Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Тема 16. Право Німеччини




Читайте также:
  1. A) Естественно-правовая теория
  2. D. 20.1.1). - Завещание есть правомерное выражение воли, сделанное торжественно для того, чтобы оно действовало после нашей смерти.
  3. I.1. Римское право в современной правовой культуре
  4. I.4.1) Обычное право.
  5. I.4.4) Магистратское право.
  6. II ОБЩИЕ НАЧАЛА ПУБЛИЧНО-ПРАВОВОГО ПОРЯДКА
  7. II. По правовому основанию различались иски цивильного права и иски преторские.
  8. II. Политико-правовое учение Петра Алексеевича Кропоткина
  9. II. Право частной собственности
  10. II.6.2.) Организация и правоспособность корпораций.

1. Цивільне право.

2. Загальна характеристика, система і зміст БГБ.

3. Основні інститути БГБ. Юридичні особи.

4. Договори і зобов'язання з недозволених дій.

5. Право власності та володіння.

6. Шлюб і сім'я.

7. Характерні риси спадкового права.

8. Наступні зміни до БГБ.

9. Торговельне право.

10. Кримінальне право.

11. Трудове і соціальне законодавство.

1. Цивільне право

Найважливішою подією на шляху еволюції німецького права XIX ст. стало прийняття Німецького цивільного уложення (кодексу) 1896 р. (БГБ)1.

Цивільний кодекс (ЦК) 1896 р. став першою в історії Німеччини загальнонімецькою кодифікацією цивільного права. До прийняття всенімецького ЦК у країні налічувалося понад 30 діючих партикулярних правових систем. Крім партикулярного права, в окремих областях Німеччини діяло так зване загальне право.

До його складу належали імперські (нечисленні) закони і пандектне римське право, що мало в ряді областей Німеччини субсидіарне (додаткове) значення, заповнюючи прогалини місцевого німецького права. Територіально пандектне право діяло для 16,5 млн осіб на західних прусських землях, значній частині Баварії, середньонімецьких герцогствах, великому герцогстві Гессенському, Саксен-Веймарі, колись вільних імперських містах.

В іншому великому територіально-правовому просторі Німеччини першої половини XIX ст. панувало систематизоване місцеве право. Тут формально не визнавалася юридична сила пандектного права. Однак багато його принципів й інститутів вже були інтегровані в німецькі земські кодифікації. До відомих німецьких партикулярних правових зводів належали Прусське земське уложення (Прусський ландрехт) 1794 р. і Саксонський цивільний кодекс 1863 р.

1БГБ — скорочення від німецького Bürgerliches Gesetzbuch (Цивільний кодекс).

Сфера дії Прусського земського уложення поширювалася на 21 млн німців. Під дію норм найбільш сучасного для Німеччини другої половини XIX ст. Саксонського цивільного кодексу 1863 р. підпадало 3,5 млн жителів саксонського королівства. Нарешті, як чинне цивільне законодавство в ряді областей Німеччини (князівства на лівому березі Рейну й у Бадені) слід згадати й Кодекс Наполеона 1804 р. У сфері його дії проживали 8,6 млн чоловік.



Отже, Німеччина 50—60-х років XIX ст. відзначалася глибокою роз'єднаністю норм цивільного права. Але не тільки множинність і фрагментарність правових систем гальмували економічний і правовий розвиток країни. Численні інститути і норми пандектного (римського) права і партикулярного (німецького) законодавства були явно застарілими, не відповідали новим капіталістичним відносинам. Серед них вирізнялися норми, які захищали привілеї королівських і князівських сімей, права дворянської власності та ін.

Вже на початку XIX ст. окремі представники німецької буржуазії і найбільш прогресивні юристи виступали за єдність і кодифікацію цивільного права Німеччини. Однак спроби підготовки всенімецького цивільного кодексу зазнали в першій половині XIX ст. краху. Німецьке юнкерство, зберігаючи політичне верховенство у всіх державах Німеччини, усіляко противилося кодифікації цивільного права, побоюючись втратити свої привілеї.

Новий етап у боротьбі за створення всенімецького цивільного кодексу настає з часу політичного об'єднання німецьких держав під верховенством Пруссії й утворення єдиної Німецької імперії в 1871 р., що створювало об'єктивно сприятливі умови для кодифікації.



Питання про шляхи кодифікації цивільного права Німеччини із самого початку набуло не тільки юридичного, а й політичного і соціального характеру. Боротьба за розробку БГБ розтяглася на чверть століття. Початок був покладений скликанням так званої попередньої комісії, призначеної бундесратом у 1874 р. Вона повинна була встановити загальний план реформи з уніфікації цивільного права Німеччини. Первісні цілі реформи не були, однак, радикальними. Єдність цивільного права мала формуватися на базі права, яке діяло в Німеччині. Консервативні уряди держав — членів імперії всіляко обмежували цілі й обсяг всенімецького БГБ, прагнучи зберегти норми чинного партикулярного права.

2 липня 1874 р. бундесрат призначив першу офіційну комі сію з розробки БГБ. З 11 членів комісії 9 були великими судовими чиновниками і двоє — професорами пандектного права. Матеріал підготовлюваного кодексу був поділений на п'ять книг (загальна частина, зобов'язальне, речове, сімейне і спадкове право). Це була звичайна система в пандектному праві Німеччини. Система Кодексу Наполеона була одностайно відкинута.

Перша комісія працювала в умовах найсуворішої таємності. Тільки через 13 років, у 1887 p., комісія оголосила про завершення роботи. Проект був опублікований і протягом двох наступних років був винесений на публічне обговорення. Його критика ставала усе більш різкою. Негативні відгуки на проект лунали з різних політичних і юридичних сфер. Сам рейхсканцлер О. Бісмарк назвав цей проект «ящиком Пандори». Негативну оцінку проекту дала найбільша юридична асоціація Німеччини — Німецький союз адвокатів. Проти виступила група вчених-юристів на чолі з О. Гирке. Гострій критиці був підданий проект з боку провідних діячів і юристів німецької соціалдемократії. Неприйняття проекту БГБ викликали його загальні недоліки: надмірна романізованість, численні визначення і різка невідповідність його змісту соціально-економічним реаліям Німеччини кінця XIX ст.



Проект БГБ було вирішено переробити докорінно. У 1890 р. бундесрат сформував другу комісію, поповнивши її новими членами. У її складі були представники промисловців, банкірів, провідних політичних партій і вчені-германісти. Підготовлений комісією новий проект усунув безліч положень суто римського походження і запровадив кілька принципів і правил, запозичених з німецьких джерел. Деякі частини проекту були перероблені заново; розширені розділи, які мають соціальне значення. Нарешті, була спрощена мова Кодексу: різко скорочена римська термінологія і ліквідовані численні визначення юридичних інститутів.

Прийнятий бундесратом проект БГБ з певними змінами був представлений рейхстагу як третій проект на початку 1896 р. Ще півроку знадобилося рейхстагу для обговорення і прийняття цього проекту. Сучасники відзначали, що пленарні засідання в рейхстазі щодо проекту БГБ були досить млявими. Німецький цивільний кодекс був прийнятий рейхстагом 222 голосами проти 48, 18 осіб утрималися. Пізніше бундесрат схвалив законопроект БГБ разом із Вступним законом, і 18 січня

1896 р. після затвердження цих актів імператором БГБ став законом.

