Тема 1. Закони царя Хаммурапі — правова пам'ятка рабовласницької держави 3 страница

При укладанні договорів особистого найму враховувались відмінності між особами «благородних» професій (лікарі, бу­дівельники, корабельники) і сільськогосподарськими праців­никами, а також між вільними і рабами. Характерно, що роз­мір оплати послуг лікаря залежав від соціального становища пацієнта: за успішну хірургічну операцію лікар отримував 10 сиклів² срібла, якщо хворий був авілумом, і 5 сиклів, якщо він був мушкенумом, і лише 2 сиклі сплачував рабовласник. Це дістало закріплення у законах Хаммурапі (§ 215: «Якщо лі­кар зробить людині тяжкий надріз бронзовим ножем і вилікує цю людину чи зніме більмо бронзовим ножем і вилікує око людини, то він має отримати 10 сиклів срібла»; § 216: «Якщо хворий — будь-хто з мушкенумів, то він має отримати 5 сиклів срібла»; § 217: «Якщо хворий — раб людини, то господар раба має віддати лікареві 2 сиклі срібла»; § 219: «Якщо лікар зробить тяжкий надріз бронзовим ножем рабу мушкенума і спричинить його смерть, то він має відшкодувати раба за ра­ба»; § 220: «Якщо він зніме бронзовим ножем його більмо і ушкодить його око, то він має відважити сріблом половину

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 15.

² 1 сикль — 1'/120 кг срібла, вартість 225 л ячменю, середньомісячна оплата праці най­маного працівника.

його купівельної ціни»; § 221: «Якщо лікар зростить зламану кістку людині чи вилікує хворобливу пухлину, то хворий має віддати лікареві 5 сиклів срібла»; § 222: «Якщо хворий — будь-хто з мушкенумів, то він має віддати 3 сиклі срібла»; § 223: «Якщо хворий — раб людини, то господар раба має від­дати лікареві 2 сиклі срібла»)¹.

У законах передбачені умови найму землероба, якими обумовлювалась свого роду заробітна плата, що видавалась йому сріблом або хлібом, яка була більш високою під час проведення у літній період основних польових робіт, про що свідчить § 257: «Якщо людина найме землероба, то вона повинна давати йому 8 курру хліба за рік». Найманий працівник, який не виростив хліба на полі, вкрав насіння, зморив худобу господаря, мав сплатити штраф зерном. Несплата штрафу загрожувала йому смертю. Таку особу розривали за допомогою худоби, про що йдеться у § 256: «Якщо він не в змозі сплатити те, за що він відповідальний, його належить розірвати на цьому полі за допомогою худоби»². Це одне із свідчень вкрай тяжкого становища найманих працівників. Певно, не випадково про найм працівників-землеробів йшлося у законах Хаммурапі після найму тварин. Найм чужого раба розглядався як найм майна.

Договори доручення, зберігання, товариства найчастіше укладалися у сфері торговельних відносин, де особливо яскраво виступали дві фігури: тамкар-лихвар і шамаллум — його торговий агент. Договір доручення, наприклад, такий, який передбачав вивезення й продаж товару, перевезення цінностей, оформлявся у вигляді письмового документа, про що свідчить § 104: "Якщо тамкар дасть шамаллуму хліб, вовну, масло чи будь-яке інше майно для продажу, то шамаллум повинен підрахувати срібло і повернути повернути тамкару. Шамаллум має отримати документ з печаткою про срібло, яке він віддає тамкару». За недодержання умов договору була передбачена відповідальність обох сторін про що йдеться у декількох параграфах законів Хаммурапі

§ 106: «Якщо шамаллум візьме у тамкара срібло і запереяуватиме це перед своїм тамкарем, то цей тамкар має викри-

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 23.

¹ Див.: Там само. — С. 24.

ти шамаллума перед богом і свідками в отриманні срібла, і шамаллум повинен віддати тамкару срібло, яке він узяв, у потрійному розмірі»; § 107: «Якщо тамкар доручить що-небудь шамал-луму і шамаллум поверне своєму тамкару усе, що дав йому тамкар, а тамкар заперечуватиме перед ним отримання будь-чого, що дав йому шамаллум, то цей шамаллум має викрити тамкара перед богом і свідками, і тамкар за те, що він заперечував перед своїм шамаллумом, має віддати шамаллуму усе, отримане ним, у шестикратному розмірі»)¹.

