Тема 17. Японія

1. Переворот Мейдзі 1868 р.

2. Адміністративні і соціально-правові реформи.

3. Утворення політичних партій.

4. Конституція 1889 р.

5. Урядова влада і центральна адміністрація.

6. Конституція 1947 р.

7. Японія: від аутсайдера до лідера.

8. Право.

1. Переворот Мейдзі 1868 р.

У XVIII ст. територія Японії складалася з трьох великих островів (Хонсю, Кюсю і Сікоку) та дрібних островів, що прилягали до них. Острів Хоккайдо, або, як він тоді називався, Едзо, був колонізований японцями лише в його найпівденнішій частині. Решта цього острова була заселена підвладним Японії племенем айну (едзо), яке ще в попередні століття японці відтіснили на Північ і частково винищили.

Населення Японії на той час становило близько 29 млн чоловік. Управління країною перебувало в руках феодального дому Токугава. Незважаючи на те, що верховним власником землі усе ще формально вважався імператор, оскільки він реальної влади не мав, землею розпоряджався сьогунат Токугава. У безпосередньому його володінні і у володінні його прямих васалів, з яких комплектувалися урядовий апарат і органи управління міст, було близько чверті всієї території країни. Інша земля знаходилась у власності даймьо. Вони поділялися на фудай-даймьо, з яких призначалися вищі чиновники центрального урядового апарату, і годзама-даймьо, які здавна були в опозиції до дому Токугава і не залучалися до управління країною.

Територія Японії, за винятком власних володінь сьогуна і його васалів, розпадалася на князівства (хан), які в літературі зазвичай називаються кланами; їх було близько 260 у XVIII— XIX ст. Князівство являло собою адміністративно-господарську одиницю, на чолі якої стояв даймьо, який був фактичним власником усієї землі. У руках даймьо перебувала вища адміністративна і судова влада, на його користь надходили феодальні повинності із селян; його свиту становили самураї. Із середовища самураїв формувався апарат управління кланом, з них же комплектувалося військо. Великі князівства відгороджувалися від інших митними бар'єрами, випускали власні гроші тощо.

До середини XIX ст. на Далекому Сході посилилася експансія капіталістичних країн, насамперед США. Підвищений інтерес американських капіталістів до Японії був викликаний рядом причин. Японія була важливою базою для американських суден, що плавали у північних водах Тихого океану. Прагнення СІНА створити такі бази посилювалося розвитком китобійного промислу й особливо поширенням парового флоту, який потребував вугілля. Японія з початку XIX ст. розглядалася США як зручний плацдарм для зміцнення американських позицій на Далекому Сході, насамперед у Китаї, в економіці якого панува­ла Англія. Експансія США диктувалася і прагненням віднайти нові ринки збуту для американської промисловості.

У 1853 р. американська ескадра під командуванням Перрі підійшла до японських берегів. Загрожуючи обстрілом Едо, США домоглися згоди Японії на переговори. На початку наступного року був укладений договір між США і Японією. Він надавав американським суднам, що зазнали аварії, право заходити в два японських порти (Сімода, Хакодате), де вони могли запасатися вугіллям, продовольством, водою тощо, але не дав американцям права торгувати з Японією. Лише в 1858 р. американський уповноважений Харріс домігся підписання нерівноправного для Японії торгового договору. Цей договір, складений за зразком договорів європейських держав і США з Китаєм та іншими країнами Сходу, передбачав екстериторіальність американців у Японії й обмеження її митної автономії (мито на імпортні й експортні товари не могло змінюватися без згоди США). США розраховували забезпечити собі в Японії переважний вплив. У ст. 2 США нав'язували своє посередництво в спірних питаннях між Японією і будь-якою іншою країною. Стаття 10 передбачала постачання Японії американського озброєння, військових суден, запрошення Японією американських військових інструкторів тощо.

За типом цих американо-японських договорів (але без статей 2 і 10) невдовзі уклали з Японією договори Англія, Франція, Росія і деякі інші європейські держави. Отже, Японія, як і Китай, опинилася в нерівноправному становищі стосовно європейських держав і США, з тією лише різницею, що ініціативу в нав'язуванні Японії нерівноправного режиму взяли на себе США, а не Англія, як це було в Китаї. Однак панування Англії у світовій промисловості, торгівлі і військово-морській справі зумовило її провідну роль і в торгівлі з Японією. Англія незабром стала мати більший, ніж США, політичний вплив в Едо, хоча США всіляко цьому протидіяли.

Одночасно з адміралом Перрі до Японії в 1853 р. прибув для укладення торгового договору російський уповноважений віце-адмірал Путятін. Росія намагалася встановити торговельні зв'язки з Японією ще за Петра І. Потім, у 1739 р. біля берегів Хонсю з'явилися російські судна другої експедиції Берінга, що почали торгівлю з місцевим населенням, але були змушені залишити країну на вимогу японської влади. У 1792—1793 рр. на Хоккайдо прибув посланник Росії Лаксман, який одержав у результаті переговорів право на заходження російського судна для торгівлі в Нагасакі. Однак подальші спроби Росії (посольство Рєзанова в 1804 р. та ін.) розпочати торгівлю з Японією довго не приводили до успіху.

Путятін прибув у Нагасакі, а не в район Едо, куди іноземним кораблям не дозволено було підходити. Він мав категоричні інструкції не вдаватися до жодних погроз. Перший російсько-японський договір був укладений у Сімода 7 лютого 1855 р. Відповідно до його умов майже всі Курильські острови були визнані російським володінням. Водночас Японія відмовилася визнати безспірні права Росії на Сахалін.

Поступове становлення буржуазної держави в Японії, яке почалося в другій половині XIX ст., у ході якого абсолютна монархія перетворювалася на дуалістичну монархію буржуазного типу, не було пов'язане з переможною буржуазною революцією.

Японія до XIX ст. була феодальною країною, процеси розвитку якої були значною мірою загальмовані політикою «самоізоляції» насамперед від «західних варварів». З початку XV ст. розвиток ремесел і торгівлі, міст приводить до створення місцевих ринків, до остаточного закріплення економічної і політичної самостійності можновладних князів — представників великих феодальних домів — даймьо («велике ім'я»). Володіння даймьо охоплювали провінцію або групу провінцій. Вони лише номінально визнавали владу центрального військово-олігархічного уряду, очолюваного сьогуном («великим полководцем»), представником одного з найбільших і найсильніших феодальних домів. Перший сьогунат, що призвів до фактичного усунення від управління японського імператора, який зберіг лише релігійно-ритуальні функції, був утворений у Японії ще в XII ст.

Певної централізації державної влади за допомогою військової сили домоглися лише сьогуни з династії Токугава, у період третього сьогунату (XVII—XIX ст.). Тоді ж найбільш завершених форм набув в Японії і становий поділ, скріплений законом і владою сьогуна, що можна виразити формулою «сі-но-ко-сьо»: самураї, селяни, ремісники, торговці. Самурайсько-дворянський стан був неоднорідним. Вищий прошарок феодальних князів поділявся на 2 категорії: фудай-даймьо, які обіймали всі адміністративні посади при сьогуні, у тому числі й у його уряді бакуфу («воєнно-польова ставка»), і годзама-даймьо — «зовнішні» князі, усунені від управління.

До вищого прошарку самурайського стану належала і придворна (при імператорі) аристократія (куге), яка повністю зале­жала від сьогунської адміністрації і одержувала від неї рисові

пайки. За рахунок цих пайків жила й основна маса служилого військового самурайства, яка належала до армії сьогуна або того чи іншого даймьо. Самураї протистояли трьом нижчим станам. Лише їм належало право обіймати адміністративні, державні і військові посади. Виключно самурайським заняттям була військова служба.

