Місцеве управління, суд і поліція

Відповідно до Конституції США — федерація, що складається зі штатів. Кожен з них має свою Конституцію, яка не повинна мати серйозних розбіжностей з федеральною. Законодавча влада в штаті належить, як правило, двопалатному парламенту (сенат і палата представників), виконавча — губернатору. Штати складаються з графств. У містах є ради і мери. Майже всі посади в штатах, графствах виборні, строкові і відплатні. Однак діяльність осіб, які займають ці посади, багато в чому залежить від партійних босів.

Особливе становище посідає федеральний округ Колумбія, де знаходиться столиця США. Управління ним здійснюють спеціальний комітет Конгресу й особи, уповноважені президентом. У штаті Нова Англія місцеве управління зосереджене в таунах. В окремих штатах графства також розбиті на тауни. Перехід до імперіалізму, централізація управління підсилили залежність штатів від федеральної влади, особливо у питаннях асигнувань. Закони 1911, 1916, 1917 рр. ввели в практику надання субсидій, фінансових дотацій штатам на певні цілі, при цьому федеральна влада не забувала про свої інтереси і побажання монополій. З іншого боку, монополіям буває вигідно виступати в ролі захисників прав штатів. Гасла про державну самостійність штатів використовують і великі буржуазні партії, особливо в період виборчих кампаній. У цілому державний устрій США наприкінці XIX — на початку XX ст. розвивався по лінії централізації, розширення повноважень федеральних органів.

Централізація влади позначилась також на судовій системі, яку очолює Верховний суд США. Тривалий час його кількісний склад залежав від розсуду Конгресу. Закон 1869 р. встановив, що Верховний суд США складається з голови і восьми членів, призначуваних президентом зі згоди сенату. Ці посади обіймаються довічно, хоча Закон дозволяє піти у відставку по досягненні 70-літнього віку і 10-літнього стажу судової роботи. Сенат, звичайно, міг звільнити будь-якого суддю достроково, але для цього він повинен сам розглянути обвинувачення і винес ти вирок про зраду судді або його аморальну поведінку. Іншими словами, дискваліфікація допускалася лише в порядку імпічменту. Принцип незмінюваності суддів був узятий з англійської практики.

Відповідно до Конституції і Закону про федеральну судову систему 1789 р. компетенція Верховного суду була відносно невеликою. Він міг приймати до розгляду спори між штатами і Справи, пов'язані з представниками іноземних держав. Основна його функція — судовий нагляд: перевірка рішень нижчестоящих судів, додержання законності посадовими особами. Федеральний суд є вищою апеляційною інстанцією країни.

Однак ще на початку XIX ст. другий голова Верховного суду Дж. Маршалл у своїй доктрині проголосив право Верховного суду вирішувати питання про відповідність Конституції актів Конгресу й указів президента. Це привело до затяжного конфлікту з президентом Джефферсоном. Однак у другій половині XIX ст. доктрина судового верховенства одержала офіційне визнання як складова конституційної системи. Своїм рішенням у будь-якій конкретній справі Верховний суд США міг позбавити санкції будь-який закон, тобто зробити його недійсним.

Верховний суд не раз проголошував, що саме він покликаний забезпечити правові гарантії правосуддя. При цьому робилося посилання на 14-ту поправку до Конституції, яка забороняє штатам застосовувати кримінальне покарання інакше, ніж на основі «належної правової процедури»- На думку американського юриста Д. Карлена, ця норма була підставою наглядових повноважень Верховного суду щодо діяльності урядів штатів і була використана ним з метою централізації й уніфікації законодавства і судової практики.

За сто років після прийняття 14-ї поправки Верховний суд оголосив неконституційними 94 федеральні закони. Від цього частіше вигравали монополії, оскільки скасовувалося багато актів, що стосувалися соціального і трудового права.

У разі потреби Верховний суд вносив поправки до раніше прийнятих ним актів щодо тлумачення права, не дуже зважаючи на доктрину додержання судового прецеденту. При цьому він нагадував швидше законодавчий орган, ніж орган правосуддя. Американські судді поводяться із зазначеною доктриною більш вільно, ніж їхні колеги в Англії-

Судова система США складна, заплутана. Вона складається із судів федерації і штатів. Округ Колумбія має окремий суд. Юрисдикція апеляційного суду поширюється на кілька штатів. Основна ланка федеральної системи — районний суд. У великих штатах є кілька таких судів. До 1911 р. існували окружні суди.

Федеральні суди розглядають кримінальні злочини, карані за федеральними законами. Залежно від складу злочину районний суддя може розглядати справу сам чи за участю присяжних. Крім того, існувала мережа спеціальних федеральних судів: військових, податкових, митних, претензійних. У штатах була своя судова система, ще більш складна: Верховний суд штату, чия компетенція схожа з компетенцією федерального Верховного суду, проміжні апеляційні суди. Основна маса справ розглядалася судом першої інстанції. Існували мирові судді, суди мерів, муніципальні, графств, окружні, поліцейські, зі спорів про заповіти, совісні суди.

Справи про тяжкі кримінальні злочини, особливо карані смертною карою, обов'язково повинні були розглядатися за участю присяжних. Велике журі федеральних судів складалося з 12—16 присяжних, у судах штатів — з 7—23. Мале журі в складі 12 присяжних діяло як у кримінальних, так і в цивільних справах. Заплутаність судової системи посилюється тим, що майже кожен штат має своє кримінальне, цивільне і процесуальне законодавство.

Виносячи вирок, суди нерідко звертаються до прецедентів. Тільки з практики Верховного суду США їх налічується сотні томів.

Обов'язок порушувати кримінальне переслідування і підтримувати обвинувачення у Верховному суді США покладено на міністра юстиції. Глава федерального Міністерства юстиції одночасно є генерал-прокурором. У штатах ці функції виконують свої прокурори, формально незалежні від міністра юстиції. Американська прокуратура будується на децентралізованих засадах.

У 1908 р. при Міністерстві юстиції створюється постійна слідча служба — Бюро розслідування. Згодом цей орган став виконувати функції загальнофедеральної кримінальної і політичної поліції.

У штатах і графствах боротьбу з робітничим рухом вели поліцейська служба і приватні детективні агентства. Великі сили поліції були кинуті на придушення страйку в Чикаго (1 травня 1886 р.), у Гомстеді (1892 р.), Пенсільванії (1902 р.).

Міністерства фінансів, пошти і телеграфу створювали свою поліцію. Капітолій, де розміщуються Конгрес і Білий дім — разиденція президента, охороняють спеціальні поліцейські Підрозділи.

Поліція штатів і графств виникла наприкінці XIX ст. у зв'язку зі зростанням робітничого руху. Вона підпорядковувалася губернатору. Крім поліцейських інспекторів службу з охорони порядку здійснювали шерифи.

Шериф — виборна посада, у деяких місцях майже неоплачувана. Тому обіймати її могли заможні громадяни, які користувалися довірою партійного боса. Він стежив за триманням заарештованих, виконанням вироків. Йому підпорядковувалися констеблі — виборні особи в сільських місцевостях.

Основна служба з охорони громадського порядку здійснювалася поліцейськими, які одержували плату за це і відповідну форму. Власники заводів, фабрик, шахт мали право формувати свою приватну поліцію, яку вони не раз застосовували проти страйкарів.

Наприкінці XIX ст. стає більш жорсткою практика відбування покарання злочинцями. Тривалий час засуджені відбували покарання у тюрмах за так званою пенсільванською системою. В'язнів поміщали в одиночну камеру з повною ізоляцією і здійснювали релігійний вплив на них. Пізніше в деяких штатах в'язнів почали залучати до каторжних робіт, об'єднавши пенсільванську систему з осборнською. Фізичне і духовне поневолення перетворювало в'язнів на інвалідів.

