Тема 20. Франція в XX ст.

1. Третя республіка та її падіння.

2. Четверта республіка.

3. П'ята республіка.

1. Третя республіка та її падіння

Партійна і виборча системи. Державний розвиток Франції в XX ст., на відміну від Великобританії, відбувався в умовах поляризації і відкритого протиборства правих і лівих сил, партій і угруповань, що спричиняло не тільки часті зміни у політичному режимі, а й викликало необхідність проведення реформ дер­жавного устрою, періодичної трансформації проголошуваних конституційних принципів.

В умовах багатопартійності, гострого суперництва партійних блоків особливого значення набувала боротьба навколо виборчих реформ. Закон 1919 р. передбачив заміну мажоритарної системи системою пропорційного представництва. Однак нова система була перекручена тим, що в законі було передбачене одержання партіями додаткових місць у вигляді «премій» за перемогу у виборчому окрузі. У 1927 р. мажоритарна система була відновлена.

Згідно з Законом 1927 р. Франція і деякі її заморські володіння поділялися на сотні виборчих округів, від кожного з яких до парламенту обирався один депутат. Вибори проводилися в два тури. У першому турі для обрання необхідно було одержати абсолютну більшість голосів. Якщо цього не відбувалося, то в другому турі кандидату від якої-небудь партії було достатньо отримати відносну більшість голосів, тобто їх мало бути більше, ніж у кожного із суперників.

Нова система виборів забезпечувала перевагу численним правим партіям. Центр ваги виборчої кампанії переносився на другий тур, де ці партії могли виступати єдиним блоком і виставляти загальних кандидатів. Перекручення волі виборців дією мажоритарної системи доповнювалося «перекроєнням» виборчих округів, створенням нерівних за кількістю населення округів у промислових і сільських районах.

Зміни в державному апараті. Після Першої світової війни основи державного устрою Франції, як і раніше, формально визначалися конституційними законами 1875 р. Однак поступове ослаблення фактичної ролі глави держави — президента, зведення його повноважень до «церемоніальних», не супроводжувалося скільки-небудь серйозним відновленням рівноваги виконавчої і законодавчої влади за рахунок законодавчого закріплення повноважень уряду. Адже посада голови Ради міністрів і організаційна структура уряду одержали юридичне оформлення лише в 1934—1935 рр.

Звичайно, на практиці загальносвітова тенденція відносного зростання ролі виконавчої влади не обійшла і Францію. Так, у міжвоєнний період до уряду остаточно перейшло право видання нормативних актів з різних питань державного життя. При цьому воно спиралося на сформовану ще в XIX ст. доктрину «регламентарної влади». Відповідно до цієї доктрини уряд міг видавати нормативні акти без делегування йому законодавчих повноважень парламентом, на основі власних прерогатив. Формально урядові декрети повинні були лише доповнюва­ти, уточнювати законодавство і мали підзаконний характер. Насправді ж уряд неодноразово приймав акти, що мали силу закону, і скасовував попередні законодавчі акти. Крім того, парламент періодично надавав правим кабінетам надзвичайні повноваження і виключне право законодавствувати у формі «декретів-законів» (наприклад, у 1918, 1921, 1934, 1938—1939 рр.).

Водночас Третя республіка до Другої світової війни не випадково іменувалася «режимом Зборів» або «абсолютним парламентаризмом». Контроль парламенту з великою кількістю його фракційних угруповань (близько 20 у 30-ті роки) над урядом набув гіпертрофованих форм, що призводило до політичної нестабільності, частих урядових криз і відставок кабінетів. Середня тривалість перебування кабінету у влади не перевищувала шести місяців. Нерідко кабінети ішли у відставку в результаті висловлення їм недовіри лише верхньою палатою — Сенатом. Явне порушення рівноваги гілок влади і «системи стримань» на користь парламенту, при його нездатності ефективно виконувати урядові функції управління, серйозно підірвали здатність політичної системи Франції протистояти економічній і політичній кризі 30-х років, посиленню авторитарних тенденцій і німецької агресії.

Народний фронт. На початку 30-х років у міру поглиблення економічної кризи і загострення соціальних протиріч у Франції зросла активність крайньо правих організацій фашистських напрямів («Вогненні хрести», «Аксьон франсез» та ін.). У лютому 1934 р. була здійснена спроба організувати фашистський путч, що провалився завдяки солідарності демократичних сил країни, які організували масові антифашистські виступи. Скориставшись обстановкою, уряди правих сил, які змінювали один одного у влади, видали ряд надзвичайних декретів, що ущемляли демократичні свободи.

Посилення реакційних тенденцій у політичному житті країни створило умови для об'єднання антифашистських сил, яке отримало назву Народного фронту. До нього увійшли партії комуністів, соціалістів і радикалів, що підписали угоду про єдність дій, а також понад 40 різних демократичних організацій. У січні 1936 р. була опублікована програма Народного фронту. У політичній галузі основними вимогами Фронту був розпуск і роззброєння фашистських організацій, скасування репресивного законодавства, створення системи колективної безпеки в Європі. В економічній сфері планувалися заходи щодо підвищення життєвого рівня населення і боротьби з безробіт­тям, реорганізація Французького банку і встановлення контролю за найбільшими банками, націоналізація військової промисловості.

На виборах у 1936 р. Народний фронт здобув перемогу. Був сформований уряд із соціалістів і радикалів. До 1937 р. була виконана частина програми лівих сил: підвищена заробітна плата робітникам, запроваджений 40-годинний робочий тиждень, проведена реформа Французького банку, скасовані надзвичайні декрети, частково націоналізована військова промисловість. До фашистських організацій був застосований Закон про розпуск воєнізованих угруповань.

Народний фронт відіграв велику роль у запобіганні спробам французьких правих сил встановити режим авторитарного типу. Однак внутрішні розбіжності в антифашистському блоці спричинили його розкол. У результаті послідовної зміни урядів у 1938 р. у влади закріпилося праве крило радикалів, що пішло на ліквідацію основних заходів лівого блоку й остаточний розрив з Народним фронтом.

Падіння Третьої республіки. Рух Опору. Падіння Третьої республіки стало закономірним результатом поразки Франції у війні з гітлерівською Німеччиною влітку 1940 р. Після капітуляції в 1940 р. більша частина Франції управлялася німецькими окупаційними органами. У південній неокупованій зоні влада формально перебувала в руках пронімецького уряду маршала Петена. Він одержав назву «уряд Віші» — за назвою курортного містечка, його резиденції. Конституція 1875 р. формально не була скасована, однак фактично Республіка припинила існування. Низкою декретів Петен скасував посаду президента Республіки і поклав на себе обов'язки глави держави, наділеного всією повнотою державної влади. «Режим Віші» був військово-авторитарним, хоча самостійна роль цього уряду була досить відносною. Його функції були ще більш обмежені з осені 1942 р., коли німці ввели до південної зони свої війська.

Боротьбу проти нацистів на території Франції очолили комуністи, з ініціативи яких численні антифашистські організації об'єдналися в Національну раду Опору. Інший центр руху Опору був створений генералом де Голлем в еміграції («Франція, що бореться»). У 1943—1944 рр. після об'єднання французького і лондонського центрів в Алжирі був заснований єдиний французький Комітет національного визволення як Тимчасовий уряд Французької Республіки. Тимчасовий уряд на чолі з де

Голлем здійснював управління країною в перший період після визволення в 1944—1946 рр.

2. Четверта республіка

«Тимчасовий режим» і боротьба навколо Конституції. У період «тимчасового режиму» у Франції розпочалася глибока перебудова політичної системи, що супроводжувалася важливими соціально-економічними реформами і перегрупуванням основних партійно-політичних сил. Тимчасовий уряд виконав частину програми Національної ради Опору: націоналізував деякі великі банки і галузі важкої промисловості, реформував систему соціального забезпечення, відновив демократичні свободи. Були офіційно схвалені проголошені в програмі заходи щодо чистки державного апарату і покарання осіб, які співробітничали з окупантами, щодо залучення активістів французького Опору до управління країною. Однак багато положень програми стосовно демократизації державного устрою не були втілені в життя через посилення протиборства різних фракцій колишнього Опору.

Центральним питанням внутрішньополітичного життя країни, навколо якого розгорнулася боротьба, стало питання про новий державний устрій, нову конституцію Франції. Усі політичні сили об'єднувало критичне ставлення до інститутів Третьої республіки. В іншому їхній підхід був різним. «Нові консерватори», насамперед прихильники генерала де Голля, схилялися до встановлення республіки президентського типу, із сильною виконавчою владою, здатною протистояти «режиму партій» — «дестабілізуючому» парламентаризму епохи Третьої республіки. Ліві партії, а також деякі партії центристського спрямування (наприклад, велика католицька партія МРП), явно побоюючись встановлення режиму «особистої влади» генерала де Голля, виступали за збереження верховенства парламенту і його контролю над урядом при більшій збалансованості двох гілок влади.

Одержавши на виборах до Установчих зборів в жовтні 1945 р. найбільшу кількість депутатських мандатів, комуністи, соціалісти і МРП утворили трипартійний Тимчасовий уряд і домоглися вироблення проекту конституції на основі своєї програми. Однак він був відхилений на референдумі. Другий проект, розроблений у 1946 р. новим складом Установчих зборів, містив низку компромісних положень, які дозволяли врахувати платформи всіх членів коаліції. Після затвердження на референдумі другий проект конституції став основним законом Франції.

Конституція 1946р. Нова Конституція Франції не тільки відобразила співвідношення політичних сил у країні в перший період після визволення, а й закріпила на конституційному рівні низку нових політичних принципів, характерних для європейських конституцій так званої другої хвилі (40—50-ті роки).

Реакцією на авторитаризм часів війни була демократизація суспільного життя, надання широкого кола прав і свобод, гарантії конституційної законності. До Конституції був включений новий блок економічних і соціальних прав: рівноправність чоловіків і жінок, народів залежних країн, соціально-економічні права — право на працю, відпочинок і матеріальне забезпечення у разі непрацездатності, право робітників на об'єднання в профспілки, на страйки, колективне визначення умов праці і на участь в управлінні підприємствами, право на загальну безоплатну світську освіту тощо. Розширювалася сфера регулювання політичної й особливо зовнішньополітичної діяльності держави (положення про мирну зовнішню політику, про відносини з колоніями та ін.).

Водночас нова Конституція значно розширювала межі втручання держави в економічну і соціальну сферу життя суспільства, змінювала характер відносин між особою і державою, покладаючи на державу, крім широких прав, і нові обов'язки. Визнаним конституційним принципом стало проголошення «соціальної держави», у якій права власника поєднуються з «загальним благом» і обмежуються суспільними інтересами.

З погляду основного принципу організації державного устрою, у першій післявоєнній Конституції Франції продовжувала панувати ідея абсолютного парламентаризму. За формою правління Франція була парламентарною республікою, причому нижня палата парламенту — Національні збори — проголошувалася єдиним законодавчим органом країни, який не міг нікому делегувати свої законодавчі повноваження. Крім того, Національні збори мали виключне право законодавчої ініціативи у фінансових питаннях, ратифікації і денонсації найважливіших міжнародних договорів, оголошення війни. Збори, які обиралися за системою пропорційного представництва на основі загального виборчого права, абсолютною більшістю голосів мали затверджувати склад нового уряду, що ніс перед ними всю повноту відповідальності.

Конституція традиційно зберегла двопалатну структуру парламенту. Однак друга палата — Рада республіки — була наділена лише дорадчими функціями, і її рекомендації не були обов'язковими для Національних зборів. Рада республіки обиралася непрямими виборами в департаментах і комунах, а час­тина її призначалася Національними зборами. Склал палати повинен був періодично оновлюватися. Таким чином, повноваження верхньої палати парламенту порівняно із Сенатом Третьої республіки були зведені до мінімуму.

Главою держави був президент республіки, який обирався на спільному засіданні палат парламенту терміном на 7 років. ВІД повідно до Конституції 1946 р., на відміну від попередньої, президент був позбавлений ряду важливих прерогатив (розпуск нижньої палати, призначення на свій вибір вищих посадових осіб тощо). Будь-які акти президента, у тому числі призначення на вищі посади, вимагали контрасигнації глави кабінету й одного з міністрів.

Виконавчу владу згідно з Конституцією мала уособлювати Рада міністрів на чолі з її головою — главою уряду. Цей орган здійснював безпосереднє державне управління і мав широкі повноваження. Однак діяльність кабінету контролювалася нижньою палатою. Призначення голови Ради міністрів і міністрів декретом президента могло провадитися лише після винесення вотуму довіри з боку Національних зборів.

У разі прийняття абсолютною більшістю голосів депутатів резолюції осуду, а також у разі провалу в палаті важливого урядового законопроекту кабінет мав піти у відставку. Уряд міг розпустити парламент лише після двох урядових криз поспіль, які сталися внаслідок вотумів недовіри або осуду. У такій ситуації на період обрання нового складу зборів створювався коаліційний уряд з усіх партійних фракцій на чолі з головою Національних зборів.

Конституція практично залишила без змін стару судову систему і місцеве управління, яке контролювалося урядом. Для керівництва судами створювалася Вища рада магістратури, головою якої був президент. Рада відала питаннями призначення і просування суддів, виконувала функції дисциплінарного суду щодо членів судового відомства.

Реорганізація політичного устрою Франції у формі, передбаченій Конституцією 1946 р., багато в чому не виправдала покладених на неї завдань і швидко втратила привабливість в очах французів. Країна практично повернулася до «режиму Зборів», який одностайно зазнав критики на прикладі Третьої республіки. За 12 років змінилося 45 урядів, було кілька тривалих міністерських криз. Цьому сприяли як недостатнє опрацювання самого механізму функціонування норм основного закону, так і періодичні відступи від них на практиці.

Складні проблеми модернізації економіки і перебудови економічної структури, загострення соціальних протиріч, розпад колоніальної системи і колоніальні війни вимагали активного втручання держави і стимулювали пошуки шляхів до встановлення твердої влади. Політична система, заснована на класичному парламентаризмі, в умовах багатопартійного суперництва і суворіших вимог до адміністративно-управлінської діяльності виявилася неспроможною адекватно реагувати на складні соціально-економічні проблеми і кризові явища в суспільстві.

Протягом 40-х — середини 50-х років почало наростати невдоволення державним режимом Четвертої республіки. Створена в 1947 р. голлістська партія Об'єднання французького народу (РПФ)¹ виступила з вимогою скасування Конституції 1946 р. і встановлення сильної виконавчої влади, здатної піднестися над «партійною чехардою». Цього ж року відбувся розпад тристоронньої коаліції, а в 1948—1951 рр. була відновлена мажоритарна виборча система. Значного поширення набула практика делегованого законодавства. Згідно з конституційною реформою 1954 р. прем'єр-міністр був наділений додатковими повноваженнями щодо розпуску Національних зборів, спрощувався порядок одержання вотуму довіри урядом (простою більшістю голосів), скасовувалися положення Конституції про коаліційний уряд. Були розширені також права Ради республіки, яка стала повноправним учасником законодавчого процесу. Водночас, без прямого перегляду відповідних положень, шляхом конституційної практики відбулося фактичне посилення ролі і впливу президента. Але загострення політичної обстановки і відхід від основних принципів Конституції 1946 р. призвели зрештою до падіння Четвертої республіки і заміни її в 1958 р. П'ятою республікою.

3. П'ята республіка

У травні 1958 р. в обстановці військового заколоту в Алжирі парламент покликав до влади генерала де Голля і наділив його уряд надзвичайними повноваженнями. Уряд негайно підготував проект нової конституції, який у вересні 1958 р. був схвалений на референдумі 79,2% голосів його учасників і з жовтня 1958 р. набрав чинності.

Конституція 1958 р. Автори Конституції 1958 р., яку вважа-

¹ Згодом голлізм став масовою політичною течією, в якій авторитарні ідеї поєднувалися з гаслами «великої, незалежної Франції», «надпартійних інтересів» і «асоціації праці і капіталу». Голлістська партія неодноразово реорганізовувалася і змінювала назву. З 1976 р. вона іменується Об'єднанням на підтримку республіки (ОПР).

ли «скроєною точно за міркою для де Голля», виходили знеобхідності докорінного перегляду принципів, що лежали в основі державного устрою Третьої і Четвертої республік. Насамперед передбачалося стабілізувати політичну систему шляхом «більшої збалансованості» усіх гілок влади і посилення незалежної ті виконавчої влади від політичних маневрів різних партій. Виконавча і законодавча гілки влади мали бути чітко розмежовані, маючи своїм джерелом лише «мандат народу» (тобто вибори). Однак ще більш ефективним засобом зміцнення системи володарювання мав стати інститут глави держави. Підносячись над усіма гілками влади і не нав'язуючи себе як повсякденного главу уряду і лідера парламентської більшості, президент повинен був виражати вищу волю держави з проблем першорядного значення. Отже, одним з найважливіших завдань цього органу було гарантування стабільності виконавчої влади в несприятливих політичних і економічних умовах.

Ці ідеї були чітко проведені в тексті нового основного закону. Свідченням цього є сама структура Конституції, побудованої за схемою президент — уряд — парламент. Центральною ланкою всієї політичної системи став президент. Йому була відведена роль «вищого арбітра», покликаного забезпечувати нормальне функціонування державних органів, а також наступність держави (ст. 5). Тому президент не ніс політичної відповідальності ні перед одним органом (за винятком випадку державної зради) і ніким не контролювався. Водночас для виконання своєї ролі він був наділений як широкими постійними прерогативами, так і повноваженнями, які мають виключний характер.

Насамперед президент призначав главу уряду, а за його пропозицією призначали інших членів кабінету, а також приймав їхню відставку. Він головував на засіданнях уряду, у Раді і Комітеті національної оборони, у Вищій раді магістратури. Йому надавалися повноваження глави збройних сил, право призначення на вищі цивільні і військові посади.

Президент був наділений значними повноваженнями не тільки у виконавчій, а й у законодавчій сфері: він мав право підписувати й оприлюднювати закони, вимагати від парламенту нового обговорення закону або окремих його статей; право оспорити прийнятий парламентом законопроект і передати його до Конституційної ради (суду) для висновку про його відповідність Конституції; право передавати деякі види законопроектів на референдум, минаючи парламент; право звертатися до парламенту з посланнями, що не підлягають обговоренню; пра­во приймати ордонанси, що мають силу закону. Президент одержав також право розпуску нижньої палати парламенту (ст. 12), що не характерно для суто президентських республік. Він представляв Францію в міжнародних відносинах, наділявся значними прерогативами в галузі зовнішньої політики.

Крім зазначених повноважень, президент згідно зі ст. 16 одержав право вживати надзвичайних заходів на свій розсуд в умовах, коли «встановлення республіки, незалежність нації, ці­лісність її території або виконання її міжнародних зобов'язань опиняються під серйозною чи безпосередньою загрозою, а нор­мальне функціонування органів державної влади, створених відповідно до Конституції, порушене».

Водночас передбачалися деякі гарантії проти встановлення од­ноособової диктатури президента (автоматичне скликання парла­менту, запит думки Конституційної ради тощо). Однак діяльність президента в період надзвичайного стану ніким не контролюва­лася. Відповідно до ст. 19 свої найважливіші повноваження — призначення уряду, розпуск палати, запровадження виключних повноважень, передача законопроектів на референдум і деякі інші — президент здійснював одноосібно, без контрасигнування з боку прем'єра і відповідних міністрів. Інші акти президента вимагали міністерського скріплення, а отже, прем'єр-міністр ніс за них політичну відповідальність перед парламентом.

Конституція 1958 р. відмовилася від колишньої політичної практики обрання президента парламентом. Відтепер він мав обиратися колегією виборщиків, у якій члени парламенту складали незначну частину. Пізніше непрямі вибори президента були замінені прямими.

Друге місце в державному механізмі П'ятої республіки було відведене уряду. У найзагальнішому вигляді його компетенція закріплювалася в ст. 20 Конституції: уряд повинен визначати і здійснювати «політику нації», розпоряджатися адміністрацією і збройними силами. Прем'єр-міністр, повноваження якого визначені більш докладно, має керувати діяльністю уряду, нести відповідальність за оборону країни, забезпечувати виконання законів, видавати нормативні акти в порядку регламентарної влади, призначати на військові і цивільні посади.