2.4. Шлюбно-сімейне право

У законах Хаммурапі наведено низку положень, які визначають майновий стан заміжньої жінки. Серед них особлива увага приділена договору як основі не тільки способу укладення шлюбу, а й цивільно-правового становища цієї жінки у сім'ї чоловіка.

У давнину істотною умовою укладення шлюбу було придбання жінки. Воно здійснювалося шляхом фактичного заволо-діння жінкою (первинний спосіб придбання) або за допомогою укладення договору про її передачу (похідний спосіб придбання). У законах Хаммурапі вже не передбачене фактичне заволо-діння жінкою. У них не йдеться ні про викрадення нареченої, ні про її добровільну втечу за сприяння нареченого, ні про будь-які інші способи заволодіння жінкою. У законах закріплене положення про те, що умовою виникнення шлюбу є лише договір. Згідно з § 128 «якщо чоловік візьме дружину і не укладе письмового договору, то ця жінка не є дружиною»². Українська редакція цього параграфа є більш чіткою: «Якщо чоловік, взявши дружину, не укладе з нею договору, — ця жінка не дружина»³. З першої ж редакції не зовсім зрозуміло, з ким чоловік має укладати договір.

Відповідно до законів Хаммурапі формою укпалення щлюб-ного договору був договір, купівлі-продажу нареченої (§ 159: «Якщо чоловік, який приніс шлюбний дар у дім свого тестя, віддавши викуп, зверне увагу на іншу жінку і скаже своєму тестю «Я не візьму твоєї дочки», то батько дівчини може забрати

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1973. — С. 15.

² Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 18. .

³ Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — T. 1. — С. 20.

vce, що було принесене йому»; § 160: «Якщо чоловік принесе у дім тестя шлюбний дар і віддасть викуп, а потім батько дівчини скаже: «Я не віддам тобі своєї дочки», то він повинен повернути у подвійному розмірі псе, що було принесене йому»)¹.

Передбачений статтями законів Хаммурапі договір нагадує римський шлюбний договір (sponsalia), що був особливим способом фактичної зміни влади над жінкою, яку видавали заміж. Цей договір, укладення якого відбувалось в урочистій релігійній обстановці, зобов'язував одну сторону віддати жінку з рідної сім'ї до чужої, а другу — ввести її у нову сім'ю. Зазвичай цю договірну угоду розглядають як попередній договір про укладення шлюбу і перекладають sponsalia словами «змовини», «заручини». Шлюбний договір про передачу жінки був покликаний замінити насильницьке заволодіння нею і водночас проявом спадкоємності у розвитку шлюбно-сімейних відносин².

Як і у Римі, у Вавилонії за законами Хаммурапі була можливою відмова сторін від виконання укладеного ними шлюбного договору. Формули відмови як в одному, так й в другому праві, досить схожі між собою. Особа, яка відмовлялася виконати шлюбний договір, зазнавала майнової шкоди. Однак згідно з джерелами, що збереглися, римський шлюбний договір не мав ознак угоди, пов'язаної з купівлею-продажем, тоді як вавилонський був такою угодою. Але тут постає запитання: чи не була ця кулівля продаж за часів Хаммурапі лише обрядовою угодою, тобто формою укладення шлюбу? За визнання цього вавилонський шлюбний договір ще більше наближатиметься до римсьсого. До гого ж у сучасній літературі точаться дискусії щодо того, чи був за часів Хаммурапі шлюбний договір купівлі продажу справжньою купівлею. Кюк вважає угоду , пов'язану з купівлею нареченої, удаваною. На його думку, придане (tirha-іп) було за часів Хаммурапі не ціною нареченої, а лише шлюбним дарунком їй³. Не вирішуючи наперед зазначене спірне питання, розглянемо ті статті законів Хаммурапі, що визначали

Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 19.

Доказом цієї спадкоємності може бути те, що sponsalia виконувалися через відведеним нареченої до будинку нареченого (deducto in domum mariti), яке діставало відображення у шлюбних обрядах у вигляді насильницького викрадення дівчини. Висновок Кюка грунтується не стільки на § 139 законів Хаммурапі, в якому йдеться про можливість шлюбу без tirhatu, скільки на аналізі відомих з часів першої вави-іонської династії шлюбних контрактів. Так, деякі шлюбні контракти укладалися від імені батьків, брата і дружини; плату (tirhatu) одержували наречена або її батьки, або наречена та її брат і сестра. У деяких стародавніх шлюбних договорах взагалі не йдеться про плату за наречену.

