Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Тема 8. Демографічна політика.




Читайте также:
  1. Антиінфляційна політика. Взаємозв’язок інфляції та безробіття.
  2. Асортиментна політика.
  3. Демографічна політика в країнах СНД
  4. Демографічна політика у розвинутих країнах світу
  5. Демографічна політика; поняття, зміст та основні концепції
  6. ДЕМОГРАФІЧНА ПРОБЛЕМА ЛЮДСТВА
  7. Інноваційна політика. Етапи розробки товарів і послуг.
  8. Перші київські князі, їхня внутрішня та зовнішня політика.
  9. Соціальна політика. Відтворення людського ресурсу

У 1990-і рр. особливо різко проявився комплекс негативних явищ у сфері сім'ї і відтворення населення: зниження чисельності населення країни вперше за останніх 50 років, наростаючий негативний природний приріст, різке падіння народжуваності, зростання смертності і зниження середньої тривалості майбутнього життя, зростання розлучуваності і падіння шлюбності, загострення яких дає підстави говорити про входження Україні до епохи демографічної катастрофи. Така ситуація є логічним підсумком довгого шляху ослаблення, руйнування і деградації сім'ї як соціального інституту.

Страх перед «перенаселенням» особливо посилився в 1950-1960 рр., коли в країнах Африки, Азії і Латинської Америки почалося швидке зростання населення, що отримало назву “Демографічного вибуху”. Небачені раніше темпи приросту населення (2-3 і навіть 4% в рік) додали традиційно похмурому погляду мальтузіанства на життя прямо-таки есхатологічний характер. Наприклад, Р. Макнамара, що був в 1970-і рр. директором Всесвітнього банку, а до того – міністром оборони США, взагалі вважав, що зростання населення страшніше третьої світової війни. “Демографічний вибух” загострив увагу до проблем продовольства, забезпечення енергією і мінеральними ресурсами, екологічних проблем, до соціальних наслідків скупченості населення у великих і надвеликих містах.

Інерція демографічної есхатології виявилася настільки потужною, що навіть зараз, коли стала очевидною безгрунтовність прогнозів кінця світу через перенаселеність, коли в більшості країн відтворення стає звуженим, розмови про загрозу перенаселеності не припинилися, хоча в них і з'явилися нові акценти. Слід говорити не про «бомбу перенаселення», а про про «нейтронну бомбу депопуляції». Ця бомба загрожує зруйнувати сучасний світ, загрожує зробити його абсолютно іншим, чужим і ворожим людині. Це буде світ, де відсутні поняття добра, любові, людської солідарності і взаємопітримки, моральної відповідальності, де атомізований і позбавлений соціальних зв'язків індивід воістину знаходитиметься в стані bellum omnia contra omnes. І щоб цього не відбулося, щоб депопуляція не оволоділа світом, люди повинні струсити з себе звичне добросердя, дати цій загрозі ім'я, об'єднатися і протиставити їй свою солідарність, свої активні дії в захист дітей, сім'ї і власне життя.



Україна може одна з небагатьох країн найближче за всіх підійшла до краю безодні, в яку нас зіштовхне невидима, але могутня сила депопуляції. В даний час наша країна переживає вже четвертий період скорочення чисельності населення. На відміну від трьох попередніх, він не пов'язаний ні з якими катастрофічними подіями: ні з революціями і війнами, ні з епідеміями і масовим голодом, а є підсумком «внутрішніх» еволюційних змін у відтворенні населення, що є прямим наслідком кризи сім'ї як соціального інституту.

Сучасна демографічна історія Україні почалася на рубежі 1950-1960 рр., коли країна вступила у відносно «спокійний» період без воєн, масових репресій, епідемій і інших катастрофічних явищ. Демографічні зміни в цей період носили еволюційний характер і визначалися виключно перебудовою демографічної поведінки. З кінця 1992 р. в Україні почалася депопуляція, тобто зниження чисельності населення, перспективи виходу з якої вельми і вельми туманні. За 1992-2008 рр. населення Україні скоротилося на 5,6 млн. чоловік. У найближчі десятиліття зменшення чисельності населення Україні продовжуватиметься.



