Тема 2. Суспільно-політичний устрій і право Стародавньої Індії 2 страница

Проте для Індії цей похід не залишився безслідним. З того часу Індія починає відігравати дедалі більшу роль у системі міжнародних відносин; зростає сухопутна торгівля між Індією та країнами Середземномор'я; обмін посольствами між індійськими царями і царями елліністичних держав, а пізніше і Римом, стає дедалі частішим явищем. Країни Середземномор'я ближче познайомилися з Індією завдяки розповідям, записам і згадкам учасників походу Олександра.

Антимакедонське повстання, яке призвело до вигнання македонських гарнізонів з Індії, очолив Чандрагупта. Згадки про Чандрагупту — одного з найвидатніших державних діячів в історії Індії — збереглися в народній пам'яті. Але достовірних даних про нього і його діяльність дуже небагато. Зберігся переказ, що він не має шляхетного походження, належав до варни шудр і усім був зобов'язаний лише самому собі і своїм визначним здібностям. Молодим він служив у царя Магадхи Дхана Нанди, але через якусь сутичку з царем втік до Пенджабу. Тут він і зустрівся з Олександром Македонським. Можливо, ще до остаточного вигнання македонян (близько 324 р. до н. е.) чи невдовзі після вигнання (думки дослідників з цього приводу різні) він організував похід до Магадхи, скинув Дхана Нанду і сам посів престол, поклавши цим початок династії, з правлінням якої пов'язане утворення наймогутнішої в історії давньої Індії держави. За родовим іменем Чандрагупти заснована ним династія мала назву Маурья. Збереглися відомості про те, що велику роль у поваленні династії Нанда і започаткування царювання Чандрагупти зіграв брахман Каутілья (Чанакья), який зайняв згодом посаду головного радника Чандрагупти, видатний державний діяч, прибічник сильної царської влади.

Ймовірно, Чандрагупті вдалося підкорити собі усю Північну Індію, проте конкретних даних про його завойовницьку діяльність до нас не дійшло. До часу його царювання належить іще

одне зіткнення з греко-македонянами. Близько 305 р. до н. е.

Селевк І зробив спробу повторити похід Олександра Македон-ського, але під час вторгнення до Індії він побачив зовсім іншу політичну обстановку, оскільки Північна Індія вже була об'єд­нана. Подробиці війни Селевка з Чандрагуптою нам невідомі. Умови укладеного між ними мирного договору свідчать, що похід Селевка був невдалим. Селевк поступився Чандрагупті значними територіями, що відповідають сучасному Афганістану і Белуджистану, і віддав за дружину індійському цареві свою дочку, а Чандрагупта передав Селевку 500 бойових слонів, які відіграли важливу роль у подальших походах Селевка.

Помер Чандрагупта, ймовірно, близько 298 р. до н. е. Про його нащадка і сина — Біндусара, крім імені, невідомо майже нічого. Можна припустити, що він не тільки зберіг усі свої володіння, а й розширив їх за рахунок держав Південної Індії. Певно, відображенням завойовницької діяльності Біндусара є його прізвисько Амітрагхата, що означає «винищувач ворогів».

Його син Ашока (близько 273—236 рр. до н. е.) до початку царювання був намісником у північно-західній, а потім у західній частині держави. Ашока отримав у спадщину від батька величезну державу. За час свого царювання він приєднав іще од- ну державу Південної Індії — Калінгу (сучасна Орісса). «Сто п'ятдесят тисяч людей було вигнано звідти, сто тисяч вбито і набагато більше померло», — розповідає про це сам Ашока в одному з тих, що збереглися з того часу, написів. З підкоренням Калінги влада Ашоки поширилася на всю Індію, за винятком крайньої південної частини півострова.

Імперія Маурьїв досягла найвищого розквіту в III ст. до н. е., під час правління Ашоки, коли в Індії складається відносно централізована східна рабовласницька монархія. її межі простиралися від Кашміру та Гімалаїв на Півночі до Майсуру на Півдні, від територій сучасного Афганістану на Заході до Бенгальської затоки на Сході.

