Тема 19. Сполучені Штати Америки в XX ст. 2 страница

У 1935 р. було розпочате проведення широкої програми допомоги фермерам. Створено Адміністрацію з переселення, яка на початку 1937 р. була перетворена на Адміністрацію з охорони фермерських господарств, до обов'язків якої належало будівництво таборів для сільськогосподарських робітників і мігрантів, надання допомоги найбіднішим фермерам шляхом їх переселення на більш родючі землі, створення збутових кооперативів дрібних фермерів тощо.

Свідчення переорієнтації політики Ф. Рузвельта, його відходу від співробітництва з великим корпоративним капіталом можна знайти й у деяких законах, які обмежували засилля монополій. Так, наприклад, Закон 1935 р. про регулювання дер-жательських компаній у сфері підприємств громадського користування ставив під жорсткий державний контроль усі держа-тельські фірми, які забезпечували потреби країни в газі й електроенергії. Був прийнятий також новий Податковий закон, що значно збільшив податки із надприбуткових корпорацій і осіб з найбільш високим рівнем доходів.

Антирузвельтівська кампанія протесту, яка мала в цей час особливо несамовитий характер (Рузвельта звинувачували в то­му, що він посягає на «священні устої приватної власності, розв'язує в країні громадянську війну та ін.), провалився. Він був обраний президентом на другий термін насамперед завдяки проголошеному ним курсу на «підвищення особистого добробуту і розширення можливостей для народу».

Успішне подальше втілення в життя цього курсу Ф. Рузвельт вбачав й у здійсненні плану судової й адміністративної реформ який передбачав зокрема збільшення можливої кількості членів Верховного суду до 15 осіб (якщо судді, які досягли 70 років, не йшли у відставку), створення нових міністерств, спеціального Виконавчого управління президента (ВУП) і двох нових міністерств: Міністерства громадських робіт і Міністерства соціальних послуг, що повинні були упорядкувати діяльність безлічі регулюючих відомств і агентств, які виникали у той час.

Судова реформа провалилася через побоювання Конгресу, що вона порушить систему «стримань і противаг», надавши президенту занадто великі повноваження, а також через зміну позицій оновленого у своєму складі Верховного суду, що визнав конституційність Закону Вагнера і Закону про соціальне страхування.

Адміністративна реформа була втілена в життя в 1939 p., коли було створено ВУП, до складу якого включалися Апарат Білого дому, Бюджетне бюро і Управління планування національних ресурсів. Відмовивши президенту в створенні двох нових міністерств, Конгрес надав йому необмежене право проводити реорганізацію федеральних агентств, результатом чого і було створення двох нових структурних підрозділів президентської влади — Федерального агентства громадських робіт і Агентства цінних паперів, які на постійній основі повинні були, поряд з іншими відомствами, керувати здійсненням прийнятих програм. Тим самим було остаточно визнане право президента на регулювання економічних і соціальних відносин і на створення з цією метою постійно діючого адміністративного механізму.

Удосконалення методів державного регулювання економіки і соціальних відносин (зокрема проведення активної політики в галузі бюджету і кредиту, спрямованої на забезпечення стійкого рівня попиту, виробництва і зайнятості) стає головним завданням усіх гілок влади американської держави.

Вирішуючи це завдання, американський Конгрес у 1946 р. прийняв Закон про зайнятість, який вперше офіційно поклав на президента відповідальність за стан американської економіки. На підставі цього Закону була створена Рада економічних консультантів, що повинна була надавати главі держави щорічну доповідь з детальним аналізом економічної кон'юнктури. Доповідь ставала основою економічного послання президента Конгресу на початку кожної його сесії і наступного вироблення Конгресом рекомендацій як державним органам, так і приватним особам, «з метою досягнення максимального або високого рівня зайнятості».

Згодом були прийняті й інші закони, які доповнювали, коригували законодавство «нового курсу» , але головні напрями економічної і соціальної політики американської держави залишалися незмінними. Одним з таких коригувальних законів у сфері соціальних відносин став зокрема Закон Тафта-Хартлі 1947 р., який вніс істотні поправки до Закону Вагнера.

1.8. Закон Тафта-Хартлі 1947 р.