Ця катастрофічна динаміка населення країни є прямим наслідком виключно несприятливого характеру основних демографічних процесів: народжуваності, смертності, шлюбності і розлучуваності. У 1960-1980 рр. тенденції цих процесів практично повністю визначалися кризою сім’ї, як соціального інституту. Наростання кризових явищ в житті української сім'ї перш за все відбивається в динаміці народжуваності. Динаміка народжуваності, її короткочасні і, особливо, тривалі коливання, мабуть, яскравіше за багато інших демографічних процесів відображають несприятливі явища в житті сім'ї, несуть на собі відбиток її кризи. Адже дітородіння – це найважливіша соціальна функція сім'ї, яка раніше інших починає видозмінюватися і відмирати в ході її історичних трансформацій. Зниження народжуваності особливе стрімко проходило саме в останні чотири десятиліття, коли дозріли всі соціально-економічні передумови відмирання репродуктивної функції сім'ї, і власне сім’ї як соціального інституту.

Довготривала динаміка народжуваності в Україні представлена даними про сумарний коефіцієнт народжуваності. У найближчі десятиліття величина сумарного коефіцієнта народжуваності продовжуватиме падати, що з непохитністю «природного закону» підтверджує: українська сім'я близька до практично повного припинення виконання своєї репродуктивної функції. А довготривалий характер зниження сумарного коефіцієнта народжуваності ще раз підтверджує, що падіння народжуваності, демографічний обвал в Україні – це явище, обумовлене не поточною соціально-економічною і політичною обстановкою в Україні, а наростанням кризи сім'ї як соціального інституту.



Вважається, що поліпшення соціально-економічної ситуації в Україні, підвищення рівня життя її населення приведуть до зростання народжуваності. Тобто, припускається наявність прямого зв'язку між рівнем життя і народжуваністю, хоч цьому протирічать всі відомі історичні факти. Подібний зв'язок можливий тільки в рамках наявної потреби в дітях, коли важкі умови життя можуть блокувати її задоволення. Головна ж причина зниження народжуваності – це зменшення самої потреби в дітях, підвищити яку не може ніяке поліпшення умов життя, бо інакше, найвищі рівні народжуваності спостерігалися б в країнах з найвищим рівнем життя.

Що стосується Україні, то в ній, звичайно, рівень життя украй низький, особливо порівняно з країнами Заходу. В Україні реальний валовий внутрішній продукт на душу населення в так званих доларах ПКС в три-чотири рази менше, ніж в США, країнах Західної Європи і інших розвинених країнах. Але рівень потреби в дітях у нас такий же, як і в цих країнах. Це все країни, де панує малодітність, де населення орієнтоване на одно-дводітну сім’ю. Низький рівень життя в Україні обумовлює лише те, що навіть ці репродуктивні орієнтації не реалізуються повністю. Підвищення рівня життя населення України може, звичайно, збільшити ступінь реалізації потреби в дітях. Проте навіть в цьому випадку потенціал підвищення народжуваності вкрай обмежений. Однією з особливостей народжуваності в Україні є зростання позашлюбної народжуваності, що відбувається на тлі загального її падіння. Якщо в 1965 р. частка позашлюбних народжень дорівнювала 13%, то в 2006 р. – понад 21%. Інакше кажучи, частка позашлюбних народжень виросла більш ніж в два рази в порівнянні з початком 1970-х рр. Причому розподіл позашлюбної народжуваності має два піки: перший у віці до 20 років і другий у віці 30-35 років, що характеризує наявність абсолютно різних аспектів кризи сім'ї. Якщо перший пік позашлюбної народжуваності відображає зростання підліткових народжень, постійне зниження віку початку активного статевого життя і розмивання соціальних норм, що забороняють дошлюбні статеві зв'язки і дошлюбні вагітності і народження, то другий говорить про те, що в старших віках позашлюбні народження часто є результатом «свідомої» відмови від реєстрації шлюбних відносин не тільки з боку чоловіків, але і з боку жінок. Але і в тому, і в іншому випадках позашлюбна народжуваність служить виразом кризи сім’ї, розмивання і ослаблення соціокультурних норм сімейної поведінки, яскравою ознакою депопуляції.

Тривожною є і динаміка смертності і середньої тривалості життя в Україні. Загальний коефіцієнт смертності в останньому десятилітті минулого століття коливався на рівні 14-16‰. При цьому смертність особливо висока на першому році життя і в працездатних віках. Рівень дитячої смертності в Україні в даний час в 5 разів перевищує відповідні показники в країнах Заходу. Щонайгострішою проблемою в Україні залишається материнська смертність, рівень якої в 15-20 разів перевищує показники розвинених країн. Як підсумок Україна має одну з найнижчих в світі величину середньої очікуваної тривалості життя.

