Державний устрій якобінської диктатури, її основні соціально-економічні і політичні перетворення

Основи організації революційного уряду були визначені Конвентом у ряді декретів, зокрема, в Установчому законі від 4 грудня 1793 р. «Про революційний порядок управління». У цьому декреті передбачалося, що «єдиним центром управління» у республіці є Національний конвент. За ним визнавалося виключне право на прийняття і тлумачення декретів. Таке закріплення керівної ролі Конвенту в системі органів революційної диктатури було зумовлене самим ходом політичної боротьби. Після вигнання жирондистів переважний вплив у ньому мали якобінці.

Конвент був тісно пов'язаний з Паризькою комуною, народними товариствами, тобто був визнаним центром революційних сил того часу, до того ж постійно діючим органом, який оперативно реагував на швидко змінювану політичну ситуацію, розглядав велику кількість питань і за порівняно короткий строк прийняв величезну масу законів (декретів).

Урядову владу в системі революційної диктатури якобінців здійснював Комітет громадського порятунку. Він вийшов на перше місце серед комітетів Конвенту, став натхненником проведення політики революційного терору. Роль цього Комітету особливо зросла з липня 1793 р., коли на чолі його замість Дантона, який виявляв нерішучість і схильність до компромісів, став Робесп'єр — лідер якобінців. До складу Комітету увійшли і його найближчі соратники — Сен-Жюст, Кутон та ін.

Відповідно до декрету Конвенту від 10 жовтня 1793 р. Комітету громадського порятунку мали підпорядковуватися тимчасова виконавча рада, міністри, генерали. Йому ж ставилося в обов'язок спочатку щодня, а з грудня 1793 р. щомісяця подавати звіти про свою роботу до Національного конвенту.

Для зв'язку Конвенту й урядових установ з революційними комітетами на місцях до департаментів і в армію направлялися комісари з числа депутатів Конвенту, які наділялися широкими повноваженнями. Вони здійснювали контроль за виконанням декретів революційного уряду й у разі потреби могли усувати посадових осіб у департаментах і генералів в армії. Складна політична ситуація (контрреволюційні заколоти, зради в армії) змушувала комісарів Конвенту брати на себе іноді й безпосередні адміністративні й організаційні функції — видавати обов'язкові розпорядження, командувати військовими частинами тощо.

До завдань революційної диктатури було пристосоване управління на місцях. Законом від 4 грудня 1794 р. з відання адміністрації департаментів були вилучені найважливіші питання, «що стосувалися революційних законів і способів управління, а також громадського порятунку». Ці питання дистрикти і муніципалітети вирішували безпосередньо з революційним урядом. Найбільшу активність у місцевому управлінні виявляли муніципалітети, з яких були вигнані жирондисти. У роботі комун і їх секцій, у генеральних радах широку участь брали низи місько го і сільського населення.

Ще згідно з декретом від 21 березня 1793 р. для нагляду за ворожими республіці іноземцями в кожній комуні і її секціях обиралися спостережні та інші спеціальні комітети. За якобінців функції цих комітетів значно розширилися, вони одержали назву революційних комітетів. Ці комітети, що складалися з найбільш активних і фанатично відданих революції громадян, були створені по всій країні. Вони перетворилися на інструмент революційного терору й головну опору Комітету громадського порятунку на місцях. Вони не тільки послідовно проводили у своїх округах політику центру, а й, у свою чергу, самі тиснули на Конвент, змушуючи його в ряді випадків виконувати вимоги революційних мас.

Важливе місце в системі революційної диктатури посідали різні народні товариства і клуби, насамперед Якобінський клуб у Парижі, який виконував роль своєрідного політичного штабу революції, і численні його відділення по всій країні (понад 40 тис).

Однією з істотних особливостей якобінської диктатури було створення спеціальних органів, призначених для боротьби з зовнішніми ворогами і внутрішньою контрреволюцією. У своїй діяльності, спрямованій на захист Республіки і завоювань революції, вони використовували методи революційного терору.