майнові відносини подружжя. Безперечно, що якщо дружина придбавалась чоловіком справді шляхом купівлі, то вона повинна була займати у його сім'ї підлегле становище і не мати власності. Чи так це було насправді?

У законах Хаммурапі неодноразово згадується про особливе, внесене майно дружини (siriktu). Це майно було частиною майна її попередньої сім'ї і становило придане дружини, дарунок батька. Воно відповідало інституту римського (dos) і давньо­руського приданого.

Закони Хаммурапі детально регламентують питання про придане дочки, яка виходить заміж:

§ 162: «Якщо чоловік візьме собі дружину, вона народить йому дітей, а потім ця жінка піде з життя, то їх батько не може висувати претензії щодо її приданого, її придане належить лише її дітям». Наведене положення, мабуть, було пов'язане з тим, що траплялися випадки, коли батько після смерті дружини брав іншу дружину і забував про належне матеріальне забезпечення дітей від померлої дружини¹.

§ 163: «Якщо чоловік візьме собі дружину і вона не народить йому дітей, а потім ця жінка піде з життя, то якщо його тесть поверне йому викуп, який цей чоловік приніс у дім свого тестя, її чоловік не зможе висувати претензії щодо приданого цієї жінки, її придане належить лише сім'ї її батька»².

§ 166: «Якщо чоловік візьме дружин для своїх синів, а для наймолодшого сина не візьме дружини, то після того, як батько піде з життя і брати почнуть ділитися, з майна батьківського дому вони повинні виділити молодшому брату, який ще не має дружини, крім його частки, срібло на шлюбний викуп, щоб він міг взяти дружину»³.

Про прожиткову частку незаміжньої доньки докладно йдеться у § 178—184. Так, у § 178 зазначено: «Якщо батько жриці ен-тум, надітум чи зікрум, якій він дав придане і склав відповідний документ, не запише у ньому, що вона зможе віддати те, що залишиться після неї, куди схоче..., то після того, як її батько піде з життя, її брати мають отримати її поле, сад та повинні давати їй відповідно до розміру її частки хліб, масло та вовну і цим задовольняти її потреби... Вона може користуватися полем, садом й усім, що дав їй її батько, доки жива; віддавати

¹ Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 18,

² Див.: Там само.

³ Див.: Там само.

їх за срібло і сплачувати ними іншому вона не може; її спадкова частка належить лише її братам»¹.

§ 179: «Якщо батько жриці ентум, надітум чи зікрум, якій він дав придане і склав відповідний документ... запише у ньому, що вона може віддати те, що залишиться після неї, куди схоче..., то після того, як її батько піде з життя, вона зможе віддати, що залишиться після неї, куди схоче; її брати не можуть нічого вимагати від неї через суд»².

§ 182: «Якщо батько не дасть приданого своїй дочці — надітум Мардука Вавилонського і не складе для неї відповідного документа..., то після того, як він піде з життя, вона у разі поділу з братами має одержати із майна батьківського дому 1/3 своєї спадкової частки; повинності вона не повинна нести; те, що залишиться після неї, надітум Мардука може віддати, куди схоче»³.

Зазначена прожиткова дончина частка могла складатися не тільки з рухомості, а й з нерухомості (§ 178). За загальним правилом дочці належало не право власності на виділене батьком майно, а право довічного користування ним (§ 178 і 180). Право власності виникало, якщо воно було встановлене батьком (§ 179). Що стосується приданого, то обов'язок дати придане доньці, яка виходить заміж, покладається також на братів-спад-коємців (§ 184): «Якщо батько не дасть своїй дочці від наложниці посагу і не віддасть її заміж, а потім батько її помре, — її брати повинні дати їй посаг, відповідно до можливостей батьківського дому, і віддати її заміж»⁴.

Брати зобов'язані у цьому випадку віддати сестру, яка походить від неголовної матері, заміж, і дати їй придане, пропорційне майну батька. Однак за сестрами, народженими головною матір'ю, закони Хаммурапі закріплювали право на спадкову частку, що дорівнювала частці братів. Проте вона мала передаватись їм не у власність, а у довічне користування (§ 180, пор. з § 181 і 182).

§ 180: «Якщо батько не дав своїй дочці, божій жоні, яка живе в обителі, або блудниці посагу, а потім батько її умре, — вона дістає з майна в домі її батька частину, яка дорівнює частині одного спадкоємця, і користується нею, поки жива. її спадщина належить тільки її братам»⁵.