Імперія Маурьїв складалася в результаті війн, підкорення деяких племен і народів, встановлення васальних відносин між Магадхою та окремими князівствами і в результаті так званого морального завоювання — поширення релігійно-культурного впливу розвинутих територій Північно-Східної Індії на інші частини країни. Ця централізація трималася не тільки на військовій силі Маурьїв, а й на гнучкій політиці об'єднання країни, що проводилася ними. До різноманітного складу імперії було включено деякі напівавтономні держави, які зберегли свої органи управління, звичаї. Це васальні князівства, зобов'язані Маурьям сплатою данини і військовою допомогою, республіканські держави-общини, гани і сангхи — родоплемінні об'єд­нання, які, за свідченням Артхашастри, «завдяки своїй згуртованості нездоланні для інших».

В імперії Маурьїв, "Складному політичному утворенні, не припинялася боротьба двох тенденцій: до встановлення єдино- державного правління і до сепаратизму, роздрібненості. Остання, в кінцевому підсумку, в II ст. до н. е. перемагає. Через це не можна перебільшувати ні централізації, ні бюрократизації держави, незважаючи на картину «ідеального», всеохоплюючого правління, що мала місце в Артхашастрі. Центральний адміністративно-військовий апарат в Індії був відносно слабкий порівняно з іншими державами Стародавнього Сходу, що було пов'язано із збереженням важливої ролі в державі органів общинного самоврядування.

Навіть у монархічних державах Індії у періоди значного їх посилення, як, наприклад, в імперії Маурьїв, влада давньоіндійських царів не була деспотичною в прямому розумінні цього слова. Вона стримувалася не тільки самоізоляцією общин, найбільші з яких не марно протистояли її посиленню, а й становищем у державі панівної, спадкової знаті, встановленими традиційними релігійно-етичними нормами. Релігія, зокрема, виключала законодавчі функції індійських царів, утверджувала непохитність та незмінність норм права, що містяться нібито у ведах. Веди повинні були тлумачитися лише мудрецями-брах-манами. Ця традиція похитнулася лише під час правління Ашоки, коли урядовий указ почав включатися до джерел права.

Індуська політико-релігійна концепція «богоугодного царя» (девараджи) вимагала виконання ним особливої дхарми (обов'язків). Один з основних обов'язків царя — охорона підданих (закони Ману, VII, 3. «Бо, коли люди, які не мали царя, розсіялись на всі боки від страху, владика створив царя для охорони цього (світу)»¹. У законах Ману написаний правовий статус царя: «Навіть якщо цар — дитина, його не повинні зневажати ті, хто думає, що він лише людина, тому що він —. велике божество з тілом людини»(УІІ, 8)².

«Захищаючи» народ, цар міг примусити його платити податок — балі (VII, 80. «Щорічний податок слід стягувати через вірних слуг; треба ставитися із повною повагою до звичаїв, [які існують] в народі, і поводитися з людьми, як батько»)³.

¹Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 27.

² Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 26.

³ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - М., 1960. - С. 133.

Поряд з основним податком, розглядуваним як плата царю за охорону підданих, існували інші численні збори на користь центральної влади: торгове мито, «приношення плодів». Про значний обсяг податкових повноважень давньоіндійських царів, які могли на свій розсуд збільшувати податкову ставку, свідчать вміщені в усіх дхармашастрах марні заклики до царів дотримуватися помірності у зборі податків, ст. 128. Розсудивши, царю потрібно завжди так встановлювати податки в країні, шоб плодом користувався і цар, і виконавець робіт (ст. 129). Як мало-помалу поглинає їжу п'явка, теля та бджола, так мало-помалу має отримувати цар від країни щорічний податок (kara)¹.

Царю ввірялося також здійснення правосуддя за допомогою досвідчених брахманів (VIII, 1. «Цар, який бажає розглянути судові справи, нехай з'являється підготовленим до суду разом з брахманами і досвідченими радниками»; VIII, 10. «Той, прийшовши у високий суд в оточенні трьох суддів, нехай розглядає справи сидячи або стоячи»)².

Він вважався опікуном усіх малолітніх, вільних, вдів (VIII, 27. «Царю належить охороняти майно дитини — спадщину та ін. — поки вона не повернеться [із дому гуру] чи не вийде з малоліт-ства»; VIII, 28. «Слід встановити опіку для жінок бездітних, які втратили сім'ю, для дружин та вдів, вірних своїм чоловікам, і для хворих»)³. Він повинен був очолювати боротьбу зі стихійними лихами, голодом. Найважливішою функцією царя була організація публічних робіт, освоєння і заселення царських земель (Артхашастра, II, 1, 2), будівництво іригаційних споруд.