Для приведення законодавства окремих німецьких союзних держав у відповідність з новим БГБ набрання ним чинності було відкладене, як зазначалося в ст. 1 Вступного закону, до 1 січня 1900 р. Одночасно з БГБ набирав сили важливий Закон про поземельні книги і новий Торговельний кодекс Німеччини.

Отже, на межі XIX—XX ст. Німеччина отримала свій Цивільний кодекс. Багатовікове застосування пандектного права було нарешті припинене.

2. Загальна характеристика, система і зміст БГБ

Німецький цивільний кодекс є найбільшою цивільно-правовою кодифікацією. Він налічує 2 тис. 885 статей, не рахуючи 218 статей Вступного закону. БГБ побудований за так званою пандектною системою. Для нього характерна наявність загальної частини і зведення цивільно-правових інститутів в окремі книги: зобов'язальне, речове, шлюбно-сімейне і спадкове право.

У Вступному законі містяться правила про час набрання чинності БГБ, про застосування іноземних законів у Німеччині і німецьких законів за кордоном. Значна кількість норм Вступного закону регулювала відносини БГБ зі старим імперським і особливо земським законодавствами. Як загальне правило, старі імперські закони були залишені в силі, оскільки протилежне не зазначено в БГБ. Статті Вступного закону про співвідношення БГБ з земським правом становили довгий перелік прав, залишених у компетенції земських законодавств окремих німецьких держав. Формула, з якої починалися статті цієї частини Вступного закону, вказувала: «Недоторканними залишаються приписи земського права...». Сконцентровані у Вступному законі винятки і права-привілеї стосувалися головним чином особливого цивільно-правового становища німецького дворянства, що завдавало істотного удару ідеї єдності цивільного законодавства Німеччини. Власне кажучи, справжньої правової єдності в Німеччині наприкінці XIX — на початку XX ст. у сфері цивільного права створити не вдалося.

Основний корпус БГБ складався з таких книг: загальної частини, зобов'язального, речового, шлюбно-сімейного і спадкового права. У загальній частині викладений статус фізичних і юридичних осіб. Ця ж книга містить приписи щодо юридичних угод, термінів давності, про речі і, нарешті, про самозахист і самодопомогу.

В другій книзі Кодексу містяться норми зобов'язального права. У цій книзі викладені загальні положення про зобов'язання, що виникають з договорів, і про окремі договори, як традиційні (купівля, позика, позичка, товариство та ін.), так і нові (наймання робочої сили, парі та ін.). Закінчується друга книга докладним регулюванням зобов'язань з недозволених дій.

У третій книзі Кодексу, крім інститутів володіння і власності, докладно регламентуються так звані служебності (сервітути, обтяження) і різні форми застави рухомості і нерухомості (іпотека).

Четверту книгу становлять норми шлюбно-сімейного права. Тут викладені правила, присвячені умовам вступу в шлюб, особистим і майновим відносинам подружжя, умовам розірвання шлюбу. З інших розділів книги слід відзначити інститут батьківської влади і правове становище дітей (законних і незаконних), опіку і піклування.

Нарешті, у п'ятій книзі Кодексу, присвяченій спадковому праву, регламентуються два порядки спадкування (за законом і за заповітом); юридичне становище спадкоємця; особливий договір про спадкування і правила про «обов'язкову частку» так званих необхідних спадкоємців.

Форма і мова БГБ сприймаються нерідко критично. Вважається, що Німецький ЦК може бути зрозумілий тільки фахівцям-юристам. Для Кодексу характерні довгі, складно сформульовані параграфи і велика кількість спеціальних юридичних термінів. Поряд зі спеціальною юридичною термінологією до Кодексу були включені терміни і звороти соціального й етичного (морального) змісту. До них належать такі, як «добрі звичаї», «добра совість» і «зловживання правом». Вказані особливості мови БГБ не заважають, однак, стверджувати, що його юридична термінологія і форма викладу добре продумані й точні.

Характерна риса БГБ — відсутність загальних юридичних визначень. Відповідні його параграфи мають швидше описовий характер. Загальних визначень навмисно уникали. Пізніше, коментуючи БГБ, німецькі юристи підкреслювали, що вироблення визначень — справа небезпечна для законодавця.

В окремих істотних питаннях Кодекс виявляє явно консервативні риси, «дивиться назад у XIX століття», як висловився один сучасний німецький історик права. Підтвердженням цьому є згадані вище юридичні інститути феодального характеру, різні речові обтяження тощо. Водночас Кодекс закріпив ряд правил, які мають так звану соціально-етичну спрямованість.

Ці норми, що немовби захищають «маленьку людину», дуже характерні для БГБ. В основному вони зосереджені в загальній частині. Характерним для подібних приписів є введення в правові норми позаюридичних, моральних критеріїв (уже згадувані категорії «зловживання правом», «добрі звичаї», «добра совість»). До найбільш відомих належать § 226, який заборонив умисне зловживання своїм правом (заборона «шикани»), і § 138, що оголосив недійсність будь-якої угоди, «яка порушує добрі звичаї». Звичайно, автори БГБ розуміли, що за відсутності в якійсь мірі однозначного юридичного змісту зазначених етичних категорій різко зростала роль суддівського розсуду. Проте можна погодитися із сучасними німецькими вченими-юристами, які оцінюють включення до тексту БГБ групи норм, що мають «соціально-етичну» спрямованість, як досягнення німецького законодавства.

3. Основні інститути БГБ. Юридичні особи

Після гострої критики першого проекту кодексу, в якому була проігнорована проблема юридичної особи, Німецький цивільний кодекс закріпив право приватних об'єднань на одержання статусу юридичної особи. БГБ визнав два основних види юридичних осіб: ферейни (товариства, об'єднання) і установи. Найважливішими є ферейни, об'єднання осіб або з господарськими (§ 22), або з ідеальними (негосподарськими) цілями (§ 21). До останніх могли бути віднесені політичні союзи, деякі об'єднання підприємців тощо. Слід підкреслити, що об'єднання з господарськими цілями не слід ототожнювати з об'єднаннями у формі торгових товариств (акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю), останні регулюються торговельним законодавством.

Велика кількість параграфів БГБ (майже 70) присвячена юридичним особам, у них розглядаються питання, в основному пов'язані з організацією і припиненням діяльності ферейнів і установ. Статус юридичних осіб за БГБ наочно демонструє порядок їх виникнення. У Німеччині поступовий перехід від дозвільної (концесійної) до явочної (вільної) системи створення юридичних осіб почався тільки в 70-ті роки XIX ст. За явочною системою раніше за всіх почали створюватися торгові (акціонерні) товариства. Питання про запровадження вільної системи створення юридичних осіб усіх видів постало в процесі підготовки загальнонімецького ЦК. Після тривалої боротьби був прийнятий компромісний варіант: товариства з ідеальними (не­господарськими) цілями одержали свободу створення (явочна система). Для утворення об'єднань з господарськими цілями Кодексом встановлений, як і раніше, дозвільний (концесійний) порядок.

