до її остаточного краху (щоправда, у IV ст. до н. е., певно вже тільки номінально). Відомо також, що в арміях перських царів, які воювали з греками, були й індійські воїни. До Європи з того часу дедалі частіше починають проникати відомості про Індію, у більшості своїй малодостовірні. Саме з цього часу у народів Середземномор'я починає складатися традиційне уявлення про Індію як «країну чудес».

Перебільшені чутки про багатства Індії, що викликали ненаситну жадібність завойовників, спонукали македонян та греків, які підкорили Перську державу, здійснити у 327 р. до н. е. похід в Індію. Похід був підготовлений дуже ретельно.

Пенджаб, який навесні 326 р. до н. е. першим з основних індійських території зазнав нападу, був на той час розбитий на безліч маленьких держав. Найважливішими були держави, царями яких були Таксіл і Мор, як їх називали греки. Таксіл підкорився Олександру Македонському добровільно, оскільки ворогував із Пором та сподівався знайти в Олександра підтримку у боротьбі зі своїм супротивником. Пор був розбитий у жорстокій битві на березі річки Джелама (Гідасп — у греків), поранений та взятий у полон.

Олександр, отримавши відомості від полоненого Пора та від якогось Чандрагупти, який втік із Магадхи, про наявність у царя Магадхи сильної армії —200 тис. піхоти, 20 тис. кавалерії, 2 тис. колісниць і 3 тис. слонів, тим не менше був упевнений в кінцевому успіху свою походів в долину Гангу, оскільки йому було відомо, що цар Дхана Панда не дуже міцно сидить на престолі. Проте військо Олександра не поділяло його впевненості в успіху і рішуче відмовилося продовжувати похід за річку Беас (Гіфасіс — у греків). Завзятий опір індійців певно справив на воїнів Олександра неабияке враження, далася взнаки й втомленість від багаторічного походу. Вочевидь значну роль відіграла й та обставина, що Індія, принаймні її північно-західна частина, виявилась не таким багатим об'єктом грабежу й наживи, як припускалося на початку походу (у записах учасників походу немає згадок про захоплення в Індії золота й коштовностей). Олександр змушений був відступити.

З підкорених територій Сінда і Пенджаба (на захід від Джелама) Олександр створив дві сатрапії; на іншій території залишилися місцеві правителі, залежні тепер від сатрапів. Одразу після тогр, як армія Олександра пішла, в Індії почалися смути серед самих македонян та антимакедонські повстання індійців;

результатом чого було швидке вигнання завойовників з країни.

Похід Олександра не був настільки значним явищем для Індії, як для країн Близького Сходу та Середньої Азії. Завойовники пробули в країні лише кілька років і підкорили собі порівняно невелику її частину, до того ж малозначущу з політичної та економічної точки зору.