¹ Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 20.

² Див.: Там само.

³ Див.: Там само.

⁴ Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — Т.1. -С. 26.

⁵ Див.: Там само.

§ 181: «Якщо батько присвятить [дочку] богові як божу жо­ну, храмову блудницю або храмову діву і не дасть їй посагу, а потім батько її умре, — вона повинна відділити з майна в домі батька 1/3 своєї спадкової частини і користуватися нею, поки жива; її спадщина належить тільки її братам».

Отже, йдеться про прожиткову частку. Але порівняння § 183 і 184 з § 180—184 свідчить про те, що придане її дорівнювало цій прожитковій частці. До того ж, виділення дочці приданого позбавляло її права на спадкування частини батькового майна.

§ 183: «Якщо батько дасть своїй дочці від наложниці посаг, віддасть її заміж і напише їй документ з печаткою, а потім її бать­ко умре, — вона не мас своєї частини в майні в домі її батька»'.

Цікаво також зазначити, що виділене майно дочки, яка прислужувала у храмі, або навіть жриці, також називалося при­даним (siriktu) і вважалося її власністю, якщо право на володін­ня ним було надане дочці її батьком (§ 179); у противному ра­зі дочці належало лише право довічного користування цим май­ном (§ 178). У Римі ж було вже розроблено правило про право власності весталки; принаймні вона не перебувала під опікою своїх агнатів (родичів по батьківській лінії).

На противагу римському і давньоруському праву за закона­ми Хаммурапі внесене майно дружини належало їй; чоловік ли­ше користувався ним. Тому після смерті дружини воно перехо­дило до її дітей; у разі смерті бездітної дружини воно поверта­лося її батьку.

§ 171: «А якщо батько за життя не скаже дітям, народженим йому рабинею: «Мої діти», а потім батько умре, — діти рабині не можуть ділити з дітьми дружини майно в домі їх батька. Ра­биню та її дітей слід відпустити на волю, діти дружини не мо­жуть вчиняти позов на дітей рабині про те, щоб [повернути їх в] рабство. Дружина повинна одержати свій посаг і подарунок [вдовину частину], який їй дав і відписав по документу її чоло­вік, жити в домі свого чоловіка і користуватися [всім цим], по­ки жива; вона не може віддавати [це] за срібло; що лишиться після неї, належить тільки її дітям»².

§ 172: «Якщо її чоловік не дав їй подарунка [вдовиної части­ни], то треба повернути їй весь її посаг, і вона повинна одер­жати з майна дому свого чоловіка частину, що дорівнює части-

¹ Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — K., 1998. — Т.1. — С. 26.

² Див.: Там само. — С. 24.

ні одного спадкоємця. Якщо її діти почнуть утискувати її, щоб вигнати її з дому її чоловіка, то судді повинні розслідувати її справу і покарати дітей, [а] ця жінка не повинна покидати дім свого чоловіка. Якщо ця жінка вирішить покинути його, то во­на повинна залишити своїм дітям подарунок [вдовину частину], даний їй її чоловіком, [а собі] взяти посаг свого батьківського дому, і її може взяти любимий нею чоловік»¹.

§ 137: «Якщо чоловік вирішить відринути наложницю, яка народила йому дітей, чи божу жону, яка дала йому дітей, то слід повернути цій жінці її посаг і дати їй частину поля, саду і [ру­хомого] майна, щоб вона могла виростити своїх дітей. Коли во­на виростить дітей, слід видати їй з усього даного її дітям час­тину, рівну частині одного спадкоємця; її може взяти заміж лю­бимий нею чоловік».

§ 138: «Якщо чоловік вирішить відринути свою [першу] дру­жину, яка не народила йому дітей, то він повинен віддати їй все срібло її викупної плати і повернути їй посаг, принесений нею з дому її батька, і може відринути її».

§ 141: «Якщо дружина, живучи в домі свого чоловіка, вирі­шить покинути його, стані- марнотратною, почне розоряти свій дім, ганьбити свого чоловіка, — її слід викрити; якщо чоловік її захоче відринути її, — він може відринути її і не повинен да­вати їй на дорогу нічого як її розвідну плату. Якщо її чоловік не захоче відринути її, — чоловік її може взяти іншу дружину; ця жінка повинна жити в домі свого чоловіка як рабиня»².