Для молодих в'язнів з 70-х років XIX ст. почали застосовувати реформаторії. В Англії їх називали «борстальські установи». Засуджені перебували в загальних камерах, брали участь у спільній праці. Термін ув'язнення міг бути зменшений за розсудом тюремної адміністрації.

11. Право

Американська система права увібрала в себе багато принципів англійського права, особливо прецедентного. Однак під час Війни за незалежність суддям заборонялося посилатися на ор-донанси короля і статути парламенту Великобританії. Декларація незалежності 1776 р. у різких висловах звинувачує англійського короля в беззаконні, зневажанні елементарних прав і свобод, незаконній відмові у здійсненні правосуддя, у невизнанні права поселенців мати свої хартії і закони, свій суд присяжних. З метою «стомити законодавчі збори» і цим примусити їх до підкорення собі король «скликав їх у місцях незручних і незвичних».

Основні принципи права США зафіксовані в Декларації незалежності 1776 р. і Конституції.

Першорядний для буржуазії інститут приватної власності двічі зафіксований у 5-й поправці до Конституції США: «Ніхто не може бути позбавлений власності без легального судового розгляду, приватну власність не можна відбирати на суспільне використання без справедливої винагороди». Конституція штату Нью-Йорк 1822 р. відтворила це положення: «Експропріація для суспільної користі може бути здійснена не інакше, як зі сплатою справедливої винагороди».

Принципи рівності людей перед законом, право обвинуваченого на публічний суд за участю присяжних і захисника, на здійснення правосуддя за законами своєї країни мали прогресивне значення. Однак ці принципи характерні для стадії домонополістичного капіталізму.

Незважаючи на те, що Декларація незалежності проголосила рівність людей, а другий цикл поправок до Конституції США дав з цього приводу додаткові роз'яснення, у країні збереглося багато правових обмежень для кольорових і емігрантів. Існувала відкрита сегрегація. У багатьох штатах заборонявся шлюб білих з неграми, з особами китайського і монгольського походження. Для кольорових і мулатів існували різні обмеження в навчанні, відвідуванні громадських місць тощо. Явна перевага надавалася особам англосаксонського походження.

Основним джерелом права є Конституція, за нею йдуть федеральні закони, конституції і закони штатів. Для судів усіх інстанцій обов'язковими вважаються рішення Верховного суду США. Кожен штат видає свої закони із цивільного, трудового, кримінального і процесуального права. Майже в кожному штаті є своя система права. До середини XX ст. у США налічувалося понад 1,5 млн законів. Багато рішень верховних судів штатів (навіть щодо цілком однакових обставин) часто суперечать одне одному. Спроби Верховного суду внести однаковість у правову систему виявилися марними. Цікаво відзначити, що перша кодифікація права була розпочата з ініціативи видатного американського юриста Фільда. Складений ним у 1848 р. Кодекс цивільного і кримінального судочинства для штату Нью-Йорк виявився настільки вдалим, що з незначними поправками він був сприйнятий у багатьох штатах.

Особливість американської системи права полягає й у тому, що вона визнає багато доктрин і положень англійського преце-

дентого і статутного права. Це зафіксовано в конституціях деяких штатів. Збіг буржуазних правових принципів обох країн дає підставу говорити про існування англосаксонської системи права.

В галузі цивільного права найважливішими є інститут приватної власності, свобода і непорушність договору, широка свобода розпорядження спадщиною, право на судовий захист порушених прав тощо. Суди штатів під час винесення рішень у цивільних справах мали широку самостійність. Вони могли посилатися на закони свого штату, на місцеве прецедентне право або навіть на англійські закони. Джерелом права був прецедент. Цивільне право залишалося заплутаним. Суперечливість, строкатість рішень породжували безліч колізій. За словами одного судді, труднощі полягали не в тому, щоб знати норму права, а в тому, щоб знайти її.

Після того, як трести за законом Шермана фактично були заборонені, основною організаційно-правовою формою капіталістичного підприємства стала корпорація (акціонерне товариство), її становище регулювалося договором товариства. Корпорація мала статус юридичної особи, її члени мали право на частину прибутку відповідно до кількості акцій. У разі краху фірми акціонер відповідав за її боргами тільки в межах вкладеного ним капіталу. Він не міг претендувати на право власника майна й укладати від імені корпорації угоди.

Другий вид договору товариства одержав назву «фірма». її майно вважається загальною власністю і тому учасники фірми несуть повну відповідальність за її боргами. Отже, у першому випадку учасники договору товариства мають нести обмежену майнову відповідальність, у другому — повну. Формально вищим органом корпорацій були збори акціонерів. Фактично реальна влада була в тих, хто мав більше половини акцій (контрольний пакет). Правове становище корпорацій регулювалося, як правило, законодавством штатів.

Для фінансової олігархії ця форма застосування капіталу виявилася не менш зручною, ніж трести. Маючи контрольний пакет, монополії фактично керували зв'язаними з ними нижчестоящими акціонерними товариствами і фірмами. У разі свавілля фінансові магнати розправлялися з дрібними фірмами швидко і безжалісно.

У цей період буржуазія найрішучішим чином виступала проти втручання в справи підприємців, дотримуючись принципу: «Менше уряду в бізнесі і більше бізнесу в уряді». Принцип не­втручання держави в економічні справи був для обох великих партій, але особливо для республіканців, як біблійний завіт. Майже до Другої світової війни не було федерального закону про мінімум заробітної плати.

За соціальним законодавством перша держава капіталізму по­сідала одне з останніх місць. На переважній більшості підпри­ємств і установ не був встановлений 8-годинний робочий день, не існувало страхування на випадок хвороби, безробіття. Підпри­ємці чинили опір запровадженню трудового арбітражу. Колек­тивний договір не завжди і не скрізь визнавався підприємцями.

Через протидію монополій, посилаючись на «особливі умо­ви» американської економіки, Конгрес відхилив ряд актів, що стосувалися поліпшення умов праці і життя робітників. Лише для окремих державних підприємств у 1886 р. був установлений 8-годинний робочий день. У 1916 р. Конгрес прийняв Закон про 8-годинний робочий день і на залізничному транспорті. Верховний суд чинив рішучий опір прийняттю федерального закону про обмеження тривалості робочого дня для дітей і жінок. Прийняті в штатах закони були оголошені такими, що суперечать Конституції. Так було в 1905 p., коли в Нью-Йорку був виданий Закон про 10-годинний робочий день.

Тривалий час діяла доктрина, відповідно до якої профспілки вважалися злочинною змовою (criminal conspiracy). Навіть після Громадянської війни страйк за законами деяких штатів кваліфікувався як злочин. Для його придушення застосовувалися так звані судові накази — різновид англійського суду справедливості.

Підприємець під приводом, що страйк може завдати «непоправної» шкоди його власності, міг звернутися до суду з проханням про видання такого наказу. Організатори страйку піддавалися кримінальному переслідуванню. На підставі такої каучукової формули, як «неповага до суду», у 1894 р. були засуджені організатори страйку залізничників на чолі з соціалістом Дебсом. Президент Дж. Клівленд направив федеральні війська для придушення страйку робітників на заводах Пульмана. Причому вони були направлені не тільки без прохання властей штату, а й всупереч наполегливим запереченням губернатора. Відносно висока заробітна плата робітників і сприятлива економічна кон'юнктура дозволила монополіям не церемонитися у виборі засобів для придушення трудящих.

В галузі кримінального права американська судова теорія і практика визнають англійську систему класифікації злочинів, що підрозділяє їх на три види: зраду, тяжкі кримінальні злочини, карані проступки. Злочин і покарання визначалися за законами штатів. Конституція віднесла до відання федеральної юстиції переслідування за фальшивомонетництво, піратство у відкритому морі, зраду.