Давньоіндійські держави, в тому числі державу Маурьїв, не можна розглядати як теократичні монархії. Ашока називав себе не богом, а «милим богам». У законах Ману обоготворялася швидше царська влада, а не цар-людина, який може бути «дурним, жадібним, неосвіченим» (VII, 30. «Не може управляти правильно той, у кого немає друзів, [хто наділений] дурістю, жадібністю, неосвіченістю, прихильністю до мирських утіх»)⁴, схильним до пороків (VIІ, 46. «Адже царя, схильного до пороків, породжених бажанням, покидають багатство і дхарма, а схильного до пороків, породжених гнівом, — навіть душа»)⁵.

¹ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. — М., 1960. — С. 138.

² Див.: Там само. — С. 147.

³ Див.: Там само. — С. 149.

⁴ Див.: Там само. — С. 129

⁵ Див.: Там само. — С. 130.

Цар-людина повинен шанувати брахманів, які знають веди, вчиняти відповідно до їх поради (VII, 37. «Цар, вставши зранку, нехай вшанує брахманів, знавців потрійного знання, мудрих в управлінні і вчиняє відповідно до їх поради»)¹.

Цар був головою адміністративного апарату. Від нього залежали призначення посадових осіб та контроль за їх діяльністю (VII, 54—63): 54. «Потрібно призначити сім чи вісім сановників, спадкових, знавців шастр, хоробрих, досвідчених у військовій справі, родовитих, випробуваних»; 55. «Навіть справа, виконувана легко, виконується одним через силу; тим більше [важко управляти], особливо без помічників, вельми процвітаючим царством»; 56. «Разом з ними слід постійно обдумувати звичайні [справи], мир, війну, [чотири предмети, які називають] стха-на, стягнення податків, охорону країни та забезпечення здобутого»; 57. «Дізнавшись думку кожного з них — окремо або спільно, — треба самому обирати під час виконання справ корисне для себе»; 58. «Але з найкращим з усіх них вченим брахманом нехай цар тримає найважливішу раду щодо шести форм політики»; 59. «Слід завжди із повною довірою повідомляти йому про всі справи; обдумавши з ним, нехай потім виконує [будь-які] заходи»; 61. «Скільки осіб потрібно для належного виконання справ, стільки здібних, передбачливих і невтомних і потрібно призначити»; 62. «З них слід призначити хоробрих, здібних, родовитих, чесних у справах — у копальні й майстерні, несміливих — у внутрішні покої палацу»; 63. «Посла слід призначати обізнаного у всіх шастрах, такого, що розуміє [прихований зміст] мимовільних рухів, виразу обличчя, жестів, чесного, здібного, родовитого».

Усі царські чиновники відповідно до Артхашастри поділялися на групи центрального і місцевого управління. Особливе місію посідали радники царя — вищі сановники (мантріни, маха-матри). З радників царя складався й дорадчий колегіальний орган — мантріпаріщад — своєрідний пережиток органів племінної демократії. Членство у мантріпарішаді не було чітко встановлене, поряд із сановниками до нього інколи запрошувалися представники міст. Цей орган зберігав певну незалежність, але лише і приводу другорядних питань міг приймати самостійні рішення.

Збереження державної єдності вимагало жорсткого державного управління. Маурьї в період централізації намагалися зо­

¹ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленным I. Ф. Ильиным. - М„ 1960. - С. 130.

середити все управління в своїх руках, спираючись на різні категорії чиновників, які становили розгалужену мережу органів виконавчого і судового апарату.

Спеціальна група царських чиновників була пов'язана, наприклад, з організацією управління царським господарством, з діяльністю, пов'язаною з поповненням царської казни. Артха-шастра згадує чиновників, покликаних наглядати за царськими пасовищами, за гаванями, за судноплавством, які відали мор-ською торгівлею, суднобудуванням тощо. З регулюванням економічного життя країни була пов'язана діяльність спеціальних категорій чиновників (адхьякша), серед яких важливе місце посідали чиновники фінансового відомства, які відали збиранням податків, державною казною. Ці чиновники згідно з законами Ману повинні були мати такі якості, як «чесність, розум, непохитність». Виокремлювалася також особлива група чиновників, яка відала питаннями постачання армії. Залежно від роду діяльності вони підпорядковувалися або головному збирачеві податків, або головному скарбнику, або головнокомандуючому армією (сенапаті).