БГБ визнав за юридичними особами широку правоздатність. У принципі їхня правоздатність охоплювала всю сферу цивільного права, за винятком правовідносин, характерних для фізичних осіб. Однак німецький законодавець вважав за необхідне зберегти за державою сильний важіль контролю за діяльністю юридичних осіб. Згідно з § 43 «товариство може бути позбавлене правоздатності, якщо внаслідок протизаконної постанови загальних зборів або завдяки протизаконному способу дій правління воно загрожує суспільним інтересам». У разі однієї «загрози суспільним інтересам» органам державної влади дозволено закривати товариства (об'єднання).

Характеристика інституту юридичної особи відповідно до БГБ не буде повною без розгляду однієї норми, дуже характерної для цього Кодексу. § 54 БГБ закріпив так звані неправоздатні товариства. До них віднесені об'єднання, які не відповідають юридичним вимогам, встановленим для юридичних осіб. Це, головним чином, різноманітні робітничі спілки. Вони не одержали за БГБ статусу юридичної особи. У Кодексі з'явився особливий вид об'єднань — неправоздатне об'єднання (товариство). Німецький ЦК зробив серйозну для того часу соціальну поступку, юридично визнавши існування таких товариств. Однак статусу юридичної особи їм не було дано. Неправоздатні об'єднання можуть діяти за правилами, встановленими договором товариства. Водночас окремі їх риси були подібні до юридичних осіб. Так, неправоздатні об'єднання могли виступати в суді як сторони; договори, укладені від імені такого товариства, визнавалися дійсними (§ 54). Поступка, зроблена німецькому робітничому руху законодавцем, була, звичайно, половинчаста. Однак сам факт юридичного визнання за робітничими спілками окремих елементів цивільної правоздатності безперечно значний.

4. Договори і зобов'язання з недозволених дій

Характерною зовнішньою особливістю ЦК є висування на перше місце, поперед права речового, зобов'язального права. Це підкреслило більш високе значення капіталістичного, товарно-грошового господарства, перед інтересами якого відступили на другий план традиційні інститути, пов'язані з правом власності.

Основна частина другої книги БГБ — «Зобов'язальне право» — присвячена договірному праву. Відповідно до прийнятої установки БГБ не дає визначення ні зобов'язання в цілому, ні договору зокрема. Реконструюючи найсуттєвіші ознаки розуміння БГБ договору, можна відзначити таке. Договір розумівся як юридичний зв'язок між двома або кількома особами. Змістом договору могло бути будь-яке «надання (задоволення)» як позитивна дія, так і утримання від такого. Такий юридичний склад договору слід вважати традиційним для європейського права і його загального римського джерела.

В основу договірного права був покладений класичний принцип свободи договору. Він не представлений прямо в тексті БГБ, але постійно згадується в Мотивах і Протоколах до проекту Кодексу.

Свобода встановлення договірних зобов'язань стримувалася в Кодексі звичайними для цивільного законодавства нечисленними легальними умовами їхньої дійсності. БГБ не допускав насамперед договорів, які прямо порушують які-небудь приписи законів (§ 309). Ряд вимог ЦК висував до осіб, які мають право укладати договори. Коло таких осіб досить широке. До них БГБ включає заміжніх жінок і осіб, які не досягли повноліття (21 рік).

До обов'язкових умов дійсності договорів відповідно до БГБ належить згода сторін «з усіх пунктів договору», причому згода тлумачиться Кодексом головним чином як згода волевиявлення сторін (а не згода їх воль). Прийнята БГБ нова «теорія волевиявлення» була покликана надати зобов'язальним (договірним) зв'язкам більшої визначеності й стабільності в інтересах цивільного обігу. Згідно з БГБ угода, незважаючи на невизначеність волі сторін, є дійсною, якщо наявне волевиявлення сторін.

Як загальне правило, для дійсності договору не потрібно спеціальної форми. Однак для окремих договорів ЦК встановив обов'язкову форму. Така форма була безумовно необхідна для угод з нерухомістю (землею, будівлями). Основоположне значення форма договору мала для особливого виду зобов'язань — абстрактних. їхнє існування — особливість БГБ. Відмітна риса абстрактного зобов'язання (абстрактної обіцянки сплати боргу, векселя) полягала в повному розриві зі звичайною у договірному праві підставою (каузою). Предметом зобов'язання тут була сама обіцянка, яка оформлялася (§ 780). Абстрактний характер таких зобов'язань (відрив від каузи) різко посилював їхню ВІЛЬНІСТЬ (право переуступки), що було дуже ВИГІДНО капіталістиічному обігу і великим фінансовим об'єднанням — банкам.

У цілому легальні обмеження свободи договорів у БГБ нечисленні і традиційні. Однак для БГБ був характерний особливий вид обмежень дійсності договорів. Йдеться про вже згадувані вище соціально-етичні критерії «добрих звичаїв» і «доброї совісті». Крім згадуваного § 138, що прямо визнає недійсною будь-яку угоду, яка суперечить «добрим звичаям», слід назвати і правила про тлумачення договорів (§ 157) відповідно до вимог «доброї совісті» і, нарешті, правило про виконання договорів так, «як того вимагає добра совість і відповідно до звичаїв цивільного обігу» (§ 242).

З окремих договорів, регульованих БГБ (понад 20 конкретних договорів), слід вказати на наступні два, які є найбільш поширеними: купівля-продаж і наймання робочої сили.

Договір купівлі-продажу урегульований у ЦК за правилами римського права. Купівля характеризується за допомогою опису основних обов'язків продавця і покупця. Істотною ознакою німецького договору купівлі-продажу є розмежування БГБ двох обов'язкових юридичних моментів: а) угоди сторін і б) фактичної передачі покупцю права власності на річ. Ризик випадкової загибелі речі переходить на покупця лише після передання речі. До відмітних рис німецького договору купівлі-продажу слід віднести підвищену турботу творців БГБ про так звану зворотну купівлю і переважну купівлю. Тим самим БГБ знову демонструє особливе ставлення до цілком певних груп, насамперед німецького дворянства (юнкерства).

Економічно найважливішим є договір найму послуг (робочої сили). Остаточний проект БГБ вирізнив норми цього договору в особливий розділ і значно розширив його зміст до 20 параграфів. Німецьких робітничий клас домігся певних юридичних поступок. До найвагоміших його здобутків слід віднести §§ 616, 618 і 629. Перший з них надав робітнику певні гарантії збереження свого місця і заробітної плати у разі хвороби, особливих сімейних обставин тощо. Особливо важливий § 618. Він зобов'язував наймача піклуватися про техніку безпеки для робітників. Нарешті, § 629 надавав найманцям «необхідний час» для спроб знайти нову роботу у разі попередження про звільнення. Приписи про наймання робочої сили традиційно вважаються найбільш соціально орієнтованою групою норм БГБ.

Значне місце (§§ 823—853) БГБ приділив зобов'язанням, які випливають з недозволених дій. У вигляді загального правила

Кодекс підтримав принцип вини як основи відповідальності особи за заподіяння шкоди. У соціальному плані це означає, що потерпілі від нещасних випадків (як правило, наймані робітники) неминуче опиняються в становищі, коли відшкодування збитку на їх користь прямо зумовлене доказом наявності вини в особи, яка завдала шкоди (як правило, особи, економічно сильнішої), що на практиці далеко не завжди можливо.