Поєднання наднизької народжуваності і високої смертності, що спостерігається в Україні, є унікальним і таким, що не має аналогів на сучасному світі. Особливо гнітючо нинішні риси демографічної ситуації в Україні виглядають на фоні найбільш розвинених країн світу, в яких падіння народжуваності не супроводжується зростанням смертності і зниженням середньої тривалості майбутнього життя і тому темпи депопуляції в них не такі високі, як в Україні. Поєднання низької народжуваності і високої смертності робить депопуляцію в Україні украй глибокою і трагічною. Трагізм сучасної демографічної ситуації в Україні обумовлений тими негативними демографічними, економічними, соціальними, геополітичними і іншими наслідками, які несе з собою депопуляція.

У демографічному плані депопуляція означає самогубство населення, зникнення нації і її культури. Кажучи словами колишнього президента Франції Ж. Ширака, «Європа демографічно зникає. Ще років 20 або біля того, і наші країни перетворяться на пустелю». Можна сказати, що Україна, як і вся Європа, також «демографічно зникає».

Економічні наслідки депопуляції пов'язані перш за все з абсолютним скороченням робочої сили, того трудового потенціалу, який суспільство може залучити у виробництво і економічну активність взагалі, а також із старінням населення. Це може привести до уповільнення економічного зростання, звуження можливостей підвищення технічного рівня виробництва, появи нових технологій.

Соціальні наслідки депопуляції дуже різноманітні. Частина їх також пов'язана із старінням населення. Останнє породжує нові вимоги до соціального забезпечення і медичного обслуговування літніх і старих людей. Збільшення їх частки на тлі тієї, що скорочується абсолютно і щодо чисельності економічно активного населення веде до зростання демографічного навантаження, створює додаткові труднощі в їх пенсійному забезпеченні. Навіть у Японії, в країні, рівень життя і тривалість життя в якій незрівняні з нашими, наднизька народжуваність змусила уряд піти на збільшення пенсійного віку до 70 років. Посилюються проблеми самоти і депрівації літніх і старих людей, росте їх відчуженість від молодших поколінь.

Варто відзначити таку проблему, як інфантилізація підростаючих поколінь. Звичайна в малодітних сім’ях гіперопіка над дітьми веде до того, що виховується егоцентрична, соціально некомпетентна особа, замкнута тільки на власних інтересах, не володіє відчуттям відповідальності, не здібна до самостійного ухвалення рішень і їх реалізації. Депопулюючим країнам властиве і наростання розриву і відчуження між поколіннями, розмивання міжпоколінної солідарності. Її розрив, з одного боку, означає все ту ж самоту і депрівацію людей похилого віку, причому незалежно від того, чи йде мова про благополучну Америку або Європу або про ту, що живе в лещатах економічної кризи Україні.

Депопуляція і зниження народжуваності мають негативні наслідки і для здоров'я нації. Переважання частки первістків серед тих, що народилися само по собі означає погіршення психофізіологічних характеристик населення, оскільки первістки мають гірші показники здоров'я в порівнянні з дітьми подальших черговостей.

Великі і можливі негативні внутрішньополітичні наслідки депопуляції. Найголовніше і, мабуть, найстрашніше – це можливість появи спроб вирішення демографічних проблем тоталітарними, антидемократичними методами. Сучасна дійсність Україні говорить про велику вірогідність такого варіанту розвитку. Досить подивитися на те, хто і як обговорює проблеми населення країни (вакцинація країни, ДТП, туберкульоз). Наяву демографічна криза і демографічна катастрофа в країні.

Нині окремі автори говорять про те, що треба прагнути до створення умов для того, щоб «люди мали стільки дітей, скільки вони хочуть», і про те, щоб «мінімізувати наслідки кризи», «вчитися жити в умовах депопуляції і старіння населення». При цьому якось випускається із виду один «малозначимий» факт: те, що реалізація тези «допомогти людям мати стільки дітей, скільки вони хочуть» означає, що процес депопуляції прискорюватиметься і через невеликий час нікому буде продемонструвати своє уміння «жити в умовах депопуляції і старіння населення», бо і зараз сім'ї мають «стільки дітей, скільки вони хочуть».

Політична аргументація заперечення необхідності стимулювання народжуваності і зростання чисельності населення наший країни пов'язана з апріорним і бездоказовим переконанням, що відповідна політика неодмінно буде посяганням на свободу і цивільні права громадян, тоталітарним насильством держави по відношенню до своїх громадян, нав'язуванням останнім неприйнятних для них моделей сімейної поведінки.

А якщо суспільство, держава не висуватимуть ніяких демографічних цілей, то чи не стане це таким же нав'язуванням сім'ї такої моделі її поведінки, яка якраз і привела Україну (і розвинені країни) до депопуляції і демографічної кризи, тобто моделі ізольованої нуклеарної і малодетной сім'ї? Але насправді сучасна людина не вільніша від дії соціальних норм, ніж людина в будь-яку іншу епоху. У так званих сучасних суспільствах все різноманіття сімейних структур і типів сімейної поведінки виявилося зведеним до смутної тотальності малодітності. Це вже стало загрозою самому існуванню суспільства.

Прагматична аргументація заперечення необхідності стимулювання народжуваності і зростання чисельності населення апелює до того, що не варто ставити перед собою важкодосяжних цілей, тому не варто прагнути до підвищення народжуваності, а потрібно братися за менш важкі завдання. Наприклад, боротися за зниження смертності, за досягнення тих показників смертності і очікуваної тривалості життя, до яких давно вже прийшли розвинені країни Заходу. Але суть справи, якщо говорити про Україну, полягає в тому, що ніяке розумне і досяжне зниження смертності і очікуваної тривалості життя не зупинить і не може зупинити депопуляцію. Як образно виразився В.Н. Архангельський, «вихід із стану депопуляції можливий тільки при масовому безсмерті».

Виникає закономірне питання про причини виникнення, наростання і загострення демографічної кризи в Україні, що прийняв в наші дні справді трагічні форми. Які соціальні сили і чинники викликали його і які, з іншого боку, перспективи його дозволу, як, отже, демографічне майбутнє Україні? Пошук відповідей на ці непрості питання визначає нинішню наукову полеміку в середовищі українських демографів, більш того, гостроту політичного і ідеологічного протиборства сил, зацікавлених у виборі того або іншого шляху розвитку країни, долі соціально-економічних реформ в ній. Ясно, що відповіді на ці питання зумовлюють і вибір і пошук заходів відповідної сімейно-демографічної політики.

Одна з них – це парадигма модернізації (вона ж – парадигма здорового глузду, парадигма перешкод), інша – парадигма кризи сім'ї.

В рамках парадигми модернізації як позитивні, так і негативні зміни сім'ї і населення сприймаються і інтерпретуються як приватні, специфічні прояви загального і позитивного (прогресивного) процесу модернізації сім'ї і відтворення населення, зміни одного їх типу («традиційного») іншим («сучасним»). Іншими словами, «нова криза сім'ї» пов'язана з тим, що сімейні зміни відставали від тих, що зумовили їх «закономірних зрушень в житті радянського суспільства в ході оновлення його економічної і соціальної структури (індустріалізація, урбанізація, секуляризация свідомості, емансипація жінок і дітей)».

Відповідно суспільство, якщо визнає необхідним втрутитися протягом сімейних і демографічних зміні, може прагнути лише до усунення негативних наслідків цих невідповідностей («подолання розладу», «сприяння формуванню нових демографічних відносин» і т. п.) або до їх компенсації заходами адекватної («пов'язаною з історичними цілями») сімейної і демографічної політики, тобто всього лише до «мінімізації наслідків кризи для сім'ї і суспільства».

Парадигма краху сім'ї як соціального інституту – ті ж самі сімейні і демографічні зміни розглядає, як приватні, історично конкретні вирази глобальної системної кризи сім'ї, викликаної до життя не якимись випадковими, тимчасовими невідповідностями, негативними явищами і проблемними ситуаціями, а корінними, сутнісними, атрибутивними рисами індустріально-ринкової цивілізації.

Парадигма кризи сім'ї як соціального інституту орієнтує дослідника сім'ї і демографа, а також практичного політика розглядати негативний характер сімейних і демографічних змін, проблем, що породжуються ними, саме як вираз такої кризи, що охопила сім'ю і цінності сімейного способу життя. Концепція кризи сім'ї орієнтує не на зовнішні по відношенню до сім'ї причини несприятливих явищ, як би важливі вони не були самі по собі, не на «перешкоди» еволюційному ходу подій, а на пороки того варіанту соціальної організації ринково-індустріального типу, який спонтанно склався в сучасному суспільстві.

Пошук відповідей на сформульовані вище питання про причини демографічної кризи і шляхи виходу з нього повинен вестися у напрямі розуміння того, що негативні прояви в житті української сім’ї і в демографічній динаміці є результатом дії чинників довгострокового, фундаментального характеру, пов'язаних з найбільш істотними рисами цивілізації індустріального типу, до якої належить і Україна. Криза сім'ї і відтворення населення є ціннісною кризою суспільного ладу, для якого нацюхвилинні інтереси вищі за інтереси його власного самозбереження.

Сім'я – вирішальний чинник функціонування суспільства і соціальних змін в цілому, який лімітує можливості і перспективи подальшого самозбереження людського суспільства. Проте сучасна індустріальна цивілізація порушила баланс, що складався сторіччями, між інтересами індивіда, особи і сім'ї як первинної соціальної спільності. Сьогодні ми спостерігаємо небачений раніше крен у бік інтересів і «прав» окремої, індивідуалістично орієнтованої егоцентричної особи, сформованої за сторіччя існування західної цивілізації.

Все, що спостерігається сьогодні в Україні: демографічна криза, депопуляція, дезорганізація сім'ї, криза її цінностей і втрата нею свого раніше такого значущого місця і ролі в соціальній структурі і житті людей і тому подібне – має своєю причиною не окремі, самі по собі, безумовно, важливі і значущі матеріальні і інші умови життя, а найбільш істотні риси сучасної індустріальної цивілізації незалежно від конкретно-історичних форм її існування, тобто незалежно від того, про яку країну йде мова. Просуваючись по шляху індустріалізації, Україна стала, і в цьому її трагічна особливість, полігоном проведення гігантського соціального експерименту.

Не можна сподіватися, що демографічна ситуація в Україні «виправиться», як тільки закінчиться соціально-економічна криза і підніметься життєвий рівень українських сімей. Досвід найбільш розвинених країн Заходу, де життєвий рівень населення не йде ні в яке порівняння з українським, доводить це. Процеси сімейної деградації, негативні наслідки змін структури і функцій сім'ї, ініційовані спонтанним ходом історичного розвитку, наростання демографічної кризи і депопуляції можна подолати тільки за допомогою спеціальної про-семейной демографічної політики, що має на меті відродження і зміцнення сім'ї як соціального інституту, подолання депопуляції як явища, загрозливого самому існуванню українського суспільства.

Сучасне суспільство розмиває сімейні цінності, піддає їх корозії, ставлячи кінець кінцем під загрозу своє власне існування. Мова йде про те, що в ході економічної реформи, інших економічних, соціальних і політичних перетворень до найостанніших днів практично не враховувалися інтереси сім'ї і відтворення населення.

Особливості історичного шляху Україні і стали причиною того, що демографічна політика почала розглядатися головним чином як організовувана, така, що направляється і фінансується державою соціальний захист сімей від злиднів, від інфляції, від зниження добробуту. Звідси уявлення про необхідність компенсації цього зниження шляхом надання сім'ям матеріальної допомоги. Брак ресурсів робить цю допомогу вельми скромною, лише малою мірою компенсуючою падіння рівня життя більшості сімей. Ця скромність відображає і наявність пріоритетніших устремлінь уряду в порівнянні з соціальною політикою, а в рамках останньої – пріоритетніших сфер соціальної допомоги (пенсіонери, біженці). У влади до недавнього часу були відсутні які-небудь уявлення про довгостроковий характер демографічної політики, про необхідність системи заходів, направлених на зміцнення сім'ї як соціального інституту і вихід з депопуляції.

Фактично те, що зараз називають сімейно-демографічною політикою, будучи в змістовному плані матеріальною допомогою бідним, концептуально і аксіологічно відображає політичну перевагу ізольованої нуклеарної сім'ї з одним-двома дітьми.

Основними принципами демографічної політикиє: принцип суверенності сім'ї, принцип суспільного договору, принцип свободи вибору сім'єю будь-якого способу життя, принцип єдності ланок центральної і регіональної політики і принцип соціальної участі.

Принцип суверенностісім'ї означає, що сім'я незалежна від держави і має право ухвалювати будь-які рішення, життя, що стосуються її, зокрема народження або відмови від народження дітей, абсолютно самостійно, погодившись лише з власними цілями і інтересами.

Принцип суверенності сім'ї тісно пов'язаний з принципом свободи вибору. Вважається, що спонтанний розвиток, не пов'язаний з «штучною» дією з боку суспільства і держави, вирішує свободу вибору особою і сім'єю із «набору альтернативних моделей». Але насправді ця свобода має цілком конкретні, історично визначені межі. Вона пов'язана з періодом, коли швидке зниження смертності зробило непотрібною високу народжуваність.

Принцип суспільного договорурозвиває і конкретизує описані вище принципи суверенності і свободи вибору. Він означає договірну регламентацію взаємин сім'ї як соціального інституту і держави. Інакше кажучи, сім'я і держава укладають між собою суспільний договір, в якому на рівноправній основі експліціюються і формулюються всі існуючі політичні, соціальні, економічні і інші відносини між ними.

Принцип єдності цілейцентральної і регіональної демографічної політики означає, що її цілі єдині для всієї країни і не залежать від конкретних особливостей демографічної ситуації на тій або іншій території – частині однієї і тієї ж держави. Цей принцип виходить з того, що відмирання багатодітності є глобальним процесом, що відбиває фундаментальні зміни економічних, соціальних і демографічних умов.

Принцип соціальної участі. У сучасних умовах повністю втрачає сенс традиційне для тоталітарної епохи уявлення про державу як єдиного суб'єкта формування і реалізації соціальної (зокрема, демографічною) політики. В даний час як її цілі, так і шляхи їх досягнення в зростаючій мірі формуються в рамках цивільного суспільства, у взаємодії трьох суб'єктів соціального життя – сім'ї як малої групи, що здійснює свою життєдіяльність в конкретних соціально-економічних умовах і переслідуючої свої власні цілі і інтереси; різного роду соціальних і територіальних общностей і об'єднань, формальних і неформальних (сусідські общини, етнічні і соціокультурні меншини, партії, суспільні, політичні, релігійні і інші об'єднання і союзи, групи інтересів і так далі); нарешті, держави в особі його спеціалізованих органів, куди входять розробка і реалізація соціальної політики, зокрема демографічною як її частини.

У цих умовах демографічна політика можлива лише як діяльність по створенню і реалізації програм нового типу, по взаємовигідному для всіх використанню ресурсів і можливостей, які має в своєму розпорядженні кожен з учасників, для досягнення узгоджених цілей, інтересів і потреб. Іншими словами, суб'єкти демографічної політики – це разом з державою різноманітні об'єднання громадян – партії, союзи, товариства, асоціації, фонди, у тому числі і ті, які створюються з метою захисту і відстоювання власне демографічних інтересів.

Стратегічною, довгостроковою метою демографічної політики є подолання депопуляції і її наслідків на основі зміцнення сім'ї як соціального інституту і зниження смертності і тривалості життя. Ця мета найповніше виражається в зміцненні сімейного способу життя і вимагає переорієнтації всієї соціальної життєдіяльності з інтересів індивіда, одинака на інтереси життя в сім'ї і сім'єю. Певніший і конкретніший вираз цій меті означає підтримку, заохочення з боку суспільства і держави повної сім'ї з 3-4 дітьми, бажано багатополінньою, що зовсім не зводиться тільки до підвищення народжуваності. Зміцнення сім'ї, разом з вдосконаленням охорони здоров'я, розвитком медицини і соціальної гігієни, має своїм результатом і зниження захворюваності, зменшення девіантних форм поведінки, тобто зниження смертності і підвищення тривалості життя.

Крім стратегічної, довгострокової мети демографічна політика має і короткострокові, тактичні цілі. Відродити середьондітну сім’ю як основний тип сім'ї можливо, лише допомагаючи окремим, конкретним сім'ям вирішувати їх життєві проблеми, долати ті труднощі, які можуть виникнути на тих або інших стадіях життєвого циклу сім'ї. Тому короткострокові цілі демографічної політики можна виразити як соціальну підтримку сімей, які на стадії репродуктивного батьківства стикаються з різними напруженими ситуаціями, відчуваючи ті або інші стреси і проблеми, що може вести до їх розпаду, заважає їм задовольнити потребу, що є у них, в дітях, веде до зростання захворюваності і смертності їх членів.

Демографічна криза, демографічний провал – це небезпека значно більша, ніж криза екологічна. Коли ми говоримо про депопуляцію, про демографічну кризу, ми говоримо про себе, про наші взаємини з самими собою. Основною метою цієї політики є відродження сім'ї як соціального інституту, перебудова всієї суспільної структури ради інтересів сім'ї, дітородіння, відродження фамілістичної культури суспільства. Тільки така політика може дати нам надію, що Україна, як і все людство, зуміє подолати демографічний колапс.

 

 


Дата добавления: 2015-04-16; просмотров: 31; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.018 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты