Розвиток цивільного і торговельного законодавства в XIX—XX ст.

ЦК Франції досить точно відображав основні умови життя тогочасного суспільства. Однак з часом він зазнав великих змін.

Наприкінці XX ст. первісну редакцію зберігали не більше половини статей. Понад 100 статей були скасовані, близько 900 дістали нову редакцію. Кодекс було доповнено майже 300 статтями. Найбільшого перегляду зазнала перша книга, де збереглося лише близько 10% первісного тексту.

У першій книзі відповідно до низки законодавчих актів (1938, 1964, 1970, 1975 р. та ін.) був здійснений практично повний перегляд норм, що регулювали шлюбно-сімейні відносини. З неї були виключені статті, що закріплювали підлегле становище заміжньої жінки.

Відповідно до нової редакції ст. 108 чоловік і дружина мають право проживати роздільно, якщо це не порушує правил про спільне життя подружжя. Неповнолітній, не звільнений під батьківської влади, повинен проживати у свого батька і матері.

За загальним правилом ЦК (ст. 144) шлюбний вік для чоловіків встановлюється у 18, а для жінок — у 16 років, але згідно з доповненнями до ЦК прокурор Республіки «за наявності серйозних підстав» вправі дозволити укладення шлюбу до досягнення зазначеного віку. Відповідно до ст. 180 шлюб може бути оспорений одним з подружжя, якщо він був укладений без «вільної згоди обох з подружжя» або в силу омани.

Стаття 103 вказує, що самим фактом укладення шлюбу дружина і чоловік беруть на себе зобов'язання годувати, утримувати і виховувати своїх дітей. А згідно зі ст. 205 діти зобов'язані надавати утримання своїм батькам (чи іншим висхідним родичам), що «перебувають у нестатку».

Відповідно до ст. 212 дружина і чоловік зобов'язані додержувати взаємної вірності, допомагати і підтримувати одне одного. Вони спільно здійснюють моральне і матеріальне керівництво сім'єю, піклуються про виховання дітей і «підготовляють їхнє майбутнє».

Відповідно до ст. 215 ( в редакції 1970 р.) «дружина і чоловік взаємно зобов'язуються жити разом». Місце проживання сім'ї вони обирають за взаємною згодою. Згідно зі ст. 216 (в редакції 1965 р.) кожен з подружжя має повну правоздатність.

ЦК передбачає такі причини розірвання шлюбу: смерть одного з подружжя або розлучення, вчинене у законному порядку. Розлучення може мати місце з таких підстав (ст. 229 в редакції 1975 р.): за взаємною згодою, через розлад спільного життя або через винну дію.

Якщо обидва з подружжя вимагають розлучення, вони не зобов'язані повідомляти його причину. Дружина і чоловік мають лише подати на схвалення судді проект угоди, що визначає наслідки розлучення. Розлучення за взаємною згодою не дозволяється протягом перших шести місяців шлюбу. Чоловік може вимагати розлучення через тривалий розлад подружнього життя, якщо подружжя фактично проживає окремо протягом шести років (ст. 237).

Новацією Кодексу є ст. 238, відповідно до якої один з подружжя може вимагати розлучення через тривалий (протягом шести років) психічний розлад другого з них. Проте суд може відхилити цю вимогу, якщо внаслідок розлучення можуть виникнути занадто тяжкі наслідки для хворого подружжя.

Згідно зі ст. 240 суддя може відмовити в розлученні одному з подружжя, якщо другий з них доведе, що розлучення матиме для нього, з урахуванням, зокрема, його віку і тривалості шлюбу, або для його дітей тяжкі матеріальні чи моральні наслідки.

Вимога про розлучення може бути заявлена одним з подружжя через винні дії другого з них, якщо ці дії є серйозним або повторним порушенням подружнього обов'язку і роблять нестерпним подальше спільне життя.

Відповідно до ст. 296 передбачається інститут розлуки подружжя. Вона може бути прийнята на вимогу одного з подружжя у тих же випадках і на тих же підставах, що і у разі розлучення. Розлука подружжя не припиняє шлюбу, але припиняє обов'язок жити разом. Розлука подружжя завжди тягне за собою поділ майна. На вимогу одного з подружжя судове рішення про їхню розлуку перетвориться в силу закону на рішення про розлучення, якщо розлука подружжя зберігатиметься протягом трьох років.

Істотні зміни відбулися і в другій і третій книгах Кодексу, у тому числі такі, що відображають загальну тенденцію розвитку цивільного права в XX ст.: обмеження прав власника, а також свободи договору. Так, наприклад, поряд зі ст. 547, де йдеться про те, що плоди землі (природні чи промислові) належать власнику на праві приєднання, ст. 548 (в редакції 1960 р.) зазначає: «Плоди, вироблені річчю, належать власнику, але з покладенням на нього обов'язку відшкодувати витрати на оранку землі, обробку посівів, понесені третіми особами».

У третій книзі особливо значних змін зазнали статті Кодексу про спадкування (титул 1) і договори (титул 3).

У законодавчому порядку було закріплене обмеження в ступені спадкування майна (до шостого ступеня споріднення) для побічних родичів.

Дещо поліпшилося становище позашлюбних дітей (природних спадкоємців). Згідно зі ст. 756 (в редакції 1972 р.) позашлюбне походження дітей надає право на спадщину лише за умови, що це походження законним способом встановлене. Позашлюбна дитина має в цілому ті ж права, що і законна дитина, на спадщину свого батька і своєї матері та інших висхідних родичів, так само як і своїх братів і сестер та інших побічних родичів (ст. 757).