Серед інших вищих чиновників особливе місце посідали головний суддя, юридичний радник царя і радник царя у справах культу, вихователь його синів, верховний придворний жрець (пурохіта).

Поряд із призначенням чиновників царською владою існувала практика передачі чиновницьких посад у спадок, чому сприяла кастова система. Для надання належної ефективності державному апарату Маурьї створили мережу контрольних, наглядових посад, інспектуючих чиновників — шпигунів, царських таємних агентів, яких цар приймав удень і вночі.

Особливою складністю в імперії Маурьїв відзначався адміністративний поділ і пов'язана з ним система місцевого самоврядування.

Лише частина території імперії перебувала під безпосереднім управлінням царя і його двору. Найбільшою адміністративною одиницею була провінція. Серед них виділялися п'ять найбільших, управління якими здійснювали царевичі, іншими — прикордонними — управляли інші члени царської сім'ї. Основними функціями правителя провінції були: захист її території, охорона порядку, збір податків, забезпечення будівельних робіт.

Меншою адміністративною одиницею був округ, очолюваний окружним начальником, «думаючим про усі справи», до його обов'язків входив контроль над сільською адміністрацією.

Він отримував дохід «з міста» (закони Ману, VII, 119. «Управитель десятьма нехай користується однією кулою, управитель двадцятьма — п'ятьма кулами, управитель над сотнею сіл — селом, управитель тисячі — містом»)¹.

Артхашастра (II, 1) вирізняє чотири види сільських областей, які складаються з 800, 400, 200 і 10 поселень і відповідних їм місцевих управителів. Характерним є те, що платня давалася управителю, починаючи з 10 сіл. Це свідчить про те, що староста села-общини, «головний мешканець» села (граміка), не був царським чиновником. Обов'язками старости було збирання податків, нагляд за порядком в общині тощо. Найважливіші питання внутрішньообщинного життя — іригація, відправлення общинних культів, охорона від розбійників та ін. — вирішувалися на общинних зборах. У вирішенні питань, пов'язаних з продажем землі, встановленням меж земельних ділянок, важлива роль належала раді старійшин.

Суд. У Стародавній Індії існували дві системи судів — царські та внутрішньообщинні. Найвищою судовою інстанцією був суд, в якому брав участь сам цар «разом із брахманами і досвідченими радниками», або судова колегія (сабха), яка заміщувала його і складалася з призначуваного царем брахмана «в оточенні трьох суддів» (закони Ману,VIII, 10. «Той, прийшовши у високий суд в оточенні трьох суддів, нехай розглядає справи того [царя], сидячи або стоячи»). Тлумачити в суді норми права — дхарми міг брахман, у крайньому разі кшатрій чи вайшій (VIII, 20. «За бажанням царя тлумачити дхарм'и може брахман, який живе своїм походженням але неосвічений, чи тільки такий, що називає себе брахманом, [хоча його походження невідоме], але шудра — ніколи»; 21. «Країна того царя, для якого шудра з його відома дає визначення дхарми, «гине, як корова в болоті»)². Як найвищому судді царю належало право щорічно оголошувати амністії.

Судячи з Артхашастри (III, 1), в усіх адміністративних одиницях, починаючи з 10 сіл, повинна була призначатися судова колегія з трьох суддівських чинів. Крім того, спеціальні судді розбирали кримінальні справи, здійснювали «нагляд за злодіями». Особливо велика відповідальність у боротьбі зі злочинами иежала на міській владі, яка за допомогою своїх агентів

¹ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. ЭлЬмановича, проверенный и исправленный Г.Ф. Ильиным. — М., 1960. — С. 137.

² Див.: Там само. — С. 148.

проводила обшуки, затримувала невідомих, влаштовувала облави у майстернях, шинках, ігорних будинках.

Більшість справ розглядалась общинними кастовими судами. Неофіційні кастові суди збереглися в Індії понині.

Армія. Армія відігравала значну роль у державах Стародавньої Індії. Війни та пограбування інших народів розглядалися як важливе джерело збагачення і процвітання держави. Шанувався цар — мужній воїн, який здобуває силою «те, чого він не має» (закони Ману, VII, 101. «Те, чого він не має, нехай намагається [здобути] силою, здобуте — охороняє дбайливо, збережене — примножує прирощуванням, примножене — вручає гідним отримувати [дари І»). Цареві переходила і більша частина награбованого майна, зокрема земля, зброя, золото, срібло, інше підлягало поділу серед солдатів (VII, 97. «Нехай [воїни] віддадуть кращу частину цареві: так сказано у Веді; не захоплене окремо має бути царем розподілене між усіма воїнами»)¹.