В організації розгрому військ феодально-монархічної коаліції, які вторглися на територію республіканської Франції, вирішальну роль відіграла перетворена якобінцями армія. У серпні 1793 р. Конвент видав Декрет про загальне ополчення, відповідно до якого здійснювався перехід від добровольчого принципу до обов'язкового набору, тобто створення масової народної армії. У ст. 1 Декрету говорилося: «З цього часу і надалі, до вигнання ворогів з території Республіки, усі французи мають перебувати в постійній готовності до служби в армії. Молоді люди повинні відправитися воювати, одружені бу­дуть виготовляти зброю і перевозити продовольство, жінки будуть шити намети й одяг і служити в госпіталях, діти будуть щипати корпію зі старої білизни, старі будуть у громадських місцях збуджувати мужність воїнів, ненависть до королів і закликати до єдності Республіки». Батальйони новобранців, які злилися з кадровими частинами (так звана амальгама армії), привносили до армійського середовища революційний дух і зміцнювали боєздатність військових підрозділів. На командні посади, у тому числі і генеральські, висувалися молоді, здібні і вольові люди, багато з яких були вихідцями з народу. Революційна армія не тільки очистила до початку 1794 р. територію Франції від військ коаліції, а й брала участь у придушенні контрреволюційних заколотів у Ліоні, Вандеї та інших містах.

Важливу роль в організації боротьби з контрреволюцією відіграв Комітет громадської безпеки. На нього законом від 4 грудня 1793 р. був покладений «особливий нагляд» за всім тим, що стосувалося «особи і поліції». Він не підпорядковувався Комітету громадського порятунку і повинен був щомісяця представляти свої звіти безпосередньо до Конвенту. Наділений правом розслідування контрреволюційної діяльності, арешту і віддання до суду ворогів Республіки, цей Комітет, нерідко зловживаючи своєю владою, став одним з найважливіших каральних органів у системі якобінської диктатури. Особливу роль у проведенні каральної політики в дистриктах і комунах відігравали згадані вище революційні комітети. їхні функції були істотно розширені Законом від 17 вересня 1973 р. про підозрілих. Ці комітети мали безпосередній зв'язок з Комітетом громадської безпеки, пересилали йому списки заарештованих і вилучені в них документи. Коло осіб, які вважалися підозрілими і підлягали арешту, було дуже широким і невизначеним. Це особи, які своєю поведінкою, зв'язками, промовами, публікаціями «виявляють себе прихильниками тиранії, федералізму і ворогами свободи», члени дворянських сімей, які «не виявляли постійно своєї відданості революції», особи, яким було відмовлено у видачі «свідоцтв про благонадійність», та ін. Революційні комітети, тісно пов'язані з народними товариствами, місцевими відділеннями Якобінського клубу, нерідко виявляли політичну нетерпимість. Вони розгорнули енергійну діяльність з виявлення і викриття контрреволюціонерів, не дуже турбуючись про те, що в багатьох випадках вони переслідували і «знешкоджували» ні в чому не винних людей.

У системі органів якобінської диктатури надзвичайно активну роль відіграв також Революційний трибунал. Він був створений на вимогу якобінців ще жирондистським Конвентом, але перетворився на постійно діюче знаряддя революційного терору лише після його реорганізації 5 вересня 1793 р.

Судді, присяжні засідателі, громадські обвинувачі та їх помічники призначалися Конвентом. Уся процедура в Революційному трибуналі характеризувалася спрощеністю і швидкістю, що дозволяло йому вести цілеспрямовану і водночас жорстоку боротьбу з політичними супротивниками революційного уряду — роялістами, жирондистами, агентами іноземних держав. До 10 червня 1794 р. за вироком Революційного трибуналу було страчено 2 тис. 607 чоловік. Перемога революційної армії і зміцнення Республіки з неминучістю призвели до розпаду колишньої єдності і до посилення внутрішніх розбіжностей у якобінському блоці. Соціально-економічне законодавство, що знищило залишки феодалізму, об'єктивно вело до розвитку капіталістичних відносин, до появи «нових багатіїв» (нуворишів) і зростання соціальної нерівності, до погіршення становища міської і сільської бідноти.

«Караючий меч» якобінців, керівництво якими усе більшою мірою зосереджувалося в руках Робесп'єра і невеликої групи близьких до нього осіб, швидко втрачав свою революційну спрямованість. Він перетворювався на знаряддя розправи не тільки з правими силами, які не сприймали максималізму якобінських вождів, а й з лідерами лівого крила якобінців, які представляли інтереси низів міського і сільського населення («скажені», ебертісти тощо). Останні вимагали подальшого розвитку революції, створення егалітарного суспільства. Відверті політичні репресії якобінців відлякували багатьох їх колишніх прихильників, вели до падіння їхнього авторитету, до звуження соціальної бази їх влади. Вожді якобінців, по суті, вже не бачили іншого шляху до того, щоб врятувати режим і зміцнити своє особисте становище, крім як посилення терору. Боротьба за демократичні ідеали в умовах наростання терору усе відвертіше перетворювалася на тривіальну боротьбу за особисту владу.