Закон Вагнера (прийнятий у 1935 р. у кризовій ситуації, переслідував не в останню чергу політичні цілі Ф. Рузвельта перед черговими виборами) створив певний дисбаланс політичних сил, обмежуючи свободу дій, «нечесну трудову практику» лише підприємців, що не могло не викликати протесту з їх боку. Боротьба навколо Закону 1935 р. почалася одразу ж після його прийняття. До неї включилися антирузвельтівська організація «Американська ліга свободи», яка виникла в цей час, такі великі організації американського бізнесу, як «Національна асоціація промисловців», «Торгова палата» тощо. До 1937 р. боротьба велася за визнання закону неконституційним, потім за перегляд його Конгресом, у якому за наступні 10 років було розглянуто 200 відповідних законопроектів. У 1947 р. такий перегляд відбувся, був прийнятий Закон Тафта-Хартлі, чинний і дотепер.

Закон Тафта-Хартлі був покликаний створити механізм покладення краю незаконним страйкам, а також запобігати політи-зації профспілок. Досягнення цих цілей правлячі кола вбачали в проведенні політики подальшої інтеграції профспілок до регулюючого соціальні відносини державного механізму, а також у наділенні президента значними правами для запобігання конфліктам у промисловості, особливо тим, котрі загрожували суспільній безпеці. Закон давав відсіч деяким напрямам «нечесної трудової практики» профспілок: забороняв деякі види страйків, у тому числі вторинні бойкоти (тобто бойкоти тих підприємців, які не були безпосередніми наймачами страйкуючих робітників), страйки солідарності, пікетування підприємств для того, щоб домогтися від підприємця укладення доктору і профспілкою, яка не пройшла встановленої законом процедури її офіційного визнання, страйки державних службовців, страйки, що створюють загрозу національній безпеці, та ін. Допустимі форми страйків обумовлювалися низкою умов: запровадженням двомісячного «охолоджувального періоду», обов'язковим повідомленням підприємця про намір провести страйк, голосуванням робітників перед оголошенням страйку тощо.

На підставі спеціального положення Закону про захист прав робітників від профспілок була значно посилена правова регламентація діяльності профспілок, зокрема, Закон докладно регулював порядок укладення колективних договорів, розглядав, яким умовам повинна відповідати профспілка, яка домагається права участі в колективно-договірних відносинах, вимагав від керівників профспілок підписки про непричетність до діяльності Комуністичної партії, подання щорічних звітів Міністерству праці про свої фінансові справи та ін. Профспілкам було відмовлено в праві робити внески до виборчих фондів осіб, які домагаються обрання на федеральні посади.

Заборонивши договір «закритого цеху» і обмеживши можливість укладення договору «союзного цеху»¹, закон тим самим істотно обмежив право профспілок диктувати підприємцям умови найму робочої сили.

Новостворений орган — Федеральна служба посередництва і примирення — повинен був вирішувати спори між підприємцями і робітниками шляхом колективних переговорів їх представників. Але головна роль у втіленні в життя положень закону відводилася НУТВ і судам, які мали право винести заборонні накази стосовно незаконних страйків, розглядати цивільні позови і кримінальні справи, що стосуються неправдивих свідчень про неналежність до Комуністичної партії, політичної діяльності профспілок та ін.

Закон створював також постійно діючий президентський механізм покладення краю «недозволеній профспілковій активності». Президент міг заборонити страйк на 80 днів, якщо, на його думку, він «загрожував національним інтересам», міг звернутися до суду з метою прийняття ним рішення про заборону

¹Умови договору «союзного цеху» передбачають право підприємця приймати на роботу осіб які не є членами профспілки, але вимагають протягом короткого часу вступу недавно найнятих робітників до неї. Право забороняти договір "союзного цеху» було закріплене за штатами. Це положення було включено до законів «Про право на працю» багатьох штатів.

страйку, призначити арбітражну комісію для розгляду трудового конфлікту.

Антипрофспілкова обмежувальна спрямованість Закону Тафта-Хартлі була підкріплена Законом Лендрама-Гріффіна 1959 р., який поставив профспілки під ще більший контроль державних органів, які одержали право регулювати проведення виборів до профспілкових органів, визначати розміри членських внесків, вимагати подання Міністерству праці звітів, копій статутів, постанов профспілок тощо.