Основні приписи Кодексу щодо цивільно-правових порушень містяться в §§ 823—826. Дуже характерним є § 824. Він оголосив «недозволеними діями» випадки, коли особа «ствердує або розголошує обставину, що підриває промисловий чи торговий кредит іншого...» за умови, «якщо вона повинна було знати, хоча і не знала, що обставина неправдива». Це правило БГБ було спробою встановити контроль юридичними засобами над методами капіталістичної конкуренції. Немовби продовжуючи цю лінію, до Кодексу включено ще один «соціально-етичний» припис: «Хто умисно заподіє шкоду іншому способом, який суперечить добрим звичаям, той зобов'язаний відшкодувати йому цю шкоду». Саме цей параграф БГБ німецькі суди намагалися використати, визнаючи такими, що суперечать «добрим звичаям», бойкот та інші форми боротьби робітників. Включення до Кодексу § 826 дало законодавцю гнучку юридичну формулу, однаково придатну як для притягнення до відповідальності за вчинене цивільне правопорушення, так і для втручання в трудові конфлікти.

5. Право власності та володіння

Укладачі БГБ не дали чіткого визначення поняття права власності. Загальна норма, що характеризує в Кодексі право власності (§ 903), надає власнику право поводитися з річчю на свій розсуд і виключати вплив на неї інших осіб. Німецький законодавець тим самим надав власнику широке і виключне панування над річчю. Поряд з ознаками винятковості і всеосяжної влади особи над річчю до атрибутів німецької конструкції власності, зафіксованої в ЦК, слід віднести її свободу та індивідуальний характер. «Свобода власності необхідна для усіх нас...», — стверджували члени комісії — укладачі проекту БГБ в дебатах у рейхстазі під час обговорення § 903.

Традиційно широко була сформульована і стаття Кодексу, присвячена найважливішому виду власності — земельній. § 905 надав німецькому власнику земельної ділянки широку владу користування не тільки поверхнею землі, а й надрами і повітряним простором над земельною ділянкою. Право власника землі не поширювалося лише на корисні копалини, що мають державне значення (метали, вугілля, сіль). їх використання, як і раніше, регулювалося нормами земського гірничою прана (ст, 68 Вступного закону).

Для БГБ характерна відсутність будь-яких помітних обмежень у правовому режимі власності на рухомі речі. А легальні обмеження для власника нерухомості в Кодексі подані в частині другій § 905 і в § 906. У першому з них зафіксоване правило про неприпустимість для власника земельної ділянки намагатися «заборонити вплив на певній висоті чи на певній глибині». Ця норма аж ніяк не позбавляла земельного власника права на надра чи «повітряний стовп». Ця норма мала, як і заборона шикани, швидше «соціально-етичний» характер. § 906 обмежував інтереси власника земельної ділянки задля господарського використання інших земельних ділянок, зобов'язуючи його терпіти потрапляння на його ділянку диму, пари, кіптяви, газу у невеликих обсягах. Якщо ж це справляло «неприпустимий вплив на ділянку» (§ 907), її власник міг скористатися наданими йому заборонними правомочностями.

Характеризуючи юридичну конструкцію власності за БГБ, важливо вирізнити деякі особливості правомочностей власника щодо розпорядження речами. Тут знову виступають у різкій формі розбіжності між нерухомими і рухомими речами. Так, у разі переходу права власності на рухомі речі БГБ закріпив ста-ронімецьке правило: Hand muss Hand wahren («Рука повинна застерігати руку»). Воно означало підвищений захист прав добросовісного набувача речі. Власник речі, який довірив її продавцю, позбавлявся права витребувати її у добросовісного набувача. Отже, останній відповідно до зазначеного правила міг одержати більше прав, ніж їх мав відчужувач. Це старонімецьке правило виявилося дуже вигідним для капіталістичного обігу, надаючи йому необхідну міцність і мобільність.

Зовсім інакше підходить БГБ до питання про розпорядження нерухомістю. її передання обумовлене деякими формальностями. Це також відмітна риса німецького речового права: Відповідно до Кодексу для передачі права власності на нерухомі речі необхідний особливий публічний акт: запис у Поземельній книзі, правовий режим якої був урегульований особливим імперським законом 1897 р.

Другий найважливіший речово-правовий інститут — володіння — регулюється БГБ досить докладно. Норми Кодексу, що регулюють володіння, містяться на видному місці: вони відкри вають третю книгу Кодексу, що демонструє значення, яке надається цьому інституту німецьким законодавцем.

Характеризуючи німецьке володіння, слід підкреслити оригінальність його юридичної конструкції. БГБ відкинув римську «вольову» конструкцію володіння і проголосив, що володіння річчю набувається досягненням дійсного панування над нею (§ 854). Усунувши як кваліфікуючий вольовий елемент, Кодекс тим самим різко розширив сферу інституту володіння. Володільцями визнані деякі категорії недієздатних осіб (діти) і особи, які володіють річчю за договором (орендарі, зберігачі). Визнавши володільцем, крім власника речі, орендаря, зберігача й інших осіб, які володіють річчю на основі зобов'язальних відносин, законодавець створив дві категорії володіння — «безпосереднє» і «посереднє». Обидві категорії володільців одержали за БГБ самостійний юридичний захист. Отже, право захищуваного володіння та інтенсивність його захисту різко розширені німецьким ЦК. І зроблено це було, безперечно, в інтересах певних угруповань німецької буржуазії, сільської і міської, які виступали в цивільному обігу найчастіше в статусі орендарів землі, наймачів будівель тощо.

6. Шлюб і сім'я

Шлюб згідно з БГБ був світським (не церковним) інститутом. Традиційним при характеристиці шлюбу є і вказівка на його моногамний характер (одношлюбність): Кодекс прямо забороняє «брати новий шлюб, поки попередній шлюб не припинений або не визнаний нікчемним». Визначення шлюбу в БГБ не дано. Однак у Мотивах до проекту БГБ говориться, що шлюб — це «певний незалежний від волі подружжя моральний і юридичний порядок». За такого широкого підходу основні юридичні питання шлюбу були вирішені Кодексом особливим чином. Насамперед БГБ установив для вступу в шлюб високий шлюбний вік: для жінки 16 років, для чоловіка 21 рік. Право батьків давати згоду на шлюб обмежене: батько вправі давати дозвіл на шлюб тільки неповнолітнім дітям; мати — тільки незаконним дітям. Заборонене було укладення шлюбу розлученим особам, якщо причиною розлучення було їх перелюбство (§ 1305).

Шлюб вважався нерозривним за взаємною згодою подружжя. Розлучення допускалося тільки за наявності особливих підстав. До них були віднесені зловмисне залишення подружжя, грубе порушення обов'язків, що випливають зі шлюбу. Перелік таких підстав у Кодексі був вичерпним.

Німецький цивільний кодекс не знав легальної влади чоловіка над дружиною. Однак він не визнав і рівності чоловіка і жінки в шлюбі. § 1354 закріпив принцип верховенства чоловіка в загальносімейних справах. Таке верховенство знаходило свої межі у вже відомому правилі заборони шикани. § 1354 надав дружині право «не підкорятися рішенню чоловіка, якщо воно видається зловживанням з його боку своїм правом».

Заміжні жінки не належать до осіб, позбавлених майнової дієздатності. Крім того, згідно з § 1356 «дружина вправі і зобов'язана завідувати загальним господарством». У межах домашнього господарства їй надане право «вести справи чоловіка замість нього і представляти його» (§ 1357). Щоправда, чоловіку надавалося право обмежити або скасувати це право дружини.

БГБ визнав загальним для всіх шлюбів режим спільності майна з правом чоловіка ним користуватися і управляти. За цієї системи майно дружини, що належало їй до шлюбу або придбане нею під час шлюбу, залишається її власністю, але перебуває в управлінні й користуванні чоловіка (§ 1363). Правомочності чоловіка стосовно такого майна (воно названо в Кодексі «внесеним майном») досить великі і простягаються до «володіння речами, що належать до внесеного майна». Крім режиму «внесеного майна» БГБ встановив і режим «окремого майна» дружини (§ 1365), на який не поширюється влада чоловіка. «Окремим майном» дружини Кодекс оголосив, крім її особистих речей, всяке майно, яке вона одержить у спадщину, як дарунок, а також усе те, що «дружина здобуває своєю працею або самостійним веденням якої-небудь справи». Німецька система майнових правовідносин подружжя була сприятливою для заміжньої жінки. І все ж таки рівності зі статусом чоловіка німецька жінка ще не одержала.

Згідно з § 1626 БГБ неповнолітні (до 21 року) діти перебували під батьківською владою, яка включала владу батька і матері. Кодекс надав батьку право «піклуватися про дітей та їх майно» (§ 1627). Поки триває шлюб, мати разом з батьком «вправі і зобов'язана піклуватися про дітей» (§ 1634). Найбільш значною за обсягом є влада батька. Так, право батька піклуватися про дітей поширювалося на право «вживати відповідних виправних заходів», які покладалися опікунським судом на прохання батька (§ 1631). Нарешті, для здійснення піклування про майно дітей Кодекс надавав батьку «право користування майном дітей» (§ 1649).

Отже, відповідно до БГБ інститут батьківської влади певною мірою був обмежений, по-перше, владою матері і, по-друге, введенням особливої інстанції — опікунського суду.

7. Характерні риси спадкового права

ЦК дуже докладно (понад 450 параграфів) регламентує правовідносини, пов'язані з порядком спадкування. Спадкове пра­во згідно з БГБ засноване у своїх істотних рисах на старому німецькому праві. Характерною ознакою спадкування відповідно до Кодексу стала відсутність меж спадкування за законом. У разі відсутності більш близьких родичів спадкоємцями померлого ставали родичі будь-яких віддалених ступенів.

Родичі призивалися до спадкування за законом за так званими парантелами (лініями). Першу лінію становив сам спадкодавець зі своїми низхідними (§ 1924). Другу лінію становили батьки спадкодавця зі своїми низхідними тощо. Першорядна лінія (парантела) виключала спадкоємців інших ліній (па-рантел). І найголовніше, усередині парантели, що успадковує, спадщину одержують не всі родичі, а тільки глави даної парантели.

Особливе правове становище в цій системі спадкування займав той з подружжя, хто пережив. БГБ надав тому з подружжя, який пережив, право власності на певну частину спадщини померлого (від 1/4 до 1/2 за наявності спадкоємців перших двох ліній, а також діда і баби). Якщо ж немає родичів першої і другої ліній, діда і баби — уся спадщина переходить до того з подружжя, який пережив (§ 1931). Отже, згідно з ЦК той з подружжя, який пережив, був привілейованим законним спадкоємцем.

Поряд зі спадкуванням за законом, БГБ регулює і спадкування за заповітом. Кодексом проголошений принцип свободи заповіту з правом «усунути від спадкування за законом родича або подружжя» (§ 1938). ЦК встановив легальні обмеження свободи заповіту в інтересах найближчих родичів спадкодавця. До таких обмежень традиційно належить «обов'язкова частка». Відповідно до БГБ низхідні спадкодавця, а також батьки і подружжя спадкодавця, якщо вони усунені від спадкування заповітом спадкодавця, можуть вимагати від спадкоємця надання їм обов'язкової частки спадщини. Обов'язкова частка дорівнює згідно з Кодексом половині вартості його частки, яку б він одержав при спадкуванні за законом (§ 2303). Отже, принцип свободи заповіту проведений дуже послідовно й у значному обсязі.

8. Наступні зміни до БГБ

У XX ст. до БГБ було внесено істотні зміни, частина яких була оформлена у вигляді додаткових статей до Кодексу, інша — у вигляді окремих законів і норм, доповнених право-гворчістю суддів, особливо посиленою в цей час у сфері приватного права.

Так, наприклад, у судах почало формуватися нове розуміння інституту цивільно-правової відповідальності. Принцип свободи договору модифікується за допомогою посилення договірної відповідальності, розглядуваної як правовий засіб соціального захисту населення. Передбачається відповідальність за «culpa in contrahendo» (недбалість при укладенні договору). Вже навіть ухилення від переговорів спричиняло обов'язок відшкодувати збитки. У 50-х роках у рамках суддівської правотворчості закріпилася практика, що договори не повинні ущемляти права третіх осіб. Посилення захисної функції договору стосовно третіх осіб можна проілюструвати таким прикладом.

У 1976 р. до цивільно-правової відповідальності був притягнутий власник магазина, у якому дитина, поки її мати розплачувалася в касі, посковзнулася й одержала травму. Підставою для призначення судом цивільно-правової відповідальності в цьому випадку став не укладений, а лише той, який мається на увазі, договір, виходячи з доктрини «обов'язку суспільної турботливості». Посилення ролі квазідоговірної відповідальності (без укладення договору) стало наслідком розробки німецькими юристами поняття «фактичних договірних відносин», визнаного згодом «вираженням зміненої соціальної функції інститутів приватного права».

Це поняття насамперед стало застосовуватися при визнанні договору недійсним або нікчемним. Німецькі юристи почали виходити з того факту, що якщо йдеться про тривалі договірні відносини, то у разі визнання договору нікчемним він не вважається таким до моменту припинення його дії. Іншу групу «фактичних договірних відносин» становлять випадки відповідальності за договором у силу «соціально типових ситуацій» (нап­риклад, при настанні відповідальності водія, який займає стоянку, не заплативши за неї, тощо). Тут до уваги береться не укладення окремого договору, а масовий характер подібних ситуацій.

Особливістю розвитку сучасного німецького цивільного права стало також розширення поняття збитків, які підлягають відшкодуванню, введення поняття «фіктивних збитків». Так, власнику пошкодженого транспортного засобу має бути не тільки виплачена вартість ремонту його автомобіля, але й оплачене користування іншим транспортним засобом під час ремонту його автомобіля, навіть якщо він у цей час волів ходити пішки. Стала загальноприйнятою й практика грошового відшкодування лише за просту загрозу настання делікту.

У сфері речового права принципові зміни торкнулися самого визначення права власності. «Власність зобов'язує. Здійснення права власності має служити водночас загальному благу» — вказується у Веймарській конституції 1919 р. Основний закон ФРН 1949 р., закріплюючи в ст. 14 класичний принцип свободи власності, у другому абзаці, однак, відтворює це положення Веймарської конституції. Отже, основним напрямом розвитку права власності в Німеччині в XX ст., як і всього німецького права, стає його соціалізація.

Доповнення були внесені й до положень Кодексу, присвячених регулюванню права власності на землю. У 1960 р. був прийнятий Закон про будівництво, у 1961 р. — спеціальний Закон про угоди з землею, який встановив правовий обов'язок власника раціонально використовувати землю. У свою чергу, Закон про будівництво підпорядкував будівництво в містах і селах загальному плану градоустрою, однак рішення забудовувати чи не забудовувати свою ділянку, як і раніше, належало власнику земельної ділянки.

Найбільш значних змін зазнали норми зобов'язального і шлюбно-сімейного права. Були переглянуті положення БГБ про договір майнового, насамперед житлового найму, які істотно розширили права наймача. Положення про зрівняння трудових прав чоловіків і жінок — при прийомі на роботу, при її оплаті і при звільненні — становили зміст зміненого § 611 (1—3) Кодексу.

Незважаючи на те, що ст. 2 Основного закону ФРН 1949 р. проголосила рівноправність чоловіків і жінок, перший закон про рівноправність чоловіка і дружини в сімейних відносинах був прийнятий лише в 1957 р. Цей закон встановив роздільний режим майна подружжя. Майно ж, придбане в шлюбі, є загальною власністю, яка підлягає поділу на рівні частки у разі розлучення.

Зміни в шлюбно-сімейному праві торкнулися й умов визнання дійсності шлюбу і розлучення, і правового статусу позашлюбних дітей.

Закон 1974 р. встановив загальний вік шлюбного повноліття для чоловіків і жінок у 18 років, що виключало право батьків давати згоду на шлюб своїх дітей. Перший закон, який зрівняв у правах позашлюбних дітей з дітьми, народженими в шлюбі, був прийнятий у 1969 р. Відтепер законодавчо було встановлене право дітей на одержання аліментів від батька і на їхню участь в одержанні спадщини на основі визнання кровною споріднення з батьком. Більше прав стосовно своїх дітей за цим законом одержала і мати.

У 1946 р. було визнане право розлучення з ініціативи одного з подружжя у разі, якщо вони «протягом трьох років не проживають разом, і шлюбні відносини настільки глибоко розхиталися, що унеможливили відновлення шлюбного союзу». При цьому заперечення проти розлучення другого з подружжя не враховувалися, якщо «обидва з подружжя поводилися недостойно в шлюбі». З 1956 р. Федеральний суд, однак, починає вишукувати можливості якось обмежити розлучення у разі «краху» сім'ї під впливом католицьких настанов про моральний обов'язок подружжя «розділяти труднощі порівну».

Широкомасштабна реформа, спрямована на подальшу лібералізацію норм шлюбно-сімейного законодавства, була проведена в 1976 р.

На сьогодні § 1565 (1—2) БГБ постановляє: «Шлюб може бути розірваний, якщо він не відбувся. Шлюб вважається таким, що не відбувся, якщо спільне життя подружжя більше не продовжується і немає підстав припускати, що подружжя його відновлять».

Якщо подружжя проживає окремо менше року, то такий шлюб розривається, якщо продовження шлюбу неможливе для того з подружжя, який подав позов про розірвання шлюбу, через поведінку другого з подружжя, яка відзначається винятковою жорстокістю.

Параграф 1566 (1) виходить з положення про безсумнівність «краху сім'ї», шлюбу, що не відбувся, якщо подружжя понад один рік проживає окремо й обидва просять про розлучення або якщо подружжя понад три роки проживає окремо, навіть при запереченні одного з них проти розлучення.

9. Торговельне право

Характерною ознакою німецького приватного права є його дуалізм. Існування тут поряд з Цивільним ще й Торговельного кодексу було зумовлене рядом історичних причин, головною з яких стала необхідність створення однакового правового регулювання торгівлі в країні з багатовіковою політичною і правовою роздробленістю.

Початок у 30-х роках XIX ст. у Німеччині промислового перевороту спонукав до створення в 1847 р. Єдиного німецького вексельного статуту, а в 1861 р. — першого загальнонімецького Торговельного уложення (кодексу), які заклали основи единого німецького торговельного права.

Першочергова уніфікація норм, які регулювали вексельний обіг, була викликана особливою значущістю векселя як засобу задоволення різних майнових потреб у торговому обігу. Німецький вексельний статут 1847 р. сприйняв основні досягнення німецької правової думки XVIII—XIX ст. у сфері вексельного права, закріпив специфічний — «німецький» — тип векселя, характерними ознаками якого є абстрактність, формалізм, універсальність.

ТК 1861 р. (в основу якого був покладений проект Торговельного кодексу Пруссії 1857 р.) складався з п'яти книг: «Про торговельний стан», «Про торговельні товариства», «Про негласне товариство й об'єднання для укладення окремих торговельних угод за загальний рахунок», «Про торговельні угоди» і «Про морську торгівлю». Центральною фігурою в ТК 1861 р. виступав купець — «особа, яка займається у вигляді промислу торговельними справами». З огляду на це торговельне право і розумілося як «особливе приватне право купців», що дістало вияв у змісті норм ТК 1861 p., де найбільш повне регулювання одержали питання, пов'язані з організацією торговельного підприємства купця, як одноособового, так і колективного (у вигляді торговельного товариства).

З прусського проекту до ТК перейшов цілий комплекс детально опрацьованих норм, присвячених фірмі купця, представництву в торговельному обігу, торговельній документації та ін. Особливістю першого єдиного німецького ТК стало послідовне проведення в ньому принципу майнової самостійності торговельних товариств, що виступають як самостійні суб'єкти (юридичні особи) торговельного права.

Створене ще в умовах відсутності єдиного цивільного права, Торговельне уложення 1861 р. покликане було певною мірою виконувати функції Цивільного кодексу, що привело до закріплення в ньому цілого ряду цивільно-правових положень, зокрема загальних положень про угоди тощо.

Об'єднання Німеччини в 1871 p., що супроводжувалося надзвичайним підйомом в усіх галузях німецької економіки, виникненням нових форм приватноправових об'єднань (промислового товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, колоніального товариства та ін.), спонукало до кардинального реформування торговельного законодавства. Результатом цього стало прийняття в 1897 р. нового Торговельного кодексу, який продовжує діяти і дотепер. Безпосереднім поштовхом до його створення стало прийняття в 1896 р. Німецького цивільного уложення, стосовно норм якого положення торговельного права мали посісти місце спеціальних (доповнюючих) норм.

На відміну від ТК 1861 р., ТК 1897 р. уже не містить ніяких загальних положень, закріпивши лише діючі в торговельному обігу специфічні принципи й інститути. Він складається з чотирьох книг. Перша книга присвячена організації і діяльності торговельних підприємств. Друга — містить положення про торговельні товариства, включаючи негласні товариства. У третій книзі розглядаються питання укладення окремих торговельних угод. І, нарешті, остання книга регулює морську торгівлю, включаючи морське страхування.