У XVIII ст. у міру розвитку ремісничого виробництва, домашньої мануфактурної промисловості феодальний стан торговців, який займав найнижчу сходинку феодальних сходів, почав відігравати дедалі важливішу роль. З розвитком товарно-грошових відносин почався розклад самурайського стану, що потрапляв в усе більшу залежність від торгово-лихварського капіталу. Найбільший торговий дім Міцуї став з XVII ст. фінансовим агентом самого сьогуна, а потім банкіром імператора.

У результаті збідніння даймьо самураї втратили своїх покровителів, а водночас рисові пайки, і стали поповнювати лави супротивників правлячого режиму. Невдоволення сьогуном, який ущемляв феодальну вольницю, назрівало і серед значної частини даймьо. Поглибився з розвитком товарно-грошових відносин і процес розшарування японського селянства. Найбід-ніша частина селянства, що потерпала від тяжких орендних платежів, податків, голоду, зловживань адміністрації, грабежу лихварів, стає головною силою дедалі більш грізних народних, так званих «рисових бунтів».

До середини XIX ст. Японія залишалася феодальною державою. Жорстка система станових розмежувань у ній доповнювалася особливою військово-служивою ієрархією в межах державного устрою сьогунату. Лише військова адміністрація сьогуна — бакуфу — об'єднувала країну. Реально Японія, як і раніше, розпадалася на окремі князівства, підвладні феодальним кланам на чолі з даймьо. У японському суспільстві, навпаки, до першої половини XIX ст. намітилися нові явища, пов'язані з розвитком міст і купецтва як нового соціального прошарку. Надмірні станові обмеження, податковий тягар викликали зростання суспільного невдоволення. Майже постійними стали селянські повстання в князівствах, що збирали під своїми прапорами і численних декласованих самураїв. Між князівствами Півдня і Півночі намітилися розбіжності, пов'язані з різним рівнем соціальної й економічної модернізації. Це було зумовлено оформленням опозиції південних кланів і князів, що примикали до них, режиму сьогунату. Частковою спробою подолати кризу бу­ли обмежувальні реформи «темпо» (1841 — 1843 рр.). Були ліквідовані деякі соціальні монополії, полегшено розвиток мануфактур, у великих князівствах Сацума, Тьосю були проведені податкові й адміністративні реформи.

У наростанні соціально-політичної кризи в Японії середини XIX ст. особливу роль відіграв зовнішній фактор: відносини з європейськими державами і США й урядова політика щодо цих зв'язків. З 1640 р. країна була «закрита» для зносин з усіма державами, крім Китаю і Кореї; на ослушників чекала смертна кара. Заборонені були сповідання християнства, діяльність місіонерів. Наростання колоніальної експансії США, інших західних держав на Далекому Сході призвело в 1854—1858 рр. до примусового «відкриття» Японії для морської торгівлі і комерційної діяльності іноземців. Були укладені нерівноправні договори США, Англії, Росії з Японією. Взаємовідносини з європейськими державами були по-різному використані японськими феодальними кланами і сьогунатом. Одні отримували комерційні і військові вигоди, допускаючи пограбування своїх володінь, інші намагалися відновити «святині» колишніх порядків, обгрунтовано вбачаючи в модернізації небезпеку для режиму. З 1858 р. протистояння з питання про зовнішні відносини вилилося в боротьбу даймьо різних кланів за гегемонію в баку-фу. Прихильники модернізації об'єдналися навколо клану Сацума (а також Тьосю, Toca). Ці клани і виступили організаторами боротьби з бакуфу.

Розкол феодальних угруповань відбувався на тлі значного зростання селянських заворушень (1860—1867 рр.). Деякі клани почали використовувати селянські збройні загони для боротьби із супротивниками, що стало одним з порушень феодально-станових звичаїв. Розкол сил, які підтримували сьогунат, активізація реформаторів підвищили політичне значення імператорського двору, зокрема придворної аристократії і чиновництва — куге. Під гаслом захисту політичного інтересу куге у центральних районах країни ширився рух за відновлення прав імператорської влади. У південних кланах і серед самурайського чиновництва (якому реально належала середня і низова адміністрація в країні) зміцніли прагнення до повалення бакуфу.

У серпні 1863 р. найбільші клани Сацума, Тьосю і Toca ввели в столицю — Кіото — війська, здійснивши державний переворот. Однак подальші події й аристократичні протиріччя розкололи опозицію, тимчасово підсилилися угодовські настрої. Виникли проблеми щодо реалізації імператорської влади, ос­кільки все реальне управління було в руках бакуфу. Між кланами ми розгорнулася громадянська війна (1863 - 1867 рр,) яка йшла з перемінним успіхом поки на політичній арені не зявилися нові могутні сили: купецькі клани надали опозиціонерам суттєву фінансову підтримку, селянські загони — госі — набули прообразу напіврегулярної армії, оснащеної новою зброєю. У ході війни усе більшу суспільну підтримку почала діставати ідея політичного представництва як органу, здатного спрямовувати імператорську політику.

Військово-політичний переворот набув легальних форм після несподіваної зміни в країні верховної влади. Наприкінці 1866 р. помер імператор Комей, влада номінально перейшла до нового монарха — Муцухіто, який за японською традицією взяв собі ім'я Мейдзі («освічене правління»)¹.

В антисьогунській опозиції взяли гору інтереси придворних куге і самурайського чиновництва, які вимагали повної політичної реформи і повернення до історично-міфологічної монархії. Спираючись на військові загони опозиційних кланів, заколотники-реформатори зажадали від сьогуна Кейкі повернути владу імператору, скасувавши повноваження Ради регентів та інших інститутів. 14 жовтня 1867 р. він оголосив про складення з себе повноважень сьогуна. Політичний переворот був доповнений двірцевим: нарада куге і чиновництва 8—9 грудня виробила принципи нового державного порядку. Ці принципи були легалізовані в імператорському маніфесті від 9 грудня 1867 p., що формально завершив переворот. У маніфесті: 1) констатувалося повернення сьогуном влади імператору; 2) скасовувалися посади регентів, головного радника й інститут бакуфу; 3) проголошувався новий політичний курс — «Політика має грунтуватися на принципах, встановлених імператором Дзімму при утворенні нашої країни, — весь народ, цивільні і військові, вищі і нижчі... повинні однаково поділяти радощі і прикрощі життя».

Васали дому Токугава в цілому схвалили відновлення монархії. Але реальна влада сьогуна в Північній і Центральній Японії залишилась непохитною. Спираючись на власну армію, сьогун розпочав ще одну громадянську війну (1868-1869 pp.). Вона за-

¹ Мейдзі — «освічене правління» — офіційне найменування років правління японського імператора Муцухіто (1868—1912 рр.). Введення одним з перших актів нового уряду спеціального літочислення за назвами періодів правління того чи іншого імператора було зроблено для зміцнення в очах населення політичної і релігійної імператорської влади.

кінчилася перемогою імператорських сил і повною ліквідацією інституту сьогунату (опір окремих заколотних даймьо тривав ще близько двох років). Хоча переворот мав суто верхівкові прояви (незважаючи на те, що він сколихнув широкі самурайські маси і міське населення), його значення для державного розвитку Японії було велике: з падінням сьогунату була зруйнована вся багатолітня державно-адміністративна і військова системи країни.

У результаті перевороту Мейдзі в Японії із запізненням встановилася абсолютна монархія і відкрилися перспективи для швидкого завершення централізації країни. Однак особливості часу зумовили зростання впливу антифеодальних соціальних сил і реформаторського чиновництва. Це зробило еру Мейдзі періодом швидкої політичної модернізації державного устрою і формування нової правової системи.

2. Адміністративні і соціально-правові реформи

Реформи, здійснені після політичного перевороту, практично повністю ліквідували залишки феодальних відносин в управлінні країною, охопивши і соціально-правову сферу.

Після Реставрації в 1868 р. імператорський уряд провів конфіскацію значної частини володінь князівств, які підтримували сьогуна, а також його особистих володінь і володінь 8 феодальних міст. У 1869 р. князі — даймьо — «повернули» імператору права щодо управління своїми князівствами, включаючи і тих, хто виступив ініціатором перевороту. (Більшість даймьо Сацу-ма, Тьосю інших князівств були направлені до їх колишніх князівств як губернатори.) Невдовзі відбулося знищення кланової ієрархії і повне скасування князівств. Замість князівств був запроваджений новий адміністративно-територіальний поділ (1871 р.) — 72 кени (префектури) і 3 фу (столичні округи), правителі яких були вже суто урядовими чиновниками. У 1878 р. у міських і сільських округах було засноване всестанове самоврядування у вигляді об'єднаних зборів, у яких брали участь, щоправда, громадяни з високим майновим цензом.

Завершенням ліквідації військово-аристократичних принципів сьогунату стало скасування стану даймьо. У 1872 р. замість поділу суспільства на чотири стани був запроваджений його поділ на вище дворянство, рядове дворянство і простолюд. Потім були прийняті закони про громадянську рівність, запровадження обов'язкових для всіх прізвищ, про скасування колишніх обмежень у шлюбах. Заборонялися цехові організації в містах

(1868 р.), що зробило відносно вільними заняття ремеслом і підприємництвом. У листопаді 1872 р. була запроваджена загальна військова повинність (хоча і зі значними обмеженнями), що скасувало один з найважливіших станових самурайських привілеїв.

Одночасно зі станово-правовими перетвореннями уряд провів аграрну реформу. Були скасовані заборони (1872 р.) на продаж і купівлю земель, які існували з 1643 р. Було проведене межування земель (1875-1881 рр.), у ході якого власникам видавали особливі посвідчення (тікен) про права на землю. Завдяки цьому значна кількість поміщиків, які раніше користувалися землею на васальних правах, набули реальне право приватної власності; це ж торкнулося і дрібних самостійних селян-орен-дарів. Замість традиційних феодальних рисових пайків запроваджувалися грошові пенсії самураям (1876 р.), що позбавило їх значної частини доходів. Був встановлений єдиний поземельний податок (3% від вартості землі).

Поштовхом до прискорення капіталізації економіки стала фінансово-грошова реформа. Після уніфікації грошових знаків у 1869 р. і спрощення системи оподаткування була запроваджена єдина загальнодержавна монета — єна з десятковим поділом (раніше, до 1867 р. у країні легально перебували в обігу 1 тис. 694 види грошових знаків). У 1872 р. був організований державний банк, якому згодом були надані емісійні права. У 1876 р. виник перший у країні приватний банк купецького дому Міцуї, який свого часу кредитував боротьбу із сьогунатом. Завдяки встановленому законами особливому державному протекціонізму і майже регулярним бюджетним дотаціям (до 1 млн єн на рік) фінансово-промислові дома почали перетворюватися на найбільші корпорації не тільки економічного, а й політичного значення.

Провідником перетворень виступив центральний уряд, організація якого набула нового вигляду. В ідейно-політичному і правовому відношеннях Реставрація здійснювалася під знаком відновлення древньої японської монархії «ери Дзімму» (VIII—IX ст.). Тому номінально були відновлені дії норм Тайхорьо. Зрозуміло, що фактично це не можливо було реалізувати, як і проголошене відродження принципів древньої адміністрації, на чолі якої стояв би імператорський двір. Такі гасла означали насамперед легалізацію скасування установ та інститутів сьогунату. У 1868 р. Едо був перейменований у Токіо і оголошений новою столицею.

Номінально державна влада цілком належала імператору. Його статус і відновлені права були зафіксовані в особливому Законі про імператорський дім (11 лютого 1869 р.). Закон встановлював чіткий порядок престолонаслідування в роді монарха (від батька до старшого сина), обов'язковість процедури коронації, вік настання повноліття (18 років).

Власність імператорської фамілії проголошувалася спадковою і невідчужуваною. Для управління справами імператорського дому засновувалася Сімейна рада. Державні повноваження монарха в Законі відображені не були здебільшого через те, що після Реставрації реальна повнота влади перейшла до аристократичного уряду, що було закріплено кількома політичними (конституційними) угодами.

Новий центральний уряд був заснований у ході Реставрації за китайським зразком VII ст. Уряд — сансеку — очолював прем'єр (сосай), яким став принц Арісугава. Організаційно сансеку був об'єднанням сановників ще двох рівнів: 10 державних міністрів (гаджі) і 20 державних радників (сеніо).

Основи більш політично реальної і плюралістичної організації вищої адміністрації були закріплені в п'яти статтях імператорської клятви 14 березня 1868 р. Імператор гарантував: 1) створення широких зборів і вирішення державних справ відповідно до загальної думки; 2) єдність турботи про загальнонаціональні інтереси з боку як правителів, так і підлеглих їм осіб; 3) свободу розвивати свою діяльність усім військовим і цивільним особам; 4) скасування поганих звичаїв і зміцнення правосуддя; 5) звернення обличчям до усього цивілізованого світу «для запозичення знань».

Відповідно до перших двох «обіцянок» уряд був реорганізований за спеціальним декретом про державну перебудову — Сейтасе (17 травня 1868 р.). Сансеку скасовувався. Головним владним органом стала Державна рада (Дадзекан). Вона вважалася вищою законодавчою, урядовою і судовою установою імперії. Склад її визначався імператором. До Державної ради входили вищі сановники і куге, верхівка самурайського чиновництва. Пізніше в її складі були створені департаменти: у справах синтоїстської релігії, фінансів, військовий, іноземний і юстиції. У 1871 р. Державна рада була ще раз реорганізована, а саме: поділена на три відомства — центральну, праву і ліву палати. Основна влада була зосереджена в центральній палаті.

У соціально-політичному відношенні Реставрація знамену-валася безумовним пануванням дворянства (самурайського ста­ну). На початок 1871 р. урядовий апарат усіх рівнів на 89% складався із самураїв. Пізніше почала швидко зростати кількість вихідців з городян (на початок 1880 р. вони становили вже до 25% усієї кількості чиновників). Вищий ешелон влади був доступний лише придворній аристократії і впливовим самурайським родам. Самурайська підтримка Реставрації була не абсолютною. Чимала частина цього досить численного в Японії XIX ст. стану (до 1/10 населення) виступила з консервативних позицій. У 1874—1878 рр. уряд зіштовхнувся з великими самурайськими заколотами. Заколоти були придушені, але спонукали уряд до активізації агресивної зовнішньої політики. З іншого боку, самурайський стан став соціальною базою формування ліберально-конституційного руху.

3. Утворення політичних партій

Політична необхідність узгодження урядової діяльності з позицією найбільш активних суспільних сил зумовила появу після Реставрації політичних партій. Найважливішою особливістю цього процесу в Японії стало те, що партії формувалися до встановлення справді конституційного ладу. Тому і самі партії мали особливий характер проурядових угруповань головним чином чиновництва, самурайства і промисловців, які розрізнялися другорядними рисами програм та ідеології.

Ліберально-політичний рух у країні склався в 1874 р., після того як уряд відкинув подану радником Гато записку про створення народного, більш широкого представництва. Дещо пізніше прихильники політичної реформи об'єдналися в Товариство за метою в житті (Ріссіся). Це була перша в Японії (1875 р.) політична організація, до якої увійшли головним чином самураї клану Toca. Потім виникло ще одне товариство — Айкокуся (1875 р.). Воно висунуло гасло політичної перебудови суспільства на основі поділу влади за європейським типом. Наприкінці 1870-х років ліберальний рух набув частково антиурядового характеру і тому не мав широкої підтримки. До 1884 р. товариства саморозпустилися.