Положення Закону Тафта-Хартлі неодноразово підкріплювалися згодом рішеннями Верховного суду США. Наприклад, у 1984—1985 рр. Верховний суд заборонив тиск на робітників для того, щоб вони вступали до профспілок (однак дозволив проводити серед них «роз'яснювальну роботу»), підтримав практику заборони «закритого цеху», надав компаніям, «які зазнають фінансових труднощів», право розривати трудові відносини з організованими в профспілку робітниками та ін.

Закон Тафта-Хартлі, за усієї його антипрофспілкової спрямованості, дав можливість більш жорстко упорядкувати відносини між працею і капіталом, зробив очевидний внесок у досягнення згоди між ними і тим самим сприяв зміцненню політичної стабільності.

1.9. Законодавство 60-х років у рамках програми «боротьби з бідністю» Л. Джонсона

Найбільша активність соціального реформаторства США припадає після «нового курсу» Ф. Рузвельта на 60-ті роки, коли президентом-демократом Л. Джонсоном була проголошена програма створення «великого суспільства», виконання якої було покликано амортизувати прояв соціальної напруженості в країні, стимулювати розвиток економіки шляхом забезпечення відповідного рівня зайнятості, споживання тощо.

Центральною і найбільш перспективною ланкою програми була «боротьба з бідністю», що було викликано значним зростанням кількості американських громадян, які живуть нижче рівня бідності (згідно з офіційними даними в 1964 р. їх налічувалося 36,4 млн чоловік або близько 20% населення країни), до яких були віднесені насамперед кольорові американці, престарілі, молодь, яка не має постійної роботи, низькокваліфіковані і сільськогосподарські робітники, багатодітні сім'ї і сім'ї без батька.

Програма була прийнята в період економічного процвітання Америки і соціальних заворушень, могутнього руху за грома­дянські права, студентських хвилювань, антивоєнних виступів проти війни у В'єтнамі. її прийняттю сприяла демократична більшість в обох палатах Конгресу, підтримка профспілок, Національної ради селян та інших громадських організацій. Про ти виступила більша частина ділових кіл США, оскільки здійснення програми «боротьби з бідністю» (яка потребувала багатомільйонних державних витрат) передбачало перерозподіл коштів, отриманих від найзаможнішої частини населення, оподатковуваної високими податками, на користь нужденних, оподатковуваних низькими податками.

Втілення програми в життя почалося з прийняття в 1964 р. Закону про економічні можливості, який передбачав заходи щодо професійної підготовки і навчання головним чином молоді, особливо безробітної, у рамках створюваних «трудових корпусів», «молодіжних корпусів за місцем проживання», надання пільгових позик фермерам, що бідують, і сільськогосподарським робітникам тощо.

У 1965 р. були видані закони про початкову і середню шкільну освіту, а потім про вищу освіту, покликані сприяти підвищенню освітнього рівня малозабезпеченої молоді. Того ж року були запроваджені програми «медікер» — передбачала оплату медичних рахунків осіб, які одержували допомогу по бідності (на жаль, за її межами залишилися ті, хто такої допомоги не одержував, тобто третина всіх бідняків) і «меді-кейт» — допомога пенсіонерам в оплаті їхніх рахунків через хворобу.

Цього ж року почалося здійснення програми субсидування частини витрат бідняків на продукти харчування у вигляді продуктових купонів, обмінюваних у магазинах на невелику кількість дешевих продуктів. У рамках законів про житлове будівництво і міський розвиток 1965, 1968 рр. були вжиті деякі заходи щодо надання допомоги малозабезпеченим сім'ям в оренді квартир і фінансуванні будівництва дешевого житла.

Була прийнята також серія законів з регулювання бізнесу, зокрема з метою скорочення кількості людей, які гинуть в автокатастрофах, поліпшення охорони праці, зміцнення здоров'я промислових робітників, значно підвищені федеральні асигнування штатам для боротьби зі злочинами, для створення транспортних транзитних систем. Здійснення програми вимагало створення нових спеціалізованих агентств. Для сприяння місцевим органам у їх «боротьбі з бідністю» було створено спеціальне Відомство економічного сприяння та ін.