Якщо у померлого не залишилося родичів такого ступеня, що допускає спадкування, то майно, що входить до складу йо­го спадщини, належить на засадах повної власності тому з подружжя, який його пережив.

Відповідно до ст. 768 (в редакції 1958 р.) за відсутності спадкоємців спадщина набувається державою.

Особливо істотній переробці був підданий дев'ятий титул третьої книги, присвячений товариствам. Оновлений текст зазнав впливу відповідних положень про торговельні товариства, внаслідок чого відбулася певна комерціалізація цього цивільно-правового інституту. У 1978 р. до ЦК було включене поняття юридичної особи, але воно було пов'язане саме з товариствами цивільного права. Останні згідно зі ст. 1842 «користуються правами юридичної особи з часу їхньої реєстрації».

В останні десятиліття зміни до цивільного права Франції вносяться не тільки шляхом включення новел до тексту самого Кодексу, а й шляхом прийняття спеціальних законодавчих актів, що регулюють ті чи інші сфери майнових відносин. Так, поряд із фрагментарним згадуванням страхового договору у ЦК (ст. 1964) у 1976 р. була здійснена фактична кодифікація страхової справи спеціальним урядовим декретом.

У Франції ще в першій половині XIX ст. були встановлені законодавчі обмеження для власників: власники землі зобов'язані дозволяти протягнення електроліній над своєю ділянкою, допускати над нею польоти літаків, не мають права саджати дерева поблизу аеродромів тощо. Спеціальне законодавство (1919 і 1938 рр.) визначило, що власники землі не можуть використовувати рушійну силу води, не одержавши спеціальної концесії від держави.

У 20-ті роки французьке законодавство оформило створення інституту так званої комерційної власності, суть якої полягала в обмеженні права власності для осіб, які здають приміщення в оренду торгово-промисловим підприємствам. Наймодавець-власник не міг, за винятком особливих випадків, відмовити орендарю-підприємцю в подовженні договору оренди.

Результатом розвитку усуспільнення виробництва і сфери обігу стала зміна концепції власності, яка розглядається не тільки як право індивіда, а й як його соціальний обов'язок. У Франції, як і в інших країнах Заходу, зменшується значення індивідуальної приватної власності, збільшується роль асоційованої і державної власності.

У XX ст., особливо після Другої світової війни, сама держава у Франції виступає як найбільший власник, як вкладник капіталу, як підприємець. Результатом післявоєнної націоналіза­ції було зростання частки державного сектора (31% продажів, 33% інвестицій тощо). Значна денаціоналізація, проведена в 1986 p., не означала зменшення ролі державної власності в економічному і правовому житті Франції.

Великі зміни відбулися в XX ст. і в галузі договірного права. Так, Державна рада як вищий орган адміністративної юстиції і суди почали відходити за надзвичайних обставин від принципу непорушності договору. З цією метою використовувалася середньовічна доктрина «Застереження про незмінність обставин» («Clausula rebus sic stantibus»).

В останні десятиліття у Франції поряд з цивільними договорами значного поширення набули й адміністративні, де однією зі сторін є державний орган. Такі договори держава укладає з націоналізованими підприємствами або приватними компаніями з метою забезпечення певних програм економічного розвитку, реалізації завдань з інвестицій, з обсягу виробництва, зі створення додаткових робочих місць тощо.

У таких адміністративних договорах його сторони не є рівними як в економічному, так і в юридичному відношенні. Відповідні державні органи мають право контролювати виконання договору, а в разі потреби — змінювати його умови і навіть розірвати договір. А контрагенти держави можуть розраховувати на податкові знижки, пільгові кредити та ін.

Ще більш ґрунтовному перегляду в XIX—XX ст. був підданий ТК Франції. Так, у 1838 р. був прийнятий спеціальний закон, який упорядковував процедуру банкрутства, у 1844 р. — закон про винаходи і патенти на винахід, у 1852—1862 pp. — закони про реорганізацію банківських установ тощо. Закон 1867 р. легалізував акціонерні («анонімні») товариства, які створювалися явочним порядком.

У ТК дотепер в первісному вигляді зберегли чинність приблизно 20 статей. Французькі юристи не безпідставно розглядають ТК як «руїни». Але саме торговельне право дістало найбільший розвиток у другій половині XX ст. у зв'язку з ускладненням механізмів правового регулювання господарського життя.

Багато змін у торговельному законодавстві Франції в XX ст. були викликані приєднанням до міжнародних конвенцій (наприклад, до Женевської вексельної конвенції 1930 p.). Особливо значна ревізія торговельного й іншого господарського права Франції була здійснена під впливом права Європейських Співтовариств. Так, наприклад, відповідно до директив CEC у 1983 р. був здійснений перегляд системи бухгалтерської звітності, що спричинило перегляд відповідних статей першої книги ТК.

Отже, французьке право не уникло інтернаціоналізації, яка є наслідком інтеграційних процесів, міжнародного поділу праці і розширення зовнішньоекономічних зв'язків. Ця тенденція дістала вияв у таких галузях підприємницького права, як патентне, чекове, акціонерне право тощо.

Розвиток торговельного права Франції з огляду на недосконалість самого ТК ще в минулому столітті (особливо це характерно для XX ст.) здійснювався шляхом виключення з Кодексу деяких важливих інститутів (банківське, вексельне право та ін.).