Зміни, що відбулися в економіці Німеччини наприкінці XIX ст., обумовили якісно новий підхід німецького законодавця до визначення суб'єкта торговельного права, що позначилося і на змісті ТК 1897 р. Відтепер як комерсанти почали розглядатися не тільки купці у вузькому розумінні слова, а й усі великі підприємці, як посередники, так і виробники. Для визначення їх правового статусу в ТК 1897 р. були включені поняття «повного» і «неповного» комерсанта, комерсанта «за обов'язком», «за необхідністю», «за бажанням» і «за формою», що перетворює торговельне право з «особливого приватного права купців» на особливий комплекс норм, які регулюють підприємницьку діяльність.

Основні зміни, що відбулися в німецькому торговельному праві в XX ст., були пов'язані з обмеженням сфери дії норм Торговельного кодексу в зв'язку з прийняттям спеціальних законів, які містять докладне регулювання окремих торговельноправових інститутів. Найбільших змін зазнав інститут акціонерного товариства. Основна мета, яку переслідував німецький законодавець, створюючи акціонерний закон 1931 р., полягала у встановленні більшого фінансового контролю у сфері акціонерного підприємництва шляхом запровадження обов'язкової річної звітності й інституту незалежних економічних експертів. Згодом ці положення були розвинуті в акціонерному законі 1965 р., який містить докладну регламентацію питань, пов'язаних з заснуванням, внутрішньою організацією акціонерного товариства, відповідальністю засновників і посадових осіб.

Певні зміни до ТК 1897 р. були внесені також завдяки прийняттю Закону про недобросовісну конкуренцію 1909 р., Закону про сприяння стабільності і зростання економіки 1967 р., Закону про загальні умови купівлі-продажу 1976 р. та ін.

10. Кримінальне право

Стаття 4 Конституції Німецької імперії 1871 р. встановила, що «видання основ цивільного, кримінального і процесуального законодавства» належить до виключної компетенції імперії. На виконання цього положення вже в травні 1871 р. на території імперії почало діяти Кримінальне уложення Німецької імперії, що сприйняло норми Кримінального уложення Північно-Німецького союзу 1870 р.

Подібно до КК Франції 1810 р. Кримінальне уложення (кодекс) Німецької імперії (КК) базувалося на ідейних засадах так званої «класичної» школи кримінального права, найбільш яскравими представниками якої в Німеччині були Г. Гегель, І. Кант, А. Фейєрбах, К. Біндінг. Останні розглядали як злочин лише діяння, що недвозначно заборонялися законом на момент їх вчинення, а основне призначення покарання вбачали в справедливій відплаті за скоєний злочин. Безпосереднім же автором КК 1871 р. став німецький правознавець Адольф Леонард.

КК Німецької імперії 1871 р. складався з трьох частин, перші дві з яких були присвячені загальним питанням кримінального права: принципам розмежування правопорушень і призначення кримінального покарання, а також інститутам замаху, співучасті та ін. Третя книга становила Особливу частину, закріпивши конкретні види злочинів і покарань.

На відміну від БГБ, прийняття якого супроводжувалося тривалою бурхливою дискусією, КК 1871 р. був введений у дію дуже швидко, викликавши дискусію лише з одного питання — питання про допустимість смертної кари, оскільки в той час у Саксонії й у ряді інших німецьких держав смертна кара була скасована.

Усі злочинні діяння поділені в КК 1871 р. на злочини, проступки і поліцейські порушення залежно від тяжкості передбачених за них покарань.

Найсуворіше каралося порушення існуючого ладу Німецької імперії. У §§ 80, 81 як державна зрада кваліфікувалися убивство імператора, спроба насильницької зміни державного устрою імперії, зміна порядку престолонаслідування. За один лише публічний виступ або поширення публікацій з метою спонукати до одного із зазначених діянь винний позбавлявся волі на строк до 10 років. Проголошення промов на зборах, поширення публікацій або зображень, що підбурювали до непокоїш законам чи іншим постановам влади, каралися великим штрафом або тюремним ув'язненням до двох років. У § 116 передбачалася сувора кримінальна відповідальність для осіб, які збиралися в публічних місцях і не розходилися після триразового наказу посадових осіб. Якщо учасники зборів чинили опір, вони каралися як бунтівники.

Система покарань включала смертну кару, різні види позбавлення волі (тюремне ув'язнення, утримання у фортеці та ін.), штраф, конфіскацію майна й обмеження в правах. Незважаючи на суворість покарань, КК 1871 р. сприйняв і окремі ліберальні тенденції. Так, застосування смертної кари (запровадженої під тиском Пруссії в бундесраті) як міри покарання в мирний час допускалося лише в двох випадках: за державну зраду, включаючи зраду конкретній німецькій державі, і за сплановане умисне вбивство. На відміну від кримінальних законів окремих німецьких держав КК Німецької імперії виключав застосування тілесних покарань, розглядуваних як пережиток середньовіччя.

Подальший розвиток кримінального законодавства в Німеччині проходив під прапором нового — «соціологічного» — напряму в німецькій кримінально-правовій науці, засновником якого вважається професор Берлінського університету Ф. Ліст. У період з 1912 по 1933 р. була створена велика кількість комісій з метою перегляду окремих положень КК 1871 р., з'явилося 8 нових проектів КК, але жоден з них так і не був прийнятий.

Після відверто терористичних, антилюдських кримінальних установлень нацистської Німеччини і наступного їх скасування найістотніші зміни до кримінального права були внесені в 50—60-х роках XX ст. У 1954 р. бундестагом була утворена комісія з підготовки «великої реформи» кримінального права, яка вирішила, однак, обмежитися спочатку лише реформою Загальної частини. Новація полягала у відмові від колишньої тричленної класифікації злочинних діянь. Відтепер вони поділялися на злочини (за які передбачалося як міра покарання позбавлення волі на один рік і більше) і проступки (які каралися позбавленням волі на строк до одного року або штрафом). Інші менш тяжкі діяння почали розглядатися як адміністративні правопорушення і регулюватися Законом 1968 р. про адміністративні правопорушення. У результаті проведення рефор­ми з 1 січня 1975 р. у ФРН почав діяти новий КК, Загальна частина якого була створена в 60-ті роки XX ст., а Особливу частину становили норми КК 1871 р., які зазнали змін, але зберегли колишню систему, нумерацію, формулювання.

Істотні зміни до Особливої частини були внесені в зв'язку з прийняттям законів про боротьбу з економічною злочинністю (1976 і 1986 рр.), про боротьбу з тероризмом (1986 р.), про злочинні діяння проти навколишнього середовища (1980 р.), про посадові злочини (1980) та ін. У зв'язку з виданням цих законів у 1987 р. була прийнята нова редакція КК ФРН.

У новій редакції Особливої частини КК особлива увага приділяється різним видам злочинів в економічній сфері й у сфері захисту навколишнього середовища, докладно розглядаються протизаконні дії посадових осіб. Досить значним за обсягом є також розділ КК, присвячений злочинам, пов'язаним із сексуальним насильством, і злочинам спрямованим проти сім'ї.