Зусилля уряду не привели до здійснення всіх намічених програм, оскільки вони не були забезпечені із самого початку відповідними державними асигнуваннями (незважаючи на підвищення ставок соціального страхування, податку на бізнес тощо), а в 1966 р. обмежені у зв'язку зі збільшенням бюджетного дефіциту, викликаного зростанням ескалації війни у В'єтнамі, посиленням інфляції. Отже, завдання побудови «великого суспільства», вільного від бідності і безробіття, не було вирішене. Подальша циклічна криза надвиробництва 1973—1975 рр. ще більше загострила у США проблему зайнятості. Лише за офіційними даними у 1975 р. в Америці було 8,3 млн повністю безробітних.

Водночас слід зазначити, що соціальні програми «боротьби з бідністю», що були прямим продовженням соціальних реформ Ф. Рузвельта, так само як і нині діючі численні соціальні програми, визначили постійну дію загальної, хоча і неоднорідної тенденції в зміні суспільних відносин, яка полягає не тільки в підвищенні соціального захисту бідних прошарків американського суспільства, у політиці вирівнювання рівнів доходів населення, а й у зростанні частки колективних форм власності, зміцненні економічної незалежності і правового захисту особи. Цьому сприяє усвідомлення необхідності цілеспрямованої соціальної політики допомоги бідним, слабо захищеним прошаркам населення не тільки його правлячими колами, а й усього американського народу. Якщо в 1935 р. у Конгресі США велися запеклі суперечки навколо прийняття законів про запровадження в країні системи соціального страхування, то згодом ці питання в Конгресі вже не піднімалися, а диспути зводилися до того, як краще забезпечити платоспроможність системи — за рахунок запровадження нових податків або скорочення численних допомог.

Президент Б. Клінтон здобув перемогу на виборах у 1992 р., обіцяючи Америці використання досвіду «нового курсу» з метою здійснення «справжніх змін»: розширення розмірів державних інвестицій на соціальні потреби, допомогу школам, ліквідацію безпритульності, вирішення проблеми медичного страхування для всього населення та ін. Однак реалізації цих обіцянок завадив бюджетний дефіцит країни.

2. Основні зміни в державному апараті

Розгалуженому державному апарату США вдавалося протягом тривалого часу і вдається дотепер пристосовуватися до нових умов, витримувати соціально-політичні кризи в рамках бур­жуазно-парламентських демократичних форм і процесів. Конституційна державна структура, створена понад 200 років тому в аграрній країні, демонструє унікальну історичну наступність, здатність утримувати певну політичну стійкість і у високорозвиненій індустріальній наддержаві.

Показником відносної політичної стабільності, що не виключає не тільки періодів соціальної напруженості, а й відкритих соціально-політичних конфліктів, є незмінне перебування влади однієї з двох партій: демократичної або республіканської. Якщо до Другої світової війни й у перші десятиліття після війни політичне лідерство утримувала головним чином демократична партія, то в останні 19 років (з 1969 по 1991 р.), за винятком чотириліття президента-демократа Дж. Картера (1977—1981 рр.), державний апарат очолювала республіканська партія. І тільки в 1992 р. до влади, нарешті, знову прийшли демократи (разом з перемогою на президентських виборах Б. Клінтона).

При цьому жодна з партій не змогла стати партією «стійкої більшості», про що свідчить незмінне зростання «незалежних» виборців і частіші випадки «роздільного голосування» (спліт-тікет), коли один і той самий виборець підтримує представників різних партій на виборах президента й у Конгресі, а також «роздільне правління», коли президент належить до однієї партії, а більшість Конгресу — до іншої.

Розвиток американської держави в рамках буржуазно-парламентських форм і політичного плюралізму відбувався в XX ст. шляхом еволюційних змін у діяльності тих чи інших ланок державного апарату. Цьому сприяли і посилення незалежності держави від протиборствуючих класових інтересів в умовах край нього ускладнення політичних процесів у країні, і наявність потужного «середнього класу», опори демократичних порялків, і гнучкого механізму двопартійної системи, у який завдяки цілому ряду історичних причин, а також прийнятій обома партіями політичній лінії «соціальної відповідальності», інтегрована значна частина робітників, фермерів, інтелігенції, негрів і інших етнічних меншин.

Суперництво республіканської і демократичної партій є не непримиренною війною за захоплення влади, а змаганням за кращий урядовий курс і його виконання з опорою на підтримку більшості виборців. Тривале перебування республіканців у влади, за всіх недоліків виборчої системи, є свідченням такої підтримки. Прихід до влади демократів у 1992 р. не став потрясінням основ американської державності.

Еволюційному пристосуванню політичної системи країни і її державного апарату до політичних умов, що змінюються, сприяла також споконвічно властива Конституції США відкритість, її незв'язаність жорсткими формами, що допускає (у разі збереження основного принципу «поділу влади» і механізму «стримувань і противаг») саморегуляцію рівнів влади й окремих її гілок, можливість «переливання» владних повноважень між окремими частинами державного апарату.

Еволюційним політичним процесам США, за всієї їх складності, сприяла й однорідна національна культура, створення якої було визначено з самого початку заданою асиміляцією представників різних націй, відсутністю релігійного конформізму, а також утвердженням загальнонаціональної ідеології буржуазного прагматизму, індивідуалізму, патріотизму з основною ідеєю рівності можливостей кожного в досягненні вершин благополуччя своїми здібностями і працею («велика американська мрія»). Не останню роль в еволюційних процесах політичного розвитку відіграє і могутній економічний потенціал країни, що дає «політичному класу» широкі можливості для соціального маневрування, для проведення соціальних реформ.

Дія всіх цих факторів не применшує значення в історії американської демократії ні організованих форм демократичного руху, ні боротьби американців за свої права, які привели і до запровадження загального виборчого права, і до ліквідації крайніх форм расової дискримінації, і до кардинальних соціальних реформ.

2.1. Поправки до Конституції США. Реформи виборчого права

Конституційне законодавство США останніх семи десятиліть мало зачепило структуру конституційних органів державного апарату та їх компетенцію і стосувалося головним чином одного інституту — президентської влади. Поправки XX (1933 р.), XXII (1951 р.), XXV (1967 р.) визначили зокрема порядок вступу на посаду президента, встановили обмеження часу перебування на посаді президента двома термінами, надали право заміщення посади президента за відповідних обставин віце-президенту.

Більш важливе політичне значення мали реформи у виборчому праві, проведені шляхом прийняття трьох поправок до Конституції: XIX (1920 р.), XXIV (1964 р.), XXVI (1971 р.). Ці поправки сприяли демократизації вкрай різноманітних норм виборчого права, що діють у штатах, яким відводилася основна роль у правовому регулюванні виборів.

Поправкою XIX були надані виборчі права жінкам, Жіноче виборче право дуже довго обмежувалося в США. Перший прорив у цій галузі відбувся в штаті Кентуккі, коли права брати участь у виборах рад шкільних округів було надано незаміжнім жінкам, які володіли власністю, а в 1869 р. у штаті Вайомінг були надані виборчі права жінкам до законодавчого органу.

Поправка XXIV скасувала обмеження виборчих прав на федеральних виборах «у зв'язку з несплатою якого-небудь виборчого або іншого податку». Виборчий податок існував до прийняття поправки в 11 південних штатах і, хоча він був невеликим, позбавляв права голосу близько 10 млн бідняків, в основному негрів. У деяких штатах (Алабама, Міссісіпі та ін.) цей податок мав кумулятивний характер, при якому людина, яка вирішила взяти участь у виборах, мала сплатити податок за всі попередні роки.

У 1965 р. Законом про виборчі права дія поправки була поширена на вибори в штатах, а в 1966 р. Верховний суд визнав, що встановлення податку на виборах у штатах є порушенням конституційного принципу «рівного захисту закону».

Поправка XXVI знизила віковий виборчий ценз на федеральних виборах до 18 років, аналогічні зміни мали місце в усіх штатах.

Прийняті поправки і відповідні закони не змогли, однак, гарантувати важко досяжного (або просто недосяжного) як через об'єктивні, так і суб'єктивні причини загального характеру виборів у США. Так, на виборах до американського Конгресу застосовується мажоритарна система, за якої у кожному окрузі обирається один депутат, причому перемагає «кандидат, який набрав відносну більшість голосів, більше, ніж кожен з його суперників окремо». Ця система приводить до того, що частка місць, отриманих тією чи іншою партією в Конгресі, не відповідає кількості зібраних нею голосів по країні. Недоліки мажоритарної системи поглиблюються так званою електоральною геометрією, за якої «нарізка» нерівних за кількістю жителів виборчих округів часто проводилася з порушенням принципу: рівна кількість депутатів від рівної кількості жителів. Починаючи з 60-х років почала здійснюватися політика скасування електоральної геометрії. У 1962 р. було прийняте рішення Верховного суду (у «справі Бейкера»), у якому підкреслювалося, що виборчі округи мають бути «істотно рівними». Наступний відхіл Вер човного суду Бергера від цієї установки, що допускана відступ від вимоги «одна людина — один голос», сприяв тому, що в конституціях штатів, прийнятих останнім часом, почали закріплюватися норми представництва з урахуванням чисельності населення.

У виборчому праві штатів продовжують діяти деякі цензи (незважаючи на скасування найбільш одіозних з них), наприклад, ценз осілості. Для президентських виборів він дорівнює ЗО дням, для інших виборів — залежно від законів відповідних штатів. Самі виборчі кампанії в США всіх рівнів вимагають величезних грошових витрат, що доступно або дуже багатим людям, або тим, хто може розраховувати на фінансову допомогу американських корпорацій і компаній, які головним чином і фінансують президентські виборчі кампанії та вибори до Конгресу. Причому сума грошового забезпечення виборчих кампаній, незважаючи на зусилля уряду обмежити її, зростає щорічно. За останні 20 років на президентських виборах вона зросла щонайменше у 10 разів. Незважаючи на заборону в цей час надавати безпосередню фінансову підтримку корпорацій кандидатам на виборні посади, гроші передаються тому чи іншому кандидату іншими шляхами, через підставних осіб, через Комітети політичних дій (КПД). Після їх появи в 40-х роках з ініціативи профспілок, коли за Законом Сміта-Конеллі 1943 р. профспілкам було відмовлено в праві вкладати свої кошти в політичні кампанії, у 60-х роках стали створюватися КПД бізнесу і промисловості. Уже на початку 80-х років загальна кількість КПД досягла 8 тис, з них 1,7 тис. були створені корпораціями.

З метою обмеження величезних виборчих витрат у 1971 р. був виданий закон, який обмежив загальну суму пожертвувань з боку фізичних і юридичних осіб до фонду виборчих кампаній президента і членів Конгресу, але він водночас санкціонував створення КПД, за винятком організацій, що мають контракти з урядом. Поправка, внесена до Закону у 1974 р., вимагає повного розкриття джерел і способів витрати коштів, отриманих на виборчі кампанії.

Тиск, що чиниться на майбутніх конгресменів компаніями — пожертвувачами коштів, змусив узаконити державне фінансування виборчих кампаній. Однак можливість одержання цих коштів доступна не кожному кандидату. Якщо кандидати в президенти двох найбільших політичних партій одержують автоматичне право на субсидії від держави, то незалежні кандидати або кандидати інших партій — тільки за умови одержання не менше 5% голосів всіх учасників попередніх виборів. Претенденту на виборах до Конгресу потрібно також довести, що його підтримають виборці. Аргументом підтримки служать пожертвування принаймні 5 тис. дол. від вкладників, які дають кожний не більше 250 дол. у будь-яких 20 з 50 штатів,

Вибори в Америці не стали справді загальними і через масовий абсентеїзм, що особливо посилився в останні десятиліття. І в президентських виборах, і у виборах до Конгресу беруть участь, як правило, не набагато більше половини всього самодіяльного населення США. Під час президентських виборів 1984 р., наприклад, 60 млн американців, які мали право голосу, не зареєструвалися як виборці. З 115 млн зареєстрованих 23 млн не взяли участі у виборах. Отже, загальний відсоток виборців, які брали участь у виборах, не досяг навіть 53%. За Р. Рейгана проголосувало лише близько 30% американців, які мали право голосу, за його наступника Дж. Буша — трохи більше чверті усіх виборців.

Виборчі кампанії США не можуть уникнути і протиправної практики організації наклепницьких кампаній проти конкурента, незаконного фінансування виборчих кампаній, політичного шпигунства та ін. Злочинне використання електронної апаратури для підслуховування в штаб-квартирі демократичної партії (в готелі «Уотергейт»), організоване під час виборчої кампанії з відома президента-республіканця Р. Ніксо-на, призвело до відставки останнього. Про масштаби «брудної політики» і марні спроби дати їй відсіч свідчить, наприклад, те, що в 17 американських штатах законодавчо заборонені «безвідповідальні або навмисне фальшиві твердження» напередодні виборів, у 3 — політичний шантаж, у 9 — поширення «неправдивих заяв» та ін.

Законодавство, спрямоване на викоренення недоліків виборчого права США, за визнанням самих американців, залишалося і залишається дотепер одним із найменш ефективних. Найяскравішим прикладом цього може служити расова дискримінація негрів, національних меншин на виборах, яка тривала понад сто років, навіть після того, як у 1870 р. XV поправкою до Конституції їм були надані виборчі права. В другій половині XX ст. Конгрес США змушений був знову і знову повертатися до питання про створення правових гарантій здійснення цих прав.

2.2. Закон проти расової дискримінації

Практика масового усунення негрів від участі у виборах тривала аж до 50-х років XX ст. Вона досягалася як правовими (цензовими) обмеженнями, що діяли в основному в південних штатах, так і терористичними заходами — судами Лінча, залякуванням тих чорних громадян, які наважувалися голосувати.

Масовий рух протесту чорних американців проти расової дискримінації сприяв прийняттю в 1957 р. Закону про громадянські права, доповненого в 1960 р., який передбачав деякі правові гарантії забезпечення виборчих прав нефів. З цією метою була створена Комісія з громадянських прав, до компетенції якої належало розслідування випадків позбавлення громадян США права голосу на основі «кольору шкіри, раси, релігії або національного походження» (ця Комісія, яка входить у Виконавче управління президента, діє дотепер і складається з осіб, призначуваних президентом за згодою Сенату). Встановлювалася також судова відповідальність за дискримінаційну виборчу практику. Комісії ставилося в обов'язок «розслідувати, вивчати, збирати інформацію», розглядати заяви громадян у разі відмови їм у виборчих правах. До особливого завдання Комісії належали також вивчення і збір інформації про нормативні акти, що дискримінують чи відмовляють у рівному захисті закону особам з вищевказаних підстав.

Слабка ефективність судових гарантій виборчих прав негрів сприяла радикалізації вимог міцніючого негритянського руху протесту кінця 50-х — початку 60-х років. Якщо в 50-х роках однією з найголовніших вимог залишалося скасування расової сегрегації (початок формальної заборони якої був покладений рішенням Верховного суду 1954 р. у «справі Брауна», який визнавав неконституційною практику сегрегації в школах), то в 60-х — вимога політичної рівності і вирішення соціально-економічних проблем.

2.3. Закон про громадянські права

1963 р. прийнято вважати початком «негритянської революції» у США, яка проходила не тільки у формі демонстрацій і рухів протесту, а й у формі стихійних бунтів у гетто великих міст. Під натиском потужного виступу негрів у 1964 р. був прийнятий Закон про громадянські права, який формально ліквідував дискримінацію негрів у всіх сферах економічного і політичного життя, у школах, громадських місцях тощо. Зокрема закон визнавав протиправною дискримінаційну практику підприємців у разі відмови від найму, звільнення, обмеження статусу працівника «на підставі раси, кольору шкіри, віросповідання, статі і національної приналежності», а також у випадку відмови в «підготовці і перепідготовці за програмою учнівства». Закон вима­гав застосування однакових норм і процедур до усіх виборців у межах тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці. Ним частково обмежувалося застосування цензу грамотності, який усуває від участі у виборах в основному негритянське населення. Міністру юстиції надавалося право призначати федеральних інспекторів (маршалів) у ті місця, звідки надходили скарги про дискримінацію на виборах.