Армія комплектувалася із спадкових воїнів, найманців, воїнів, які постачалися окремими об'єднаннями, зокрема торговими гільдіями, залежними союзниками, васалами. Армія була кастовою. В основному лише кшатрії могли носити зброю, інші «двічі народжені» могли братися за зброю лише тоді, коли для них «настають лихі часи» (VIII,348. «Двічі народжені» повинні братися за зброю, коли виникає перешкода до виконання ними їх дхарми і коли для «двічі народжених» варн настають лихі часи»)².

Армія виконувана і функції охорони громадського порядку. Вона повинна була пильнувати захист державної цілісності. Військові загони розташовувалися у зв'язку з цим серед двох, трьох, п'яти, а також сотень сіл» (VII,114. «Підкорення країни слід забезпечувати, розташувавши загін [воїнів] серед двох [сіл], трьох, п'яти, а також сотень сіл»)³.

3. Основні риси права Стародавньої Індії

3.1 Загальна характеристика законів Ману

Специфічні риси давньоіндійського права, що відображають особливості соціально-економічного і державного розвитку Стародавньої Індії, виявилися насамперед в його джерелах, се-

¹ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - М., 1960. - С. 135.

² Див.: Там 'само. — С. 177. ² Див.: Там само. — С. 136.

ред яких особливе місце належить дхармашастрам — збірникам релігійно-правових приписів, правил (дхарм). Дхарма — це і норма поведінки, і звід правил, обов'язкових для кожною правовірного індуса, і закон, що регламентує його повсякденне життя. Ця норма має одночасно і релігійний, і моральний, і правовий зміст. У давньоіндійській мові, санскриті, взагалі не було терміна, -який позначав би право, відмінного від етичного і релігійного змісту.

Дхармашастри були укладені брахманами, їх поява була пов'язана із соціально-класовим розшаруванням, загостренням соціальних протиріч у давньоіндійському суспільстві. Укладаючи дхармашастри спочатку для своїх учнів, брахмани спиралися на найпоширеніші та загальнообов'язкові норми звичаєвого права, усталену судову практику, царські узаконення. Вони вносили до них свої релігійно-етичні та правові уявлення, які відображали їх класовий світогляд, відносини соціальної нерівності, експлуатації, панування і підкорення. Численні брахманські компіляції — дхармашастри містили матеріали, які стосувалися різних епох, мали різні походження й історичну цін-ність. Вони несли на собі сліди численних виправлень і пізніших додатків. Та обставина, що дхармашастри посіли місце основного джерела давньоіндійського права, пояснюється общинною відокремленістю, слабкістю центральної влади в Стародавній Індії.

Незважаючи на різноманіття дхармашастр, можна побачити багато спільного між ними, взаємовплив, запозичення, тексту-альний збіг, а головне — єдність тих релігійно-філософських концепцій, на яких вони засновувалися. Загальною є сама концепція дхарми — норми поведінки благочестивого індуса, вста-новленої нібито божеством і змінюваної від варни до варни, від касти до касти. Відповідно до брахманського релігійного вчення увесь зміст права, межі дії його норм визначені змістом вед — священним джерелом усіх знань. Звідси випливало, що між дхармашастрами не може бути протиріч. Якщо усі ці протиріччя діставали вияв, а їх насправді було безліч, то вони мали вирішуватися відповідним тлумаченням. «Коли є протиріччя в двох уривках із священного одкровення, вони обидва вважа-

ються дхармою, тому що вони обидва оголошені правильною

дхармою", — записано у законах Ману (II, 14)¹.

¹ Див.: Закони Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - М., 1960. - С. 32.

Схожість правбвих інститутів, закріплених у дхармашас-трах, стала результатом релігійно-культової єдності народів Стародавньої Індії, що значно вплинуло на розвиток цієї країни.

Закони Ману посідають особливе місце серед дхармашастр. їх зміст, переданий у вигляді окремих віршів (шлок), найчастіше відтворювався у пізніших дхармашастрах, вони неодноразово коментувалися у середні віки. За своїм змістом закони Ману відображали волю верхівки давньоіндійського суспільства — брахманів та кшатріїв, закріплювали рабство та інші форми со-ціального устрою країни.

На перший пдан у законах Ману виступає станово-варновий поділ суспільства. Про рабів тут говориться, але незрвнянно менше, ніж про інший прошарок — варну шудр, найчисленнї-ший і найбільш соціально принижений, чи про різні категорії неповноправного люду: найманих працівників, «недоторканних» — чандалів, ізгоїв тощо.

Здавалось би, на перший погляд, що правові приписи, вміщені у законах Ману, виглядають як безсистемні (тут іще не можна знайти виокремлення окремих галузей права, не завжди навіть можна чітко відмежувати норму права від норми релігійної і моральної), в них простежується певна внутрішня логіка викладення матеріалу. Тісний зв'язок права з релігією та морал лю знайшов відображення у багатьох характерних рисах законів Ману, наприклад у релігійному обгрунтуванні правових норм, у їх зв'язку із досконало розробленими ритуалами та обрядами. Цей зв'язок можна простежити і в самій системі розташування їх приписів.

Увесь зміст законів Ману визначається основоположним брахманським вченням, ідеями, закріпленими у гл. 1, які є обґрунтуванням станово-варнового поділу суспільства (1, 87. «А для збереження усього цього всесвіту він, пресвітлий, для народжених від вуст, рук, стегон і ступней встановив особливі заняття»)¹. Тут же вказується на спадково-професійний характер варн (1, 88. «Навчання, вивчення [Веди], жертвоприношення для себе і жертвоприношення для інших, роздавання й отримання [милостині] він встановив для брахманів»; 89. «Охорону підданих, роздавання [милостині], жертвоприношення, вивчення [Веди] і неприхильність до мирських утіх він вказав для кшатрія»; 90. «Випасання худоби, а також роздавання [милос-гіґні], жертвоприношення, вивчення [Веди], торгівлю, лихварство і землеробство — для вайшія»; 91. «Але тільки одне заняття Владика вказав для шудри — служіння цим варнам з покорою»; 92. «Вище пупа людина вважається більш чистою, саме тому найчистішими оголошені самосущим її уста»; 93. «Внаслідок походження з найкращої частини тіла [брахми], внаслідок пер-вородства, знання Веди, брахман по праву господар усього цього творіння»)¹ — брахманів, кшатріїв, вайшіїв та шудр, а також обґрунтовуються особливі соціальні привілеї брахманів, які претендують на «найвище місце на землі як владики усіх істот» (1, 99. «Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, посідає найвище місце на землях як владика усіх істот»)².

Розгляньмо правове становище окремих груп населення. Правові пам'ятки дають яскраву картину станово-кастового поділу давнього суспільства Індії, яке набуло тут найбільш завершеної форми. Це діставало вияв у соціальному, релігійному і правовому становищі представників окремих варн. Так, шудри усувалися від участі у релігійних обрядах жертвоприношень. Вивчення священних вед стає привілеєм брахманів, кшатріїв та вайшіїв, які отримали назву «двічі народжених» на відміну від «один раз народжених» шудр. Цілі глави дхармашастр присвячені жорсткій регламентації поведінки представників різних варн у спілкуванні один з одним, зокрема під час прийому їжі, в ритуалах «очищення».

Тяжкість покарання за скоєння тих чи інших злочинів визначається у дхармашастрах у чіткій відповідності з належністю до тієї чи іншої варни. Закріплювані правом межі варн найчастіше відображали фактичне становище індивіда у системі суспільного виробництва й розподілу. Це дає підстави говорити з певною умовністю про варни як про стани-класи.

Особливе місце у соціальному поділі давньоіндійського суспільства посідали раби, які різко відрізнялися від вільних тим, що вони були власністю інших осіб — палацу, храму чи рядового общинника (VIII, 415. «Захоплений під прапором (dhvajahrta), раб за утримання (bhaktadasa), народжений в будинку (grhaja), куплений (krita), подарований (datrima), такий, що дістався у

¹ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. — М., 1960. — С. 28.

² Див.: Там само. — С. 29.

¹ Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. — М., 1960. — С. 28.

спадщину (paitrika), і раб в силу покарання (dandadasa) — такі сім розрядів рабів (dasa)»)¹. Отже, вказані сім розрядів рабів, а отже, і сім джерел рабства: захоплений під прапором (військовий полон), раб за утримання, народжений в будинку, куплений, подарований, такий, що дістався у спадщину, і раб в силу покарання. Право господаря розпоряджатися життям та смертю раба було загальновизнаним у Стародавній Індії, раб був неправоздатним, укладені ним угоди вважалися недійсними (VIII, 163. «Договір, укладений п'яним, божевільним, страждаючим [від хвороби тощо|, рабом, ДИТИНОЮ, старим, а також неуповноваже-ним, — недійсний»)². Рабів продавали, сплачуючи при цьому мито, яке дорівнює 20—25% їх ціни, як і у разі продажу інших товарів, здавали у найм, заставляли тощо. Потомство рабині вважалося власністю господаря (IX, 48. «Як від корів, кобилиць, верблюдиць, рабинь, буйволиць, кіз та овець невиробник отримує потомство, [а господарі, так само [буває] і з дружиною іншого»; 54. «Якщо на полі будь-кого проросте насіння, принесене водним потоком чи вітром, це насіння — власника поля: власник насіння не отримує плоду»; 55. «Належить знати, що такою є дхарма, яка стосується потомства корів, кобилиць, рабинь, верблюдиць, кіз, овець, птиць та буйволиць»).

Посилення майнової диференціації у другій половині І тис. до н. е. дедалі частіше почало виявлятися у розбіжностях вар-нового статусу й місця людини у суспільстві. В законах Ману можна знайти згадку про брахманів, які пасуть худобу, брахманів ремісників, акторів, слуг, ДО яких пропонувалося ставитися «як до шудр».

У період правління Маурьїв до кшатріїв, які зосередили в своїх руках військову, політичну й економічну владу, почали відносити в основному тих, хто безпосередньо належав до царського роду, до категорії привілейованих найманих воїнів. Розквіт міст та розширення торгівлі викликали появу заможної торгово-ремісничої верхівки серед вайшіїв, яка включала великих купців, лихварів, ремісників, що досягли успіху. Вони об'єднувалися у корпорації, виконували роль торгових агентів царя, збирачів податків і мита. Майнове розшарування торкнулось і варни шудр. Про це свідчать закони Ману (X, 129. «Шудра не повинен накопичувати багатство, навіть

¹ Див.: Законы Мену / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным. - М.. 1960. - С. 183.

² Див.: Там само. — С. 161.

якщо він має можливість зробити це, оскільки шудра, набуваючи багатство, притісняє брахманів»)¹. Про неоднорідність варни шудр свідчить і те, що до шудр з посиленням класового поділу почали відносити й пригноблені, «недоторканні» касти паріїв, які виконують найбільш принизливу роботу. У законах Ману згадуються особи, презренні навіть для пригноблених (X, 39. «Жінка-нішада народжує від чандали сина антьява-саїна, що діє на кладовищах, презренного навіть для пригноблених»).

Отже, всередині кожної варни розвивалася соціальна нерівність, поділ на експлуатованих та експлуататорів, але кастові, общинні, великосімейні межі, скріплені правом, релігією, стримували їх злиття в єдину класову спільноту. Це й створювало особливе різноманіття соціальної структури Стародавньої Індії.

3.2. Регулювання майнових відносин за законами Ману

Закони Ману свідчать про глибоке майнове розшарування давньоіндійського суспільства, незважаючи на те, що в них знайшла відображення стійкість. общинних, кастових, патріархально великої іменних їв віків. Це розшарування зачепило і галузь поземельних відносин. Про це свідчить і ряд шлок гл. VIII (248. «Скіпки, колодязі, водойми, канали повинні знаходишся на загальних межах, як і храми»)², присвячених спорам між общинами, общинниками, селянами про межі земельних володінь, общинні колодязі, канали, межові знаки для будинків, садів. Приписи законів Ману спрямовані на всебічну охорону права власності на різні види рухомого майна: рабів, худо-бу, зерно, домашній інвентар. Суворе покарання передбачається за незаконне присвоєння чужого майна, крадіжку, у тому числі рабів, знищення або пошкодження чужого майна. У характерній семизначній манері закони Ману чітко закріплюють сім законних способів придбання майна: шляхом передання речі у спадщину, отримання її у дар, купівлі, завоювання, лихварства, виконання роботи, а також отримання милостині (X, 115. «Існує сім законних способів придбання майна: спадкування, отримання, купівля, завоювання, лихварство, виконання роботи, а також отримання милостині від добродійних»)³. Спад-