Отже, вища виконавча влада згідно з Конституцією була недостатньо чітко розподілена між президентом і прем'єр-міністром, але передбачалося, що прем'єр, володіючи певною автономією, здійснює повсякденне керівництво внутрішньою політикою. Конкретні форми взаємодії президента і прем'єра залежали від узгод­женості їхніх дій при стратегічному верховенстві президента головним чином від розстановки партійно-політичних сил.

На останнє місце серед вищих державних органів Конституція 1958 р. помістила парламент. Він складався з двох палат Національних зборів і Сенату, які були практично рівноправними. Національні збори обиралися прямим голосуванням. Сенат який обирався шляхом непрямого голосування колегіями виборщиків, мав забезпечувати представництво територіальних одиниць республіки і французів, які проживали за межами Франції. Особливі «стримуючі» повноваження Сенату, наділено го правом вето стосовно проектів конституційних змін, могли стати гальмом під час проходження важливих законопроектів.

Спеціальний розділ Конституції був присвячений взаємовідносинам парламенту і уряду, в якому чітко закріплювалася до мінуюча роль уряду. Ретельно оформлений функціональний поділ гілок влади, докладна регламентація діяльності, структури і процедури засідань парламенту мали на меті створення системи «раціоналізованого» парламентаризму замість, парламентарних моделей Третьої і Четвертої республік.

Акти парламенту могли регулювати чітко визначене і порівняно невелике коло питань (структура і принципи організації державного апарату, права і свободи, громадянство, податки, основні принципи цивільного, кримінального, трудового права та ін.). З цих питань уряд також міг видавати нормативні акти, що мають силу закону (ордонанси), але тільки з дозволу парламенту. Можливість подібного делегування парламентом своїх повноважень була прямо передбачена в Конституції, а подальша практика закріпила таке положення. Всі інші питання повинні були вирішуватися в адміністративному порядку, регламентарною владою кабінету, тобто шляхом декретів.

Уряд мав також значні повноваження щодо контролю за законодавчим процесом. Насамперед він, по суті, визначав порядок денний роботи парламенту. Урядові законопроекти мали розглядатися в першу чергу. Уряд міг також вживати заходів для відхилення внесених парламентаріями поправок до законопроекту і проведення голосування без обговорення (статті 40, 41, 44, 45 та ін.). Для прийняття, наприклад, фінансового законопроекту парламенту встановлювався певний термін. Якщо в цей термін бюджетний закон не приймався, він міг бути введений у дію урядовим декретом.

Конституція 1958 р. встановлювала відповідальність уряду перед парламентом. Однак прийняття «резолюції осуду», яка б зобов'язувала уряд піти у відставку, було обставлено численни­ми умовами (ст. 49). Уряду могло бути відмовлено в довірі лише абсолютною більшістю голосів, а якщо ініціатори резолюції не збирали такої більшості, вони втрачали право вносити нову протягом тієї ж парламентської сесії.

Отже, хоча система органів влади відповідно до Конституції 1958 р. мала атрибути парламентарної республіки (відповідальність уряду перед парламентом, міністерське скріплення актів президента тощо), найсуттєвіші повноваження у визначенні і проведенні державної політики були надані президенту. Широкі прерогативи президента Франції, передбачені Конституцією, не мали аналога навіть у президентських республіках. Режим П'ятої республіки почав у теорії іменуватися змішаним «президентсько-парламентським» або «непрямим президентським» режимом, ставши зразком своєрідної гібридної, а насправді нової, самостійної форми правління, що одержала в політичній науці назву «напівпрезидентська республіка».

Судова влада згідно з Конституцією 1958 р. проголошувалася «хранителькою особистої свободи». Особливе становище серед судів зайняла Конституційна рада, що зосередила у своїх руках контроль за конституційністю нормативних актів і, незважаючи на відсутність прямої вказівки про це, право тлумачити основний закон. Класичним прикладом системи спеціалізованих судів є й існування у Франції органів адміністративної юстиції на чолі з Державною радою.

До юрисдикції адміністративних судів належить вирішення питань про відповідність закону актів та дій виконавчих органів і посадових осіб, на практиці — від рішень муніципалітетів до актів президента. В іншому ж традиційні форми судоустрою, як і раніше, зберігаються і діють з незначною модернізацією в 1970-х роках (Кодекс судоустрою 1978 р.).

Конституція 1958 р. дуже скупо регламентувала систему місцевого управління. Водночас французька (континентальна) модель місцевого управління стала зразком для наслідування в більшості країн світу. У ній певним чином поєднуються пряме державне управління на місцях і місцеве самоврядування, причому агенти державної адміністрації здійснюють нагляд за діяльністю місцевих представницьких органів. Одночасно нижчестоящі ланки системи підпорядковуються вищестоящим. У цій сфері Конституція 1958 р. відповідала поширеній теорії, згідно з якою існують «природні» адміністративно-територіальні одиниці (село, місто та ін.), що можуть і повинні формувати свої органи самоврядування, і «штучні» утворення, тобто створені актами центральної влади

(регіон тощо), у яких управління здійснюється тільки представниками центральної влади. Відповідно до Конституції місцевими колективами республіки є комуни, департаменти, заморські території, які вільно управляються виборними радами (ст. 72). Низовою одиницею стала комуна (село або місто), жителі якої обирають свій орган самоврядування — муніципальну раду. У департаментах обираються генеральні ради. «Штучним утворенням», що не має представницьких органів, став регіон. Функції місцевої адміністрації в департаментах і регіонах були покладені на префектів і супрефектів — представників центру на місцях.

Розвиток політичної системи Франції в 60—80-х роках XX ст. Основною тенденцією розвитку політичної системи П'ятої республіки в перші десятиліття її існування було подальше посилення президентської влади, її персоналізація. Президент став на практиці не тільки главою держави, а й главою уряду, водночас слабшала і будь-яка протидія законодавчій владі.

Значну роль у такій еволюції президентської влади відіграла конституційна реформа 1962 р., проведена де Голлем за допомогою референдуму, що змінила порядок обрання президента. Відтепер обрання президента мало відбуватися шляхом загального голосування.

Справжній зміст реформи полягав у протиставленні глави держави як безпосереднього і єдиного обранця народу Національним зборам, які обиралися у такий само спосіб. Крім того, подальше посилення президентської влади було пов'язане з можливістю глави держави спиратися на парламентську більшість, оскільки в 60—70-х роках президент незмінно виступав як лідер голлістської партії. Маючи підтримку більшості в парламенті, він фактично очолював і уряд, відтіснивши його формального главу — прем'єр-міністра. Повна залежність прем'єр-міністра й уряду від волі президента, фактична відповідальність уряду перед главою держави внаслідок збігу президентської і парламентської більшості стали характерною рисою П'ятої республіки. Центром прийняття державних рішень стала головним чином особиста канцелярія президента, вільний від будь-якої політичної відповідальності розгалужений апарат Єлисейського палацу.

Помітною тенденцією в розвитку режиму П'ятої республіки в 60—70-х роках стала і централізація судово-поліцейського апарату. Були створені надзвичайні органи політичної юстиції, розширені повноваження поліції і префектів.

Водночас сталися певні зрушення у зміцненні гарантій прав особи. У 1971 р. Конституційна рада визнала преамбулу до

Конституції 1958 р. (з посиланнями на права людини в Декларації 1789 р. і Конституції 1946 р.) складовою «конституційного блоку» і зобов'язала органи державної влади поважати положення цієї преамбули як конституційні принципи. Крім того, починаючи з 1971 р., Конституційна рада декларувала низку положень, що визначають принципи правового статусу особи (так звана Судова хартія прав людини).

Серйозні зміни в розстановці соціально-політичних сил у Франції проявилися в період 1973—1976 рр., коли голлістська партія втратила абсолютну більшість місць у парламенті й поступилася найважливішими державними посадами представникам інших правих і центристських угруповань. Одночасно зі зміною соціальної бази і падінням голлістської партії посилився вплив лівих сил. У 1972 р. реформована Соціалістична партія і Французька комуністична партія підписали спільну Програму демократичного Уряду народної єдності. Програма передбачала проведення в країні соціально-економічних і політичних перетворень, відновлення ролі і престижу парламенту та ін. Протистояння двох партійних блоків — коаліції лівих сил, з одного боку, і правоцентристської коаліції — з іншого, одержало назву «біполяризації» політичного життя, ставши визначальною ознакою розвитку політичної системи Франції.

«Біполяризація» відкрила безпосередню можливість приходу до влади лівого блоку, а також змін у взаємовідносинах гілок влади. Президент і уряд могли відтепер бути представниками конфронтуючих угруповань, їхня фактична роль прямо залежала від зв'язку з партійно-парламентською більшістю.

У 1981 р. Соціалістичній партії вдалося завоювати посаду президента, одержавши абсолютну більшість місць у парламенті, і сформувати уряд. Зберігши основні положення Конституції 1958 р. стосовно центрального апарату П'ятої республіки, уряд соціалістів разом з тим прийняв закон про децентралізацію місцевого управління, скасувавши традиційну посаду префекта (потім відновлену), запровадив, хоча й в урізаному вигляді, пропорційну виборчу систему. Місцеві органи влади одержали більшу самостійність у фінансових та інших питаннях управління. Відповідно до законів 1983 р. підпорядкування нижчестоящих органів самоврядування вищестоящим було обмежене певними напрямами діяльності (освіта, охорона здоров'я тощо), трохи пом'якшений був адміністративний контроль центру за місцевими органами самоврядування. Право обирати представницькі органи (самоврядування) було надане регіонам.

Період 1986—1988 рр. став унікальним у тому відношенні, що крім певної переоцінки ролі держави, П'ята республіка уперше випробувала новацію «роздільного правління» — співіснування президента-соціаліста і правоцентристського уряду, що спираються на опозиційні один одному політичні блоки. Другий такий період «співіснування» тривав з 1993 по 1995 р., а з 1997 р., навпаки, соціалістичний уряд «співіснує» із президентом-голлістом.

Політичні події 80—90-х років свідчать, що незважаючи на всі труднощі і перипетії партійного суперництва, примат президентської влади в усіх галузях державного життя і нині залишився незмінним. Не випадково найпоширенішими оцінками П'ятої республіки є такі характеристики, як «суперпрезидентська республіка» або «ультрапрезидентський режим». Водночас парламент є ареною партійного суперництва, і в умовах політичної поляризації глава держави ще більше, ніж колись, заінтересований у підтримці парламентської більшості, а для найбільш ефективного втілення в життя своєї політики партія або блок партій повинні виграти не тільки президентські, а й парламентські вибори. Якщо ж говорити про здійснення парламентом своєї головної функції — законодавчої, то тут він, як і раніше, виступає в основному в ролі «реєстраційної палати», оскільки відповідно до Конституції 1958 р. його власна сфера законодавчих повноважень значно обмежена, а повсякденний парламентський контроль (питання міністрам) разом з відповідальністю уряду перед парламентом не відіграють у Франції великої практичної ролі.

Незалежно від розстановки основних політичних сил, на межі XX і XXI ст. держава у Франції залишалася значною регулюючою силою в економіці і соціальних відносинах. Періодично здійснювані націоналізація і приватизація галузей економіки в цілому зберегли співвідношення державного і приватного її секторів. Особливістю приватизації у Франції при передачі малоефективних галузей господарства й об'єктів державної власності є збереження в державній власності великих пакетів акцій цих об'єктів, використання державних облігацій або аукціонів.

На розвиток політичної системи Франції значно впливають інтеграційні процеси загальноєвропейського масштабу. Так, у 1992 р. Конституція Франції була доповнена розділом «Європейський союз», дедалі чіткіше почала виявлятися тенденція до визнання верховенства «комунітарного права» (права Європейського союзу) над національним правом.

ЗМІСТ

Вступ

Плани семінарських занять

РОЗДІЛ І. РАБОВЛАСНИЦЬКА ДЕРЖАВА І ПРАВО

Тема 1. Закони царя Хаммурапі — правова пам'ятка

рабовласницької держави

1. Утворення Вавилонської держави та її суспільно-політичний устрій

2. Право за законами Хаммурапі

2.1. Загальна характеристика законів Хаммурапі. їх структура

2.2. Правове становище окремих груп населення за законами Хаммурапі (авілумів, мушкенумів, тамкарів, редумів, баїрумів, селян, рабів)

2.3. Договір позики

2.4. Шлюбно-сімейне право

2.5. Злочини і покарання

Тема 2. Суспільно-політичний устрій і право Стародавньої Індії ..

1. Історичні умови виникнення рабовласницької держави і права в Індії та основні джерела для вивчення цього періоду («Веди», матеріали епічних оповідей «Махабхарати»

і «Рамаяни»)

2. Державний устрій в імперії маурьїв

3. Основні риси права Стародавньої Індії

3.1. Загальна характеристика законів Ману

3.2. Регулювання майнових відносин за законами Ману.

3.3. Регулювання шлюбно-сімейних відносин за законами Ману

3.4. Злочини і покарання за законами Ману

3.5. Судовий процес за законами Ману

Тема 3. Держава і право Стародавньої Греції

1. Утворення Афінської держави

1.1. Період військової демократії, реформи Тесея

1.2. Реформи Солона

1.3. Реформи Клісфена

1.4. Демократизація державного устрою Афін в результаті реформ Ефіальта і Перикла.

2. Державний устрій Афін у V—IV ст. до н. е

2.1. Народні збори

2.2. Рада п'ятисот

2.3. Геліея. Афінська армія. Поліцейські функції

3. Основні риси афінського права

3.1. Джерела афінського права. Закони Драконі а

3.2. Право власності

3.3. Зобов'язальне право

3.4. Сімейне і спадкове право

3.5. Кримінальне право і судочинство

4. Рабовласницька держава в Спарті

4.1. Утворення Спартанської держави

4.2. Суспільний лад Спарти

4.3. Державний устрій Спарти

Тема 4. Держава і право Стародавнього Риму

1. Виникнення держави в Стародавньому Римі. Реформи Сервія Туллія

2. Суспільний лад і правове становище населення Риму в період республіки3. Державний устрій Римської республіки

4. Занепад Римської республіки і перехід до імперії. Принципат і домінат

5. Римське право

5.1. Основні етапи розвитку римського права

5.2. Джерела римського права найдавнішого, класичного і посткласичного періодів

6. Закони XII таблиць — найдавніша пам'ятка римського рабовласницького права

6.1. Право приватної власності за Законами XII таблиць......

6.2. Договір позики

6.3. Злочини і покарання.

7. Процес у Стародавньому Римі (досудові відносини сторін, формалізм. Поділ процесу на дві стадії)

8. Римське право класичного і посткласичного періодів. Преторське право.

9. Право приватне і право публічне

10. Право народів

11. Зобов'язальне право. Типи договорів. Зобов'язання

із заподіяння шкоди (з деліктів)

12. Кримінальне право і процес

РОЗДІЛ II. ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА І ПРАВО

Тема 5. Арабський халіфат та його мусульманське право.

1. Виникнення держави в арабів

1.1. Об'єднання Аравії

1.2. Виникнення ісламу

1.3. Суспільний і державний устрій Арабського халіфату

2. Мусульманське право (шаріат)

2.1. Особливості становлення і розвитку мусульманського права

2.2. Джерела мусульманського права

2.3. Право власності.

2.4. Зобов'язальне право

2.5. Шлюбно-сімейне і спадкове право

2.6. Кримінальне право.

2.7. Судочинство

Тема 6. Салічна правда — пам'ятка ранньофеодального права франків

1. Виникнення Франкської держави. Реформи Карла Мартелла

2. Варварські правди та їх загальна характеристика

3. Злочини проти приватної власності за Салічною правдою

4. Злочини проти особи

5. Судовий процес

5.1. Процесуальні відносини сторін до суду

5.2. Виклик до суду

5.3. Види доказів

Тема 7. Велика хартія вольностей 1215 р

1. Особливості державного розвитку Англії в період раннього феодалізму і станово-представницької монархії. Реформи Генріха II

2. Прийняття Великої хартії вольностей 1215 p.

3. Правове становище різних груп населення Англії за Великою хартією вольностей 1215 р.

3.1. Права і привілеї великих баронів

3.2. Відображення в Хартії інтересів лицарів і городян

4. Значення Великої хартії вольностей 1215 р. в історії феодальної держави і права Англії

Тема 8. Законник Стефана Душана 1349 р. —збірник сербського феодального права

1. Утворення Сербської феодальної держави, її суспільний і державний устрій.

2. Прийняття Законника Стефана Душана, його загальна характеристика.

3. Правове становище християнської церкви в Законнику Стефана Душана

4. Злочини і покарання за Законником Стефана Душана5. Суд і процес.

Тема 9. Держава і право феодальної Франції.

1. Сеньйоріальна монархія. Реформи Людовіка IX

2. Станово-представницька монархія

3. Абсолютна монархія.

4. Характеристика основних джерел права.

4.1. Джерела права.

4.2. Право феодальної власності на землю

4.3. Зобов'язальне право.

4.4. Державна регламентація виробництва і торгівлі

4.5. Сімейне і спадкове право.

4.6. Кримінальне право

4.7. Судовий процес

Тема 10. Феодальна держава і право в Німеччині

1. Становлення і розвиток ранньофеодальної держави

2. Державний устрій. Королівська влада і центральні органи управління

3. Територіальна роздробленість та її закріплення в нормативних актах

4. Загальна характеристика

РОЗДІЛ III. БУРЖУАЗНА ДЕРЖАВА ІПРАВО

Тема 11. Конституційні акти і формування парламентарної

монархії в Англії (1640—1917 pp.)

1. Причини, етапи й особливості Англійської буржуазної революції XVII ст.

1.1. Економічні передумови

1.2. Соціальні передумови.

1.З. Ідеологічні і політичні передумови.

1.4. Петиція про право

1.5. Початок і основні етапи революції

1.6. Протекторат Кромвеля

1.7. Реставрація монархії

1.8. «Хабеас корпус акт» 1679 р

1.9. «Славна революція» 1688 р

1.10. Білль про права 1689 р. Акт про престолонаслідування 1701 р

1.11. Встановлення конституційної монархії

1.12. Дуалістична монархія

2. Виборчі реформи 1832, 1867, 1884, 1885 рр.

3. Утворення політичних партій і Кабінету міністрів

4. Корона

5. Акт про парламент 1911 р

6. Судова система і поліція

7. Право

Тема 12. Утворення і конституційний розвиток США

1. Економічне і політичне становище американських колоній Англії

2. Війна за незалежність. Декларація незалежності 1776 р. і утворення США

3. Статті Конфедерації 1781 р., їх характеристика

4. Прийняття Конституції США 1787 р., її зміст

5. Перший цикл поправок до Конституції США (1791 р.)

6. Громадянська війна 1861 — 1865 р., її економічні і політичні наслідки. Другий цикл поправок до Конституції США (1865 1870 рр)

7. Реконструкція Півдня. Виникнення Ку-клукс-клану

8. Конгрес

9. Президент

10. Місцеве управління, суд і поліція

11. Право

Тема 13. Державність Франції в період буржуазної революції

(1789-1804 рр

1. Причини й етапи буржуазної революції у Франції

2. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і Конституція 1791 р.

їх зміст і характеристика

3. Якобінська диктатура. Конституція 1793 р.

4. Державний устрій якобінської диктатури, її основні соціально-економічні і політичні перетворення

5. Термідоріанський переворот. Конституція 1799 р.

Період Консульства

6. Утворення імперії Наполеона

Тема 14. Право Франції

1. Формування правової системи Французької республіки

2. Цивільний кодекс Наполеона 1804 р

3. Розвиток цивільного і торговельного законодавства в ХІХ-ХХ ст.

4. Розвиток трудового і соціального законодавства

5. Розвиток кримінального права і процесу в XIX—XX ст.

6. Кримінально-процесуальне законодавство.

Тема 15. Утворення Німецької імперії 1871 р.

1. Суспільно-політичний розвиток Німеччини до 1871 р.

2. Об'єднання Німеччини

3. Державний устрій Німеччини за Конституцією 1871 р.

3.1. Союзна рада

3.2. Німецький імператор

3.3. Імперський канцлер

3.4. Рейхстаг

3.5. Політичний режим кайзерівської Німеччини.