4 березня 1909 р. набрав чинності федеральний Кримінальний кодекс, який передбачає відповідальність за найбільш тяжкі злочини: шпигунство, заколот, фальшивомонетництво, торгівлю наркотиками, викрадення людей тощо. Спроби запровадити єдині основи загальнофедерального кримінального законодавства наражалися на опір властей штатів. Заплутаність і суперечливість процесуальних форм, множинність судових інстанцій допомагають заможним злочинцям і відповідачам за допомогою адвокатів затягувати процес на багато років.

Верховний суд у справі революціонера Дебса заявив: «Уся сила нації може бути використана для застосування примусу до будь-якої частини країни... Якщо виникає надзвичайний стан, армія, уся міліція перебувають на службі, щоб змусити коритися законам». Навіть на початку XX ст. діяв Закон про підбурювання до заколоту від 14 липня 1789 р. Усякий, хто вступив у «змову з наміром протидіяти якому-небудь заходу уряду США», міг бути підданий штрафу.

Кримінальні кодекси США не мають загальної частини, що дає можливість суддям тлумачити закони на свій розсуд. Диспозиції статей громіздкі і невизначені. Так, згідно зі ст. 1 федерального Кодексу за державну зраду слід карати всякого, хто «буде прибічником ворогів США, хто надає їм допомогу чи підтримку». Ще більш невизначеною є ст. 4, що передбачає відповідальність за підбурювання до заколоту.

У 30 штатах під страхом покарання були заборонені шлюби між білими і неграми. У штатах Меріленд і Флорида винуватий негр за порушення такого закону міг бути позбавлений волі на строк до 10 років.

Після Громадянської війни в південних штатах були прийняті так звані «чорні кодекси». Під приводом навчання негрів і підготовки їх до вільного життя хазяїн одержував право на їхню працю і на застосування до них «помірних тілесних покарань». За втечу учня дозволялося поміщати його у в'язницю. Фактично негр до 18 років залишався в безроздільній владі хазяїна. На практиці поширеними були вироки до тюремного ув'язнення в сукупності на строк до 99 років.

Суть кримінального права стає очевидною при аналізі практики застосування закону Шермана 1890 р. (Акт для захисту торгівлі і комерції від незаконних обмежень і монополій). Закон оголосив злочинними будь-які договори й об'єднання у формі трестів або в будь-якій іншій, спрямовані на обмеження торгівлі між штатами й іноземними державами. Навіть монополізація торгівлі або замах на неї вважалися кримінальним діянням. Винні могли каратися штрафом до 5 тис. дол. чи відбувати рік тюремного ув'язнення. За обтяжуючих обставин обидва покарання дозволялося поєднувати.

Будь-яке майно, придбане на порушення цього Закону, підлягало конфіскації. Усякий, хто постраждав від трестів, зазнав шкоди (у справах чи власності), міг через суд вимагати триразового відшкодування збитків.

Визначення Закону невизначені і розпливчасті. Згодом президент Т. Рузвельт своїм указом роз'яснив, що обмеження торгівлі можуть бути «протиправні» і «правомірні». Верховний суд також став посилатися на «правило розумності», виходячи з того, що закон забороняє не будь-яке, а тільки «нерозумне» обмеження свободи торгівлі.

Президент Дж. Клівленд порушив 10 антитрестівських справ, причому 5 з них були спрямовані проти профспілок. За 7 років після прийняття закону Шермана федеральні суди 12 разів визнавали винними в його порушенні профспілки і лише один раз капіталістів.

Суди, як правило, відмовлялися виносити обвинувальні вироки проти монополій у таких справах, вважаючи об'єднання капіталістів «нормальною» діловою операцією. У рішенні в справі нафтового тресту Рокфеллера в 1911 р. Верховний суд США з посиланням на загальне право знов-таки заявив, що закон Шермана забороняє нібито «нерозумні» монополії і змови.

У 1914 р. був прийнятий закон Клейтона (Акт про федеральну торгову комісію), що заборонив під страхом кримінального переслідування протиправні способи боротьби з конкурентами в торгівлі (поступка в ціні, зниження цін, скуповування корпораціями акцій конкуруючих фірм). За «нечесні методи конкуренції» була запроваджена особиста відповідальність посадових осіб корпорацій. Від цих законів великий бізнес серйозного збитку не мав, постраждали в основному дрібні фірми.

З метою залякування запроваджувалися «сучасні» способи умертвіння засуджених: страта на електричному стільці, у газовій камері, отруєння кислотою. Перед цим виконувалися обря-

ди, пов'язані з моральним потрясінням. У ряді штатів застосовувалися кастрація, стерилізація. Санкціонувалося складання покарань. Були в'язні, засуджені на більш ніж столітній термін. Суди практикували засудження на невизначений термін — скільки необхідно для виправлення. Доля в'язня залежала від розсуду тюремної адміністрації.

Однак ні суворі санкції, ні реформи в галузі тюремної справи не могли призупинити зростання злочинності. В одному з документів 1910 р. констатувалося: «Злочинність, особливо насильницька і серед молоді, увесь час зростає і загрожує привести націю до банкрутства».

У галузі кримінального процесу зберігали чинність статті Білля про права. До них належать гарантії проти необгрунтованих обшуків і виїмок. Ордери на вчинення цих дій могли видаватися тільки за наявності достатньої підстави. «Ніхто не буде примушений бути свідком проти самого себе у кримінальній справі», кримінальне покарання не буде застосовуватися інакше, ніж на підставі належної правової процедури. У 1911 р. приймається Судовий кодекс США (правила процедури в судах).

Теорія американського кримінального процесу тісно пов'язує з «привілеєм проти самозвинувачення» такі інститути, як презумпція невинуватості і правило про тягар доказування. «Обвинуваченого не можна примушувати давати показання проти себе. Закон гарантує право обвинуваченого на захист. Суд може виділити безоплатного адвоката».

6-та поправка до Конституції США гарантує обвинуваченому право на суд присяжних. Участь останніх обов'язкова під час розгляду особливо тяжких кримінальних злочинів. За наявності розумного сумніву щодо винуватості підсудного присяжні і судді повинні його виправдати. Водночас обвинувачений може відмовитися від цього порядку і просити про розгляд його справи суддею одноособово. Коли підсудний визнає себе винуватим, вердикту присяжних не потрібно.

Слід мати на увазі, що склад присяжних ретельно відбирається. Розбіжності між суддями і присяжними щодо вердиктів незначні. Як зазначив один з американських дослідників професор Кальвен, «присяжні згодні із суддею досить часто, щоб не викликати занепокоєння, і досить часто не згодні з ним, щоб привертати до себе увагу».

На практиці багато із зазначених гарантій не завжди забезпечувались. Візьмемо право проти самозвинувачення. Показання свідка, якому суд за його клопотанням надав цей при­вілей, вважаються «імунізованими», вони не можуть бути використані проти нього. Насправді ж обвинувачення, відштовхуючись від подібних показань, може без великих зусиль відшукати «незалежні обставини».

Діючи за порадою досвідченого адвоката, заможний злочинець йшов на визнання своєї провини у дрібному злочині (місдімінор), завдяки чому відпадала загроза одержати більш суворе покарання за інші вчинені ним злочини. Цим часто користувалися ті, хто ухилявся від сплати податків, вчиняв незаконні угоди (гангстери, букмекери). Такі зізнання — фактично угода між обвинуваченим і його адвокатом, з одного боку, і окружним аторнеєм (прокурором) — з іншого. За розбій могли присудити ЗО років тюрми, а за зізнання в місдімінорі — кілька місяців. З огляду на те, що суди були завалені справами, для правосуддя така процедура була полегшенням. В умовах громіздкої і заплутаної судової системи створювалося підґрунтя для обмови і суддівської сваволі. Досвідчений адвокат міг відшукати в справі підсудного факти, які, на його думку, свідчать про порушення «належної правової процедури», і одержував можливість апелювати до вищестоящих судів.

Особлива небезпека почала загрожувати суспільству з моменту появи організованих банд типу мафії. Наприкінці XIX ст. Міністерство юстиції зробило спробу розслідувати їхню незаконну діяльність, але зазнало невдачі. Після Першої світової війни організована злочинність почала набувати загрозливих масштабів.

Тема 13. Державність Франції в період буржуазної революції (1789—1804 рр.)

1. Причини й етапи буржуазної революції у Франції.

2. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і Конституція 1791 р. їх зміст і характеристика.

3. Якобінська диктатура. Конституція 1793 р.

4. Державний устрій якобінської диктатури, її основні соціально-економічні і політичні перетворення.

5. Термідоріанський переворот. Конституція 1799 р. Період Консульства.

6. Утворення імперії Наполеона.

1. Причини й етапи буржуазної революції у Франції

у процесі утвердження капіталістичного суспільства і буржуазної держави особливе місце належить французькій революції

1789-1794 рр. її недарма називають Великою. Це була буржуазно- демократична революція, керівну роль в якій відіграла буржуазія. Але вона була народною за своїми рушійними силами і тому радикальною за своїми результатами. Революція зруйнувала підвалини феодального ладу, ліквідувала середньовічні економічні і політичні порядки у Франції.

Значення Великої французької революції XVIII ст. не обмежується рамками однієї країни й одного десятиліття. Вона дала могутній імпульс соціальному прогресу в усьому світі, визначи-тріумфальний хід капіталізму як передового для свого часу суспільно-політичного устрою.

Революція 1789—1794 рр. була наслідком глибокого протиріччя між капіталістичним способом виробництва і системою феодальних- відносин, що перешкоджали його розвитку (виключне право феодалів на землю, станово-корпоративні обмеження тощо). Головною перешкодою на шляху прогресивних соціальних перетворень був абсолютизм, що остаточно перетворився на той час на поолітичний оплот феодальної реакції. Весь чиновницький і військово-поліцейський апарат королівської влади був спрямований насамперед на придушення селянських повстань, опозиційних політичних сил. До останньої третини XVIII ст. ще більше виявився паразитичний характер абсолютної монархії, який дістав вияв у його фінансовій політиці. Величезні суми з державної казни йшли на «підгодовування» верхівки дворянства і духовенства, на підтримку зовнішнього блиску королівського двору. Незважаючи на постійне зростання податків та інших поборів, стягуваних із третього стану, королівська казна завжди була порожня, а державний борг зріс до нечуваної суми.

Французька революція XVIII ст. визрівала і протікала в умовах, коли конфронтація буржуазії з феодальною монархією, дворянством і панівною церквою була значно гострішою, ніж це було півтора століття тому в Англії. Усвідомлюючи зростання своєї економічної сили, французька буржуазія усе більш болісно сприймала своє політичне безправ'я і свою станову приниженість. Вона не бажала більше миритися з феодально-абсо-лютистСькими порядками, за яких представники третього стану не тільки усувалися від участі в державних справах, а й не були захищені від незаконних конфіскацій майна, не мали особистих гарантій від сваволі королівських чиновників тощо.

Готовність до політичних дій і революційна рішучість французької буржуазії наприкінці XVIII ст. мали під собою і певні ідеологічні підстави. Видатні просвітителі XVIII ст. (Вольтер, Монтеск'є, Руссо та ін.) у своїх творах піддали критиці всі сторони феодального суспільного ладу, переконливо показали його «нерозумність». Французькі революціонери XVIII ст. (спираючись на досвід англійської й американської революцій) мали у своєму розпорядженні досить чітку програму боротьби за буржуазну демократію, взяли на озброєння політичні гасла («свобода, рівність, братерство»), здатні підняти широкі народні маси на безкомпромісну боротьбу з феодальним ладом.

Революційна ситуація, що виникла у Франції наприкінці 80-х років у зв'язку з торгово-промисловою кризою, неврожайними роками і «голодними бунтами», а також фінансове банкрутство держави підштовхнули королівську владу на політичні маневри, на скликання Генеральних штатів. Сподіваючись знайти за допомогою останніх вихід із скрутного фінансового і політичного становища, король погодився навіть піти на збільшення в Генеральних штатах кількості представників від третього стану (до 600 чоловік), тоді як духовенство і дворянство, як і раніше, посилали по 300 представників. Цю поступку мало нейтралізувати збереження старого порядку голосування по станах. Але вже в травні 1789 р. після відкриття Генеральних штатів депутати третього стану, до яких приєдналася частина депутатів інших станів, виявили непокору королю, зажадавши проведення не станових, а спільних засідань із прийняттям рішень на основі більшості голосів усіх депутатів Генеральних штатів. Розглядаючи себе як представників усієї нації, вони організувалися спочатку в Національні, а потім (9 липня 1789 р.) в Установчі збори, що поставили перед собою революційну мету — визначити основи нового, конституційного ладу для Франції.

Рішучі дії вождів третього стану мали успіх, тому що вони відображали переважні політичні настрої в країні й у критичний момент були підтримані революційним виступом широких народних мас. У відповідь на спроби короля Людовіка XVI розігнати Установчі збори трудящі Парижа 14 липня 1789 р. піднялися на повстання, яке стало початком революційного підйому, що продовжувався до літа 1794 р. Революція розвивалася по висхідній лінії. У її розвитку, а отже, й у становленні буржуазної державності у Франції, виокремлюють три основних етапи.

На першому етапі (14 липня 1789 р. — 10 серпня 1792 р.) представники ліберального дворянства і великої буржуазії (так звані конституціоналісти), які виступили від імені рсволюційного народу і переважали в Установчих зборах, проводять ряд важливих антифеодальних заходів. Але конституціоналісти бояться радикалізму народних мас, ідуть на компроміс з королів.....о владою, у результаті чого у Франції встановлюється конституційна монархія.

Другий етап революції (10 серпня 1792 р. — 2 червня 1793 р.) характериризується подальшим наростанням революційних настроїв і розширенням народного руху, що призводить до нового Повстання і переходу влади до рук більш радикальних кіл торгово - промислової буржуазії (так званих жирондистів). За вимогою народних мас у Франції проголошується республіка, здійснюється ряд більш глибоких антифеодальних заходів, зміцнюються позиції революційної демократії.

Нa третьому етапі (2 червня 1793 р. — 27 липня 1794 р.) до влади приходить широкий блок революційно-демократичних сил (так звані якобінці). Провідну роль у цьому блоці відіграванії дрібнобуржуазні революціонери. Це були «якобінці з народом, з революційною більшістю народу, з революційними передовими класами свого часу». На цьому етапі вплив широких народних мас на хід революційної боротьби досягає своєї кульмінації, завдяки чому були викорчувані корені феодальної системи, проведені глибокі демократичні перетворення, ліквідована загроза контрреволюційної інтервенції, коаліції європейських держав і реставрації монархії. Саме революційно-демократичний режим, сформований за якобінців, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового, капіталістичного суспільного і політичного устрою.

Падіння якобінців, які вичерпали до середини літа 1794 р. свою революційну активність і втратили опору в широких народних масах, привело до влади велику контрреволюційну буржуазію, що зміцнилася за роки революції. Поступовий відступ революційних сил, зростання консервативних настроїв серед буржуазії і власницького селянства завершилися в 1799 р. новим контрреволюційним переворотом Бонапарта, а потім і падінням республіканського ладу.

2. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і

Конституція 1791 р. їх зміст і характеристика Декларація прав людини і громадянина 1789 р.

З перших же днів революції Національні, а потім Установчі збори зайнялися розробкою Конституції і визначенням принципів організації нової державної влади, у зв'язку з чим були утворені спеціальні конституційні комісії. Важливою віхою на шляху становлення французького конституціоналізму було урочисте проголошення 26 серпня 1789 р. Декларації прав людини і громадянина. У цьому документі формулювалися найважливіші державноправові вимоги революційно налаштованого третього стану, що виступав у цей час ще єдиним фронтом у конфлікті з королем і з усім старим режимом.

На зміст Декларації, витриманої в дусі природно-правової концепції, істотно вплинули ідеї французьких просвітителів XVIII ст., а також Декларація незалежності США. Автори французької Декларації (Лафайєт, Мірабо, Муньє, Дюпор) розглядали людину як істоту, від природи наділену природними і невідчужуваними правами («люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах» — ст. 1). Саме «забуття прав людини», зневага до них є, на думку авторів Декларації, «причинами суспільних нещасть і пороків урядів».

До природних прав, перелік яких відрізнявся від того, що був передбачений у Декларації незалежності США, включалися свобода, власність, безпека, опір гнобленню (ст. 2). Поставивши на перше місце свободу і власність, Декларація втілила відому думку Вольтера: «Свобода і власність — ось крик природи». У концепції природних прав, що претендують на універсальне відображення природи людини, реалізовувалися не тільки загальнодемократичні прагнення народних мас, а й специфічні інтереси буржуазії, закріплювалися найважливіші відносини капіталістичного суспільства, що формується. Так, свобода, сформульована в ст. 4 у дусі індивідуалістичних концепцій, що панували в той час, перекладалася на юридичну мову як можливість «робити усе, що не шкодить іншому».

Ідея свободи була, безперечно, центральною і найдемокра-тичнішою ідеєю Декларації. Вона не зводилася лише до політичної свободи, а означала в кінцевому підсумку ширше розуміння свободи людини і громадянина як свободи підприємництва, пересування, релігійних переконань та ін. Власність також розглядалася авторами Декларації в абстрактно-індивідуалістичному дусі і була єдиним природним правом, що було в цьому документі «недоторканним і священним». Непорушність приватної власності була гарантована: «Ніхто не може бути позбавлений її інакше, як у разі встановленої законом незаперечної суспільної необхідності», причому лише на умовах «справедливого і попереднього відшкодування» (ст. 17).

Прашення захистити майнові інтереси громадян знайшло своє відображення в статтях 13, 14, у яких заборонялися довільні королівські побори (у тому числі на утримання збройних

сил) і встановлювалися загальні принципи податкової системи (рівномірний розподіл загальних податків, стягування їх лише за згодою самих громадян або їхніх представників тощо). У Декларації була здійснена своєрідна «націоналізації!» державної влади, що не розглядалася вже як заснована на «власному праві короля», а тлумачилася як прояв національного суверенітету («джерело суверенітету ґрунтується, по суті, на нації» — ст, 3). Будь-яка влада в державі, у тому числі і королівська, могла виникати тільки з цього джерела. Вона розглядалася як похідна від волі нації. Суспільство мало право вимагати звіту від кожної посадової особи за «довіреною їй частиною управління» (ст. 15).

Закон розглядався як «вияв загальної волі» (ст. 6), причому підкреслювалося, що всі громадяни мають право брати участь особисто або через своїх представників у його утворенні. Тут же проголошувалося, що всім громадянам «відповідно до їх здібностей» рівною мірою відкритий доступ до всіх державних посад. По суті це означало відмову від феодального принципу закритості державного апарату для представників третього стану й обгрунтування однакової доступності державних посад «з огляду на їх рівність перед законом». Декларація проголошувала ряд першорядних для закріплення демократичного устрою політичних прав і свобод громадян («право висловлюватися, писати і публікувати вільно» — ст. 11; «право висловлювати свої думки, у тому числі релігійні» — ст. 10).

Однією з основних ідей Декларації 1789 р., що не втратили свого прогресивного значення і нині, була ідея законності. Виступаючи проти сваволі королівської влади, конституціоналісти брали на себе зобов'язання побудувати новий правовий порядок на «твердій основі закону». В епоху абсолютизму і пригноблення особи право грунтувалося на принципі: «Тільки те дозволено, що не забороняється». Згідно ж зі ст. 5 Декларації усе, «що не заборонено законом, те не забороняється», і нікого не можна примушувати до дії, не передбаченої в законі.

Депутати Установчих зборів ясно уявляли собі, що без гарантій недоторканності особи не могло бути й мови про безпеку, оголошену одним із природних прав людини, а тим самим і про вільне користування майновими і політичними правами. Саме тому в ст. 8 чітко формулювалися принципи нової кри­мінальної політики: «Ніхто не може бути покараний інакше, як відповідно до закону, належно застосованого, виданого й обнародуваного до скоєння правопорушення». Ці принципи пізніше були викладені в класичних формулах: (немає злочину і покарання без вказівки на те в законі), «закон не має зворотної сили».

Обов'язок держави забезпечити безпеку своїх громадян визначав також і процесуальні форми захисту особи. Ніхто не міг піддатися обвинуваченню або бути заарештованим інакше, як у випадках і з дотриманням форм, встановлених законом (ст. 7). У ст. 9 вказувалося, що будь-яка особа припускається невинуватою, поки не встановлено протилежне. Отже, діяла презумпція невинуватості на противагу середньовічним уявленням про винність підозрюваного. З іншого боку, кожен громадянин, «затриманий відповідно до закону, має беззаперечно коритися». Опір владі в таких випадках породжував відповідальність.

Ідея законності одержала своє закріплення й у вигляді загальних принципів організації державної влади, і насамперед у поділі влади. Згідно зі ст. 16 «суспільство, у якому не забезпечене користування правами і не проведений поділ влади, не має конституції».

Декларація 1789 р. мала велике значення не тільки для Франції, а й для усього світу, оскільки вона закріплювала основи передового для своєї епохи суспільного і державного устрою, визначала підвалини нового правопорядку. Самі її творці вважали, що склали документ «для всіх народів і на усі часи».

Незважаючи на зрозуміло викладений політико-юридичний зміст, Декларація не мала нормативно-правової сили. Вона була лише вихідним документом революційної влади, яка прагнула встановити конституційний лад. Тому багато її положень мали програмний характер і не могли бути негайно реалізовані на практиці в умовах Франції кінця XVIII ст., яка тільки ставала на шлях створення громадянського суспільства і утвердження політичної демократії. Спираючись на положення Декларації і використовуючи державну владу, яка опинилася в їх руках, конституціоналісти під впливом широких народних мас здійснили ряд важливих антифеодальних і демократичних перетворень. В умовах селянської революції Установчі збори ще декретами 4—11 серпня 1789 р. урочисто заявили, що вони «остаточно скасовують феодальний порядок». Однак безвідплатно знищувалися лише особисті або кріпосні повинності селян, а також такі другорядні феодальні інститути, як сеньйоріальне пра­до полювання і розведення кроликів на селянських землях. Основна маса феодальних повинностей, пов'язаних із землею (вічні земельні ренти, усякого роду і походження, як натуральні, так і грошові), повинна була викуповуватися селянами. Декретом про феодальні права (15 березня 1790 р.) Збори розширили коло земель і поземельних обтяжень, які підлягали викупу селянами. Передбачаючи ймовірну незадоволеність селянства і неімущих занадто помірним підходом до вирішення аграрної проблеми, що стала в ході революції ключовою, Установчі збори 10 серпня 1789 р. прийняли спеціальний Декрет про придушення безладу. Цим Декретом місцевій владі пропонувалося "наглядати за збереженням громадського спокою» і «розганяти всі заколотні збіговиська як у містах, так і в селах».

Наступним за Декларацією законодавчим актом Установчі збри націоналізували церковне майно і землі духовенства (Декрет від 24 грудня 1789 р.). Однак внаслідок продажу вони потрапили до рук великої міської і сільської буржуазії. Французька католицька церква після встановлення нового суспільного ладу була виведена з підпорядкування Ватикану. Священики приносили присягу на вірність французькій державі і переходили на її утримання. Церква втратила своє традиційне право реєструвати акти цивільного стану. Установчі збори скасували станові поділи і цеховий устрій, а також феодальну систему спадкування (майорат). Вони скасували старі феодальні межі і запровадили однаковий для усієї Франції адміністративно-територіальний поділ (на департаменти, дистрикти, кантони, комуни).

Однак конституціоналісти, налаштовані на компроміс з королем Людовіком XVI і дворянством, сповідуючи політичну помірність і обачність, не зупинялися перед прийняттям жорстких законодавчих заходів, спрямованих проти революційно налаштованих мас. Так, було продовжено видання серії декретів проти «безладдя й анархії», а також проти підбурювання до непокори законам (Декрет від 18 червня 1791 р.). Ще більшою мірою недовіра конституціоналістів до простого народу, особливо до нижчих прошарків суспільства, дістала вияв у Декреті від 22 грудня 1789 р., у якому передбачався всупереч проголошеній ідеї рівності поділ французів на активних і пасивних громадян. Лише першим надавалося право голосу, другі цього права були позбавлені. Згідно із законом активні громадяни повинні були відповідати таким вимогам: 1) бути французом, 2) досягти 25-річного віку, 3) проживати у певному кантоні не менше одного року, 4) сплачувати прямий податок у розмірі не менше триденної заробітної плати для цієї місцевості; 5) не бути слугою «за плату». Переважна більшість французів не відповідала цим кваліфікаційним вимогам і становила розряд пасивних громадян.

Антидемократичні положення були включені й до закону Ле Шапельє 1791 р., який формально був спрямований проти феодальних корпорацій і цехових об'єднань, але практично забороняв робітничі союзи, збори і страйки. Порушники закону підлягали штрафу до 1 тис. ліврів і тюремному ув'язненню.

Конституція 1791 р. Найголовнішим підсумком першого етапу революції і діяльності Установчих зборів стала Конституція, остаточний текст якої був складений на основі численних законодавчих актів, що мали конституційний характер і були прийняті у 1789—1791 рр. Через протидію з боку короля вона була затверджена лише 3 вересня 1791 р., а через кілька днів король присягнув на вірність Конституції.

Незважаючи на свій суперечливий характер, Конституції! була новим кроком на шляху закріплення сформованих за два роки революції політико-правових порядків. Конституція відкривалася Декларацією прав людини і громадянина 1789 р., хоча остання не розглядалася як власне конституційний текст. Така практика, коли Конституції передує Деклараціїя прав, стала звичною не тільки для французького, а й світового конституціоналізму. Водночас власне конституційному тексту передував короткий вступ (преамбула).

У преамбулі були конкретизовані і одержали розвиток деякі антифеодальні положення, проголошені у Декларації 1789 р. Так, скасовувалися станові відмінності і дворянські титули, цехи і ремісничі корпорації, система продажу і спадкування державних посад та інші феодальні установлення. У преамбулі знайшла своє нове відображення й ідея рівності: «Ні для будь-якої частини нації, ні для одного індивіда більш не існує особливих переваг або винятків із права, загального для усіх французів».

Конституція істотно розширювала порівняно з Декларацією 1789 р. перелік особистих і політичних прав і свобод, зокрема, передбачала свободу пересування, свободу зібрань, але без зброї і з дотриманням поліцейських приписів, свободу звернення до державної влади з індивідуальними петиціями, свободу віроспо-вщання і право вибору служителів культу. Не допускалося лише право на створення будь-яких корпорацій громадян у рамках однієї професії, заборонених ще законом Ле Шапельє.

У Конституції передбачалися також деякі соціальні права, що були відображенням поширених у Франції в роки революції егалітарних настроїв. Так, декларувалися запровадження загальної і частково безоплатної народної освіти, створення спеціаьного управління «громадського опікування для виховання покинутих дітей, для полегшення долі неімущих убогих і для підшукання роботи тим здоровим неімущим, які виявляться безробітними».

У Конституції одержала подальший розвиток і концепціїя національного суверенітету, який є «єдиним, неподільним, невідчужуваним і невід'ємним». Підкреслюючи, що націїя є єдиним джерелом усіх гілок влади, яка здійснюється «лише шляхом уповноваження», Конституціїя на практиці реалізовувала передову для тієї епохи ідею створення системи представницьких органів влади.

Компромісний характер Конституції, яка відбивала тенденцію до політичного союзу нових буржуазних і старих феодальних сил, дістав вияв насамперед у закріпленні монархічної форми правління. Доктрина поділу влади, проголошена ще в Декларації 1789 р. і проведена в Конституції досить послідовно, створювала можливість організаційно розмежувати участь у здійсненні державної влади двох політично панівних груп, які виражали інтереси, з одного боку, більшості французького суспільства, а з іншого — дворянства, але з фактично сформованою у ході революції перевагою першої.

Виборна законодавча і судова влада перебувала в руках представників третього стану, що одержав перемогу, тоді як влада виконавча, яка відповідно до Конституції доручалася королю, розглядалася дворянськими колами як їх оплот. Тим самим був остаточно подоланий абсолютизм і створена конституційна монархіїя. Конституція підкреслювала, що король царює «лише на підставі закону», і в зв'язку з цим передбачила королівську присягу «на вірність нації і закону». Скромнішим став і сам королівський титул: «король французів» замість колишнього «король милістю Божою». Витрати короля обмежувалися цивільним листом, затверджуваним законодавчою владою. Водночас Конституціїя оголошувала особу короля «недоторканною і священною», наділяла його значними повноваженнями.

Король розглядався як верховний глава держави і виконавчої влади, на нього покладалося забезпечення громадського порядку і спокою. Він був також верховним головнокоман­дувачем, призначав на вищі військові, дипломатичні й інші державні посади, підтримував дипломатичні зносини, затверджував оголошення війни. Король одноосібно призначав і звільняв міністрів, керував їхніми діями. У свою чергу, королівські укази вимагали обов'язкової контрасигнації (підписи-скріпи) відповідного міністра, що деякою мірою звільняло короля від політичної відповідальності і перекладало її на уряд.

Король міг не погодитися з постановою законодавчого корпусу, мав право вето. Визнанню цього права короля передувала гостра і тривала боротьба в Установчих зборах. У кінцевому підсумку Конституція закріпила за королем відкладальне, а не абсолютне вето, як цього домагалися прихильники збереження сильної королівської влади. Вето короля долалося лише у тому разі, якщо два наступні склади депутатів законодавчого корпусу подавали той самий законопроект «у тих самих висловах». Королівське вето не поширювалося, однак, на законодавчі акти фінансового чи конституційного характеру.

Законодавча влада здійснювалася однопалатними Національними законодавчими зборами, які обиралися на два роки. Вони, як це випливало з принципу поділу влади, не могли бути розпущені королем. Конституція містила положення, що гарантують скликання депутатів і початок роботи Зборів. Члени Законодавчих зборів повинні були керуватися клятвою «жити вільними або вмерти». Вони не могли піддаватися переслідуванням за викладені словесно чи письмово думки або за дії, вчинені під час викладені ними обов'язків представників.

У Конституції містився перелік повноважень і обов'язків Законодавчих зборів. Причому особливий наголос робився на їх праві встановлювати державні податки і на обов'язку міністрів звітувати про витрачання державних коштів. Це робило міністрів певною мірою залежними від законодавчої влади. Збори могли порушувати справи про притягнення міністрів до суду за скоєння ними злочинів «проти суспільної безпеки і конституції». Лише Законодавчі збори мали право законодавчої ініціативи, прийняття законів, оголошення війни.

Конституція сформулювала основні принципи організації судової влади, яка не може здійснюватися ні законодавчим корпусом, ні королем. Було встановлено, що правосуддя здійснюється безмитно суддями, які обираються на певний строк народом і затверджуються на посаді королем. Судді могли бути зміщені чи усунені з посади тільки у випадках вчинення злочину й з додержанням чітко визначеного порядку.

І іншого боку, і суди не повинні були втручатися в здійснення законодавчої влади, у діяльність органів управління, призупиниш дію законів.

Конституція передбачила запровадження у Франції невідомого) раніше інституту присяжних засідателів. Участь присяжних передбачалася як на стадії пред'явлення обвинувачення і відання до суду, так і на стадії розгляду фактичного складу діяння і винесення з цього приводу відповідного судження. Обвинуваченому гарантувалося право на захисника. Особа, виправдана законним складом присяжних, не могла бути «знову прнтягнута до відповідальності або піддана обвинуваченню за те саме діяння».

Конституція остаточно закріпила сформований в ході революції новий адміністративний поділ Франції на департаменти, цистрикти (округи), кантони. Місцева адміністрація формувалася на виборній основі. Але королівська влада зберігала важнії не право контролю за діяльністю місцевих органів, а саме, право скасовувати розпорядження департаментської адміністрації і навіть усувати її чиновників з посад.

У деяких питаннях організації державної влади Конституція дотримувалася консервативної лінії, що дістало вияв, як зазначалося вище, вже в перші місяці роботи Установчих зборів. Політична поміркованість їх лідерів знайшла відображення, зокрема, у тому, що Конституція відтворила встановлений Декретом від 22 грудня 1789 р. поділ громадян на пасивних і активних, визнавши лише за останніми найважливіше політичне право — брати участь у виборах до Законодавчих зборів.

Зберігши передбачені в цьому Декреті кваліфікаційні вимоги, Конституція ввела для активних громадян ще дві умови: 1) бути включеними до списку національної гвардії муніципалітету і 2) принести громадянську присягу.

Первинні збори активних громадян обирали виборщиків для участі в департаментських зборах, де і проходили вибори представників до Законодавчих зборів. Отже, вибори набували двоступінчастого характеру. Для виборщиків передбачався ще більш високий ценз. Право бути обраним депутатом (пасивне виборче право) надавалося особам із ще більш високим майновим доходом.

Привілей багатства відображався й у розподілі депутатських місць. Одна третина Законодавчих зборів обиралася відповідно до розміру території, друга — пропорційно чисельності активних громадян, третя — відповідно до суми сплачуваних податків, тобто залежно від розмірів власності і доходів.

Непослідовний характер Конституції виявився й у тому, що вона, побудована на ідеї рівності, не поширювалася на французькі колонії, де продовжувало існувати рабство.

У Конституції 1791 р. зазначалося, що «нація наділена невід'ємним правом змінювати свою Конституцію». Але при цьому встановлювався складний порядок внесення до неї поправок і доповнень. Це робило Конституцію «жорсткою», не здатною пристосовуватися до мінливої революційної обстановки. Отже, швидка загибель Конституції і заснованого на ній конституційного ладу була фактично визначена наперед.

Перша республіка у Франції. Створена відповідно до Конституції 1791 р. нова система державних органів Франції відображала тимчасову рівновагу конфронтуючих політичних сил. У кінцевому підсумку вона не задовольняла обидві сторони: буржуазію, влада якої при збереженні монархічного ладу не була гарантованою і тривкою, і Людовіка XVI та дворянство, які не могли примиритися зі змінами, що відбулися, і не залишали планів реставрації старих порядків.

Склад Законодавчих зборів, на перший погляд, виявився сприятливим для короля: у ньому переважали так звані фейя-ни — представники великої торгової і промислової буржуазії, ліберальні дворяни й інші консервативні сили, які прагнули не допустити подальшого розвитку революції. Фейянам протистояли жирондисти (лідери — Бріссо, Верньо, Кондорсе), які представляли інтереси представників більш радикальних торгово-промислових кіл, а також якобінці (лідери — Дантон, Робесп'єр та ін.), які становили ліворадикальне і найбільш революційно налаштоване політичне угруповання. Жирондисти і якобінці, що були в меншості в Законодавчих зборах, мали величезний авторитет в органах самоврядування Парижа — у секціях і в генеральній раді Паризької комуни, а також у Якобінському клубі, який став політичним центром революційного Парижа. У цій ситуації виникло і почало швидко зростати відкрите протистояння законодавчої і королівської влади. Згруповані навколо короля сили феодальної реакції, заручившись підтримкою монархічної Європи, готували змову проти Конституції.

Однак остаточний вирок королівській владі, а отже, і Конституції 1791 р., був винесений народними масами Франції. Чутки про змову короля були уміло використані вождями якобінців, які виступали за подальший розвиток революції й справили великий вплив на низи Парижа. За закликом Комуни і

Якобінського клубу збуджене розмовами про змову населення Парижа 10 серпня 1792 р. піднялося наповстання, що призвело до повалення королівської влади. Революція вступила у свій другий етап (10 серпня 1792 р. — 2 червня 1793 р.), який харак-теризувався подальшим підвищенням політичної активності мас і переходом влади до рук жирондистів.

Під тиском революційно налаштованого народу Законодавчі збори, де жирондисти набували усе більшої політичної ваги і навіть сформували тимчасовий уряд, скасували поділ громадян на активних і пасивних. Були призначені вибори до Національною установчого конвенту, який мав виробити нову конституцію Франції.

У ніч з 21 на 22 вересня 1792 р. Конвент своїм декретом відмінив дію Конституції 1791 р., скасував королівську владу і тим самим започаткував республіканський лад у Франції. Цим же декретом підтверджувалося, що Конвент бере на себе підготовку нової конституції, що «особа і власність перебувають під охороною французького народу».

Склад Конвенту відображав нову складну розстановку політичних сил, що визначила розвиток французької державності на другому етапі революції. Керівні позиції в ньому зайняли жирондисти (Бріссо та ін.). Вони не мали більшості місць у Конвенті, але їх підтримувало «болото» — значна частина поміркованих депутатів, які становили своєрідний політичний центр. Вони займали проміжне становище між жирондистами і якобінцями, колишня єдність яких із проголошенням республіки усе більше переростала у політичну конфронтацію.

Завдяки підтримці «болота» вожді жирондистів змогли взяти у свої руки урядову владу, що здійснювалася ними через Виконавчий комітет Конвенту. Відображаючи насамперед інтереси помірно-радикальних прошарків буржуазії, а також усіх тих кіл французького суспільства, які стомилися від революції і не бажали її подальшого розвитку, жирондисти прагнули стримати наростаюче бунтарство народних мас. Не випадково до зими 1792 р., коли в Парижі знову загострилися протиріччя в революційному таборі, жирондисти були виключені з Якобінського клубу. Зміцнився вплив монтаньярів, «істинних» якобінців (Дантон, Робесп'єр, Марат), які мали широку підтримку низів Парижа.

В міру розвитку революційних подій, які багато в чому відбувалися поза бажанням і волею жирондистського уряду, йому в Конвенті усе енергійніше протистояла якобінська опозиція.

Під тиском якобінців, за якими йшли революційно настроєні низи Парижа, жирондисти провели деякі радикальні заходи. В кінці вересня був прийнятий декрет Конвенту про введення у Франції нового революційного літочислення, що бере свій початок із встановлення Французької республіки. У зв'язку з небезпекою іноземної інтервенції і монархічних заколотів, що загрожували самому існуванню Республіки, жирондистський Конвент декретував заснування Комітету громадської безпеки (2 жовтня 1792 р.), Надзвичайного кримінального трибуналу в Парижі (10 березня 1793 р.), Комітету громадського порятунку (6 квітня 1793 р.).

Ще до скликання Конвенту 25 серпня 1792 р. жирондистський уряд провів через Законодавчі збори новий аграрний закон «Про знищення залишків феодального режиму», що скасував викуп селянами феодальних повинностей. Фактично це узаконило становище, що вже склалося в ході аграрної революції. Був прийнятий також Декрет про поділ конфіскованих земель емігрантів і передання їх шляхом безстрокової оренди або продажу селянам. Однак більша частина цих земель опинилася не в селян, а в представників заможних кіл.

У грудні 1792 р. Конвент під впливом політичних емоцій, ненависті до монархічного режиму виніс смертний вирок королю Людовіку XVI. У травні 1793 р. на вимогу якобінців він декретував встановлення максимуму (тверді ціни) на зерно. Але основна мета жирондистів зводилася до стабілізації політичного становища і зміцнення сформованих у ході революції відносин власності і нових економічних порядків. 18 березня 1793 р. Конвент під тиском жирондистів, наляканих заворушеннями серед бідноти, прийняв Закон, що встановив смертну кару для осіб, які пропонують аграрний закон, тобто тих, хто вимагав зрівняльного переділу землі, а також для осіб, які пропагують який-небудь інший закон, «що скасовує земельну, торгову чи промислову власність».

Зупинити зростання революційних настроїв у Парижі, взяти їх під контроль жирондистському уряду не вдалося. Його авторитет і вплив на народні маси до весни 1793 р. швидко падали. Резерви демократичних перетворень були жирондистами вичерпані. З іншого боку, саме на них, наділених владою в Конвенті, покладалася політична відповідальність за тяготи і втрати, яких зазнало населення Парижа в ході революції, а також за зовнішньополітичні промахи і поразки.

Становище жирондистів значно погіршилося у зв'язку із зростанням економічних труднощів. Політичні позиції жирон­листів значно похитнулися після невдалого суду над Маратом і наступного його вбивства, а також у зв'язку з посиленням конфлікту між їхніми лідерами і Паризькою комуною, що стала оплотом якобінців.

Падінню авторитету жирондистів сприяла і та обставина, що вони, скасувавши Конституцію 1791 р., не змогли дати Франції новий республіканський конституційний документ.

Ще 11 жовтня 1792 р. була створена конституційна комісія Конвенту, діяльність якої відзначалась нерішучістю і повільністю. Складений одним з вождів жирондистів відомим математиком Кондорсе конституційний проект був занадто громіздким (налічував 400 статей), доктринерським і догматичним, далеким від реального життя.

У своїх конституційних проектах, прагнучи обмежити політичний вплив Парижа, жирондисти виступали за розширення прав департаментів, за ослаблення центральної влади. У проекті Кондорсе рішуче заперечувався принцип поділу влади, якому була протиставлена «одна влада, влада нації».

Республіка за жирондистським проектом мала ґрунтуватися на принципі єдності влади, на закріпленні центрального місця за представницьким органом у вигляді однопалатних законодавчих зборів. Представницьку форму правління жирондисти намагалися доповнити і безпосередньою демократією.

Конституційний проект жирондистів дебатувався в Конвенті аж до 2 червня 1793 р., тобто до падіння їхньої влади, але він так і не був затверджений. Зростання політичної активності мас, напруженості у суспільстві і у зв'язку з цим посилення протистояння жирондистів і якобінців у Конвенті і за його стінами, а також нерішучість лідерів жирондистів перешкоджали створенню ними республіканського конституційного ладу.

У результаті непослідовної і центристської політики жирондистського Конвенту, тодішні вожді якого до весни 1793 р. усе більше втрачали революційну ініціативу, республіка опинилися на межі загибелі. Усередині країни посилювалися роялістські заколоти, ззовні загрожував новий наступ армій феодально-монархічної коаліції.

3. Якобінська диктатура. Конституція 1793 р.

Якобінська диктатура. Народне повстання 31 травня — 2 червня 1793 р., на чолі якого стояв повстанський комітет Паризької комуни, призвело до вигнання жирондистів з Конвен­ту і поклало початок періоду правління якобінців. Французька революція вступила у свій завершальний, третій етап (2 червня 1793 р. — 27/28 липня 1794 р.). Державна влада, уже зосереджена до цього часу в Конвенті, перейшла до рук вождів якобінців — невеликого політичного угруповання, налаштованого на подальший рішучий і безкомпромісний розвиток революції.

За якобінцями стояв широкий блок революційно-демократичних сил (дрібна буржуазія, селянство, сільська й особливо міська біднота). Провідну роль у цьому блоці відігравали так звані монтаньяри (Робесп'єр, Сен-Жюст, Кутон та ін.), промови і дії яких відображали насамперед панівні бунтарські та егалітарні настрої мас.

На якобінському етапі революції участь різних прошарків населення в політичній боротьбі досягає своєї кульмінації. Завдяки цьому у Франції в цей час були викорчувані залишки феодальної системи, проведені радикальні політичні перетворення, відведена загроза інтервенції військ коаліції європейських держав і реставрації монархії. Революційно-демократичний режим, що склався за якобінців, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового суспільного і державного устрою.

Історична особливість цього періоду в історії французької революції і держави полягала також в тому, що якобінці не виявляли великої делікатності у виборі засобів боротьби зі своїми політичними супротивниками і не зупинялися перед використанням насильницьких методів розправи з прихильниками «старого режиму», а заразом і зі своїми «ворогами».

Найбільш показовим прикладом революційної напористості якобінців може служити їхнє аграрне законодавство. Вже 3 червня 1793 р. Конвент за пропозицією якобінців передбачив продаж дрібними ділянками у розстрочку земель, конфіскованих у дворянської еміграції. 10 червня 1793 р. був прийнятий декрет, який повертав селянським общинам захоплені дворянством земельні угіддя і передбачав можливість поділу общинних земель у тому випадку, якщо за це висловиться одна третина жителів. Поділена земля ставала власністю селян.

Важливе значення мав Декрет від 17 липня 1793 р. «Про остаточне скасування феодальних прав», де беззастережно визнавалося, що всі колишні сеньйоріальні платежі, чиншові і феодальні права, як постійні, так і тимчасові, «скасовуються без усякої винагороди». Феодальні документи, які підтверджують сеньйоріальні права на землю, підлягали спаленню.

Колишні сеньйори, а також посадові особи, які приховували такі документи або зберігали виписки з них, засуджувалися до 5 років тюремного ув'язнення. Хоча якобінці, які в принципі виступали за збереження існуючих відносин власності, не задовольнили усіх вимог селянських мас (про конфіскацію дворянських земель, про зрівняльний і безплатний їх поділ), аграрне законодавство Конвенту для свого часу відзначалося великою сміливістю і радикалізмом. Воно мало значні соціально-політичні наслідки, стало правовою основою для перетворення селянства на масу дрібних власників, вільних від пут феодалізму. Для закріплення принципів нового громадянського суспільства Конвент Декретом від 7 вересня 1793 р. встановив, що «жоден француз не може мати феодальні права в будь-якій галузі під страхом позбавлення всіх прав громадянства».

Характерно, що тісний зв'язок якобінців з міськими низами, коли цього вимагали надзвичайні обставини (продовольчі труднощі, зростання дорожнечі тощо) неодноразово змушував їх відступати від принципу свободи торгівлі і недоторканності приватної власності. У липні 1793 р. Конвент увів смертну кару за спекуляцію предметами першої необхідності, у вересні 1793 р. Декретом про максимум установлювалися тверді ціни на продовольство.

Прийняті наприкінці лютого — на початку березня 1794 р. так звані вантозькі декрети Конвенту передбачали безплатний розподіл серед неімущих патріотів власності, конфіскованої у ворогів революції. Однак вантозькі декрети, з ентузіазмом сприйняті низами міста і села, не були втілені в життя через протидію з боку тих політичних сил, які вважали, що ідея рівності не повинна втілюватися у життя такими радикальними заходами. У травні 1794 р. Конвент декретував запровадження системи державної допомоги для жебраків, інва