На основі ліберального руху 1870-х років організаційно оформилася Ліга боротьби за свободу і народні права, до якої в основному увійшли ліберальні поміщики і землевласники, які прагнули до більшої політичної модернізації. Головними вимогами Ліги стали заклики до свободи підприємництва, до зниження податків. У 1881 р. рух перетворився на першу японську політичну партію — Конституційно-ліберальну (Ріккен дзіюто); її лідером став Ітагакі. Прихильники ліберальних настроїв іншої соціальної орієнтації — чиновники, міська інтелігенція тощо — об'єдналися в Партію реформ (Ріккен кайсінто, 1881 p.). На чолі її став видатний сановник Окума. Партія була більш стриманою у своїй політичній програмі, висловлюючись за повну підтримку монархії, шанування імператора, але для досягнення «щастя народу» закликала до реформування самоврядування і представництва, що обирається. Реформаторські урядові кола ініціювали створення суто державницької партії, яка б служила й об'єднанню реформаторських сил, і адміністративній боротьбі з опозиціонерами, — Конституційно-імператорської (Ріккен тейсейто, 1882 p.). До неї увійшли головним чином чиновники різних рівнів, які підтримували тодішнього урядового лідера Іто.

Із самого початку свого створення японські політичні партії відзначалися міцними зв'язками з місцевим самоврядуванням, з чиновництвом префектур. Ці зв'язки багато в чому ще перепліталися з колишніми клановими, з новою економічною реальністю — орієнтацією на ті чи інші фінансово-промислові групи (Міцуї, Міцубісі та ін.). Організаційна система партій була нерозвинута і заміщувалася традиційними відносинами підпорядкованості, грунтуючись на клановій і політичній ієрархії. Визначальне слово залишалося за лідером — організатором партії. Партійна демократія, власні цілі партії, у тому числі в політичній боротьбі, взагалі розглядалися правлячими колами речами другорядними, які поступаються перед «єдністю турботи про загальнонаціональні інтереси» (як це проголошувалося в «Клятві п'яти статей»). Такі етатистські завдання політичних партій зумовлювали характер їх програм, рішень, сувору, майже адміністративну ієрархічну побудову партій. «Якщо політична партія має своєю метою, як це і повинно бути, керувати народом, — зазначав Іто, — то насамперед вони повинні підтримувати сувору дисципліну у своєму середовищі, а головне — узгоджувати усі свої дії і вчинки з безумовною і щирою відданістю державним інтересам країни».

За таких ідейно-політичних умов можливість легального виникнення справді опозиційних уряду партій виключалася.

4. Конституція 1889 р.

Перехід до сучасних інститутів конституційної монархії становив загальну вимогу урядових партій і більшості вищих сановників. У цьому вбачалося і бажане зближення з Заходом.

Конституціоналізм був одним з орієнтирів вже в період Реставрації. Однак, як зазначав Іто, «країна мала настільки неконституційний і суто феодальний характер, що не було ніякої можливості на руїнах її історії створити одразу Конституцію".

У 1880 р. майже одночасно відбулося кілька з'їздів представників великих громадських рухів за народні права (лише товариство Айкокуся представляли до 100 тис. членів місцевих клубів). З'їзди приймали петиції про Конституцію. Це стало приводом до видання особливого Закону (1880 р.), що дозволяв подачу петицій лише до органів місцевого управління. Представники руху Коккей домей на 2-му з'їзді цієї організації прийняли рішення силою домогтися прийняття Конституції. У відповідь був виданий імператорський Указ (1881 р.) з обіцянкою протягом 10 років дарувати країні писану Конституцію.

Розробка Конституції тривала у вузькому урядовому колі близько 8 років. З 1884 р. існувало Бюро (Сейдо) з вивчення конституційних проблем з чотирьох сановників на чолі з Іто. На початок 1888 р. Бюро розробило проект, великий вплив на принципи і навіть текст якого справила прусська Конституція 1850 р. Проект був обговорений в урядових колах, схвалений новим урядовим органом — Таємною радою (на чолі з Іто). Після розгляду імператором Конституція (76 статей) була проголошена Законом від 11 лютого 1889 р. Передбачалося, що вона набере чинності з листопада 1890 р.

Конституція 1889 р. була октроїрованою, тобто її гарантувала лише урочиста клятва імператора. У клятві обумовлювалося, що стародавні прерогативи корони не скасовуються з Конституцією і що династія буде вічно дотримувати проголошених принципів.

З прийняттям Конституції Японія перетворилася на справді конституційну монархію. Однак імператорська й урядова гілки влади посідали в ній переважне порівняно з представництвом народу місце.

Імператор був наділений повнотою державної влади, яку в справах законодавства обмежувало народне представництво, а в управлінні — самостійний статус уряду. Він вважався главою держави, особа його була священною і недоторканною. Права монарха грунтувалися на історичній традиції і передавалися в його династії. За імператором зберігалися значні законодавчі повноваження: право видання законів зі згоди парламенту, накладення вето на рішення парламенту, затвердження й оприлюднення законів, видання законодавчих постанов під час розпус­ку парламенту або перерв у його роботі, а також взагалі актів, спрямованих на «запобігання народним бідам». Тільки за імператорським поданням могла переглядатися Конституція. Імператор скликав і розпускав парламент. Виконавча влада юридично повністю залишалася за монархом: він був вправі видавати виконавчі розпорядження, створювати адміністрацію, керував армією і флотом, роздавав титули, оголошував воєнний і облоговий стан. Зовнішньополітична сфера також повністю залишилася в руках монархії: імператор одноосібно затверджував міжнародні договори, укладав мир, оголошував війну. Йому ж належали і верховні судові повноваження як главі держави: право амністії і помилування.

Окрема глава Конституції присвячувалася правам і обов'язкам підданих (статті 18—32). Саме інституювання обов'язків громадян засвідчено чи не вперше в конституційному праві XIX ст. Піддані зобов'язувалися сплачувати податки і служити в армії (у віці старше 20 років). Загальногромадянської рівності як такої не проголошувалося (Японія зберігала становий устрій, хоча вже неофеодальний по суті). Рівність гарантувалася тільки стосовно доступу до посад. Закріплювалися свобода пересування, особиста недоторканність, право на судовий розгляд, недоторканність житла, листування, власності. Ці свободи не були абсолютними, а врівноважувалися чітко окресленими випадками і заходами, «яких необхідно вжити для загального блага». З політичних свобод гарантувалися свобода віросповідання, слова, друку, проведення зборів і створення об'єднань, подання петицій. Однак усі ці свободи не стосувалися загального статусу імператора і його прав, а також військових статутів.

Конституційна доктрина передбачала безумовну перевагу національних і державних інтересів над громадянськими правами і свободами. Навіть недоторканність власності не вважалася абсолютною. З цього приводу Іто (один з головних авторів Конституції) зазначав: «Право власності підвладне державі. Тому воно підкоряється обмежувальним законам. Воно насправді непорушне, але має бути обмежене».

Парламент — Дайета — був двопалатним. Конституція визначала лише загальні принципи його організації та основні повноваження. Верхня — палата перів — формувалася за імператорськими рішеннями, поза Конституцією. До неї входили, по-перше, члени імператорського дому, титулована знать, а також особи, призначені монархом (якщо віком старше 30 років, то довічно), по-друге — особи, обрані від земельних власників у

Містах і префектурах. Кількісно склад палати не був регламентовааний (на початку XX ст. він досягав 400 осіб). Нижня палата представників — обиралася населенням. Порядок формування палати і її організацію також передбачали тільки спеціальні закони.

Відповідно до Закону про вибори (1889 р.) виборче право мали чоловіки старше 25 років, які сплачували податок з майна понад 15 єн на рік (таких у країні було близько 460 тис). Існували й обмеження для військовослужбовців, студентів, що проживали на одному місці не менше півтора років. Вибори проводилися по багатомандатних і одномандатних округах (на 130 тис. чоловік — 1 депутат, всього 109 округів). Отже, перші десятиліття в палаті представників був 381 депутат.