Чинне кримінальне законодавство Німеччини передбачає так звану дуалістичну систему кримінальних санкцій: призначення основного покарання (позбавлення волі і штраф) і поряд з цим застосування заходів виправлення і безпеки (додаткове покарання), наприклад, у вигляді позбавлення права обіймати певну посаду, користуватися правами (§ 45), заборони керувати транспортним засобом. Послідовно втілюючи в життя основні демократичні принципи й ідеї правової і соціальної держави, чинний КК не передбачає застосування смертної кари (забороненої ст. 102 Конституції ФРН) навіть за особливо тяжкі злочини, замінюючи її довічним позбавленням волі.

11. Трудове і соціальне законодавство

Основна тенденція розвитку німецького права наприкінці XIX ст. дістала вияв у його поступовій «соціалізації», що багато в чому пояснювалося активною позицією соціал-демократів у рейхстазі. У 70-х роках XIX ст. у Німеччині починає формуватися особливий комплекс норм, що регулюють укладення угод між підприємцями і найманими працівниками з приводу визначення робочого часу й умов оплати праці (так звані тарифні угоди), який згодом разом з іншими нормами сприяв створенню нової галузі права, що одержала назву «трудове право».

Перша тарифна угода була укладена в Німеччині ще в 1873 р. у сфері друкарської промисловості. її активними учасниками стали профспілки, уперше легалізовані Промисловим статутом

1869 р. Північно-Німецького союзу. Поряд із принципом свободи підприємництва цей Статут закріпив свободу промислових об'єднань. Так, ст. 152 проголошувала, що надалі скасовуються «всі наявні заборони й кримінально-правові приписи, що діють стосовно дрібних виробників, підмайстрів, а також фабричних робітників із приводу укладення ними між собою угод з метою досягнення більш вигідних умов праці та її оплати».

Серед профспілок, які виникли в цей час, найактивнішими були так звані вільні профспілки, створювані під керівництвом соціал-демократів. Найбільшого поширення вони набули після скасування в 1890 р. Виняткового закону проти соціалістів. Перебуваючи під значним впливом класової теорії К. Маркса, яка заперечувала можливість будь-якого компромісу між «працею і капіталом», «вільні профспілки» тривалий час виступали проти укладення угод з підприємцями і лише з 1899 р. їх почали розглядати як один із засобів втілення в життя інтересів працівників.

Утворення в 1918 р. Веймарської республіки ознаменувало початок нового етапу в становленні трудового права Німеччини. У центрі уваги німецького законодавства в цій сфері, як і раніше, залишалося питання про тарифні угоди, які грунтувалися в цей період на принципі «тарифної автономії». Відтепер усі умови організації й оплати праці мали встановлюватися шляхом укладення відповідних колективних угод між об'єднаннями підприємців і профспілками. Тарифний договір, що виник таким чином, виступав як єдиний правовий акт, який регулює взаємовідносини між власником підприємства і працівниками.

Нормативний характер тарифних угод був закріплений шляхом прийняття в 1918 р. спеціальної постанови про тарифний договір. Однак принцип «тарифної автономії» не зазнав змін, оскільки зберігався відомчий розгляд трудових спорів, який усе більше набував рис примусового примирення сторін. Процедура розгляду трудових спорів була регламентована постановою від 30 жовтня 1923 p., відповідно до якої всі трудові спори мали розглядатися створеними на паритетних засадах комісіями, на чолі яких стояв голова, який не належав до жодної зі сторін. Функції останнього зазвичай виконувала відповідна посадова особа. Оскільки представники роботодавця і трудового колективу часто не могли дійти згоди, рішення приймалося головою комісії одноосібно. Особливо активно подібна практика почала застосовуватися в останні роки Веймарської республіки. У цей період на зміну принципу «тарифної автономії» приходить законодавче нормування оплати праці, що найбільш яскраво проявилося в період фашистської диктатури.

Процес поступового виокремлення трудових договорів із загальних приписів БГБ про найм послуг і пов'язаного з цим формування галузі трудового права в Німеччині, який намітився ще на початку XX ст., завершився вже після закінчення Другої світової війни. У 1949 р. у ФРН приймається Закон про тарифні договори, що заклав міцну законодавчу базу для визначення умов організації й оплати праці. У цей період після тривалого підпільного існування на політичну арену Німеччини знову виходять профспілки. У ст. 9 Основного закону ФРН зазначається, що громадяни мають право «створювати об'єднання для охорони і поліпшення умов праці й економічних умов». Як один із засобів досягнення своїх інтересів допускаються страйки.

Паралельно з нормами, що регулюють взаємовідносини між роботодавцями і найманими працівниками, наприкінці XIX — на початку XX ст. у Німеччині розвивався особливий комплекс правових норм, який одержав спеціальну назву — «соціальне законодавство».

Першим німецьким соціальним законом став Закон про матеріальну відповідальність 1871 р. Цей закон установив особливу відповідальність власників залізничних підприємств за нещасні випадки, що сталися на них, із працівниками, зайнятими на будівництві й обслуговуванні залізничних колій і потягів. Обов'язок роботодавця в таких випадках відшкодувати ушкодження здоров'я не залежав від вини.

Німецький законодавець розглядав залізницю як «джерело підвищеної небезпеки». Тому він встановив особливу відповідальність підприємців у цій сфері і закріпив ідею обов'язкового страхування робітників від нещасних випадків, що дозволило дещо поліпшити становище власників залізничних підприємств.

У 80-х роках XIX ст. у Німеччині, як уже зазначалося, приймається ряд законів про соціальне страхування: у 1883 р. був прийнятий Закон про медичне страхування робітників, у 1884 р. — Закон про страхування від нещасних випадків тощо. Завершив цей список Закон 1889 р. про страхування на випадок інвалідності і старості (пенсійне страхування). Ці закони заклали основу для створення в Німеччині високоефективного соціального законодавства і розвинутої системи страхових організацій у XX ст.

Знаменною віхою в процесі становлення німецького страхового права стало прийняття в 1911 р. постанови про імперське (державне) страхування, яка згодом одержала назву Соціально го кодексу. Ця постанова була дуже великою за обсягом і складалася з шести книг, що об'єднали всі чинні на той час у Німеччині соціально-правові норми. Зокрема, до неї увійшов прийнятий того ж року Закон про пенсійне страхування службовців.

Тенденція до поступового зрівняння в правах робітників та службовців у соціальній сфері продовжувала залишатися основним напрямом розвитку соціального законодавства Німеччини і після Другої світової війни. Інша тенденція полягала у запровадженні обов'язкового соціального страхування для осіб різних професій: дрібних виробників, лікарів, сільськогосподарських працівників та ін., що привело до створення розгалуженої мережі страхових організацій по всій країні.

З метою вдосконалення системи державного страхування в 1953 р. у Німеччині був створений спеціальний Суд у соціальних справах, до компетенції якого належав розгляд спорів у соціальній сфері.

У 70-ті роки XX ст. була проведена широкомасштабна реформа соціального законодавства. У ході її здійснення в 1975 р. у новій редакції приймається книга перша («Загальні положення») Соціального кодексу, у 1976 р. — книга четверта («Положення про соціальне страхування»), у 1988 р. — книга п'ята («Медичне страхування»). У 1989 р. була перероблена остання — шоста книга Соціального кодексу, присвячена питанням пенсійного страхування.


Дата добавления: 2014-11-13; просмотров: 181; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2022 год. (0.049 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты