Тема 18. Веймарська республіка в Німеччині

1. Крах кайзерівської Німецької імперії.

2. Встановлення революційних органів влади.

3. Веймарська Конституція 1919 р.

4. Політичний режим Веймарської республіки.

5. Встановлення режиму фашистської диктатури.

5.1. Механізм фашистської диктатури.

5.2. Державне регулювання економіки у фашистській Німеччині.

5.3. Армія.

6. Повоєнний розвиток Німеччини.

1. Крах кайзерівської Німецької імперії

Виникнення Веймарської республіки безпосередньо пов'язане з тією екстремальною ситуацією, що склалася наприкінці Першої світової війни і Листопадової революції 1918 р. в Німеччині.

У ряді революційних подій, що відбулися у Європі після Жовтневої революції в Росії, Листопадова буржуазно-демократична революція 1918 р. займає особливе місце. Німецька революція мала масовий, народний характер. У ній брали участь майже всі соціальні прошарки Німеччини. Це був потужний вибух народного обурення проти самої війни і тих реакційно-мілітаристських сил, які розв'язали і продовжували її до повної поразки німецької армії. Війна приносила все нові біди німецькому народу: 2,5 млн вбитих, сотні тисяч зниклих безвісти, 4,5 млн поранених і інвалідів, розруха в промисловості, скорочення посівних площ, зменшення врожаїв, голод, який став наслідком економічної блокади. Озлоблення проти уряду було всенародним. Верхи вже не могли управляти країною по-старому. Між німецьким народом і правлячою елітою, яка повністю дискредитувала себе, утворилася прірва.

З наближенням восени 1918 р. повної військової і політичної поразки в Німеччині надзвичайно загострилися соціальні протиріччя, властиві кайзерівській імперії, у якій бурхливий розвиток капіталізму поєднувався із збереженням напівфеодального землеволодіння на селі, напівабсолютистський режим — з усталеними формами буржуазного парламентаризму, федералізм — з домінуванням реакційної Пруссії. Протиріччя між працею і капіталом перепліталися з протиріччями між юнкерством і буржуазією, між широкими народними масами і мілітаристськими правлячими колами.

Інша відмітна риса Листопадової революції була пов'язана з тим, що вона відбувалася під безпосереднім впливом Жовтневої революції в Росії і, крім того, за прямої ідеологічної і організаційної підтримки керівництва російської більшовицької партії її ліворадикального крила. Під впливом Жовтневої рево­люції в 1918 р. у Німеччині усе наполегливіше почали лунати гасла соціалістичної революції, «соціалізації власності", націоналізації банків, шахт, великого землеволодіння, переходу усієї влади до робітничих і солдатських Рад.

Ліворадикальні сили пов'язували майбутнє Німеччини з ліквідацією буржуазних порядків. Ці гасла, однак, не поділяли не тільки більшість німецького народу, а й більшість робітничого класу, яка перебувала під стійким впливом реформістської со-ціал-демократичної ідеології.

Комуністична пробільшовицька партія Німеччини, яка сформувалася в грудні 1918 р. на основі «Союзу Спартака», не мала скільки-небудь значної соціальної бази. Вона не змогла запропонувати робітникам, середнім прошаркам, селянству власної широкої демократичної програми виходу з тяжкої соціальної кризи.

Домінуючі вимоги і гасла Листопадової революції: припинення війни, ліквідація монархії, створення демократичної парламентської республіки, усунення політичного панування мілітаристських сил юнкерства і войовничих кіл великої буржуазії, ліквідація напівфеодального юнкерсько-поміщицького землеволодіння, закріплення соціальних прав трудящих — не виходили за буржуазно-демократичні межі.

Революція в Німеччині не була одноразовою подією. їй передувала хвиля політичних страйків і демонстрацій улітку

1918 р. з вимогою миру, демократії і поліпшення життєвих умов німецького народу, початком було повстання моряків у Кілі 4 листопада 1918 р., у ході якого і були створені перші робітничі і солдатські Ради. Потім революція, з тією чи іншою мірою інтенсивності, почала поширюватися по всій країні. Але вже в січні 1919 р. контрреволюція, спираючись на збережений кайзерівський державний апарат, генералітет, офіцерство старої армії, на створювані по всій країні добровольчі загони, до яких широко залучалися представники середніх прошарків і селянства, які не поділяли ліворадикальних вимог повстанців, перейшла до її збройного придушення. Виступ робітників у Берліні був жорстоко придушений, розгромлений штаб німецьких комуністів, по-звірячому убиті засновники Комуністичної партії Німеччини К. Лібкнехт і Р. Люксембург.

Локальні революційні виступи тривали аж до 1921 р., але вони мали розрізнений характер. їхньою своєрідною кульмінацією стало встановлення пролетарської влади в Баварії. У квітні

1919 р. тут була проголошена Радянська республіка, обраний

Комітет дії з 15 чоловік на чолі з комуністами, створені комісії для проведення революційних перетворень в економіці, розпочата націоналізація банків, створені Червона гвардія і Червона армія. Падіння республіки відбулося на початку травня, вона не проіснувала й одного місяця. До цього часу в Німеччині були придушені останні революційні вогнища.

Головними завоюваннями революції були вихід Німеччини з війни, крах кайзерівської імперії Гогенцоллернів, а разом з нею і ліквідація ще двох десятків німецьких напівабсолютистських монархій, встановлення демократичної форми правління, парламентської Веймарської республіки, закріплення широкого переліку політичних та соціальних прав і свобод німецького народу, загального виборчого права, свободи слова, зборів, об'єднань, 8-годинного робочого дня, права на організацію профспілок, колективний договір, скасування реакційних законів про кабальні форми експлуатації селян (законів челяді), ліквідація великого феодального землеволодіння та ін. Через ряд об'єктивних і суб'єктивних факторів масового німецького консерватизму, наявність могутніх сил реакції Листопадова революція в Німеччині не знищила живильних коренів німецького мілітаризму, не провела кардинальної чистки його головного носія — кайзерівського бюрократичного державного апарату.

2. Встановлення революційних органів влади

Радянська форма революційної влади встановилася в ході Листопадової революції 1918 р. під прямим впливом Жовтневої революції 1917 р. Корінна відмінність німецьких робітничих і солдатських Рад від російських Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів полягала в тому, що керовані соціал-демократами німецькі Ради не пішли на пряму конфронтацію з німецькою ліберальною буржуазією, яка брала участь у революції, і не ставили своїм завданням знищення капіталістичної системи.

У ході створення нових органів революційної влади вже в листопаді 1918 р. лідируючі позиції серед повсюдно виникаючих робітничих і солдатських Рад Німеччини (а подекуди і селянських Рад) посіли Ради Великого Берліна й обраний ними Центральний комітет, з ініціативи якого була створена Рада Народних Уповноважених (РНУ), яка взяла на себе функції тимчасового «політичного кабінету». її очолили соціал-демократи Ф. Еберт і Г. Гаазе.

РНУ розпустила обидві палати прусського ландтагу, але залишила на посаді старих статс-секретарів як «міністрів-фахів­ців», штабний генералітет з його контрольними функціями над збройними силами, чиновництво. Наприкінці листопад 1918 р. ініціативи РНУ в Берліні була скликана Конференція, у якій брали участь представники революційних урядів німецьких держав, з метою вирішення питання про Установчі збори, визначення основ майбутньої конституції Німеччини, а також встановлення порядків перехідного періоду у «взаємовідносинах окремих держав». До скликання Установчих зборів мав діяти і бундесрат з контрольними функціями над урядами земель.

У грудні 1918 р. відбувся Всенімецький з'їзд представників робітничих і солдатських Рад, на якому була прийнята резолюція про скликання Установчих національних зборів і про передачу надалі всієї повноти законодавчої і виконавчої влади РНУ «до остаточного вирішення Національними зборами майбутнього державного устрою». З'їзд обрав Центральну раду, якій формально надавалося право контролювати революційний уряд, але фактично вона не мала дійових і довгострокових повноважень; 19 січня 1919 р. були проведені вибори до Національних зборів.