§ 142: «Якщо жінка зненавидить свого чоловіка і скаже йо­му: «Не доторкайся до мене», то треба розслідувати її справу, чи не має вона пороку. Якщо вона доброчесна і непорочна, а її чо­ловік ходить з дому і дуже ганьбить її, — ця жінка невинна; во­на може взяти свій посаг і повернутися в дім свого батька»³.

§ 143: «Якщо вона недоброчесна, ходить з дому, розоряє свій дім, ганьбить свого чоловіка, — цю жінку слід кинути у воду»⁴.

Втім, і римське право вимагало повернення дружині її при­даного у разі припинення шлюбу; проте ця вимога мала харак­тер зобов'язального, а не речового права.

За давньоруським правом придане дружини ставало майном її чоловіка. Він, зокрема, міг переводити селян з вотчин, що входили до складу приданого, до своїх маєтків, продавати і зас-

¹ Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — Т. 1. — С. 24.

² Див.: Там само. — С. 21.

³ Див.: Там само. — С. 24.

⁴ Див.: Там само.

тавляти його. Однак для цього була потрібна згода його дружи­ни. Придане (за винятком маєтків) поверталося їй після смерті чоловіка, переходило дітям. Якщо ж дружина помирала бездіт­ною, чоловік зобов'язаний був повернути її придане особам, які його дали, або їх спадкоємцям. Отже, незалежно від обсягу і ха­рактеру влади чоловіка над приданим дружини, необхідність повернення його дружині, передачі дітям і родичам дружини була загальним правилом законів Хаммурапі, римського і дав­ньоруського права.

Право чоловіка на придане дружини за законами Хаммурапі можна вважати більш ранньою, ніж право чоловіка на придане дружини за римським і давньоруським правом, стадією розвит­ку цього інституту.

Ми знаємо, що спадкова частка дочки була прожитковою часткою, право власності на яку належало її братам. Отже, при­дане дружини, яке складалось із спадкової прожиткової частки, могло переходити до її чоловіка лише на праві користування ним. (§ 173: «Якщо [там], куди ця жінка вийде заміж, вона народить дітей своєму другому чоловікові, а потім ця жінка ум­ре, то її посаг діти від першого і другого чоловіка повинні по­ділити між собою»; § 174: «Якщо вона не народить дітей своє­му другому чоловікові, то її посаг повинні одержати тільки діти її [першого] чоловіка»).

Немає сумніву, що інститут приданого у встановленій зако­нами Хаммурапі формі запроваджував вільний шлюб. Адже у невільному шлюбі дружина не могла б мати права власності. Разом з тим і укладення у Вавилонії шлюбу на підставі укладен­ня договору купівлі-продажу нареченої могло мати лише обря­довий характер.

Крім інституту внесеного майна дружини (siriktu), у законах Хаммурапі йдеться про майно дружини, подароване чоловіком. Воно відрізняється від приданого (tirhatu) та від внесеного май­на (siriktu) і має особливу назву — nudunu. § 150: «Якщо чоло­вік подарує своїй дружині поле, сад, будинок чи рухоме майно і видасть їй документ із печаткою, то після його смерті її діти не можуть вимагати від неї нічого через суд; мати може віддати те, що залишиться після неї, своєму синові, якого любить; бра­ту вона не повинна віддавати»¹.

Оскільки дарування оформлялося письмово, зазначене май­но можна називати записаним дружині майном. Якщо застосо-

Див.: Хрестоматия по-всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 18.

вувати термінологію Руської правди, це майно можна було б називати покладеним майном. Наявність інституту записаного (покладеного) майна дружини свідчить про те, що вона мала право навіть на майно чоловіка. А це могло мати місце лише на перехідній стадії розвитку майнових відносин подружжя, а са­ме: під час переходу від вільного шлюбу до шлюбу у власному розумінні цього слова, коли дружина з чужої для сім'ї чоловіка людини ставала її членом. А таке становище дружини у сім'ї чо­ловіка несумісне з її купівлею як речі та заснованим на цьому невільним шлюбом.

Свідченням підвищення правового статусу заміжньої жінки у законах Хаммурапі є закріплення у них положення про те, що вона також мала отримувати прожиткову частку. Відповідно до цих законів якщо чоловік не записав дружині майна, вона могла користуватися своїм внесеним майном і жити в домі чоловіка.

Дружина визнавалася опікункою своїх малолітніх дітей і як така набувала права користування усім майном, яке залишало­ся після померлого чоловіка. Отже, вона посідала в сім'ї чоло­віка досить почесне становище. Тому батьківська влада після смерті батька здійснювалася матір'ю¹.

Нарешті, треба зазначити, що за законами Хаммурапі мож­на було включати до шлюбного договору положення про те, що дружина не відповідає за боргами чоловіка, що виникли у ньо­го до укладення шлюбу, а чоловік — за такими самими борга­ми дружини. За борги, що виникли за час шлюбу, була встанов­лена спільна відповідальність подружжя (§ 151: «Якщо жінка, живучи в домі чоловіка, договором зобов'яже свого чоловіка, щоб позикодавці її чоловіка не затримували її, і примусить йо­го видати їй документ [відносно цього], то, якщо цей чоловік мав на собі борг до взяття [заміж] цієї жінки, його позикодавці не можуть затримувати його дружину. Так само, якщо ця жін­ка мала на собі борг до того, як вона вступила в дім чоловіка, її позикодавці не можуть затримати її чоловіка»²; § 152: «Якщо у них утвориться борг після того, як ця жінка вступить в дім чо­ловіка, — вони разом відповідають перед тамкарем»)³.

Усі ці положення були б зайвими при невільному шлюбі, що виникав шляхом придбання дружини як речі. Водночас поло­

¹ Див.: Синайский В. И. Личное и имущественное положение замужней женщины в

гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 75. ² Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — T. 1. —

С. 22. ¹ Див.: Там само.

ження про спільну відповідальність подружжя за боргами, що виникли у період шлюбу, свідчить вже на користь деякої спіль­ності майна подружжя. Принцип же спільності майна обов'яз­ково припускає деяку рівність подружжя, зокрема визнання за дружиною не тільки майнової; а й особистої правоздатності.

Усе вищевикладепе передбачає майнову правоздатність за­міжньої жінки, вказує на її почесне становище у сім'ї чоловіка як дружини, матері, вдови і тому суперечить думці про існуван­ня у Вавилонії системи її придбання як речі, шляхом укладен­ня угоди, пов'язаної з купівлею-продажем.

Але якщо за часів Хаммурапі купівля нареченої не була дій­сною угодою, пов'язаною з купівлею-продажем, постає запитан­ня: чому у його законах був інститут приданого? А тому, що придане слугувало неустойкою за невиконання шлюбного договору.

§ 159: «Якщо чоловік принесе шлюбний дар в дім свого тес­тя, віддасть викупну плату, |але] зверне очі на іншу жінку [і] скаже своєму тестеві: «Я не візьму твоєї дочки», — батько дівчини може забрати все принесене йому».

§ 160: «Якщо чоловік принесе в дім свого тестя шлюбний дар і віддасть викупну плату, а потім батько дівчини скаже: «Я не віддам тобі моєї дочки», — він повинен повернути в подвій­ному розмірі все принесене йому».

§ 161: «Якщо чоловік принесе в дім свого тестя шлюбний дар, віддасть викупну плату, [а потім) його друг зведе на нього наклеп і тесть скаже хазяїнові жінки: «Ти не візьмеш моєї дочки», — він повинен повернути все принесене йому в подвійному розмірі; а його жінку його друг не може взяти заміж»¹.

Чоловік зобов'язаний був сплатити відпущеній ним бездітній жінці суму, що дорівнювала приданому — ціні нареченої. Отже, цей інститут стримував чоловіка від занадто легкого при­пинення шлюбу. А дружина отримувала при цьому деякі засоби для подальшого існування.

§ 137: «Якщо чоловік вирішить відринути наложницю, яка народила йому дітей, чи божу жону, яка дала йому дітей, то слід повернути цій жінці її посаг і дати їй частину поля, саду і [ру­хомого] майна, щоб вона могла виростити своїх дітей. Коли вона виростить дітей, слід видати їй з усього даного її дітям частину, рівну частині одного спадкоємця; її може взяти [заміж] любимий нею чоловік».

¹ Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — С. 22..

§ 138: «Якщо чоловік вирішить відринути свою [першу] дру­жину, яка не народила йому дітей, то він повинен віддати їй все срібло її викупної плати і повернути їй посаг, принесений нею з дому її батька, і може відринути її».

§ 139: «Якщо викупної плати не було, то він повинен дати їй як розвідну плату одну міну срібла».

У разі поділу спадщини між братами неодружений брат от­римував як свою частку надлишок у розмірі приданого (ціни нареченої). Нарешті, слід зазначити, що придане не було за часів Хаммурапі ціною жінки. Це була плата за право мати від неї дітей. Тому тесть повертав своєму зятеві придане, якщо дочка помирала бездітною. Отже, шлюбний договір був, так би мовити, угодою, пов'язаною з наймом, а не з купівлею-продажем жінки.

Із вищезазначеного випливає, що: 1) купівля-продаж наре­ченої була обрядом, а не дійсною угодою, пов'язаною з купів­лею-продажем; 2) ціна нареченої не була удаваною. Інакше кажучи, інститут приданого не був за часів правління Хамму­рапі таким, що зовсім віджив, мертвим і лише обрядовим інс­титутом.

Підстави для розлучення за законами Хаммурапі. Зазвичай беруть статистику перших часів після видання закону про більшу чи меншу свободу розлучення, дивляться на голу циф­ру збільшеної кількості формальних розлучень і роблять з цього хибні висновки. А чому б не проаналізувати зворотну статистику, наслідки заборони розлучення? Тоді б ми побачи­ли, що свобода розлучення збільшує (у досить здоровій фор­мі) кількість шлюбів, що вона, як це на перший погляд не па­радоксально, зміцнює і оздоровлює шлюбні відносини і спри­яє їх збереженню, зменшує кількість подружніх зрад і позаш­любних дітей, робить більш людяними відносини між под­ружжям¹.

Правильність цієї думки можна проілюструвати одним дав­нім прикладом. Біля входу до Агри, одного з міст Індостану, вже багато віків висить дошка з таким написом: «У перший рік царювання царя Газифа суди прийняли 1200 рішень про добро­вільне розлучення. Обурений цією кількістю, цар заборонив розлучення. Результати наступного року — на 2000 шлюбів менше, на 3000 подружніх зрад більше. 300 дружин закопані живими в землю за отруєння чоловіків, 75 чоловіків страчено за

¹ Див.: Гойхбарг А. Г. Сравнительное семейное право. — М., 1927. — С. 69.

умертвіння своїх дружин. Наляканий цими результатами цар наказав відновити розлучення»¹.

Питання про потрібність чи непотрібність розлучень перед законодавцями царя Хаммурапі не стояло. Вони однозначно бу­ли за розлучення.

У законах Хаммурапі с норми, спрямовані на ослаблення влади чоловіка над дружиною. На особливу увагу заслуговує § 142: «Якщо дружина зненавидить свого чоловіка і скаже йому «Не чіпай мене», то треба дослідити цю справу серед її сусідів. Якщо вона доброчесна і безпорочна, а її чоловік ходить з дому і дуже ганьбить її, то ця жінка є невинуватою; вона може узяти своє придане- і піти до дому свого батька». Відповідно до цього параграфа якщо буде доведено, що чоловік не має статевих зно­син з дружиною ВИКЛЮЧНО зі своєї вини, то дружина може взяти своє внесене майно і повернутися до дому свого батька. В ос­нову цієї норми було покладено не тільки особисті інтереси дру­жини, а й інтереси її сім'ї. Адже ми знаємо, що у разі смерті без­дітної дружини її батько зобов'язаний був повернути чоловікові плату за неї (ціну нареченої). Вочевидь, батько не ніс відпові­дальності за неналежне виконання шлюбного договору його дочкою у тому разі, якшо чоловік зневажав її. Необхідністю до­держання інтересів сім'ї пояснюється і той факт, що у законах Хаммурапі є положення про усунення і заміщення дружини.

Отже, дружина охоронялася від неправомірних дій з боку чоловіка. Чоловік зобов'язаний був поводитися з дружиною як належить, інакше вона могла повернутися у свою сім'ю, забрав­ши з собою своє майно. Певно, з цим підвищеним особистим становищем заміжньої вавилонянки не узгоджується зміст § 117: «Якщо чоловік має на собі борг і віддасть — за срібло або віддасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина або свою дочку, то вони повинні служити у домі їх покупця чи позико­давця три роки; на четвертий рік їх належить відпустити на во­лю». Згідно з цим параграфом з волі чоловіка його дружина і ді­ти мали відробляти борги не більше трьох років. При цьому у законах Хаммурапі йдеться про продаж дружини, сина і дочки за борг чи про віддання їх у боргову кабалу.