10 червня 1794 р. Конвент під тиском Робесп'єра прийняв Декрет «Про ворогів народу», що мав лиховісні наслідки. Цей Декрет ще більше спрощував судову процедуру, але разом з тим скасовував елементарні демократичні основи судочинства.

Обвинувачений допитувався лише на судовому засіданні в присутності присяжних і публіки, не мав права на захисника

(«захисниками патріотів, на яких безвинно звели наклеп, закон вважає присяжних патріотів; змовники ж захисників не мають права мати»).

За всі злочини, що підлягають віданню Революційного трибуналу, призначалася смертна кара. Саме поняття «ворог народу» відповідно до Декрету було сформульовано широко і невиз-начено. Закон дозволив якобінському керівництву Конвенту підсилити терор проти політичних супротивників режиму і проти «нових багатіїв», але він спричинив і зростання страт безвинних людей, на яких було зведено наклеп (за 48 днів було страчено 1 тис. 350 чоловік).

До літа 1794 р., коли в результаті перемог революційної армії зникла військова небезпека і новий республіканський лад став політичною реальністю, внутрішні протиріччя, притаманні якобінському режиму, стали більш гострими і нерозв'язними.

Нову грошовиту аристократію дратували введені якобінцями обмеження підприємництва. Вона не бажала більше миритися з терором, з обмеженнями елементарних демократичних прав, з фактичним руйнуванням створеного революцією конституційного механізму.

Сформоване в ході революції багатомільйонне дрібновласницьке селянство втратило свій революційно-демократичний настрій, відвернулося від якобінців. Як зазначалося вище, вожді якобінців відштовхнули від себе зрештою і низи міського і сільського населення.

В умовах, коли правлячий блок швидко розвалювався, у Конвенті дозріла змова групи монтаньярів, які виступили, у тому числі з метою самозбереження, проти безладдя і вакханалії якобінського терору (Тальєн, Баррас та ін.). Оскільки вожді якобінців вичерпали резерви своєї революційної активності, а тому не могли знову спертися на народні маси, їхнє правління усе більше набувало ознак політичного самогубства. Плани змовників, до яких примкнули деякі члени обох урядових комітетів, порівняно легко здійснилися 27/28 липня 1794 р. (9 термідора — за республіканським календарем).

5. Термідоріанський переворот. Конституція 1799 р. Період Консульства

Група поміркованих депутатів Конвенту, яка відображала інтереси республікансько налаштованих кіл французької буржуазії і прийшла до влади в результаті перевороту, одержала назву термідоріанців. Для цього угруповання, як і для інших депута­тів Конвенту, що брали участь у суді над королем і стали «царевбивцями», реставрація монархії була абсолютно неприйнятною, але настільки ж нетерпимим для них став режим революційного терору.

Перший час термідоріанці були змушені зберігати систему державних органів, створену якобінцями. При цьому сам механізм революційної диктатури був поступово зруйнований, скасоване надзвичайне соціально-економічне законодавство якобінців.

Комітет громадського порятунку, де засідали тепер учасники антиякобінської змови, втратив значення урядового органу. Були скасовані Паризька комуна — оплот якобінців, а також революційні комітети, реорганізований Революційний трибунал.

Але і реформована термідоріанцями політична система асоціювалася з революційними традиціями. Тому з особливою гостротою знову постало питання про відновлення конституційного ладу.

Формально вважалося, що чинною залишалася Конституція 1793 р., прийнята якобінським Конвентом і підтверджена первинними зборами виборщиків. Хоча якобінська Конституція так ніколи і не застосовувалася, спочатку самі термідоріанці порушували питання про поправки і доповнення, необхідні для введення її в дію. Однак невдовзі, зокрема під впливом нових революційних заворушень, праві термідоріанці побачили в якобінській Конституції «організовану анархію» і прийняли рішення про підготовку нового конституційного документа. Вони поспішали з конституюванням нової влади, тим паче що знову нагадала про себе політична небезпека з боку відкритих ворогів Республіки — роялістів, фейянів та ін. У серпні 1795 р. Конвент прийняв нову Конституцію Франції (відому як Конституція III року Республіки).

Дотримуючись встановленої в період революції традиції, термідоріанці винесли текст Конституції на плебісцит, і вона була підтримана переважною більшістю первинних зборів виборщиків, оскільки народ розраховував за допомогою нової Конституції врятувати і зміцнити Республіку, відвести загрозу реставрації, зберегти демократичні завоювання революції.

Відмежовуючись від крайностей революції і політичної нерозсудливості вождів якобінців, автори нової Конституції зберегли не тільки гасло революції: «Свобода, рівність, братерство», а й її найважливіші досягнення — республіканізм, народний суверенітет, представницькі органи тощо.

Текст Конституції 1795 р. відзначався пишномовністю і багатослівністю (372 статті), але при цьому вона була вельми помірною за своїм політичним змістом.

Декларація прав і обов'язків людини і громадянина, що була подана перед Конституцією, вже не була пройнята революційним духом (було відсутнє право народу на повстання, на опір гнобленню тощо), а робила упор на закріплення економічних, моральних і правових засад суспільства. Так, наприклад, у ній підкреслювалося, що власність «лежить в основі світової культури, усього виробництва, усіх засобів праці і всього соціального устрою».

Конституція скасовувала загальне виборче право і відновлювала майновий ценз. Наслідуючи вже випробувану в 1791—1792 рр. політичну модель, нова Конституція в ст. 22 заклала в основу республіканської форми правління принцип поділу влади. Однак нова організація державної влади відзначалася громіздкістю, доктринерством, суто зовнішнім наслідуванням зразків античної демократії.

У системі поділу влади законодавчому корпусу відводилося провідне місце. Автори Конституції виявили політичну обережність і відмовилися від створення «усемогутнього» законодавчого органу на зразок Національного конвенту. Вперше в історії французького конституціоналізму законодавчий корпус був створений не на однопалатній, а на двопалатній основі. Він складався з Ради старійшин (250 членів, які обиралися з осіб не молодше 40 років) і Ради п'ятисот (з осіб не молодше 30 років).

Право законодавчої ініціативи відповідно до Конституції надавалося тільки Раді п'ятисот, але рішення останньої ставало законом лише після схвалення його Радою старійшин. Відхилений останньою законопроект міг вноситися повторно лише через рік. Законодавча влада, таким чином, завідомо ставала джерелом політичної конфронтації, а отже, і нежиттєздатною.

Політична нестабільність і нестійкість були притаманні і виконавчій владі, що також була з самого початку приречена на малу ефективність. Вона вручалася Директорії з 5 членів, що обиралися шляхом таємного голосування законодавчим корпусом.

Щорічно Директорія обновлялася шляхом переобрання одного з її членів. Головували в ній по черзі всі члени протягом трьох місяців. Для здійснення суто управлінських функцій Директорія призначала міністрів, які, однак, не становили уряду.

Псевдодемократичні державні форми, запроваджені Конституцією 1795 р., не враховували реального співвідношення полі­тичних сил, не могли забезпечити економічної і правової стабільності. Хоча відповідно до Конституції 1795 р. виконавчі й управлінські важелі не повинні були концентруватися в одних руках, провідну роль у Директорії відігравав один з лідерів термідоріанців, безпринципний кар'єрист Баррас. Як і багато інших представників правлячої верхівки, він відверто прагнув використовувати державну казну для особистого збагачення.

Відверта корупція, що вразила і самі урядові кола, погіршила і без того тяжке фінансове становище Республіки. Директорія не в змозі була вирішити ті проблеми, які стояли перед новим громадянським суспільством, сформованим за роки революції. Зберігалася небезпека монархічної, феодальної реставрації і нового революційного вибуху мас, викликаного тяжким становищем міських низів і відродженням популярності якобінських ідей.

Непослідовність, різкі повороти в політиці Директорії робили політичну обстановку у Франції непередбачуваною. Ненадійність уряду Директорії, що проводила «політику гойдалок», робила весь створений у 1795 р. конституційний режим усе більш непопулярним і хитким.

Переворот генерала Бонапарта і Конституція 1799 р. Державний переворот, здійснений 9 листопада 1799 р. (18 брюмера VIII року Республіки — за новим календарем) групою змовни­ків, які об'єдналися навколо генерала Бонапарта, призвів до скасування Директорії й усунення інших конституційних орга-щв.

Влада у Французькій республіці перейшла до колегії з трьох консулів — генерала Бонапарта і двох колишніх членів Директорії, які брали участь у змові, — Сіейєса і Роже Дюко. Фактично ж контроль за політичними подіями в країні усе більше виявлявся в руках генерала Бонапарта, що виявив себе енергійним, прозорливим і властолюбним державним діячем.

Сумний фінал Конституції III року Республіки, що була оголошена причиною всіх бід у Франції, став свого роду неминучістю. Політика «гойдалок», проваджувана Директорією, що стала символом неміцності і порочності правлячого режиму, у результаті втратила своїх останніх прихильників.

До осені 1799 р. Директорія остаточно втратила свій авторитет як у демократично настроєних республіканців, так і в нової буржуазної аристократії, яка мріяла про створення стабільної влади, здатної викоренити революційні настрої у французькому суспільстві. Демократичні сили Франції, ослаблені попередніми репресіями, не виступили на захист конституційного уряду, діяльність якого відзначалася відкритою ворожістю щодо народних мас.

Особливість нового державного перевороту полягала в тому, що він був здійснений не тільки за допомогою верхівкової антиурядової змови, а й за прямої підтримки змовників армією, яка відіграла завдяки авторитету генерала Бонапарта роль своєрідного політичного арбітра. В умовах політичної нестійкості і неефективності системи конституційних органів армія ставала стрижневим елементом і опорою державної влади. За роки, що пройшли після революції, у закордонних завойовницьких походах армія втратила свій революційний дух і охоче сприйняла політику цезаризму.

За методами здійснення влади і за своєю соціальною базою диктатура Наполеона істотно відрізнялася від правління Директорії. Це була нова форма політичної консолідації французького суспільства, здійсненої шляхом встановлення авторитарного, відверто антидемократичного режиму. Генерал Бонапарт, прагнучи до встановлення особистої влади, уособлював готовність консервативно настроєних кіл французького суспільства до знищення залишків революційних ідей і установ. Він відчув їхнє бажання створити стабільну державну систему, не зв'язану ідеологічними догматами, але таку, що забезпечує простір для розвитку підприємницької діяльності. Саме тому політика бонапартизму одержала підтримку не тільки з боку буржуазних кіл, а й французьких селян-власників, які побоювалися рівною мірою і феодально-монархічної реставрації і нової хвилі революційного екстремізму.

Будучи досить тверезим політичним діячем, генерал Бонапарт чітко уявляв, що створюваний ним авторитарний режим, який спирається на армію, має якомога швидше набути конституційних форм. Він розумів також, що перехід від колегіальних республіканських установ до особистої влади вимагає проміжних ступенів і політико-юридичного камуфляжу. Взявши у свої руки ініціативу в складанні нової конституції, він відтіснив при цьому Сіейєса, який претендував на роль «батька» французьких конституціоналістів, але виявив зі своїм проектом непослідовність і повільність.

Генерал Бонапарт, він же перший консул, запропонував таку організацію «республіканської» державної влади, що відкривала простір для його честолюбних політичних задумів. Нова Конституція (Конституція VIII року Республіки) відрізнялася від своїх попередниць насамперед тим, що не затверджувалася представницьким органом. Підписана лише членами вузької конституційної комісії, вона з волі першого консула була винесена «на схвалення французького народу». Отже, нова республіканська Конституція була затверджена 13 грудня 1799 р. за підсумками плебісциту, що проводився під жорстким державним контролем. Волевиявлення «французького народу» здійснювалося не шляхом голосування на первинних зборах виборців, а за допомогою збору підписів у реєстрах, що вели мирові судді, нотаріуси тощо. У Конституції, у якій, на перший погляд, зберігався республіканський лад, фактично закріплювалася диктатура генерала Бонапарта, що прийняла лише зовні громадянські обриси.

На відміну від попередніх основних законів, Конституція 1799 р. вже не містила Декларації прав людини і громадянина, тому що «громадянин Бонапарт» не вважав доречним саме нагадування в цьому документі про свободу і братерство. Гарантуючи буржуазії і селянству власність, отриману за роки революції в результаті конфіскацій і поділів дворянського майна, Конституція 1799 р. заявила, що «після законного продажу національного майна незалежно від його походження» набувач такого майна не може бути його позбавлений (ст. 94). У Конституції дістали вияв і цезаризм, і опора на армію, якій приділялася важлива роль у здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики. Бонапарт у Конституції особливо передбачив установлення пенсій для поранених воїнів, а також для вдів і дітей військових, які померли на полі битв або внаслідок поранень (ст. 86).

Зберігши формально ідею національного суверенітету, Конституція 1799 р. запровадила заплутану і псевдодемократичну систему «участі» громадян у державних справах. Із суто популістською метою Бонапарт скасував явно антинародний і відверто плутократичний майновий ценз і тим самим запровадив у Франції своєрідне «загальне» виборче право. Відповідно до Конституції всі громадяни (чоловіки), які досягли 21 року і проживали не менше року у певному окрузі, могли брати участь в обранні так званого комунального списку (1/10 частина від кількості громадян в окрузі).

Особи, внесені до комунальних списків, у свою чергу в тій же пропорції складали департаментські списки. Нарешті, третій ступінь виборів проводився на департаментському рівні, де обиралася 1/10 частина громадян «для здійснення національних функцій». Однак члени цього національного списку не наділя­лися згідно з Конституцією правом проводити вибори до вищих державних органів, а розглядалися лише як кандидати на державні посади.

Саме комплектування державних органів здійснювалося на основі складної системи кооптації, призначення і виборів. Таким чином, за допомогою хитромудрої процедури Бонапарт по суті ліквідував характерну для республіканського ладу виборність державних органів.

Стрижнем усієї конституційної системи був уряд, який виступав у вигляді колегії з трьох консулів. Фактично уряд не був колегіальним органом, оскільки перший консул мав особливий статус. Конституція містила загальне положення про вибори консулів на 10 років (із правом переобрання), але вона безпосередньо визначала, що першим консулом є «громадянин Бонапарт». Останній був наділений особливими функціями (промульгація законів тощо). Першому консулу належало право призначення і усунення членів Державної ради, міністрів, послів, офіцерів. Він же призначав (щоправда, без права на усунен ня) суддів, починаючи від мирових і закінчуючи членами касаційного суду.

Відповідно до Конституції він міг здійснювати свої повноваження «у разі потреби, за допомогою своїх колег» — другого і третього консулів. Отже, Конституція практично відмовилася від концепції поділу влади, легально встановивши на республіканському ґрунті режим особистої влади.

Для ослаблення можливої опозиції з боку законодавчої влади Наполеон передбачив у Конституції своєрідне розщеплення законодавчого процесу, що здійснювався деякими органами. Державна рада за вказівкою і під керівництвом уряду укладала і пропонувала законопроекти, що потім надходили до Трибунату. Трибуни мали право обговорювати законопроекти, а після обговорення вносити їх до Законодавчого корпусу. Члени Законодавчого корпусу вже не могли обговорювати законопроект (за що одержали назву «трьохсот німих»), а лише приймали його чи відкидали. Затверджений закон міг бути направлений першим консулом до Охоронного сенату, який схвалював його або скасовував як неконституційний. Нарешті, закон знову повертався до першого консула, який підписував і оприлюднював його. Уся ця складна процедура породжувала фактично політичне безсилля законодавчих органів і їхню велику залежність від першого консула.

З іншого боку, перетворивши законодавчу владу на придаток авторитарної системи, Конституція 1799 р. створила для першого консула можливість активно впливати на процес закопотворчості. Бонапарт із властивою йому енергією негайно розгорнув широкі законодавчі і кодифікаційні роботи, нерідко брав у них безпосередню участь. Багато в чому завдяки діяльності Бонапарта, який виступав фактично як законодавець, Франція в короткий термін одержала нову правову систему, що стала фундаментом для економічних і соціальних перетворень, початок яким було покладено ще революцією 1789—1794 рр.

Конституція 1799 р., на відміну від попередніх конституцій, відмовилася від виборності департаментської і комунальної адміністрації. Місцеві чиновники цілком залежали від центральної адміністрації: у департаментах перший консул призначав префектів, в округах і общинах — субпрефектів і мерів. Виборні місцеві ради (муніципальні, общинні і генеральні) мали лише дорадчі функції, їхні рішення підлягали затвердженню відповідною адміністрацією.

Поховавши, по суті, виборні демократичні принципи, проголошені в період революції, Конституція 1799 р. зробила важливий крок на шляху ліквідації Республіки і відновлення авторитарних і бюрократичних методів управління, характерних ще для епохи абсолютизму.

Бонапарт прозорливо угледів небезпеку, яку являла собою могутня бюрократична система, що тяжіє до сваволі і деспотизму. Як «гарантію» від зловживань всесильної адміністрації Конституція передбачила право Державної ради видавати розпорядження щодо діяльності публічної адміністрації, «вирішувати труднощі, що виникають в адміністративній діяльності».

Керуючись принципом, що «ніхто не може бути суддею у своїй справі», Бонапарт пізніше заснував при префектах, всемогутніх головах місцевої адміністрації, спеціальні Ради префектур, наділені правом розглядати адміністративні й управлінські спори. Таким чином, був покладений початок інституту адміністративної юстиції, характерному і для наступних етапів розвитку державного устрою Франції.

6. Утворення імперії Наполеона

Конституція 1799 р., надавши першому консулу всю повноту влади, дозволила йому в короткий термін розгромити залишки якобінського руху і знешкодити діяльність роялістів, які прагнули до реставрації монархії у Франції.

Продемонструвавши респектабельним колам суспільства, насамперед великій буржуазії і селянам-власникам, переваги сильного уряду, створивши своїми успішними військовими походами сприятливі умови для промислового розвитку Франції, Бонапарт підготував тим самим необхідний політичний клімат для остаточного знищення республіканського ладу. У 1802 р. у результаті нового плебісциту, проведеного в тих же антидемократичних формах, як і в 1799 р., Бонапарт, який став на той час кумиром для більшості французів, був оголошений довічним консулом. Відповідно до Органічного сенатус-консульту 1804 р. йому був присвоєний титул імператора (Наполеон І). Знову був використаний випробуваний прийом плебісциту, і третя наполеонівська Конституція була практично одностайно схвалена «французьким народом».

Конституція відобразила еволюцію честолюбних політичних прагнень Наполеона. У ній основна увага приділялася вже не організації державної влади (до чого імператор значною мірою втратив інтерес), а особливо ретельно розроблялися такі питання, як престолонаслідування, статус імператорської сім'ї, присяга імператору, регентство тощо. Політичний розрахунок і марнославство Наполеона привели до відновлення дореволюційної процедури вінчання на трон, що була згодом здійснена за участю римського папи.

Отже, поступовий розвиток особистої влади Бонапарта неминуче привів до якісних змін у формі державного устрою Франції, яка тепер не тільки фактично, а й юридично перетворилася на своєрідну монархію (імперію). Щоправда, і з встановленням імператорського титулу сам термін «республіка» продовжував вживатися в законодавстві («управління республікою довіряється імператору»), але він мав не більше значення, ніж в імператорському Римі, і поступово почав виходити з ужитку.

Персоніфікація державної влади досягла своєї найвищої межі. Особа Наполеона асоціювалася в очах французів з урядом, з армією, з державою в цілому. Від його волі, а нерідко лише від його сваволі залежали політичний курс і сама доля французької держави.

Встановлення монархічного за своєю суттю устрою супроводжувалося створенням імператорського двору. Родичі Наполеона і його найближчі соратники спеціальними актами Сенату або імператора одержували титули принців, князів, графів та ін. Створювалися особливі придворні посади великого канцлера, верховного виборця тощо.

Із встановленням імперії поступово втрачала своє значення і силу сама Конституція, оскільки Наполеон не визнавав будь­яких формальних юридичних перешкод на шляху здійснення своїх планів, ставив себе над законом. Поступово деформувалася і створена нею система державних органів, яка неодноразово перетворювалася за розсудом імператора. Так, наприклад, були змінені склад і компетенція Державної ради, Сенату тощо. Вищі сановники складали Високу раду імператора, з них формувалася Таємна рада, до якої перейшли деякі функції Державної ради і Сенату.

З переходом Франції до імперії сформоване на базі капіталізму, який швидко розвивався, громадянське суспільство набуло бажаної стабільності і порядку, але втратило всі основні демократичні завоювання революції. Уряд переслідував будь-які прояви вільнодумства: заборонялися публічні збори і маніфестації, встановлювалася жорстка цензура над пресою тощо.

Проголосувавши за порядок і імперію, французький народ був змушений у якості своєрідної політичної плати погодитися з гранично обмеженою сферою дії демократії, із втратою права на будь-яку легальну опозицію бонапартистському режиму.

Під час Першої імперії у Франції в основному завершився процес становлення сучасної, побудованої на раціоналістичних засадах держави, звільненої від теологічної і станової спадщини. Ця держава створювалася Наполеоном на основі бюрократичної централізації, громадської служби і відданості чиновників імператору. В умовах авторитарного режиму вона усе більше відчужувалася від суспільства, перетворювалася на здатний до саморозвитку всесильний механізм, що контролює багато сторін не тільки публічного, а й приватного життя французів.

Відверто протекціоністська економічна політика наполеонівської держави сприяла швидкому розвитку капіталізму і мала спочатку підтримку з боку широких кіл підприємців.

«Чудовисько централізації», як називав створену Наполеоном державу О. Герцен, мало своїм стрижнем бюрократично організований чиновницький апарат. Деякі ланки цього апарату були успадковані від старого режиму і від епохи революції, але в основному вони були продуктом адміністративної творчості самого імператора.

Основним органом управління при Наполеоні стали міністерства, побудовані за принципом єдиноначальності і жорсткої виконавчої вертикалі. До кінця правління Наполеона І у Франції було 12 міністерств, причому більша їх частина була пов'язана з проведенням торгово-промислової, фіскальної, військової і каральної політики.

Наполеон, по суті, включив до системи державного апарату і католицьку церкву, що після багатьох революційних потрясінь і заборон була відновлена у своїх правах. Чітко уявляючи силу впливу церкви на маси, особливо на селянство, він ще в 1801 р. підписав з римським папою конкордат, що оголосив католицизм релігією «переважної більшості французького народу». Держава узяла священиків на своє утримання, а папа визнав за Наполеоном право призначати на вищі церковні посади. Священики присягали на вірність першому консулу, потім — імператору.

У період Консульства й імперії подальшого розвитку набула також військова організація. Перетворення революційних воєн на загарбницькі остаточно змінило характер французької армії, що перетворилася з національної на корпоративну і цезаристську. Значна частина бюджетних коштів спрямовувалась на військові потреби. У 1800 р. у зв'язку з дією рекрутського набору для заможних кіл була запроваджена система найму замісника, що дозволяла синам з багатих родин уникати «податку кров'ю».

Відслуживши свій термін, солдати нерідко за гроші продовжували нести військову службу. В армії розвивалися кастовість і професіоналізм. У період імперії офіцерський склад її усе більшою мірою поповнювався з представників нової наполеонівської аристократії. Прагнучи підтримувати високий військовий дух, Наполеон нерідко йшов на створення привілейованих підрозділів (гренадерів, драгунів тощо), на виокремлення імператорської гвардії.

Численні військові походи імператора, які примножували його славу як полководця, вимагали, однак, усе нових наборів і нових жертв. З 1800 по 1815 р. були покликані на службу 3 млн 153 тис. французів, не рахуючи військовослужбовців допоміжних підрозділів, з них загинуло близько 1 млн 750 тис. чоловік. Ще більших, небачених доти в історії втрат зазнали армії союзників і супротивників Наполеона (близько 2 млн чоловік).

Особливу увагу Наполеон приділяв розвитку і зміцненню поліцейської системи, на утримання якої виділялися великі асигнування. При міністерстві поліції, яке очолив досвідчений професіонал, але підступний інтриган Ж. Фуше, була створена розгалужена система політичного розшуку і шпигунства. Фуше домігся найсуворішої централізації поліцейської системи. Генеральні комісари та комісари поліції в округах і містах формально підпорядковувалися префектам, але фактично призначалися міністром поліції і діяли під його керівництвом. У Парижі була створена особлива префектура поліції.

У здійсненні каральної політики імперії важливу роль відігравали воєнізовані поліцейські з'єднання — корпус жандармів, який перебував у підпорядкуванні військового міністра. Під час великих поліцейських операцій (розгін мітингів, масові арешти тощо) загони жандармів передавалися у відання міністра внутрішніх справ або міністра поліції. Жандармерія надавала допомогу поліції у пійманні злочинців, контрабандистів та ін. Розвивалася і тюремна система, організація якої здійснювалася за особистої участі Наполеона.

Отже, досить нетривалий період правління Наполеона І (1799—1814 рр.) супроводжувався істотними змінами в усіх сферах державного життя Франції. Авторитарний режим імперії лише на перший погляд уявлявся постійним і сильним. Насправді таким він не був, оскільки не мав міцних конституційних підстав і опори у традиційній політичній свідомості французького суспільства. Він тримався на владній волі й успіху однієї, хоча б і обдарованої, особи. Очевидно, що такий режим не міг існувати нескінченно. Розлад між суспільством, могутньою державою і самим імператором ставав історично неминучим.