У виборах взяли участь ЗО млн виборців, які віддали майже порівну свої голоси представникам буржуазних і робітничих партій. 54,4% мандатів одержали Німецька національна народна партія, Німецька демократична партія і Християнсько-демократична народна партія (Центр), 45,5% — соціал-демократи (включаючи Незалежних соціал-демократів, які раніше відокремилися від Соціал-демократичної партії). У лютому 1919 р. Національні збори розпочали свою роботу як вищий легітимний представницький орган державної влади, повноваження якого були підтверджені Центральною радою робітничих і солдатських Рад.

Одним з перших законів Національних зборів став Закон від 10 лютого 1919 р. «Про тимчасову імперську владу», що закріпив право й обов'язок Національних (установчих) зборів створити нову німецьку конституцію з парламентсько-республіканським устроєм, на чолі з обраними на основі загального виборчого права Національними зборами. Главою держави мав стати президент, главою уряду — міністр-президент із правом контрасигнації постанов президента, відповідальний перед Національними зборами, Договори про об'єднання в «Союз народів» німецьких держав мали схвалюватися Національними зборами і створеним раніше Комітетом німецьких держав, що і зайняв місце бундесрату, але зі значно меншим обсягом повноважень.

За ним закріплювалося право «сприяння» Національним зборам у законодавчому процесі. 11 лютого Національні збори обрали Еберта президентом республіки, 13 лютого Шейдеман сформував конституційний уряд, до якого поряд із соціал-демократами увійшли представники Німецької демократичної партії і Християнсько-демократичної народної партії (Центр).

На початку березня 1919 р. був прийнятий «перехідний закон» щодо правонаступництва Республіки, який встановив, що всі приписи, видані кайзерівською імперією, визнаються чинними, оскільки вони не суперечать тимчасовому імперському і перехідному закону. Негайно розпочалася робота з підготовки конституції, яка повинна була закріпити завоювання революції, і на основі її компромісних положень зміцнити політичну стабільність у країні.

3. Веймарська Конституція 1919 р.

Конституція 1919 р., яка увійшла в історію під назвою Веймарської (за місцем її прийняття), стала однією з найдемократичніших конституцій, відомих на цей час буржуазним країнам. Вона розроблялася в умовах, коли революція в Німеччині ще не була придушена, що дістало вияв у демократичному, суто компромісному змісті її положень, у закликах до «громадянського миру», «співробітництва всіх класів», до «свободи» і «справедливості».

Зміст Конституції був обумовлений не тільки зіткненням інтересів і компромісами різних соціально-політичних сил у Національних зборах, а й тими кардинальними соціальними і політичними змінами, що відбулися в Німеччині в переломний період її історії — з листопада 1918 р. по червень 1919 р. Перший важливий крок на шляху політичного компромісу був зроблений ще 15 грудня 1918 р., коли Гуго Прейс, професор публічного права в Берлінській торговельній школі, відомий ще кайзерівській Німеччині як «найлівіший державознавець» і видатний діяч Національно-ліберальної партії, одержав призначення на посаду Державного секретаря Міністерства внутрішніх справ разом із пропозицією скласти проект нової конституції. Проект конституції був складений протягом кількох днів на основі розробленого ним раніше за власною ініціативою проекту і після доопрацювання, у якому брав участь як представник уряду М. Вебер, був переданий до РНУ під назвою «Проект майбутньої конституції (загальна частина)». Складаючись усього з 68 статей, «попередній проект» конституції містив три роз­діли: «Імперія і вільні німецькі держави», «Рейхстаг», «Імперський президент та імперський уряд». У ньому конструювалася модель парламентської республіки з двома центрами державної влади, які взаємодіяли і стримували один одного: рейхстагом і президентом. Основні права і свободи не були докладно описані в проекті і були представлені лише статтями про свободу совісті, про рівність усіх німців перед законом і про захист національних меншин. Укладач прагнув уникнути тривалих дебатів з цього приводу в Національних зборах, здатних «поховати» сам проект, як це було у Франкфурті-на-Майні в 1848 р.

Найважливішим нововведенням проекту стала глибока реорганізація федеральної форми державного устрою, в основу якої була покладена ідея єдиної держави, що складається з 16 рівноправних, з рівною чисельністю в 2 млн мешканців, земель (областей).

У січні 1919 р. проект конституції був переданий до РНУ, члени якої, зокрема Еберт, зажадали більшого виявлення його демократичного характеру за рахунок насамперед включення широкого переліку прав і свобод.

Результатом наступної піврічної роботи над проектом конституції (включаючи дебати в Національних зборах) став новий його варіант, що складався з двох частин: «Побудова і завдання імперії» і «Основні права й обов'язки німців». Відхід від традиційної структури європейських конституцій, в яких спочатку наводився перелік прав і свобод, не був випадковим. Г. Прейс та його колеги по конституційному комітету вважали, що «спочатку повинна бути держава, яка могла б захистити основні права».

Конституція була прийнята Національними зборами в липні 1919 р. Принципово нові правові концепції порівняно з Конституцією 1871 р. дістали вияв і в її преамбулі. Це — принцип «народної єдності» і «народного суверенітету» («суверенітету єдиного німецького народу», котрий, як записано в преамбулі, «дав собі цю Конституцію»), а також принципи «свободи» і «соціальної справедливості». Проголошенням «народного суверенітету» руйнувалася династійна традиція державної влади, оскільки її носіями ставали виборні на основі загального виборчого права рейхстаг і президент.

Німецька імперія проголошувалася республікою з федеративною формою державного устрою, яка мала вельми специфічний характер. Веймарська Конституція відкидала формулу старої Конституції 1871 р. «про союз династій», яка сприяла роздробленості, засиллю юнкерства на місцях, виявляючи явну схильність до унітаризму. Колишні «союзні держави» одержали назву земель, а своєрідна верхня палата імперського парламенту була названа не бундесратом (Союзною радою), а рейхсратом (Імперською радою).

Землі мали свої законодавчі органи — ландтаги і свої конституції, які мали закріпити згідно зі ст. 17 Веймарської Конституції, республіканську форму правління і загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні. Безпосередньо імперською Конституцією визначався і правовий статус членів ландтагів (статті 36—39).

Права земель були значно обмежені в галузі законодавства й у фінансовій сфері. У статтях 6—12 Конституції передбачався складний порядок розподілу законодавчих прав між імперією і землями, заснований на головному принципі — імперське право має перевагу перед правом земель (ст. 15).

Деякі сфери суспільного життя — зовнішні відносини, громадянство, митна, поштова і телеграфна справа, оборона та ін. — регулювалися виключно законодавством імперії (ст. 6). Цивільне, кримінальне право, судочинство, преса, об'єднання, збори, торгівля, промисловість, гірнича справа тощо — були віднесені переважно до законодавства імперії (ст. 7). Землі зберігали законодавчу владу з цих питань доти і тією мірою, у якій імперія не користувалася своїми законодавчими правами. З огляду на це земельний закон перебував під загрозою його скасування. Згідно зі ст. 13 «у разі виникнення сумнівів і розбіжностей у поглядах» щодо закону, прийнятого в окремій землі, імперія мала право за допомогою Імперської судової палати скасувати його на підставі головного постулату, що «імперське право має перевагу над правом земельним».

Крім того, імперія могла видавати закони «за необхідності», наприклад в галузі охорони громадського порядку і безпеки, і встановлювати основні положення законів (положення про «принципи законів»), які розробляються у землях, стосовно релігійних товариств, шкільної справи, земельного права тощо. Ці загальні принципи законодавства мали обов'язковий характер для земель, якщо йшлося про відокремлення церкви від держави (ст. 138 (1)), про «основи» службових відносин чиновників, які передбачали, зокрема, усунення всіх обмежень, що стосуються чиновників-жінок (ст. 123 (3)). Ні законодавчі, ні виконавчі органи земель не мали права відходити від цих принципових установок центру.

За такого розподілу законодавчих повноважень між імперією і землями останнім залишалося право самостійно законодавствувати тільки з малозначущого кола місцевих питань про місцеві податки, про санітарну службу, дороги тощо.

Імперії належало право не тільки визначати розміри і порядок надходження доходів до імперської казни, а й втручатися в питання оподаткування окремих земель, видавати закони,що встановлюють принципи «допустимості і способи стягнення в землях податків» (ст. 11). Спроби дещо пом'якшити фінансовий диктат центру були здійснені в 1923 р., коли був прийнятий Закон «Про фінансове вирівнювання», який мав, з огляду на його недостатню розробленість, дуже незначний ефект. Крім томі, згідно зі ст. 18 Конституції територіальні зміни або створення нових земель могли бути здійснені тільки шляхом прийняття «імперського закону», і лише «за можливості» і у відповідності з волею населення самих земель.

Значно більший обсяг повноважень зберігався у земель в адміністративній сфері, оскільки за органами земель Конституцією закріплювалося право виконувати імперський закон, якщо «імперський закон не постановив інакше» (ст. 14). Але при цьому за імперією зберігалося право адміністративного нагляду за органами земель. У новій Конституції, як і в Конституції 1871 р., було передбачене право імперської «екзекуції» (ст. 48).

Особливе прагнення зміцнити центральну владу, що проявилося в цих положеннях, стало відповіддю на партикуляристські настрої в землях, що посилилися під час революції. На переконання членів Національних зборів Конституція мала відповідати тому ідеалу справді єдиної, сильної держави, яка здатна вивести країну з найглибшої внутрішньо- і зовнішньополітичної кризи.

Відповідно до конституційного принципу народного суверенітету рейхстагу як органу народного представництва, що обирається загальним голосуванням, відводилося в Конституції формально перше місце. За ним закріплювалася вища законодавча влада, у тому числі і право змінювати Конституцію (для прийняття простих законів була потрібна більшість, а для конституційних поправок — кваліфікована більшість голосів членів рейхстагу), а також вотувати бюджет. Ці права, однак, обмежувалися іншими конституційними органами: рейхсратом і президентом.

Рейхсрат, подібно до колишнього бундесрату, формувався з представників урядів окремих земель. Щоб уникнути доміну ючого положення Пруссії в рейхсраті, розподіл голосів у ньому будувався за іншим принципом, ніж у Конституції 1871 р. Кожна земля повинна була мати один голос плюс до цього додаткову суму голосів, з розрахунку 1 голос на кожні 70 тис. виборців, але жодна з них не могла мати більше 2/5 усіх голосів, тобто мати абсолютну більшість, яка вимагалася для зміни Конституції. Крім того, згідно зі ст. 63 Конституції половина з 26 прусських голосів (усього рейхсрат складався з 66 представників земель) передавалася безпосередньо прусським провінціям.

Формально рейхсрат не мав законодавчих повноважень, але, вотуючи бюджет, рейхстаг не міг без згоди рейхсрату підвищувати його видаткову частину або включати нові статті витрат.

Рейхсрату належало право відкладального вето стосовно законів, прийнятих у рейхстазі (ст. 74), «відкинути» яке він міг тільки за допомогою повторного розгляду і нового затвердження законопроекту кваліфікованою більшістю голосів. Законодавча ініціатива належала членам рейхстагу й імперському уряду, але урядовий законопроект потребував схвалення рейхсрату.

Рейхсрат, як і рейхстаг, мав право вирішення питання про зміну чи внесення поправок до Конституції. Не взятий до уваги протест рейхсрату проти постанови рейхстагу про внесення поправок до Конституції міг бути приводом для референдуму, «якщо рейхсрат протягом двох тижнів вимагатиме народного голосування» (п. 2 ст. 76 ).

Особливе місце в конституційному механізмі відводилося президенту республіки, провідна роль якого визначалася його всенародним обранням, тривалим терміном перебування при владі (сім років), правом переобрання на новий термін. Йому, як позапартійному «арбітру», відводилася головна роль у встановленні на основі консенсусу політичної стабільності в країні. Незалежний від парламентської більшості, президент повинен був протистояти «парламентському абсолютизму», якого так боялися ліві партії. У цій ролі президент наділявся і правом скасувати закон, прийнятий рейхстагом, за допомогою референдуму (ст. 73).

Поряд із правами глави держави президент мав широкі розпорядчо-виконавчі повноваження. Він призначав і звільняв рейхсканцлера імперії, а за пропозицією останнього — імперських міністрів (ст. 53), усіх вищих посадових осіб імперії (імперських чиновників і офіцерів) (ст. 46); був верховним головнокомандувачем (ст. 47), представником імперії в міжнародних справах (йому надавалося право укладати від іеі імперії союзи й інші договори з іноземними державами, акредитувати і приймати послів) (ст. 45); він мав право помилуванні в межах імперії (ст. 49). Особливе місце в Конституції посідала вищезказана ст. 48 про надзвичайні повноваження президента, названа згодом статтею про «президентську диктатуру». На підставі цієї статті президент мав право за допомогою збройної сили примусити будь-яку землю «виконувати обов'язки, покладені на неї Конституцією або імперським законом», а також вживати заходів у разі «серйозного порушення громадської безпеки і порядку» чи загрози такого порушення. При цьому він міг повністю або частково призупинити дію статей про основні права німців.

Президент і рейхстаг наділялися відповідно до Конституції формально рівнозначними важелями впливу один на одного, покликаними забезпечити баланс у системі державних органів.

Уряд призначався президентом в принципі без урахування парламентської більшості, але мала бути довіра рейхстагу (ст. 54). Кожен член уряду повинен був піти у відставку у разі висловлення йому недовіри. Сам президент перед рейхстагом не відповідав, але на уряд за правилом контрасигнатури переходила відповідальність за всі накази і розпорядження президента, у тому числі й стосовно збройних сил, оскільки вони мали скріплюватися підписом рейхсканцлера або відповідного міністра. Згідно зі ст. 25 Конституції у президента був такий ефективний засіб впливу на рейхстаг, як право його розпуску, але не більше «одного разу з одного приводу».

Президент відповідно до ст. 43 за пропозицією рейхстагу також міг бути усунутий зі своєї посади народним голосуванням. Рейхстаг до остаточного рішення референдуму повинен був винести постанову 2/3 голосів своїх членів про усунення президента з посади. Відхилення на референдумі постанови рейхстагу вважалося переобранням президента і мало наслідком розпуск рейхстагу.

Стаття 59 Конституції передбачала і деяку подобу вкрай складної процедури імпічменту, яка вимагала пред'явлення обвинувачення президенту, рейхсканцлеру або міністру в «злочинному порушенні Конституції чи імперського закону» не менш ніж 100 членами рейхстагу. У разі підтримання цього рішення більшістю членів рейхстагу в 2/3 голосів обвинувачення мало розглядатися Державним судом Німецької імперії.

Велика кількість членів Національних зборів відводила референдуму, як безпосередній (отже, «істинній») формі демократії, особливу роль перешкоди диктату партійної більшості в рейхстазі. Якщо, наприклад, проти прийнятого рейхстагом закону виступала принаймні 1/3 його членів і з цієї причини його опублікування було відстрочене президентом, то закон на вимогу 1/12 громадян, які мають право голосу, мав бути також поставлений на народне голосування. Народне голосування могло проводитися навіть «із приводу бюджету, податкових законів і оплати праці службовців», але тільки за рішенням президента (п. 4 ст. 73 ). Крім того, 1/10 громадян, які мають право голосу, надавалося право законодавчої ініціативи, але з попередньо «розробленим законопроектом».

Ліві партії, які наполягли на настільки частому зверненні до референдуму, явно переоцінили його демократичний ефект, що невдовзі знайшло підтвердження в історії «Третього рейху».

Наділяючи президента як гаранта демократії величезними повноваженнями, парламентарії прогледіли небезпеку ослаблення рейхстагу і тієї обставини, що президентська надзвичайна влада може опинитися в руках людини, яка використає її аж ніяк не в народних інтересах. Історія Німеччини знайшла швидке підтвердження і цій обставині.

Другий розділ Конституції присвячений «Основним правам і обов'язкам німців», де поряд із широким переліком політичних і громадянських прав і свобод, деталізованих тими чи іншими правовими гарантіями, закріплювався і ряд принципово нових соціальних прав.

Перша глава цього розділу — «Окрема особа» — починається з проголошення рівності всіх перед законом, при цьому особливо підкреслювалася рівність чоловіків і жінок «у правах і обов'язках» (ст. 109). Свобода вибору професії і свобода пересування, закріплені далі, супроводжувалися правом емігрувати за кордон, що могло бути обмежене лише імперським законом (статті 111 — 112). Принцип рівності тлумачився й у розумінні рівності «інакомовної частини населення імперії», які згідно зі ст. 113 не могли обмежуватися «законодавчими й адміністративними заходами в їх вільному національному розвитку» (ст. 119). Недоторканність особи і житла (ст. 115), таємниця листування (ст. 117), свобода слова (ст. 118) супроводжувалися проголошенням таких правових гарантій, як надання можливості негайного опротестування арешту, заборона цензури та ін. Усі ці права доповнювалися, однак, не тільки проголошенням га­рантій, а й традиційною формулою про винятки, «що допускаються на підставі закону».

У другій главі цього розділу — «Суспільне життя» закріплювалися такі громадянські права, як свобода зборів (ст. 123), свобода утворення об'єднань і товариств (ст. 124) з наданням їм правоздатності (тобто прав юридичної особи). При цьому в наданні правоздатності не можна було відмовити і об'єднанням, які переслідували політичні, соціально-політичні і релігійні цілі (ст. 124). Це було принципово нове тлумачення права об'єднань, що стосувалося насамперед організації робітників, профспілок, які відповідно до Німецького цивільного уложення 1900 р. належали до «неправоздатних товариств». Право на особливе професійне представництво одержали і чиновники (ст. 130).

Зміст наступної глави цього розділу — «Релігія і релігійні товариства» — став предметом особливо бурхливих дискусій у Національних зборах, що закінчилися досягненням компромісу. Закріплюючи свободу совісті (ст. 135), Конституція забороняла державну церкву (п. 1 ст. 137 ) і державну підтримку церкви (п. 1 ст. 138), але зберігала за церквою статус публічно-правової корпорації, що давало їй право на грошові надходження «відповідно до постанов земельного законодавства» (п. 4 ст. 137).

«Веймарським шкільним компромісом» визначався і зміст гл. 4 цього розділу — «Освіта і школа», у якому закріплювалася обов'язковість «загального шкільного навчання», за загальним правилом, у «народній школі». До єдиної «народної» системи освіти належала і вища школа, при цьому «керівними засадами... для прийому дитини до певної школи» мали бути її покликання, обдарованість і нахили, а не «майнове і суспільне становище... її батьків» (п. 1 ст. 145). Для навчання дітей з малозабезпечених сімей у середніх і вищих школах передбачалося виділення спеціальної громадської допомоги (п. З ст. 146).

Суто компромісний характер мали положення і розділу 5 — «Господарське життя», у якому головним чином розглядалися проблеми найманої праці, відносин між підприємцями і працівниками. Конституція покладала на державу обов'язок усіляко сприяти розвитку підприємництва, підтримуючи при цьому «середній клас» (заохочувати його шляхом законодавства «у сільському господарстві, промисловій і торговій діяльності» (п. 1 ст. 164), сприяти залученню «до загальної господарської справи» промислові і кооперативні товариства, забезпечувати «господарську свободу окремій особі» (п. 1 ст. 151), свободу до­говорів у господарському обігу (п. 1 ст. 152 ), давати відсіч лих­варству (п. 2 ст. 152) тощо.

На державу покладалася особлива відповідальність у справі «соціалізації власності», виходячи з принципово нового її тлу­мачення: «Власність зобов'язує. Володіння нею має бути водно­час служінням загальному благу» (п. З ст. 153). Власність згідно з п. 1 ст. 153 «забезпечувалася Конституцією, її примусове відчуження могло застосовуватися лише «для загального блага» і на «законній підставі». З цього загального правила допускалися, однак, винятки відповідно до імперського закону. Так, зокрема, у пунктах 1, 2 ст. 156 говорилося про «можливість примусового відчуження без винагороди» і передачу в суспільне управління «приватних підприємств, придатних для усуспільнення», про право держави «у разі настійної потреби» проводити об'єднання господарських підприємств для суспільних цілей (п. 2 ст. 156). Передбачене ст. 156 право націоналізації власності не було використане навіть щодо капіталів Імперського банку Німеччини. Крім того, Закон 1922 р. про Імперський банк позбавив канцлера його колишніх повноважень стосовно банку, який залишився під контролем імперії, але керівництво ним було передане повністю Раді директорів.

У ст. 155 Конституції передбачався особливий контроль держави за розподілом і користуванням землею з метою запобігання зловживанням і забезпечення «кожного німця здоровим житлом, а всі німецькі сім'ї, особливо багатодітні, — домівкою і правом на працю». Держава наділялася при цьому правом примусового відчуження землі «для задоволення потреби в житлі, для сприяння розселенню, для сільськогосподарської обробки» (п. 1 ст. 155). При цьому «обробка і користування грунтом... землевласника» закріплювалися в Конституції як його «обов'язок перед суспільством» (п. З ст. 155).

Ідеї взаємної соціальної залежності і соціальної відповідальності лежать в основі й інших положень цієї глави. Стаття 116, наприклад, «застосування розумових і фізичних сил на благо суспільства» відносить до «морального обов'язку» кожного німця. Це один з характерних прикладів того, як Національні збори намагалися запровадити етичні цінності у світ економіки і політики.

У Конституції підкреслювався обов'язок імперії особливо покровительствувати «робочій силі».

Форми цього покровительства діставали вияв в наданні робітникам права на вільне об'єднання в спілки з метою «збере­ження і покращення умов праці без будь-яких обмежень (ст. 159), на колективний договір (п. 1 ст. 165), на соціальне страхування «для збереження здоров'я, працездатності, охорони материнства», а також у разі «старості, недуг і різних життєвих випадковостей...» (п. 1 ст. 161).

У ст. 163 закріплене і право «добувати собі утриманим працею». Однак очевидна ілюзорність права на працю в умовах післявоєнної Німеччини продиктувала відповідне роз'яснення цього права, яке було зведено до надання «необхідної підтримки», тобто допомоги по безробіттю.

Суто компромісний характер мали і ті положення цієї глави, у яких робилися спроби інтегрувати робітничі Ради, породжені революцією, у державну систему. У них говориться не тільки про законність діяльності Рад, створених для представництва інтересів робітників на підприємствах, у галузях промисловості, на окружному і загальноімперському рівнях, а й про створення їх об'єднань із представницькими організаціями підприємців та «інших заінтересованих кіл населення» у формі економічних рад, яким ввірялися деякі контрольні, адміністративні і законодавчі повноваження. Імперська економічна рада, наприклад, покликана була давати висновки на соціально-економічні і господарсько-політичні законопроекти «великого значення» до внесення їх на розгляд рейхстагу урядом, мала право самостійно пропонувати уряду законопроекти, які повинні були розглядатися в рейхстазі навіть у разі відмови уряду підтримати їх.

Декларативні положення цього розділу Конституції для втілення їх в життя потребували конкретних соціальних програм, закріплення їх поточним законодавством. Але вони так і залишилися лише на папері. Для їх здійснення у Веймарській Німеччині не було відповідних умов, необхідної економічної бази, належного рівня суспільної свідомості, а головне, політичної стабільності. Крім того, поточним законодавством позитивний зміст соціальних положень Конституції був згодом значно обмежений. Так, наприклад, запроваджене в 1919 р. право робітників на 8-годинний робочий день було змінене законом 1920 р., який допускав 10-годинний робочий день. Діяльність виробничих рад обмежувалася сферами «сприяння розробці нових методів виробництва», «узгодження службових інструкцій» та ін. Закон від 4 лютого 1920 р. прямо забороняв їм «втручатися в керівництво виробництвом своїми самостійними розпорядженнями» (§ 66).

4. Політичний режим Веймарської республіки

Відповідно до Версальського мирного договору 1919 р. на Німеччину були накладені величезні репараційні платежі. Цей борг був для неї непосильний, він падав на плечі трьох поколінь німців, і тільки в 1930 р. був знижений і розстрочений союзниками.

Тимчасова економічна стабілізація в 1928 р. змінилася руйнівною світовою економічною кризою, новим різким падінням виробництва, зростанням безробіття. У 1932 р., коли світова економічна криза досягла кульмінації, промислове виробництво скоротилося в Німеччині до 46,7% порівняно з 1913 р., 30% усього працездатного населення втратили роботу і тільки 15% з офіційно зареєстрованих безробітних одержували допомогу по безробіттю.

Обстановка в країні характеризувалася страйками, заворушеннями, путчами, терористичними актами, пов'язаними з різкою поляризацією соціально-політичних сил, від крайньо правих, представлених націоналістичними, нацистськими організаціями, які набирали сили, і створеною згодом фашистською Націонал-соціалістською німецькою робітничою партією (НСНРП), до крайньо лівих — в особі ліворадикальних робітничих організацій і Комуністичної партії Німеччини, яка стає в цей час найбільшою комуністичною партією в Європі.

Вага і значення цих двох партійних полюсів зростали разом з їх неприйняттям Веймарської демократичної республіки. Для одних вона була перепоною соціалістичній революції і встановленню «загальної рівності», для інших — перешкодою до встановлення нацистської тоталітарної диктатури.

У німецькому суспільстві, яке розкололося, не знайшлося місця консенсусу лівих сил, вкрай необхідному в умовах най-жорстокішої кризи і загрози фашизму. Для правовірних німецьких комуністів, що проводили лінію Сталіна і Комінтерну, соціал-демократи були «могильниками німецького соціалізму», головними супротивниками «світової революції». Вони були зайняті в основному тим, що викривали соціал-демократів як агентуру «німецького монополістичного капіталу», «соціал-фа-шистів». Соціал-демократи виключали компроміси з комуністами, як з партією «вузьколобого класового доктринерства», яка діє за вказівкою «чужої держави», також звинувачуючи їх у по-собництві фашистам. Відсутність згоди лівих сил мала фатальні наслідки. На виборах у листопаді 1932 р. у них ще залишалася можливість заступити дорогу фашистам, що рвуться до вла­ди. Соціал-демократи і комуністи, об'єднавшись, могли б отримати 221 місце в рейхстазі, у той час як у фашистів було б 196 місць. Але вони втратили цю можливість.

Нестабільність Веймарської республіки стала наслідком не тільки вищевказаних обставин. Вони були пов'язані також із глибоким неприйняттям республіки більшістю німців, які вважали її породженням «ганебного» Версальського мирного договору. Почуття національного приниження стало сприятливим фунтом для поширення міфу про «листопадових зрадників», які уклали Версальський договір. Цей міф широко використовувався демагогами, які вимагали розірвання Версальського договору, рішучої боротьби проти деяких «темних сил», внутрішніх і зовнішніх ворогів, що привели Німеччину до краху. Не випадково саме в цей час з'являється відома фальшивка «Протоколи сіонських мудреців», покликана підтвердити, що в трагедії, яка спіткала німців, винуваті змовники-євреї, іноземні агенти, які поставили завдання зламати міць Німеччини, поставити її на коліна.

Основній масі населення, консервативній масовій свідомості важко було змиритися і з тим, що Веймарська республіка зруйнувала старий, звичний порядок кайзерівської імперії, який видавався міцним і надійним. За старими добрими часами тужили не тільки колишня правляча верхівка, а й широкі середні прошарки населення, які втратили в результаті кризи, невтримної інфляції свій статок і майно, не сприймали нову, малозрозумілу, таку, що не має нічого спільного зі старими часами, систему цінностей. Між свободою і порядком німці вибирали порядок.

Ослабляла становище Веймарської республіки і відсутність у неї професійних захисників серед правлячого бюргерства й інтелігенції. Негативно до республіки ставилася, наприклад, переважна частина професури, учених, правознавців, істориків та ін., що задавали тон у німецьких університетах, а також студентів, які залишалися прихильниками монархії, старих порядків. Не випадково згодом серед студентів виявилося так багато прихильників Гітлера.

Демократичний фасад Веймарської республіки не спирався на міцний фундамент демократичних державних інститутів не тільки через збереження старого державного апарату, а й через вади самого конституційного порядку, вигаданого у Веймарі без урахування обстановки в країні. Так, широкі демократичні права і свободи, зокрема свобода друку, за відсутності цензурних обмежень сприяли безпрецедентному зростанню шовіністичної, мілітаристської пропаганди. Такої літератури в країні було безліч. Відсутність конституційної заборони на діяльність партій, що сіять розбрат серед німецького народу, розпалюють національну ворожнечу, антисемітизм, створювала умови не тільки для зростання нацистських організацій, а й для легального входження НСНРП до веймарської суспільно-політичної і державної системи.

Фатальною помилкою республіки було те, що вона не позбавила влади реакційну вояччину, не реорганізувала бюрократичний апарат. її не прийняв збережений кадровий склад рейхсверу, для солдатів якого кайзер залишався символом сили і міці Німеччини. Армія, яка підкорялася відповідно до Конституції тільки рейхсканцлеру, фактично була безконтрольною. Вона перетворилася на самостійну активну політичну силу. Вираженням повного неприйняття рейхсвером Веймарської республіки став піднятий його командуванням разом із праворадикальни-ми офіцерськими організаціями в травні 1920 р. військовий путч Каппа-Лютвіца. За рахунок колишніх кадрів рейхсверу поповнювалися і нацистські напіввійськові організації, кількість яких зростала.

В умовах політичної конфронтації і, як наслідок цього, частої зміни кабінетів старе чиновництво, яке залишилося на місцях, також було безконтрольним, і його самостійна політична активність в умовах «незмінюваності», гарантованої Конституцією (ст. 130), визначалася зовсім не демократичними, а консервативно-монархічними переконаннями. Поганими захисниками демократичних порядків, та й просто правопорядку, були і старі суддівські кадри з їхнім традиційним розумінням права, яке виправдовує «залізо і кров», насильство в ім'я «національних інтересів». Про це свідчать приклади із судової практики тих часів. Так, за 1918—1922 рр. у Веймарській республіці лівими екстремістами було вчинено 22 політичні убивства, усі винні були суворо покарані, 10 осіб — страчені. За цей же час правими терористами було вчинено 354 політичні убивства, з них тільки один був суворо покараний, але жоден не був страчений. У 1924 р. нацистський «пивний путч» у Мюнхені, коли фашисти здійснили першу спробу прорватися до влади, закінчився ув'язненням Гітлера до тюремної фортеці, з якої він вийшов через 10 місяців з першими главами «Майн Кампф», сповнений рішучості готуватися до нових виступів.

Слабкість політичної волі Веймарської республіки була пов'язана також з відсутністю єдності дій її вищих органів вла­ли. Рейхстаг не став провідником демократїї, конституційного

порядку, оскільки, особливо в останні роки Веймарської республіки, через гостре партійне протиборство склалася ситуація повної неможливості утворення позитивної більшості здатної запропонувати народу помірну програму виходу з кризи. Партії, що перебували на діаметрально протилежних флангах і мали в ньому більшість мандатів, різко критично налаштовані проти уряду, через повну протилежність своїх цілей не були готові і не могли взяти на себе урядову відповідальність.

Часті і необгрунтовані, особливо в останні роки Веймарської республіки, розпуски парламенту (парламент міг бути розпушений навіть через не затверджений ним президентський указ, як це мало місце в 1930 p.), навіювані німцям пресою уявлення про його повне безсилля усе наполегливіше схиляли масову свідомість до пошуку «сильної руки» фюрера.

З безсиллям представницького органу було пов'язане і безсилля республіканського уряду, який не мав більшості в рейхстазі і не користувався його довірою і підтримкою. Прямим наслідком цього стали «президентські кабінети», призначувані президентом на власний розсуд. В обстановці перманентно запроваджуваного ним на підставі ст. 48 Конституції надзвичайного стану країна управлялася не за допомогою законів, а за допомогою надзвичайних указів. У 1932 p., наприклад, президент Гінденбург видав 66 надзвичайних указів, у той час як рейхстаг, зайнятий в основному другорядними дебатами, видав лише п'ять законів. Дисбаланс веймарської державної машини вів до її повного руйнування, загибелі, що і відбулося в результаті встановлення фашистської диктатури в 1933 р.

5. Встановлення режиму фашистської диктатури

Фашизм у Німеччині з'явився відразу ж після закінчення Першої світової війни як один з різновидів реакційних мілітаристичних націоналістичних течій, коли антиліберальні, антидемократичні рухи набули загальноєвропейського характеру. У 1920 р. Гітлер виступив із програмою з «25 пунктів», що стала згодом програмою Націонал-соціалістської німецької робітничої партії. Пронизана націоналістичними, шовіністичними ідеями переваги німецької нації, програма вимагала реваншу для відновлення «справедливості, знехтуваної Версалем».

У 1921 р. складаються організаційні основи фашистської партії, заснованої на так званому фюрер-принципі, тобто необмеженої влади «вождя» (фюрера). Головною метою створення парти стає поширення фашистської ідеології, підготовка спеціального терористичного апарату для придушення демократичних, антифашистських сил і, в кінцевому підсумку, для захоплення влади.

У 1923 р. слідом за загальним страйком німецького пролетаріату фашисти роблять пряму спробу захопити державну владу («пивний путч»). Провал путчу змушує фашистських ватажків змінити тактику боротьби за владу. З 1925 р. починається «битва за рейхстаг» шляхом створення масової бази фашистської партії. Вже в 1928 р. ця тактика дає свої перші плоди, фашисти одержують 12 місць у рейхстазі. У 1932 р. за кількістю мандатів фашистська партія одержує більше місць, ніж будь-яка інша партія, представлена в рейхстазі.

ЗО січня 1933 р. Гітлер за розпорядженням Гінденбурга займає посаду рейхсканцлера Німеччини. Він приходить до влади як глава коаліційного уряду, оскільки його партія навіть з нечисленними союзниками не мала більшості в рейхстазі. Ця обставина не мала, однак, значення, оскільки кабінет Гітлера був «президентським кабінетом», а Гітлер — «президентським канцлером». Водночас результати виборів 1932 р. надали певного ореолу легітимності його канцлерству. За Гітлера голосували різні соціальні прошарки і групи населення. Широка соціальна база Гітлера створювалася за рахунок тих, у кого після поразки Німеччини був вибитий грунт з-під ніг, тією самою збитою з пантелику агресивною юрбою, що почувається обманутою, що втратила разом з майном життєву перспективу і відчуває страх перед завтрашнім днем. Соціальну, політичну і психологічну невлаштованість цих людей він зумів використати, показуючи їм шлях до порятунку себе і приниженої батьківщини, обіцяючи різним колам і групам населення усе, що вони хотіли: монархістам — відновлення монархії, робітникам — роботу і хліб, промисловцям — військові замовлення, рейхсверу — нове піднесення у зв'язку з грандіозними військовими планами тощо. Націоналістичні гасла фашистів приваблювали німців більше, ніж заклики до «розуму і терпимості» соціал-демократів або до «пролетарської солідарності» і побудови «радянської Німеччини» комуністів.

Гітлер прийшов до влади, спираючись на пряму підтримку офіційних і неофіційних правлячих кіл і реакційних соціальнополітичних сил, які стояли за ними і вважали за необхідне установити в країні авторитарний режим, щоб покінчити з ненависною демократією і республікою. Відчуваючи страх перед лі­вим рухом, що все більше набирав сили, перед революцією і комунізмом, вони хотіли встановити авторитарний режим за допомогою «кишенькового» канцлера. Гінденбург явно недооцінював Гітлера, називаючи його поза очі «богемським єфрейтором». Німцям же він подавався як «помірний». При цьому була забута вся скандальна, екстремістська діяльність НСНРП. Перше протвереження німців прийшло наступного дня після приходу Гітлера до влади, коли тисячі штурмовиків влаштували грізний смолоскиповий хід перед рейхстагом.

Прихід до влади фашистів не був звичайною зміною кабінету. Він ознаменував початок планомірного руйнування всіх інститутів буржуазно-демократичної парламентської держави, усіх демократичних завоювань німецького народу, створення «нового порядку» — терористичного антинародного режиму.

Спочатку, коли відкритий опір фашизму не був остаточно придушений (ще в лютому 1933 р. у багатьох місцях Німеччини проходили антифашистські демонстрації), Гітлер вдавався до «надзвичайних заходів», які широко застосовувались у Веймарі на основі надзвичайних президентських повноважень. Він формально ніколи не відмовлявся від Веймарської конституції. Перший репресивний декрет «про захист німецького народу», підписаний президентом Гінденбургом, був прийнятий на основі ст. 48 Веймарської конституції і мотивувався захистом «громадського спокою».

Для виправдання надзвичайних заходів Гітлеру в 1933 р. потрібен був провокаційний підпал рейхстагу, в якому була звинувачена Комуністична партія Німеччини. Слідом за провокацією були видані дві нові надзвичайні постанови: «проти зради німецькому народу і проти зрадницьких дій» та «про захист народу і держави», прийняті, як було оголошено, з метою придушення «шкідливих для держави комуністичних насильницьких дій». Уряду надавалося право брати на себе повноваження будь-якої землі, видавати укази, пов'язані з порушенням таємниці листування, телефонних розмов, недоторканності власності, прав профспілок.

5.1. Механізм фашистської диктатури

З перших днів приходу до влади Гітлер почав здійснювати свою програму, згідно з якою Німеччина повинна була домогтися нової величі. її здійснення передбачалося провести в два етапи. На першому — ставилося завдання згуртувати німців у деяку «народну спільноту», на другому — перетворити її на «спільноту бойову».

Для об'єднання німців у єдину спільноту необхідно було очистити арійську расу від «чужої крові», подолати класові, конфесіональні, ідеологічні протиріччя, що досягалося шляхом усунення політичних партій, крім НСНРП, чужої ідеології, громадських організацій, крім нацистських, вірних «фюреру і рейху», а також шляхом «уніфікації державного апарату» тощо. Виконавши цю «внутрішню роботу», Німеччина, за планом Гітлера, могла приступати до роботи «зовнішньої», найважливішим завданням якої було завоювання життєвого простору, витіснення народів, які проживають там, головним чином народів Східної Європи, шляхом нещадної, кровопролитної війни. Вирішенням завдань першого етапу фашистська держава і НСНРП займалися в основному до 1935 р. З цього часу почалася тотальна підготовка до війни, а згодом і сама війна.

Гітлерівські «етапи» дістали відображення в законодавстві і змінах механізму фашистської диктатури. 24 березня 1933 р. рейхстаг приймає Закон «Про усунення тяжкого становища народу і держави», на підставі якого уряд отримує законодавчі права, у тому числі з питань бюджету. Допускалося також, що норми законів, прийнятих урядом, можуть прямо відхилятися від норм Конституції 1919 р., що формально продовжувала діяти (з одним скасованим невдовзі застереженням — «якщо вони не мають об'єктом рейхстаг і рейхсрат»). У законі спеціально підкреслювалося, що договори з іноземними державами і їхнє виконання не потребують затвердження парламентом. Формально закон був прийнятий як тимчасовий до 1 квітня 1937 р., фактично він став постійно діючим основним законом фашистської держави. Безпосередню участь у підготовці всіх імперських законів відтепер брала канцелярія націонал-соціалістської партії, підпорядкована Гітлеру. Це був кінець Веймарської республіки з її представницькими установами.

Після смерті президента Гінденбурга 1 серпня 1934 р. постановою уряду посада президента була скасована, а уся влада сконцентрована в руках Гітлера — «вождя» і довічного рейхсканцлера, якому було надане право не тільки призначати імперський уряд, усіх вищих посадових осіб імперії, а й свого наступника. З цього часу Гітлер починає планомірне знищення всіх можливих шляхів опозиції, що було прямим втіленням програмних настанов нацистів і основної впроваджуваної ними вимоги — фанатичного, сліпого «підкорення волі фюрера німецького народу».

Слідом за забороною Комуністичної партїї в березні 1933 р. у травні того ж року були розпущені всі профспілки, у червні 1933 р. поза законом була оголошена Соціал-демократична партія. Інші партії, які діяли до приходу до влади Гітлера, "саморозпустилися». У липні 1933 р. законом було заборонено існування будь-яких політичних партій, крім фашистської і керованих нею організацій. «У Німеччині, — проголошував закон, - існує тільки одна партія, НСНРП, всі інші забороняються». Спроби «підтримати організаційні структури будь-якої іншої політичної партії» каралися тюремним ув'язненням до трьох років.

Проводячи «інтеграційну політику держави і партії», нацисти «уніфікували» не тільки партії, а й пресу. Органи друку, крім нацистських, або ліквідувалися, або включалися до системи фашистської пропаганди. Відповідно до Закону від 24 березня 1933 р. «Про захист уряду національного відродження від підступних посягань» кримінальній відповідальності у вигляді тюремного ув'язнення до двох років підлягали всі особи, які допускали «грубе перекручення дійсності, висловлювали судження, що можуть завдати тяжкої шкоди добробуту імперії або окремим німецьким землям, або авторитету уряду імперії чи окремих земель і урядових партій». Каторга загрожувала тому, хто своїм діянням завдавав «тяжких збитків імперії».

У грудні 1933 р. видається Закон «Про забезпечення єдності партії і держави», який оголосив фашистську партію «носителькою німецької державної думки». Відповідно до цього Закону особисто Гітлером формувався і фашистський рейхстаг (на основі списків, «схвалених» плебісцитом), а на посади міністрів та інші посади призначалися лише особи з нацистської партійної верхівки. Крім того, згодом було передбачено, що будь-яке призначення на державну посаду, здійснене без згоди відповідного органу фашистської партії, вважатиметься недійсним.

З метою подальшої концентрації влади, або «уніфікації політичного режиму в імперії й областях», Законом від 7 квітня 1933 р. «Про злиття областей з імперією» в усі землі почали призначатися, як правило, з гауляйтерів нацистської партії, намісники (штатгальтери), наділені усіма владними повноваженнями. ЗО січня 1935 р. був прийнятий новий Закон «Про імперських намісників». Імперські намісники відповідно до цього Закону були на підвідомчих їм територіях «представниками імперського уряду», до завдань яких входив «нагляд за виконанням політичних директив фюрера і рейхсканцлера». Фюрер і рейхе­канцлер (в одній особі) міг покладати на імперського намісника керівництво земельним урядом, але право призначення і звільнення чиновників земель він зберігав за собою, так само як і повноваження імперського намісника в Пруссії.

Ландтаги земель спочатку були усунені від формування земельних урядів, а ЗО січня 1934 р. були законодавчим шляхом ліквідовані. Уряди земель були підпорядковані імперському уряду, а намісники перейшли у відання Міністерства внутрішніх справ. Законом від 14 лютого 1934 р. «Про ліквідацію рейхсрату» був скасований і орган представництва земель в імперському парламенті — рейхсрат. Землі були взагалі позбавлені статусу суб'єктів федерації. У 1935 р. положенням «Про німецькі общини» були ліквідовані останні залишки місцевого самоврядування. Усі бургомістри міст почали призначатися міністром внутрішніх справ на 12 років з кандидатів, які висувалися місцевими партійними організаціями нацистів. Йому ж ввірялося право верховного нагляду за всіма общинами.

Перетворення рейхстагу на безправну, маріонеткову установу, оскільки його новий склад формувався виключно на партійній основі, ліквідація органів місцевого самоврядування були тісно пов'язані з загальною бюрократизацією державного апарату. Проводилися чистки державного апарату від «невідповідних осіб», від усіх тих, хто почав працювати в апараті після 1918 р., від осіб «неарійського походження», заборонялися шлюби чиновників з «неарійками» тощо.

Функції партійних і державних органів тісно перепліталися. Це переплетіння, однак, не означало їхнього повного злиття. Управлінський апарат фашистської Німеччини був численним, надмірно громіздким, він перебудовувався з волі Гітлера, який поєднував у своїй особі функції президента, рейхсканцлера, фюрера фашистської партії і верховного головнокомандувача. Так, поряд з імперським урядом, який продовжував існувати, у фашистській Німеччині були створені Рада міністрів з питань оборони імперії, Таємний кабінет, Колегія трьох уповноважених, до якої входили начальник партійної канцелярії, начальник імперської канцелярії, начальник штабу верховного командування збройних сил, завданням якої було проведення тотальної мобілізації і вирішення з цією метою широкого кола економічних і військових питань. Усі ці установи, підпорядковуючись безпосередньо Гітлеру, мали законодавчі повноваження.

Німеччина була поділена на 32 партійні області на чолі з партійними гауляйтерами, але зберігався і старий адміністра­тивний поділ на землі і провінції, адміністрація яких продовжувала існувати і відігравати значну роль у втіленні в життя нацистських планів.

Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, які здійснювали широкомасштабну ідеологічну обробку німецького народу. У березні 1933 р. було створене Міністерство громадської освіти і пропаганди, кероване Геббельсом, якому підпорядковувалися преса, радіо, книжкові видавництва та ін. У віданні Міністерства громадської освіти і пропаганди була «імперська палата культури», яка контролювала музику, образотворче мистецтво, театр. Культурна політика «Третього рейху» була спрямована на створення «ідейно однорідного суспільства в расовому і світоглядному плані», на перетворення літератури і мистецтва «на бойову зброю партії». При цьому спеціальний нагляд встановлювався «за духовним і світоглядним навчанням і вихованням партійних кадрів», з цією метою в 1934 р. було створено навіть спеціальне державне відомство. З академії літератури виганялися ліберально і демократично налаштовані найкращі представники німецької культури, а також «расово недостойні» особи, які одержали згодом назву «недолюдей». Однією з перших акцій «імперської палати культури» була реорганізація німецької академії літератури з повальною перевіркою її членів, коли кожен член академії повинен був дати відповідь на запитання, чи має він намір «брати участь у вирішенні національних культурних завдань». Усі члени академії повинні були також заповнити спеціальну анкету як професіональні чиновники, в якій одна з вимог полягала в наданні доказів «арійського походження». У травні 1933 р. була проведена публічна акція спалення книг супротивників націонал-соціалізму і «расово чужих» авторів.

Особлива увага приділялася обробці в дусі мілітаризму, шовінізму і расизму молоді, контроль над умонастроєм якої здійснювався фашистськими молодіжними організаціями (Юнг-фольк, «Гітлерюгенд» та ін.). Лідер «Гітлерюгенду» офіційно іменувався «лідером молоді Німецького рейху» і ніс персональну відповідальність перед Гітлером як фюрером і як рейхсканцлером. Після 1937 р. участь у гітлерівських молодіжних організаціях стала обов'язковою. Ці організації включалися до розгалуженої системи різноманітних нацистських організацій, які охоплювали усі сторони життя країни.

Нацисти створили могутній терористичний апарат, що почав складатися ще до приходу їх до влади. У 1920 р. виникли пер­ші збройні загони — «служба порядку» фашистів, якій відводилася роль охорони фашистських збіговищ. Використовувалися, однак, ці загони найчастіше для організації безладу на мітингах лівих сил, для нападу на робітничих ораторів тощо. У 1921 р. «служба порядку» одержала назву «штурмових загонів» (СА). До загонів СА залучалися декласовані елементи, звільнені з армії солдати й офіцери, розорені крамарі, яким імпонувала нацистська пропаганда.

Поряд з погромною діяльністю загонам СА відводилася не остання роль у поширенні фашистської ідеології. У 1932 р. у СА були створені спеціальні моторизовані пропагандистські загони. До літа 1933 р. кількість штурмовиків перевищила 4 млн чоловік. В міру посилення рейхсверу штурмові загони СА були перетворені на армійський резерв, офіційно проголошеним завданням якого стала з літа 1940 р. військова підготовка населення. Гітлер пожертвував своєю «партійною армією», щоб прив'язати до себе рейхсвер, але водночас надав особливі повноваження власній «партійній поліції», підсиливши її спеціальними загонами СС, яким було доручено винищувати «внутрішніх ворогів».

До складу СС (Служби безпеки) входили «загальні загони», що включали керівництво нацистської партії, представників великого капіталу, юнкерів, вояччини, верхівку фашистської інтелігенції, а також збройні «спеціальні загони», створені для виконання особливих завдань фюрера. їх основою став полк особистих охоронців Гітлера і підрозділів «мертва голова».

Військам СС ввірялася й охорона концтаборів. Усього фашистами було створено 23 концтабори і 2 тис. їхніх філій. З 1936 по 1945 р. до них було кинуто 18 млн чоловік. В одному лише Освенцимі, побудованому в 1939 р., було винищено близько 4 млн чоловік з багатьох країн. Гітлерівці застосовували газові камери й інші технічні засоби, які давали їм можливість безмежно знищувати людей. Вони використовували геноцид, освячений їх окультною вірою у свою расову і духовну перевагу над людьми, як засіб досягнення своїх політичних цілей, світового панування.

У квітні 1933 р. в Пруссії була створена таємна державна поліція (гестапо), що у 1936 р. була об'єднана з кримінальною поліцією (КРИПО) у поліцію безпеки (ЗИПО). Поліція безпеки разом з поліцією порядку (ОРПО), яка включала охоронну поліцію і жандармерію, а також зі спеціальною службою порядку (СД) перебували у віданні рейхсфюрера СС Гіммлера.

У 1939 р. було створено Головне управління імперської безпеки, підвідомче Гіммлеру як рейхсфюреру СС, який разом з міністром внутрішніх справ Фліком планував здійснення терористичних акцій як у своїй країні, так і на окупованих територіях. Так, улітку 1940 р. Фліком і Гіммлером була видані постанова про знищення «непотрібних для військових цілей" душевнохворих, калік, старих. На виконання її було створене Їмперське товариство лікувальних і піклувальних установ, у яких було знищено 275 тис. німців. Перед нападом на СРСР військові з'єднання СС були збільшені до 600 тис. чоловік (35 дивізій), проведене озброєння загальних загонів СС. Військам СС, введеним у зону діючої армії, була відведена головна роль у «расово-ідеологічній війні на знищення» СРСР.

Значних змін зазнала і судова система Німеччини. У своїй діяльності фашистські судді виходили з принципу повного нехтування особистими правами громадян. Обвинувачення у державній зраді могло бути пред'явлене за будь-який вид опозиційної режиму діяльності. Крім звичайних судів, у кожному судовому окрузі ще в 1933 р. були створені особливі суди для роя прави з супротивниками фашистського режиму. У 1934 р. склалася ще одна форма виключного суду, так званий Народний трибунал з питань державної зради-, який не передбачав навіть обов'язкового попереднього слідства. Вироки трибуналу не підлягали оскарженню, захисників обвинуваченому призначав сам трибунал. В армії діяли військово-польові суди. Лише в сухопутних військах, наприклад у 1944 р., вони щомісяця виносили по 10 тис. вироків. В останні місяці перед поразкою Німеччини військово-польові суди були замінені військовими трибуналами, у яких засідали одні офіцери. Розстрілювали всіх підозрюваних у зраді і дезертирстві, суворим репресіям піддавали і їхніх родичів.

5.2. Державне регулювання економіки у фашистській Німеччині

Агресивні цілі встановлення світового панування вимагали зосередження всіх матеріальних ресурсів країни, що могло бути досягнуто тільки шляхом безпосереднього втручання фашистської держави в економіку. Інтереси панівних угруповань фашистської партії і магнатів німецької промисловості у досягненні цих цілей повністю збігалися. У 1933 р. була створена Генеральна рада німецького господарства, на яку покладався обов'язок визначати загальні напрями розвитку економіки Німеччини. Це був перший крок до встановлення тоталітарної форми правління в сфері економіки, що проіснувала із середини 30-х до середини 40-х років.

Закон від 27 лютого 1934 р. «Про підготовку органічної побудови народного господарства», що втілив нацистські ідеї «фюрерства» і «самоврядування» у промисловості (як і в інших сферах економіки), передбачав утворення господарських об'єднань, що ставали єдиними представниками відповідних галузей господарства. Усі галузі господарства були розділені на «імперські групи», яких спочатку було 12, а потім іх кількість скоротилося до 6: промисловості, банків, торгівлі, страхування, енергетики, ремісничого виробництва. Паралельно створювалася територіальна структура управління господарством — окружні групи промисловості в господарських округах. І галузеві, і територіальні промислові групи очолювалися «фюрерами» — представниками монополістичного капіталу, які були наділені широкими повноваженнями. Загальне керівництво промисловістю здійснювалося спочатку Міністерством імперського господарства.

З 1935 р. почалася масована мілітаризація німецької економіки, що діставало вияв не тільки в зростанні виробництва озброєнь, а й у підпорядкуванні багатьох промислових галузей, насамперед хімічної, авіаційної, металургійної, завданням підготовки до війни. Оскільки першочерговим завданням в діяльності господарських груп стала підготовка до війні, до їхнього керівництва вводилися і представники військового міністерства. У 1935 р. на основі секретного Закону «Про імперську оборону» була заснована Рада імперської оборони й особливе відомство - Управління генерального уповноваженого з військової економіки.

У 1936 р. було створене відомство з виконання чотирирічного плану переведення всієї економіки на військовий режим, на чолі якого став Герінг. Централізоване планування зачіпало розподіл ресурсів, обмежувало підприємницьку свободу і створення нових підприємств, усувало конкуренцію.

Уже в роки війни було створено імперське Міністерство озброєння і боєприпасів, що формувало відповідно до своїх цілей нові промислові об'єднання, які існували паралельно з імперськими. Нове міністерство відповідно до загальної лінії всеосяжної мілітаризації державного апарату поступово поглинуло більшу частину функцій Міністерства господарства, Міністерства праці та ін. Розширення військового виробництва відбувалося за рахунок значного зростання державного боргу, збільшення податків, скорочення обсягів народного споживання.

Мілітаризація промисловості, всебічне втручання держави в економіку привели до перегляду ряду інститутів цивільного права і спроб створення нового, «народного» ЦИВІЛЬНОГО кодексу основі гітлерівського розуміння індивідуальної свободи, яка "повинна бути обмежена, якщо вона суперечить свободі нації» Особливим нападкам нацистських правознавців у зв'язку з цим піддавалося поняття «суб'єктивні права», які вони хотіли або взагалі скасувати, або замінити поняттям «