Робота палати представників була поставлена під контроль уряду. Президент і віце-президент палати призначалися імператором із представлених кандидатів. Палата поділялася на чотири секції зі своїми головами. Уряд міг перервати засідання на строк до 15 днів, вимагати слова в палаті в будь-який час, на вимогу уряду могли проводитися і таємні засідання. Парламент зобов'язаний був надавати перевагу урядовим законопроектам. Для депутатів існували дисциплінарні покарання, аж до виключення винних з їх складу. (Таке само правило було встановлене і для перів.)

Відповідно до Конституції основним повноваженням Дайети було затвердження законів: «Кожен закон вимагає згоди Дайети» (ст. 37). Однак реально парламент займався прийняттям петицій і прохальних адрес до імператора. Право законодавчої ініціативи залишилося в уряду. Для запиту міністру була потрібна згода 30 депутатів (тобто 1/10 складу), причому міністр вправі був «мотивовано» не відповідати.

Конституція закріпила основи судової організації: законність, незмінюваність і публічність судочинства. Однак чиновники підлягали тільки своїй адміністративній юстиції.

Конституція проголошувалася верховним законом: усі закони і порядки в державі мали відповідати їй. Обумовлювалося, що укази монарха не повинні змінювати законів.

5. Урядова влада і центральна адміністрація

Конституція практично не торкалася організації і повноважень уряду. В ній лише згадувалось про існування міністрів, імператора й особливого органу — Таємної ради, яка розробляла політичні рекомендації. Це було її показовою особливістю.

Проте реально уряд і центральна адміністрація стали в Японії кінця XIX ст. провідними державними інститутами. Тобто поряд із законною Конституцією існувала неписана, що відігравала в політиці незрівнянно важливішу роль.

У грудні 1885 р. був ліквідований Дадзекан (Державна рада). Виконання урядових повноважень було доручено Кабінету міністрів з 10 осіб. Це був орган, не передбачений Конституцією. Однак його повноваження перевершували парламентські: право вносити законопроекти, складати бюджет, укладати міжнародні договори, готувати імператорські укази щодо управління, вирішувати конфлікти в управлінській сфері, подавати петиції, здійснювати позабюджетне фінансування будь-яких державних справ, призначати чиновників.

У 1889 р. особливим імператорським актом були ще ширше визначені права Кабінету і, головне, заснована майже самостійна і від нього, і від імператора посада прем'єр-міністра. Прем'єр (або міністр-президент) очолював Кабінет, представляючи імператора і діючи тільки під його контролем. Він був вправі зупинити будь-яке рішення до імператорського указу, йому ж ставилося в обов'язок і право контрасигнувати імператорські укази (без чого вони не діяли). Усі питання Кабінет пропонував імператору тільки через прем'єра. Лише військовий і морський міністри могли самостійно звертатися до монарха. Хоча імператор зберігав право призначення Кабінету (за рекомендацією інших урядових інститутів), основні повноваження монарха, включаючи оголошення війни, воєнного і облогового стану, могли реалізовуватися тільки через Кабінет міністрів.

Кабінет міністрів був, однак, одним з інститутів урядової влади. У 1888 р. була створена Таємна рада з метою «радитися з особами, які зробили значні послуги державі». Таємна рада була дорадчим органом з політичних питань: тлумачення Конституції і її різночитань, найважливіших указів, обговорення змін до Конституції і законів. У 1890 р. компетенція Ради була розширена, а її дорадча роль стала обов'язковою щодо законів про династію, з питань зовнішньої політики, укладення міжнародних договорів, призначення кримінальних покарань, а також щодо її організації. До Ради призначалися імператором 26 радників старше 40 років (включаючи голову і віце-голову); фактично ж члени Ради визначалися за вказівкою прем'єра, який залишався і головною дійовою особою цього органу. Найважливішим реальним повноваженням Таємної ради стала організація уряду, включаючи взаємовідносини останнього з імператорським двором.

Третім інститутом урядової влади стала Рада старійшин (Генро). Цей орган склався без будь-якого юридичною оформлення, шляхом включення до його складу найстарших членів імператорського дому, колишніх прем'єрів, по суті — старій шин правлячих кланів. Членів Генро не призначали до Ради старійшин, а немовби приймали. При цьому враховувались рекомендації, політичний вплив особи, що приймалася. На початок другої чверті XX ст. Генро складався з єдиної персони — 90-річного принца Сайонджи. Однак, як і раніше, його думка щодо кандидатури на посаду прем'єра була вирішальною.

Особливе місце серед урядових установ посідали військове і військово-морське міністерства. За законом їх могли очолювати тільки військові вищого рангу, які одночасно були командувачами армії та флоту. їхня діяльність контролювалася Радою маршалів (Генсун), яка відігравала головну роль у військовій політиці.

Статус і повноваження уряду не були врегульовані Конституцією. Урядова влада була розосереджена між різними інститутами, серед яких повністю монархічні і навіть військово-монархічні могли відігравати головну роль. Фактично з більшості урядових питань вирішальне слово залишалося за Таємною радою, до думки якої схилявся імператор, якщо виникала незгода між Кабінетом і військовими, між Кабінетом і імператорським двором; в особливо великих політичних справах переважала думка Генро.

6. Конституція 1947 р.

Найважливішою демократичною акцією повоєнного періоду було прийняття у 1946 р. нової Конституції Японії, яка набрала чинності в 1947 р.

Робота над проектом майбутньої японської Конституції розпочалася весною 1946 р. Вона була доручена окупаційною владою двірцевим колам. Політичні партії з їх діаметрально протилежними ідейними позиціями підготували свої проекти, центральне місце в яких посіло питання про ставлення до імператорської влади. Якщо консервативні партії наполягали на збереженні імператорської влади, обмеженої лише в праві видання надзвичайних указів та ін., то радикальні вимоги японських комуністів зводилися до встановлення «народної республіки».

Проект окупаційної влади виходив із суворого дотримання таких вимог: Японія має відмовитися від війни і знищити свої збройні сили; суверенітет має бути переданий народу, палата перів ліквідована; власність імператорського дому має перейти у розпорядження держави. Японські міністри назвали цей проект «погрозливо радикальним», заявивши, що він «повністю суперечить японським традиціям». Особливо бурхливе заперечення у консервативних колах викликали вимоги про відмову від війни і збройних сил, про передачу власності імператорського дому державі, що, як вони стверджували, «порушить національну структуру».

Підготовлений у березні 1946 р. офіційний проект Конституції базувався на проекті окупаційної влади. В ньому враховано деякі пропозиції з партійних проектів. Так, під впливом проекту японських комуністів до Конституції було включене положення про право громадян вимагати від держави відшкодування заподіяної їм незаконними діями влади шкоди (статті 17, 40), а також про право японських громадян на «мінімальний рівень здоров'я і культурного життя» (ст. 25).

Формально Конституція була прийнята японським парламентом і затверджена Таємною радою як змінена стара Конституція. Можливість такої зміни була передбачена ст. 7 Конституції 1889 р.¹. Проте це була принципово нова Конституція, вперше в історії державного розвитку країни побудована на принципах парламентської демократії.

У преамбулі Конституції закріплений принцип народного суверенітету, проте спадкова імператорська влада була збережена під тиском насамперед правих сил і певних соціально-психологічних чинників, перш за все консервативної монархічної свідомості більшості японців, особливо жителів сільської місцевості.

Конституція зберігла династійну наступність імператорського трону. Відповідно до ст. 1 імператор є «символом держави і єдності народу». Такої формули монархії не містить жодна із сучасних конституцій, що дало можливість деяким японським державознавцям твердити про те, що в Японії була фактично встановлена не монархія, а республіка.

Всупереч ст. 4 Конституції, в якій імператору відмовлено в праві здійснювати державну владу, за ним були закріплені певні конституційні повноваження: призначати прем'єр-міністра за поданням Кабінету міністрів, промульговувати поправки до

¹ Див.: Жидков О. А., Крашенинникова Н. А. История государства и права зарубежных стран. — Ч. 2. — М., 1998. — С. 438.

Конституції, скликати парламентські сесії, розпускати нижню палату, підтверджувати призначення і відставки державних міністрів та інших посадових осіб.

Згідно зі ст. З здійснюючи «державні справи», імператор має керуватися «порадами» і одержувати попереднє «схвалення" Кабінету, який і несе відповідальність за його дії. У Конституції під «державними справами» імператора маються на увазі лише обов'язки процесуального порядку. Проте він, як і раніше, значною мірою впливає на політичне й ідеологічне життя країни, в чому його прямо не обмежує Конституція. Наприклад, у Конституції немає положень, які б виключали можливість імператора нехтувати рішення уряду. Таким чином резервуються його можливості у надзвичайних ситуаціях протидіяти курсу уряду.

Конституція підірвала не тільки політичні, а й економічні позиції імператорського дому. Відповідно до ст. 88 майно імператорської сім'ї було передане державі. Націоналізовані імператорська земельна власність, капітали у вигляді акцій компаній, банківських вкладів, облігацій. Доходи імператорської сім'ї обмежуються бюджетними асигнуваннями, які затверджуються парламентом. Це положення було закріплене Законом про господарство імператорського двору 1947 р.

Одночасно із зміною політичної ролі імператора було ліквідоване і Міністерство імператорського двору. Замість нього було створене Управління імператорського двору, яке діє при канцелярії прем'єр-міністра і займається вирішенням питань, пов'язаних із повсякденним веденням справ імператора й імператорського дому, організацією придворного церемоніалу, підтриманням у належному стані і охороною імператорської власності. Начальник цього Управління, у віданні якого перебуває штат, кількість якого перевищує тисячу осіб, призначається прем'єр-міністром зі згоди імператора.

Незважаючи на формально обмежений характер своїх повноважень, Управління імператорського двору за прямої підтримки правлячої Ліберально-демократичної партії, уряду продовжує відігравати важливу роль у підтриманні вірнопідданських настроїв японців шляхом проведення численних ритуальних заходів, пов'язаних з життям імператорської сім'ї, та ін. Ритуал, хоча і меншою мірою, продовжує вплітатися у сферу японської політики. Стаття 20 Конституції рекомендує державі та її органам лише утримуватися від проведення релігійного навчання і будь-якої релігійної діяльності, а також примушу­вання японців до участі в будь-яких релігійних актах, святкуваннях, церемоніях і обрядах.

Жодна з політичних партій опозиції не ставить безпосередньо за мету ліквідацію монархії.

Конституція встановила замість напівабсолютистської парламентарну монархію. Парламенту відведена роль «найвищого органу державної влади і єдиного законодавчого органу країни». Відповідно до цього були ліквідовані органи, які стояли раніше над парламентом, — Таємна рада та ін. Одразу після набрання чинності Конституцією з неї була вилучена стаття про довічне збереження за представниками знаті їхніх титулів.

Японський парламент — двопалатний орган, який складається з палати представників і палати радників. Перша (нижня) палата переобирається повністю кожні 4 роки, але може бути розпущена достроково. Строк повноважень депутатів палати радників (верхньої) — 6 років, з переобранням через кожні З роки половини з них. Встановлений у Конституції порядок виборів палати радників (статті 45, 46) робить її склад більш стабільним порівняно з нижньою палатою.

Обидві палати формуються на основі загальних прямих виборів за збереження порівняно високого вікового цензу (активне виборче право надається японським громадянам з 20 років, пасивне — з 25 років при виборах до нижньої і з 30 років — до верхньої палати), цензу осілості, а також внесення завдатку кандидатом в депутати. Ці умови разом з мажоритарною виборчою системою, встановленням у законодавчому порядку завищеного представництва від виборчих округів з переважно сільським населенням підривають «загальний» і «рівний» характер виборів.

Формальне обмеження повноважень верхньої палати порівняно з нижньою (законопроект відповідно до Конституції може бути прийнятий навіть за відсутності схвалення його верхньою палатою) не принижує великого значення палати радників у забезпеченні політичної стабільності в країні. Верхня палата може бути наділена особливими повноваженнями при розпуску нижньої палати, під час скликання її надзвичайної сесії, «якщо це вкрай необхідно в інтересах країни».

Головною ланкою державної машини, яка наділена повнотою владних повноважень, є уряд і, крім того, прем'єр-міністр. Прем'єр-міністр від імені Кабінету виступає у парламенті з питань внутрішньої і зовнішньої політики, вносить до парламенту проект бюджету, керує усіма ланками виконавчої влади і контролює їх.

V Конституції закріплена система «парламентських кабінетів». Парламент обирає главу Кабінету міністрів - найвищого виконавччого органу влади. Ним стає лідер партії, яка перемогла на виборах. Прем'єр-міністр призначає членів Кабінету міністрів, який є відповідальним перед парламентом і з огляду на це повинен йти у відставку у разі висловлення йому недовіри. Нін, однак, може вдатися до альтернативного заходу — розпустити палату представників і призначити нові вибори. Це право прем'єр-міністра є досить ефективним стримуючим заходом для парламенту. Стаття 66 (абз. 2) закріплює принцип цивільного уряду, відповідно до якого жоден з членів Кабінету не може бути військовою особою.

Підлегле становище міністрів щодо прем'єр-міністра підкреслює ст. 70 Конституції, відповідно до якої міністри повинні піти у відставку в повному складі, якщо посада прем'єр-міністра стає вакантною.

З обов'язком прем'єр-міністра доповідати парламенту про «загальний стан державних справ і зовнішніх зносин» пов'язане його право на законодавчу ініціативу. Це право дає йому можливість в умовах тривалого панування однієї партії (нині це Ліберально-демократична партія) значною мірою визначати законодавчу діяльність парламенту. Конституція передбачає досить широкий перелік повноважень і самого Кабінету: втілення законів у життя, керівництво зовнішньою політикою, укладення міжнародних договорів, організація і керівництво цивільною службою тощо.

Серед особливих повноважень Кабінету слід виділити його право на видання указів з метою втілення в життя Конституції і законів. (Уряду заборонено видавати лише укази, які передбачають кримінальне покарання.)

Принцип поділу влади, модифікований варіант американської системи «стримань і противаг», особливо чітко проступає в японській Конституції і в процедурі імпічменту, яка може бути застосована щодо суддів, і в повноваженнях судів вирішувати питання про конституційність будь-якого закону або указу виконавчої влади.

Організації і діяльності судів у Конституції приділена значна увага. На чолі судової системи Японії поставлено Верховний суд, що складається з головного судді і встановленої законом кількості суддів. Усі судді, крім головного, призначаються Кабінетом, головний — імператором за поданням Кабінету. Судді незалежні, діють «відповідно до голосу своєї совісті» (ст. 76) і підкоряються тільки закону. Виконавчі органи не вправі втручатися в діяльність суддів. Юрисдикція загальноцивільних судів поширюється на представників виконавчої влади, справи яких перебували раніше у віданні адміністративних судів. Будь-які «особливі суди» забороняються.

У Конституції міститься широкий перелік демократичних прав і свобод. Прямо запозичуючи з американської Конституції редакцію основних прав громадян, японська Конституція відносить до них «право на життя, свободу і прагнення до щастя» (ст. 13).

До цих прав належить і рівність громадян перед законом, підкріплювана забороною усіх видів дискримінації, «перства та інших аристократичних інститутів, усіляких привілеїв» (ст. 14). Серед «класичних» прав Конституція проголошує право обирати публічних посадових осіб (ст. 15), свободу думки і совісті (ст. 19), зборів, слова, друку (із забороною цензури — ст. 21), закріплюючи як найголовніші гарантії свобод громадян демократичні принципи кримінального права і процесу: право на розгляд справи в суді (ст. 32), на адвоката (ст. 37), заборона довільних арештів (ст. 33), обшуків (ст. 55), застосування тортур (ст. 36) та ін.

Соціальні права у Конституції перемежовуються з політичними. Серед них — заборона примусової праці (ст. 18), право на працю (ст. 27), на створення організацій трудящих, що включає право колективних переговорів і колективних дій (ст. 28), свобода наукової діяльності (ст. 23) та ін.

Японська Конституція закріпила також такий важливий соціальний обов'язок держави, «як докладання зусиль для піднесення і подальшого розвитку добробуту громадян, їх соціального забезпечення, а також народного здоров'я» (ст. 25). При цьому право власності зафіксоване у Конституції «в межах закону для того, щоб воно не суперечило суспільному добробуту» (ст. 29). Небувале економічне зростання дало можливість Японії дуже швидко перевести ці конституційні положення із сфери декларації до сфери практичної діяльності уряду.

Принципово новим явищем у практиці буржуазного конституціоналізму є включення до Конституції положення про відмову Японії від війни (ст. 9), а також від «застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних спорів».

Конституція вперше в історій Японії закріпила також автономію органів місцевого самоврядування. Вони набули права в межах своєї компетенції видавати постанови, стягувати податки, управляти своїм майном і справами.

Районні адміністративні бюро, які замінили в перші повоєні роки генеральні комісаріати, мережа сільських груп і асоціацій — оплот консерватизму і фашизму на селі — були ліквідовані разом із Міністерством внутрішніх справ. Згідно з Конституцією губернатори префектур, мери міст і сільські старости мають обиратися на основі загального виборчого права. Губернаюром може стати громадянин, який досяг ЗО років, мером і старостою — 35 років. Координація діяльності центральних і місцевих органів покладена на створене в 1960 р. Міністерство у справах місцевого самоврядування, яке наділене разом з іншими центральними міністерствами і відомствами правом давати «поради», надавати «технічне сприяння» місцевим органам, інспектувати їх тощо.

7. Японія: від аутсайдера до лідера

На Московській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії в грудні 1945 р. було вирішено створити з представників держав, які воювали з Японією, Далекосхідну комісію з місцеперебуванням у Вашингтоні для визначення загальної політичної лінії союзників стосовно Японії, а також Союзну раду для Японії в Токіо з представників США, СРСР, Великобританії та Китаю для проведення консультацій та дачі порад головнокомандувачу окупаційних військ з питань управління Японією. Основи післявоєнної політики союзних держав щодо Японії були визначені ще Потсдамською декларацією від 26 липня 1946 р. В ній йшлося про необхідність знищити назавжди мілітаризм в Японії, усунути перепони до відродження та зміцнення демократичних тенденцій в японському суспільстві, встановити свободу слова, віросповідання та думки, поважати основні права людини. На виконання рішень Потсдамської конференції в Японії була дозволена діяльність різних політичних партій, звільнені політв'язні, прийнято Закон про профспілки, за яким уперше в історії країни усім трудящим було надане право на організацію профспілок, ведення колективних переговорів та оголошення страйків. Проголошувалися демократичні свободи — слова, друку, зборів, організацій, віросповідання. Запроваджувалося загальне виборче право як для чоловіків, так і для жінок. Усі збройні сили Японії розформовані, 28 головних військових злочинців були віддані під суд Міжнародного військового трибуналу. Союзники провели очищення державних установ та політичних організацій від осіб, пов'язаних у мину­лому з військово-фашистською діяльністю (до «чорних списків» потрапили понад 200 тис. чоловік)¹.

Економічне становище переможеної країни, добробут її населення перебували на неймовірно низькому рівні. Наприкінці

1945 р. реальна заробітна плата працівників становила лише 13% від довоєнного, також надзвичайно низького рівня. Масове безробіття сягнуло 10 млн чоловік. З ініціативи США були розпущені компанії найбільших монополістичних концернів: Міцуї, Міцубісі, Сумімото, Ясуда.

В 1947 р. набрали чинності Закон про заборону монополій та забезпечення справедливих угод і Закон про заборону надмірної концентрації економічної могутності. Вони забороняли створення картелів та інших монополістичних об'єднань. Під тиском СРСР (радянська сторона подала свій проект земельної реформи до Союзної ради для Японії) парламент країни в жовтні 1946 р. прийняв другий Закон про аграрну реформу. За цим Законом розмір земельного володіння обмежувався площею у три тьо (1 тьо дорівнює 1 га), для Хоккайдо — 12 тьо. В 1947 р. було запроваджене трудове законодавство, яке встановило 8-го-динний робочий день, систему оплачуваних відпусток, охорону праці жінок та підлітків тощо. Це законодавство однак не усунуло дискримінації в оплаті праці залежно від статі, розміру підприємства, не ліквідувало систему тимчасових працівників. Того ж року була впроваджена реформа системи освіти. Період обов'язкової і безплатної освіти збільшувався з шести до дев'яти років.

За сприяння американських окупаційних властей швидко сформувалися буржуазні політичні партії: Ліберальна (Дзіюто) та Прогресивна (Сімпото) в листопаді 1945 p., Японська партія співробітництва (Нйгон кьодото) в грудні того ж року. Ще в жовтні 1945 р. відновила свою діяльність Комуністична партія Японії, а в листопаді — Соціалістична. Під впливом комуністів частково опинилися відроджені профспілки. В листопаді

1946 р. відбулися перші після закінчення війни вибори до японського парламенту. Найбільшу кількість місць здобули Ліберальна (140) та Прогресивна (94) партії, які й склали уряд. Комуністи з 4 мандатами опинилися на «узбіччі» парламентського життя. В листопаді 1946 р. парламент затвердив нову Конституцію Японії, яка набрала чинності 3 травня 1947 р.

¹ Див.: Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. — К 2001. - С. 580.

На виборах 25 квітня 1947 р. найбільшу кількість голосів і 143 депутатських мандати здобула Соціалістичне партія (комуністи знову мали 4 місця). Уряд соціаліста Катаяма розпочав свою діяльність із встановлення контролю над заробітною платою та цінами (співвідношення між ними було гіршим, між до війни, коли при владі перебували «військові злочинці»), запровадив державні субсидії на відновлення виробництва, що стало причиною зростання податків. Невдачі правлячої партії призвели до її розколу в грудні 1948 р. Від Соціалістичної партії відкололася Робітничо-селянська партія (Роното).

У 1948 р. промислове виробництво в Японії становило полонину від рівня 1937 р., тоді як у Західній Німеччині та Італії практично відновився довоєнний рівень. Складною проблемою для економіки Японії були швидкі темпи інфляції. В результаті виборів у січні 1949 р. абсолютну більшість в палаті представників (264 місця) отримала Демократично-ліберальна партія, утворена в березні 1948 р. внаслідок злиття Ліберальної партії та розкольників з Демократичної партії. Соціалісти втратили З млн голосів і отримали усього 48 депутатських місць. Таке різке «поправіння» японського парламенту дозволило здійснити у повному обсязі переорієнтацію на США та прийняти запропонований окупаційними властями план стабілізації японської економіки, автором якого був головний радник з економічних та фінансових питань штабу окупаційних військ відомий американський фінансист Додж¹.

План Доджа передбачав різке скорочення урядових видатків при одночасному збільшенні надходжень. Додж пропонував ліквідувати державні субсидії на підтримання цін та на відновлення виробництва найважливіших видів продукції. Безвідплатні державні субсидії мали бути замінені комерційними банківськими кредитами. Головний шлях збільшення державних прибутків Додж вбачав у глобальному (на 62%) зростанні податків. За його рекомендацією вносилися зміни і до системи американської економічної допомоги Японії — був створений так званий еквівалентний фонд, що поповнювався за рахунок розпродажу товарів, які надходили до країни в рахунок американської допомоги. Цей фонд призначався для довгострокового кредитування великих компаній під контролем американських властей. З метою скорочення американської допомоги були здійснені

¹ Див.: Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. — К, 2001. - С. 582.

заходи з розширення японського експорту, в тому числі товарів, яких гостро потребувала сама Японія. Встановлювався твердий обмінний курс у співвідношенні 360 єн за 1 долар США. В 1949 р. була проведена реформа податкової системи Японії, проект якої розробила група американських експертів на чолі з Шоупом. Одночасно зі збільшенням податків був проведений їх «перерозподіл» — знижені податки на корпорації шляхом переоцінки їх постійного капіталу, скасовані податки на надприбутки. За рекомендацією Доджа уряд Японії в 1949 р. провів «упорядкування» адміністративного апарату та державних підприємств, в результаті якого було звільнено понад пів-мільйона робітників та службовців. Тоді ж було переглянуто Закон про профспілки та Закон про регулювання трудових спорів (зокрема, з питань обов'язкової згоди профспілок на звільнення працівників, свободи профспілкової діяльності на підприємствах тощо).

«Затягування поясів» японських трудящих, здійснене за американськими рекомендаціями, зрозуміло, не вирішило усіх проблем, але створило сприятливі умови для використання шансу, що з'явився з початком Корейської війни 1950—1953 рр. Прибутки від американських спецзамовлень (2,5 млрд. доларів протягом трьох років війни) викликали справжній бум в японській промисловості. Вони дозволили покрити зовнішньоторговельний дефіцит та стрімко розширити імпорт сировини. Оборот зовнішньої торгівлі за 1950—1954 рр. був майже у 10 разів більшим, ніж у період 1945—1949 рр. У 1952 р. були зняті обмеження на зв'язки між великими підприємствами та їх дочірніми компаніями. Розпочався процес стрімкої монополізації промисловості країни. Того ж року промислове виробництво досяг-ло довоєнного рівня, а сільськогосподарське виробництво та національний дохід цей рівень перевищили. Свій шанс японська економіка використала сповна і не упустила його навіть після укладення перемир'я між воюючими на Корейському півострові сторонами в 1953 р. Щоправда, за щедрі військові замовлення довелося заплатити фактичною відмовою від утримання власних збройних сил, зафіксованою у Конституції країни. Так, у серпні 1952 р. набрав чинності Закон про утворення Управління безпеки, у віданні якого опинилися сили безпеки загальною чисельністю 120 тис. чоловік — достатньо професійна, хоча й дещо нечисленна армія.

У вересні 1951 р. США за підтримки Англії скликали у Сан-Франциско мирну конференцію, на якій був оприлюднений розроблений цими країнами проект мирного договору з Японією. Всього на конференції були представлені 52 країни, включаючи й СРСР. Не отримали запрошення КНР, КНДР, МНР та ДРВ. Делегації СРСР, ПНР, та ЧССР не підписали Сан-Франциський мирний договір під тим приводом, що англо-американський проект був відступом від взаємно узгоджених рішень Каїрської та Потсдамської конференцій періоду Другої світової війни. Сан-Франциський мирний договір формально відновлював суверенітет Японії, одночасно допускаючи можливість роз­міщення чи збереження іноземних збройних сил на її території, якщо про це буде укладено спеціальну угоду. Договір не встановлював обмежень щодо ремілітаризації Японії та її участі у військових блоках.

У Договорі зазначалося, що «Японія відмовляється від усіх прав, правооснов та претензій на Курильські острови та на ту частину острова Сахалін та прилеглих до нього островів, суверенітет над якими Японія набула за Портсмутським договором 5 вересня 1905 р.». В ньому зафіксовано також відмову Японії від Тайваню, островів Пенхуледао та ін. Разом з тим в Договорі не було вказано, що Південний Сахалін та Курильські острови повертаються Радянському Союзу, а Тайвань та острови Пенхуледао — Китаю (КНР), як це було передбачено угодами союзних держав часів світової війни. Одночасно з Сан-Франциським договором між Японією та США було укладено Договір безпеки, який надавав Сполученим Штатам право утримувати свої війська в Японії під приводом «запобігання збройному нападу на Японію». Передбачалася також можливість використання американських військ «для придушення великих внутрішніх бунтів та безпорядків».

Економічний прорив, здійснений в роки Корейської війни, дозволив японському уряду розпочати активну перебудову національної промисловості. Ще в березні 1952 р. набрав чинності Закон про сприяння раціоналізації підприємств, згідно з яким почала надаватися державна допомога, податкові та інші фінансові пільги підприємствам, які здійснювали модернізацію виробництва, оновлення устаткування. За цим Законом виділялися великі державні кошти на розвиток інфраструктури: доріг, портів, ліній електропередач тощо.

Тим часом продовжувала зберігатися напруженість у відносинах офіційного Токіо з Радянським Союзом. З ініціативи СРСР у червні 1955 р. у Лондоні розпочалися переговори між делегаціями СРСР і Японії, метою яких було укладення мирно­го післявоєнного договору (де-юре Москва відмовилася від підписання Сан-Франциського договору 1951 р.). США «рекомендували» уряду прем'єра Сігеміцу «не поспішати» з укладенням угоди. Японська сторона, заохочена американською підтримкою, висунула претензії на південну частину Курильських островів (Кунашир і Ітуруп) та Малу Курильську гряду (острови Шикотан, Юрій, Зелений, Полонського, Танфільєва, Сигнальний та ін.). Переговори зайшли у безвихідь і були перервані 8 вересня 1955 р. Проблема «північних територій» понині залишається неврегульованим питанням російсько-японських відносин. Цікаво, що в середині 50-х років Японія в цілому охоче йшла на підписання мирних договорів та репараційних угод зі своїми азіатськими сусідами (Індією в червні 1952 р., Бірмою в листопаді 1954 р., Філіппінами та Індонезією в 1956 р.). Погоджуючись на сплату репарацій, Японія здійснювала їх поставками своєї техніки, що, в свою чергу, міцно прив'язувало економіку постраждалих в 30—40-х роках від військової агресії країн до післявоєнної Японії (завоювання ринку, поставки запчастин тощо). Радянсько-японські ж економічні відносини були заморожені разом з політичними.

15 листопада 1955 р. відбулося об'єднання Демократичної та Ліберальної партій. Нова партія дістала назву Ліберально-демократичної (ЛДП). Після найближчих виборів вона отримала 298 мандатів з 467 в палаті представників та 119 з 250 у палаті радників і надовго перетворилася на провідну політичну силу, чию монополію на владу в країні можна порівняти з політичним засиллям Інституційно-революційної партії (ІРП) в Мексиці чи партії «Індійський національний конгрес» (IHK) в Індії. ЛДП використовує у своїй політичній практиці оригінальні прийоми. Так, у 1978 р. вона провела кампанію з масового залучення нових членів, в результаті чого її чисельність збільшилася більш ніж утричі — до 1,5 млн чоловік, що вдвічі перевищує кількість членів усіх опозиційних партій, разом узятих. В листопаді 1978 р. були проведені вибори нового голови ЛДП за безпосередньої участі усіх її членів (по суті члени партії обирали нового прем'єра країни, що знову ж таки сприяло припливу нових партійців). У 1979 р. чисельність партії становила вже З млн чоловік, але потім зменшилася внаслідок скандалу навколо «справи Танака».

З метою тиску на Японію уряд СРСР у березні 1956 р. прийняв постанову «Про охорону запасів та регулювання промислу лососів у відкритому морі в районах, суміжних з територіальни­ми водами СРСР на Далекому Сході». Японська сторона була вимушена приступити до переговорів з укладення рибної концепції, питання про яку Радянський Союз пов'язував і укладенням мирного договору між двома країнами та встановленням між ними дипломатичних відносин. Державний секретар США Даллес заявив міністру закордонних справ Японії, що в разі визнання Токіо