Так, починаючи з закону 1867 р., як самостійна сфера регулювання торговельного законодавства виділилося акціонерне законодавство. Часткові реформи акціонерного законодавства мали місце ще в 30—40-ві роки XX ст., але на сьогодні його основу становить закон від 24 липня 1966 р., що істотно модернізував акціонерне право Франції. Цей закон доповнений урядовим декретом від 23 березня 1967 р., присвяченим торговим товариствам. У цілому обидва акти налічують понад 800 статей, тобто перевершують за обсягом сам ТК.

На відміну від традиційного торговельного права, яке має приватноправовий характер, чинне акціонерне законодавство має значну кількість кримінальних і процесуальних норм. У ньому містяться розгорнуті правила створення і діяльності всіх основних видів торгових товариств, а саме: повних, простих, командитних, товариств з обмеженою відповідальністю, акціонерних. Останні стали основним предметом турботи французького законодавця в останні десятиліття.

Так, були передбачені нові форми організації управління справами компанії (директорат, наглядова рада та ін.), право випуску облігацій, що обмінювалися потім на акції, посилення контролю великих держателів акцій за функціонуванням органів управління, розширення звітності акціонерних товариств з метою забезпечення більш високого рівня вірогідності і повноти інформації. Був підвищений і ступінь відповідальності акціонерної компанії перед третіми особами у випадках, коли органи управління такої компанії або товариства з обмеженою відповідальністю діють поза межами встановленої для них правоздатності.

Інтереси третіх осіб одержали додаткові гарантії (закон від 25 січня 1985 р.) і у випадках, пов'язаних з неспроможністю акціонерного товариства. Отже, дістала вияв характерна для ос­таннього часу тенденція до розширення контролю за діяльністю акціонерних товариств з боку самих акціонерів, третіх осіб і держави.

Іншою характерною рисою французького акціонерного законодавства (починаючи з 1917 р.) є розповсюдження цінних паперів компанії серед її робітників та службовців. Ця тенденція дістала вияв у серії законів 60—80-х років.

Так, закон 1970 р. надав акціонерним товариствам право розповсюджувати серед своїх працівників акції товариства (шляхом підписки або купівлі). У 1980 р. у законодавчому порядку був встановлений обов'язковий безкоштовний розподіл частини акцій серед працівників підприємств, що належать акціонерним товариствам.

Отже, розвиток французького торговельного, а по суті економічного, права відбувався не в рамках традиційних кодексів приватного права, а шляхом видання великої кількості самостійних господарських актів.

Для цих актів властиве посилення публічно-правових засад у регулюванні економічних відносин, внаслідок чого відбувається стирання раніше нездоланних меж між публічним і приватним правом.

Прикладом можуть служити численні нормативні акти, спрямовані на захист навколишнього природного середовища, підтримку ринкової конкуренції, захист інтересів споживачів товарів і послуг тощо.

Так, у 60—80-ті роки у Франції була прийнята низка природоохоронних актів, які запровадили жорсткий контроль за станом навколишнього природного середовища, сприяли недопущенню його забруднення в результаті промислової та іншої виробничої діяльності. У 1964 р. був прийнятий декрет про реактивні відходи, у 1974 р. — про охорону повітря від забруднення, у 1975 р. — про обмеження рівня шуму тощо.

Показником успішного проведення природоохоронної політики стало прийняття в 1970 р. спеціальної державної прогрми з охорони навколишнього природного середовища, відповідно до якої було утворено нові природоохоронні органи, у тому числі Міністерство охорони природи і навколишнього природного середовища.

Важливою віхою у здійсненні природоохоронних заходів було видання закону 1976 р., що містив широкий перелік природних ресурсів, які перебувають під захистом держави (флора, фауна, вода, грунт тощо). За порушення цього закону передбачалася не тільки цивільно-правова та адміністративна відповідальність, а й кримінальна.

Своєрідне поєднання публічно-правового і приватноправового регулювання можна бачити в законодавстві (починаючи з ордонансу про ціни 1945 р.), присвяченому підтримці конкуренції і запобіганню домінуючим (тобто монополістичним) позиціям окремих підприємців, акціонерних компаній та їхніх об'єднань.

Значним етапом у розвитку конкурентної й антимонопольної політики став урядовий ордонанс І986 р. про свободу цін і конкуренції. За цим законом (ст. 7) забороняються узгоджені дії, договори, виражені у відкритій формі, або такі, що маються на увазі угоди, а також об'єднання, що мають за мету або можуть мати одним зі своїх наслідків недопущення, обмеження або порушення конкуренції на ринку.

Такі монополістичні змови можуть бути спрямовані на обмеження в доступі на ринок інших підприємств, недопущення вільного встановлення цін, обмеження виробництва або збуту, поділ ринків чи джерел постачання тощо.

Згідно зі ст. 8 ордонансу 1986 р. підприємству або групі підприємств забороняється зловживати панівним (домінуючим) становищем на внутрішньому ринку, а також економічною залежністю, в якій від нього перебувають інші підприємства, що є їх постачальниками або клієнтами.

Для порушників закону ордонанс передбачив різні види відповідальності: цивільну, адміністративну і кримінальну. Останній підлягають не тільки фізичні особи, керівники підприємств-порушників, а й юридичні особи, самі підприємства, товариства та їх об'єднання.

4.Розвиток трудового і соціального законодавства

На відміну від цивільного і торговельного права трудове законодавство не мало у Франції глибоких історичних коренів, навпаки, перші акти французької революції мали швидше яскраво виражений антиробітничий характер.

Прийнятий у 1791 р. Закон Ле Шапельє був спрямований на боротьбу не стільки з корпораціями середньовічного типу, скільки з робітничими об'єднаннями. Закон забороняв об'єднання робітників однієї і тієї ж професії, оголошував незаконними страйки і навіть збори робітників з метою обговорення умов праці.

Закон Ле Шапельє і засновані на ньому кримінальні заборони стали серйозною правовою перешкодою на шляху організа­ції профспілок. З розвитком капіталізму у Франції законодавство, що забороняє об'єднання робітників, ставало усе більш відірваним від життя і неефективним.

Наполеон III, використовуючи тактику загравання з робітниками, у 1864 р. скасував Закон Ле Шапельє. Так були узаконені робітничі синдикати (профспілки) і страйки, якщо вони не супроводжувалися «неправомірними» діями.

Але в умовах режиму Другої імперії робітничі організації не могли вільно створюватися і функціонувати. Лише в 1884 р. у зв'язку з новим піднесенням робітничого руху парламент Третьої республіки узаконив вільне утворення робітничих спілок, які переслідували економічні цілі.

Правлячі кола Третьої республіки час від часу йшли на окремі незначні поступки в питаннях регулювання умов праці. Закони 1874—1892 рр. заборонили працю дітей до 13 років, установили для підлітків до 16 років 10-годинний робочий день, а для жінок і підлітків до 18 років — 11-годинний. У 1898 р. був прийнятий закон, який передбачав відповідальність підприємців за виробничий травматизм робітників.

По суті трудове і соціальне законодавство як складові французької правової системи беруть свій початок лише в XX ст. Розвиток трудового і соціального права безпосередньо пов'язаний з рівнем організованості та свідомості робітничого руху, з рівнем розвитку державних механізмів регулювання соціальних відносин, з готовністю самих підприємців і робітників, а також і суспільства в цілому до пошуку і використання соціальних компромісів.

Помітною віхою в створенні правових засад регулювання трудових конфліктів і умов праці став прийнятий у 1910 р. спеціальний Трудовий кодекс. Але становлення сучасної правової системи трудового і соціального регулювання пов'язане з післявоєнним періодом і останніми десятиліттями XX ст.

Важливим рубежем у формуванні сучасного трудового і соціального права стала Конституція Четвертої республіки (1946 р.). Преамбула до цієї Конституції становила чинну хартію праці. Тут не тільки визнавалося право трудящих на працю, на створення профспілок, на страйк тощо, а й передбачалася державна програма соціальної підтримки матерів, дітей, інвалідів, престарілих, безробітних тощо.

Конституція 1958 р. не містила яких-небудь нових положень про працю і соціальну політику. Але, як відомо, вона зберегла преамбулу Конституції 1946 р. як чинний правовий документ.

Звідси виводилися і зобов'язання уряду П'ятої республіки у питаннях праці і соціального забезпечення.

Відповідно до Конституції 1958 р. закони визначають лише фундаментальні принципи трудового права. Питання, що не належать до сфери законодавчого регулювання праці, вирішуються в регламентарному і адміністративному порядку. Отже, Конституція залишила парламенту право розробляти загальні принципи трудового права, тоді як реалізація цих принципів надавалася уряду.

Найважливішим джерелом трудового права Франції є Трудовий кодекс, що діє на сьогодні у редакції 1973 р. з поправками 1981—1982 рр. Цей Кодекс являє собою інкорпорацію численних законодавчих актів, пов'язаних з регулюванням трудових правовідносин, що були прийняті у різний час парламентом і урядом.

Додатковим джерелом трудового права виступає і поточне законодавство. Зокрема, декрети міністра праці (соціальних справ), пов'язані з регулюванням дії колективних договорів, закріплюють правила з техніки безпеки і виробничої санітарії тощо.

Трудовий кодекс зазнав у XX ст. великих змін. Спочатку він поширювався лише на промислових робітників, які вимагали особливого правового захисту. Нині його дія поширюється на всіх осіб найманої праці, як простих робітників, так і представників управлінської еліти.

Трудовий кодекс і законодавство останніх десятиліть, що відбили тенденцію до демократизації і розширення соціальної політики держави, регулюють широке коло відносин.

По-перше, у них регламентується сама організація роботи державних органів у сфері трудових відносин (Трудова інспекція тощо).

По-друге, встановлюються норми, пов'язані з трудовим договором як основним правовим документом, що регулює відносини між роботодавцем і працівником. Передбачається регламентація заробітної плати і трудових спорів, які вирішуються спеціальними судами.

По-третє, Трудовий кодекс регулює колективні трудові відносини, а також створення і діяльність професійних об'єднань працівників і роботодавців.

Законодавство 1981—1982 рр., що відбило посилення позицій лівих демократичних сил, розширило права комітетів підприємств на участь в управлінні. Вони одержали можливість впливати на фінансові справи, на планування, на розвиток умов праці і соціальної політики в межах окремих підприємств.

Трудовий кодекс 1973 р. має загальнонормативний характер. У той же час у ньому є спеціальний розділ, що встановлює особливі умови праці залежно від галузі і професії. Так, виділені норми, що регламентують працю шахтарів, моряків торговельного флоту, торгових агентів, акторів, домашніх робітників.

У Франції на працівників приватних і державних підприємств поширюються за загальним правилом одні й ті самі норми трудового права. Це не виключає і спеціальних норм, що видаються для регулювання праці на націоналізованих підприємствах.

У післявоєнний період значні демократичні зміни відбулися й у сфері соціального права, в основі якого лежить Кодекс соціального страхування 1956 р. з наступними доповненнями.

Кодекс соціального страхування по суті містить дві групи норм, що становлять у цілому соціальне право: це, по-перше право соціального забезпечення, а по-друге, право сім'ї і соціальної допомоги.

Перша група норм установлює пенсії і допомогу в зв'язку з травматизмом, хворобою, вагітністю, інвалідністю, старістю, втратою годувальника, безробіттям. Ця система норм гарантує усе більш широкому колу осіб захист на випадок так званого «соціального ризику». Розміри пенсій і соціальних виплат регулярно (двічі на рік) індексуються відповідно до змін середньої заробітної плати.

Система державного соціального страхування у Франції грунтується на внесках підприємців і самих працівників, а також на коштах, які виділяються державою.

Право соціальної допомоги передбачає підтримку тих категорій осіб, які опинилися в нужді, бідності чи злиднях. Це покинуті діти, престарілі або особи, позбавлені джерел існування, особи і сім'ї, що піддаються небезпеці, біженці. Якщо право соціального забезпечення грунтується на державній системі страхування, то соціальна допомога виступає як державна добродійність.

5. Розвиток кримінального права і процесу в XIX—XX ст.

У Франції, на відміну від Англії, законодавство періоду революції внесло радикальні зміни до кримінального права і перебудувало його відповідно до нових уявлень про злочини і покарання. Як уже зазначалося вище, прийнятий у революційній обстановці КК Франції 1791 р. виявився недовгочасним.

Стрункого і закінченого вигляду кримінально-правова програма нового часу (класична школа кримінальною права) дістала у французькому Кримінальному кодексі 1810 p., розробленому за Наполеона І. Хоча Кодекс деякою мірою являв собою крок назад порівняно із законодавством епохи революції, у цілому він був прогресивним для свого часу документом. У ньому проводилася ідея рівності осіб перед кримінальним законом, були визначені чіткі критерії злочину, окреслювалося коло покарань тощо.

Структура КК 1810 p., хоча й була більш складною, у принципі наслідувала структуру КК 1791 р. Короткі вступні положення, а також перша і друга книги були присвячені загальним питанням покарань, їх видам, кримінальній відповідальності. Вони становили своєрідну загальну частину Кодексу, у якій викладалися основні поняття і принципи кримінального права. У третій і четвертій книгах містився конкретний перелік злочинних діянь і визначалися в кожному окремому випадку вид і міра покарання (особлива частина).

У КК 1810 р. відповідно до ідей класичної школи кримінального права особливо підкреслювалося, що злочинами є діяння, заборонені законом (ст. 1), що кримінальний закон не має зворотної сили (ст. 4). У Кодексі йшлося про відповідальність співучасників злочину, передбачалося звільнення від відповідальності осіб, які діють у стані безумства чи під примусом.

Не були визначені форми вини, нічого не говорилося про давність, про сукупність злочинів. У КК згадувався замах, але він повністю прирівнювався до закінченого злочину, якщо злочинне діяння переривалося не з волі того, хто чинив замах.

КК 1810 р. запровадив тричленну класифікацію злочинних діянь, які залежно від характеру покарання поділялися на три групи. До першої належали найбільш тяжкі злочинні діяння — злочини (crimes), що каралися болісними чи ганебними для злочинця покараннями. Другу групу становили проступки (delicts), які каралися виправними заходами. Для третьої групи — поліцейських правопорушень (contraventions) — були передбачені покарання поліцейського характеру.

У Кодексі чітко окреслювалося коло можливих кримінальних санкцій, закріплювалася відмова від ряду жорстоких покарань середньовічної епохи. Але у сфері покарань КК 1810 р. робив крок назад порівняно з КК 1791 р. У ньому відновлювалися довічна каторга, смертна кара з попереднім відсіканням руки, депортація до колонії. Як додаткове покарання передбачалося також таврування.

Виправними покараннями, за термінологією Кодексу (ст. 9), могли бути: тюремне ув'язнення у виправній установі, тимчасове позбавлення деяких політичних, громадянських і сімейних прав, а також штраф.

У розділі про злочини і проступки проти приватних осіб більше половини статей були присвячені охороні власності. Суворо каралися крадіжки, що у багатьох випадках мали наслідком каторжні роботи, іноді — довічні. Кодекс забороняв коаліції і страйки робітників, запроваджував кримінальну репресію проти убогих і бродяг, які не мали певного місця проживання і засобів до існування.

В особливій частині КК 1810 р. перше місце посідали злочини проти публічних інтересів. Поряд зі статтями, що говорять про зраду, шпигунство, посягання на зовнішню безпеку французької держави, містилися і специфічні статті, що карали за замахи на особу імператора і членів його сім'ї, за спроби повалення або зміни існуючого ладу.

Промовці та особи, які розклеюють афіші з метою заклику громадян до скоєння злочинів проти внутрішньої і зовнішньої безпеки держави, розглядалися як винні в злочинах і змовах.

Близький за духом до КК 1810 р. і Кримінально-процесуальний кодекс (КПК), який був прийнятий у 1808 р. і підбивав підсумки післяреволюційних перетворень в галузі кримінального процесу. КПК запровадив у Франції так званий змішаний процес. У період досудового розслідування справи зберігалося таємне і письмове провадження, яке сягало ще дореволюційного процесу. Ведення слідства здійснювалося особливими слідчими суддями, повноваження яких відповідно до КПК були дуже широкі, а наступне законодавство (наприклад, закон 1856 р.) ще більше їх розширило. Слідчий суддя міг видати наказ про явку обвинуваченого на слідство, про його примусовий привід або арешт; він допитував обвинуваченого, свідків, здійснював огляд місця злочину та інші слідчі дії.

Заключна частина процесу — судовий розгляд кримінальних справ — будувалася на принципах гласності, усності і змагальності. КПК передбачав розмежування слідства й обвинувачення. Останнє на суді підтримував не слідчий суддя, а прокурор. Після виступу на суді прокурора слово мав адвокат. У разі наступної репліки прокурора адвокат мав право на відповідь. КПК підтвердив запроваджений ще в роки революції (під впливом англійської судової системи) суд присяжних, котрі виносили вердикт про винність чи невинуватість обвинуваченого. Але

КПК Франції не вимагав одноголосності присжних, вердикт міг бути винесений простою більшістю (закон 1845 р. передбачав кваліфіковану більшість у 8 голосів з 12).

Відповідно до КПК головуючий у судовому засіданні суддя одержав можливість тиску на присяжних. Перед винесенням вердикту він звертався до присяжних з промовою, у якій резюмував справу, фіксував основні докази, формулював питання, на які повинні були дати відповідь присяжні. Напутнє резюме нерідко виливалося в обвинувальну промову, воно було скасоване в 1881 р.

Протягом усього XIX ст. КК і КПК активно використовувалися урядами, які змінювали один одного, для підтримання необхідного публічного порядку. Правлячі кола Франції неодноразово вдавалися до використання не тільки судових, а й поза-судових методів розправи у випадках виникнення гострих політичних ситуацій.

У 1881 р. спеціальним законом про пресу встановлювалася кримінальна відповідальність за широке коло злочинів і протупків, «вчинюваних за допомогою преси». У законі передбачалися покарання для осіб, які використовують пресу для «публічної образи» посадових осіб, «образи моральності», підбурювання до невиконання військових обов'язків тощо.

У липні 1894 р. у зв'язку з убивством президента Карно був прийнятий закон, що особливо карав «анархічну пропаганду», якщо вона спрямована на скоєння злочинів. Але поступовий розвиток і зміцнення демократичних засад у французькому суспільстві привели до певної лібералізації кримінально-правових інститутів. Так, у різний час у Франції були прийняті закони, які скасовували явно антидемократичні положення КК 1810 р. У 1832 р. були скасовані таврування і відсікання руки, у 1848 р. — смертна кара за політичні злочини.

У період Другої імперії також здійснювалася лібералізація в галузі кримінальної політики, що дістала вияв в ослабленні санкцій стосовно цілого ряду злочинів і осіб, які не становили серйозної соціальної небезпеки.

У 1885 р. спеціальним законом було запроваджене умовне звільнення, що застосовувалося до осіб, які відбули не менше половини строку ув'язнення (для рецидивістів — дві третини строку). Для умовного звільнення було потрібно, щоб адміністрація місця ув'язнення засвідчила «хорошу поведінку» ув'язненого, а також можливість його «чесного існування» після виходу з тюрми. Однак умовне звільнення не застосову­валося до осіб, засуджених до депортації, до каторги в колоніях, до довічного ув'язнення.

У першій половині XX ст., особливо при несталих урядах Третьої республіки, здійснення серйозних кримінально-правових реформ натикалося на політичні труднощі. Зміни в КК стосувалися головним чином приватних питань (обман під час проведення різних державних іспитів і конкурсів, зловживання в казино, проституція, руйнування історичних пам'яток тощо).

В другій половині XX ст. необхідність посилення боротьби зі злочинністю, що набувала нових форм (тероризм, екологічні злочини), вимагала істотних змін у самому кримінальному законодавстві, яке майже за два століття дії наполеонівського КК серйозно застаріло.

Найбільш сприятливі умови для проведення радикальних кримінально-правових реформ склалися за П'ятої республіки, коли формування правової держави зробило необхідною більш ефективну і цілеспрямовану боротьбу зі злочинністю.

Вже в 60—70-х роках була переглянута значна частина тексту КК 1810 р., що привело до декриміналізації деяких злочинів або до застосування санкцій, які обмежують можливість скоєння нових злочинів (заборона займатися певним видом діяльності, конфіскація автомобіля тощо).

У 1981 р. в результаті тривалої боротьби демократичних сил з переліку кримінальних покарань була виключена смертна кара. Водночас для забезпечення ефективної боротьби з найбільш небезпечними діяннями була здійснена криміналізація тероризму, порушень у сфері навколишнього природного середовища, безпеки праці.

Істотної лібералізації зазнала сама система виконання покарань (зменшення сфери застосування позбавлення волі, створення режиму «напівволі», особливо при короткостроковому ув'язненні), коли утримання засудженого в місцях ув'язнення поєднується з перебуванням його в домашніх умовах.

У липні 1992 р. результатом попереднього широкого реформування кримінального права стало прийняття нового КК Франції, що набрав чинності в 1994 р. і повністю замінив КК 1810 р.

Новий Кодекс істотно відрізняється від попереднього як за своєю структурою (він складається з чотирьох взаємопов'язаних, але самостійних законів), так і за своїми основними принципами, які передбачають посилення боротьби із соціально небезпечними злочинами, але зберігають в цілому демократичну і гуманістичну спрямованість.

Радикального перегляду зазнали загальні положення про кримінальну відповідальність, що увібрали в себе новели, внесені до кримінального права Франції в попередні десятиліття.

Так, новим для КК Франції 1994 р. є включення до його тексту на основі узагальнення попередньої законодавчої практики норм, які передбачають кримінальну відповідальність юридичних осіб. Причому до неї можуть бути притягнені не тільки підприємницькі та подібні до них об'єднання, а й територіальні одиниці.

У третьому розділі загальних положень, присвячених покаранням, знайшов відображення великий досвід кримінальної, у тому числі пенітенціарної, політики французької держави в XX ст. Перелік покарань за вчинення злочинів у новому КК досить простий і короткий. У зв'язку зі скасуванням смертної кари найвищою мірою покарання стає довічне позбавлення волі.

До покарань за злочини належить також ув'язнення на тривалий термін (до 30 років, до 20 років тощо), але тривалість строкового тюремного ув'язнення не може бути менше 5 років.

Покарання у вигляді позбавлення волі не виключає можливості призначення і додаткових покарань (штраф, обмеження правоздатності, конфіскація якого-небудь предмета, закриття незаконної установи тощо).

Перелік виправних покарань, призначуваних за скоєння кримінального делікту, більш широкий. Для фізичних осіб може бути призначене тюремне ув'язнення за шкалою, де максимальна тривалість — не більше 10 років, а мінімальна — не менше 6 місяців. Крім того, передбачаються такі виправні покарання, як штраф, неоплачувана робота в суспільних інтересах, позбавлення або обмеження деяких прав, прямо встановлених статтею 131-6 (позбавлення прав водія, конфіскація зброї, позбавлення дозволу на полювання тощо).

Особливо детально регламентуються і покарання за проступки (порушення). Настільки ж грунтовно і з гуманістичних, а не з каральних позицій розроблений сам порядок відбування покарань, можливої відстрочки виконання вироку, припинення покарання і ліквідації правових наслідків засудження. Особа засудженого ставиться під захист загальних демократичних конституційних принципів.

Так, наприклад, згідно зі ст. 131-23 призначувана судом неоплачувана робота в суспільних інтересах «підпорядкована приписам закону і підзаконних актів, що стосуються роботи в нічний час, гігієни, заходів безпеки, а також праці жінок і молодих працівників».

Особливу увагу новий КК приділяє індивідуалізації покарань, зокрема їх виконанню частинами і відстрочки виконання вироку. Це не перешкоджає вжиттю більш жорстких заходів до осіб, які повторно скоюють злочин.

Зміна в другій половині XX ст. шкали суспільних цінностей, нова структура самих злочинних діянь привели до істотних змін в особливій частині КК Франції. Якщо в XIX ст. кримінально-правова репресія мала своєю метою насамперед захист публічних державних інтересів, то тепер на перше місце (друга книга) висуваються злочини і проступки проти особи.

Новий КК додержує загальнолюдських, гуманістичних і демократичних принципів, насамперед Загальної декларації прав людини і Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Ця книга починається з викладу злочинів проти людства і уперше включила в себе визначення й осуд таких особливо небезпечних дій проти людства, як геноцид (ст. 211-1).

З геноцидом тісно пов'язані й інші злочини, спрямовані проти людства. Це депортація, обернення в рабство, масові чи систематичні страти без суду, викрадення людей, катування або акти жорстокості, що вчинюються з політичних, філософських, расових чи релігійних мотивів тощо.

Особи, винні в зазначених вище злочинах, можуть каратися довічним ув'язненням. Кримінально відповідальними за злочини проти людства можуть бути визнані і юридичні особи.

Центральне місце в другій книзі посідає також розділ, присвячений посяганням на особу. На першому місці тут стоїть умисне позбавлення життя людини, яке розглядається як умисне вбивство (ст. 221-1). Особливо виділяються і караються довічним ув'язненням умисні убивства, що передують іншому злочину, убивства неповнолітніх, родичів по висхідній лінії, осіб, що перебувають в особливо безпорадному стані.

Докладно розробляються норми стосовно посягань на фізичну чи психічну недоторканність особи. Так, наприклад, застосування щодо якої-небудь особи катувань або актів жорстокості карається 15 роками ув'язнення.

В умовах глибокої моральної кризи суспільства КК передбачив ряд посягань, пов'язаних із сексуальною агресією, насамперед із зґвалтуванням, які залежно від обставин скоєння цих злочинів можуть каратися різними строками, аж до довічного ув'язнення.

У КК посилено покарання фізичних і юридичних осіб за злочини, пов'язані з незаконною торгівлею наркотичними за­собами, що становлять особливу небезпеку і набули поширення у сучасному французькому суспільстві.

Дуже симптоматичне включення до Кодексу спеціального відділу, присвяченого проведенню експериментів на людях. Так, згідно зі ст. 223-8 проведення або організація біомедичних дослідів на людині без її згоди карається трьома роками тюремного ув'язнення і штрафом у 300 тис. франків.

Ще більш суворим покаранням (п'ять років тюремного ув'язнення) карається переривання вагітності без згоди заінтересованої особи. Водночас у Кодексі передбачається покарання для жінки, яка «здійснює переривання вагітності в себе самої» (два місяці тюремного ув'язнення і штраф у 25 тис. франків).

Способи захисту особи від різних посягань у новому Кодексі дуже різноманітні і юридично ретельно опрацьовані. Це і покарання за доведення до самогубства, за викрадення і незаконне утримання людей, зокрема як заручників, що стало типовим для останніх десятиліть, і за різні види посягань на достоїнство особи, звідництво.

Новою формою захисту особи є охорона від посягань на приватне життя. У Кодексі наводяться найрізноманітніші види забороненого умисного посягання на інтимність приватного життя іншої особи. Ці посягання можуть здійснюватися в різних формах, у тому числі шляхом перехоплювання, записування або передачі без згоди автора слів, вимовлених у приватному порядку чи конфіденційно; шляхом фіксування, запису або передачі зображення якої-небудь особи, яка перебуває в приватному місці, без її згоди; шляхом використання засобів спостереження за розмовами на відстані тощо.

Третя книга присвячена злочинам і проступкам проти власності. Тут особливу увагу законодавець приділяє боротьбі з крадіжками та іншими видами розкрадання чужого майна, вимагательством, шантажем, шахрайством та іншими аналогічними злочинами. Лише в останній, четвертій книзі йдеться про злочини і проступки проти нації, держави і громадського порядку. Ця книга починається з розділу про посягання на основні інтереси нації. Під такими розуміються (ст. 410-1) незалежність нації, недоторканність її території, безпека, республіканська форма її інститутів.

Поряд з такими традиційними злочинами, як зрада і шпигунство, передбачаються й інші посягання на інститути Республіки.

Спеціальний розділ у цій книзі присвячений боротьбі з тероризмом як одним з найнебезпечніших злочинних явищ кінця

XX ст. У Кодексі особливо вирізняється угон літального апарата або іншого транспортного засобу. Передбачається посилення відповідальності за вчинення терористичних актів.

До нового Кодексу включені спеціальні статті, спрямовані на боротьбу з корупцією, наприклад, з порушенням посадовою особою обов'язку чесності, зокрема, стягування ним не належних йому сум під виглядом передбачених законом, незаконне одержання вигод тощо.

У Кодексі є серія статей, спрямованих на покладення краю економічним злочинам.

Дуже характерним є заключний, п'ятий розділ, спеціально присвячений злочинним угрупованням. Сама лише участь у злочинному угрупованні карається позбавленням волі на 10 років і штрафом у 1 млн франків.

Отже, особлива частина нового КК Франції відрізняється від КК Наполеона новою градацією охоронюваних у ньому суспільних цінностей, а також посиленням захисту особи, суспільства і держави від нових видів злочинності.

6. Кримінально-процесуальне законодавство

Кримінальне-процесуальне законодавство Франції в XX ст. також зазнало значних змін. У 1958 р. був прийнятий новий КПК, що поклав початок перегляду всієї наполеонівської кодифікації. КПК 1958 р., а також деякі закони 1970 і 1972 рр. значно демократизували процес, посилили гарантії індивідуальних прав громадян, спростили судочинство, упорядкували діяльність слідчих органів, суду і присяжних.

Закони, прийняті урядом лівого блоку в 80-ті роки, закріпили у кримінально-процесуальному законодавстві прогресивні зміни. Так, закони 1981—1983 рр. зміцнили безпеку і гарантії особистих прав і свобод, зокрема передбачили процедуру, застосовувану до адвоката, який припустився грубої професійної помилки.

Порушення кримінальної справи за КПК 1958 р. здійснюється прокуратурою, що зазвичай спирається на дані поліцейського дізнання. Поліцейські збирають і закріплюють докази, розшукують осіб, винних у порушенні закону.

Сам же кримінальний процес має три стадії: попереднє слідство, судовий розгляд, виконавче провадження.

Особливу стадію становить процедура оскарження в апеляційному чи касаційному порядку.

Значення попереднього слідства у французькому кримінальному процесі надзвичайно велике. Але воно є обов'язковим ли ше у справах про злочини. Воно також може проводитися у справах про проступки і тільки в деяких випадках (на вимогу прокурора) — у справах про правопорушення.

Звичайно ж у справах про правопорушення проходить тільки поліцейське дізнання. Попереднє слідство проводиться негласно слідчими суддями у змагальній і письмовій формі. Прокурор виконує функцію контролю над слідством.

По закінченні слідства і збору необхідних доказів слідчий суддя передає матеріали справи прокурору Республіки. Останній, у разі згоди з висновками слідчого судді, повертає йому справу. Потім слідчий судця або виносить постанову про припинення справи, або направляє її до відповідної судової інстанції.

Якщо суддя знаходить у справі склад злочину, то він направляє справу на розгляд обвинувальної камери. Обвинувальна камера знаходиться при апеляційному суді і є своєрідним слідчим органом другої інстанції. Вона може винести постанову про додаткове розслідування або про закінчення слідства.

Рішення можуть бути двох видів: припинення кримінального переслідування або віддання обвинуваченого до суду. Це може бути: поліцейський трибунал, виправний трибунал або суд присяжних.

Обвинувачений переводиться до арештного будинку за місцем засідання при судовій інстанції. Якщо обвинувачений не затриманий, справа розглядається заочно. Обвинувачений вивчає матеріали справи, має право вибрати захисника.

У судовому розгляді беруть участь обидві сторони. Процес у суді усний, гласний, змагальний.

Після оголошення обвинувального вироку засуджений під конвоєм доставляється до арештного будинку, де він перебуває до винесення рішення по апеляції або касаційній скарзі.

Вирок може бути виправдувальним, про зняття обвинувачення чи про звільнення від кримінальної відповідальності, і про засудження. У разі засудження виконання вироку може бути відстрочене з наданням або без надання випробувального терміну.

Вирок набирає законної сили після спливу строку, встановленого для оскарження. Він підлягає виконанню всіма державними органами і може бути переглянутий лише в тому випадку, якщо в ньому виявиться фактична помилка або з'являться нововиявлені обставини.