Тема 6. Народжуваність і смертність у демографічному вимірі.

Народжуваність у демографічному вимірі. Народжуваність – це процес дітонародження у сукупності людей, що складають генерацію, або у сукупності генерацій (населенні). Взаємодіючи зі смертністю, народжуваність зумовлює неперервність процесу відтворення населення. Народжуваність як один з компонентів відтворення населення, – це частота дітонародження у тій чи тій сукупності населення.

Біологічним підґрунтям народжуваності є здатність людини до відтворення потомства: запліднення, зачаття й виношування плоду. Потенційна здатнысть дітонародження (плідність) – реалізується у сукупності жінок у результаті репродуктивної поведінки, яка в суспільстві детермінована системою соціально зумовлених потреб і регульована соціальними, культурними етнічними нормами, традиціями, громадською думкою.

Плідність являє собою біологічну здатність жінки, чоловіка (або шлюбної пари) до зачаття й народження живих дітей. Здатність до дітонародження необхідно відрізняти від фактичного дітонародження, яке характеризує кількість народжених дітей. Плідність залежить від генетичних особливостей і стану здоров'я членів подружжя, від поєднання їхніх властивостей у шлюбі. Жіночу плідність характеризує здатність до зачаття, виношування плоду й народження живої дитини, чоловічу плідність – здатність до запліднення. Оскільки через біологічну несумісність членів подружжя, які поодинці мають нормальну плідність, остання не може бути зреалізована, доцільніше говорити про плідність шлюбу або шлюбної пари. Індивідуальна плідність може широко варіювати від майже повної неплідності до 35 живонароджень за все життя (в одноплідних пологах). Проте її рідко реалізують повністю. Середня плідність людини як біологічного виду становить 10-12 живонароджень за все життя, або 12-15 вагітностей з урахуванням мертвонароджень та спонтанних абортів.

Для характеристики народжуваності на підставі остаточної кількості народжень у шлюбної пари використовують показник продуктивності шлюбу – середня кількість народжених дітей на один шлюб у шлюбній когорті – реальній або гіпотетичній. Значення продуктивності шлюбу коливаються від 11-12 народжень на один шлюб у ранніх шлюбах за відсутності внутрішньосімейного обмеження дітонародження та низького рівня неплідності до дуже низьких величин для пізніх шлюбів. Фактично середні показники продуктивності шлюбу дуже рідко перевищують 8 живонароджень за все життя в шлюбі від 15 до 50 років.

Проте оцінки, грунтовані на будь-яких фактичних показниках народжуваності, применшують справжній рівень плідності: в усіх народів здавна існують закони та звичаї, що регулюють статеву, шлюбну й репродуктивну поведінку. Знижують її деякі ендемічні хвороби, застосування контрацепції або штучні аборти.

Репродуктивна поведінка, репродуктивна установка, репродуктивна мотивація. Під репродуктивною поведінкою у демографії розуміють систему дій та відносин, які опосередковують народження або відмову від народженни дитини у шлюбі або поза шлюбом.

Репродуктивна поведінка охоплює, з одного боку, дії та відносини, пов'язані із здійсненням повного репродуктивного циклу й послідовною зміною репродуктивних подій, а з іншого – дії та відносини, що перешкоджають настанню кожної ланки репродуктивного циклу. Для позначення останніх використовують поняття "регулювання народжуваності", "внутрішньосімейний контроль за народжуваністю", "планування сім'ї". Чим нижчий рівень потреби сім'ї в дітях, тим більша частина репродуктивного періоду життя жінки (у середньому 25 років – від 18 до 43 років) буде пов’язаною з частковими репродуктивними циклами.

Розрізняють три головних типи репродуктивної поведінки – багатодітну (потреба у 5 і більше дітях), середньодітну (потреба у 3-4 дітях) та малодітну (потреба у 1-2 дітях). Середня кількість дітей у сім'ї як індикатор інтенсивності дітонародження дає можливість оцінити рівень народжуваності у країні загалом. Схема регуляції репродуктивної поведінки особистості (див. рис. 6.1) розкриває взаємозв'язок головних елементів її структури й провідну роль потреби в дітях, яка детермінує їх кількість.

Репродуктивна установка – це психічний регулятор поведінки, схильність особистості, яка визначає узгодженість різного роду дій, зумовлених позитивним або негативним ставленням до народження певної кількості дітей. Репродуктивна установка означає готовність до певного результату репродуктивної поведінки, прийнятність для особистості народження певної кількості дітей, в тому числі синів та дочок.

Репродуктивна установка складена з трьох компонентів: когнітивного (пізнавального (бажана кількість дітей, очікувана кількість дітей, планована кількість дітей)), афективного (емоційного) та поведінкового (спонукального). Сутність репродуктивної установки виявляє себе у взаємодії всіх трьох компонентів.

Рис. 6.1. Схема регуляції репродуктивної поведінки особистості.

Репродуктивна мотивація, або репродуктивні мотиви, або мотиви народження дітей, – це психічний стан особистості, який спонукає її до досягнення особистих цілей економічного, соціального й психологічного характеру через народження певної кількості дітей. Розрізняють економічні, соціальні та психологічні мотиви народження дітей.

Потреба в дітях. Потреба в дітях являє собою одну з істотних соціальних потреб особистості, яка визначає специфіку репродуктивної поведінки. В усіх класифікаціях потреб людини, розроблюваних недемографами (економістами, соціологами, біологами, психологами), потреба в дітях відсутня. Мабуть, це пояснюється тим, що потребу в дітях відносять, як правило, до фізіологічних потреб людини. Між тим потреба в дітях – це цілком соціальна потреба. Вона належить найвищому рівню потреб особистості, куди входять також потреби у творчості, освіті, вільному часі, й конкурує з потребами соціально-психологічного рівня: у спілкуванні, повазі й любові, прояві піклування та опіки; потребами в безпеці й самозбереженні й, нарешті, фізіологічними потребами у сні, їжі, воді.

Надзвичайно висока народжуваність у дореволюційній Росії красномовно свідчить про те, що ні аборти, ні контрацепція не проникли в широкі прошарки населення. Селянство було мало поінформоване про них, але міському населенню вони були достатньо добре відомі вже на початку XX сторіччя. І поступово непохитність традиційної системи контролю за народжуваністю була порушена. Не випадково особливу увагу привертала проблема абортів. Передова громадськість вимагала скасування кримінального переслідування лікарів та пацієнтів за здійснення аборту, проте, як показало обговорення цього питання на 12-му Пироговському з'їзді лікарів 1913 року, навіть серед лікарів виявилися прихильники його заборони та контрацепції як альтернативи аборту.

Табу на втручання людини у неперервність репродуктивного циклу в тому чи тому вигляді існує й сьогодні. Заборони або значні обмеження на здійснення абортів зберігаються у багатьох зарубіжних країнах. У Західній Європі до 50-60-х років існувала заборона на протизаплідні засоби; до середини 50-х років були заборонені аборти у більшості соціалістичних країн Європи, включаючи СРСР. І якщо в Китаї, Індії та Туреччині заохочують стерилізацію, то в Італії вона заборонена.

Демографічна політика в колишньому СРСР не була послідовною. Аборт був легалізований 1920 року й дуже швидко перетворився на поширений метод обмеження народжуваності. Легалізація аборту означала зняття традиційної заборони з внутрішньосімейного контролю над репродуктивною поведінкою й дала поштовх до використання різних доступних методів такого контролю. В 1936 р. аборт був знову заборонений законом (кримінальна відповідальність). Через 20 років цю заборону було скасовано.

Тенденція скорочення народжуваності аж до малодітності – явище не випадкове й не тимчасове. Вона має історичний, об'єктивний характер. Причини зміни репродуктивної поведінки й поширення малодітності слід шукати у змінах взаємовідносин сім'ї та суспільного виробництва мірою розвитку науково-технічного прогресу, у змінах функцій сім’ї та ролі дітей у ній.

В аграрних суспільствах, і зокрема у дореволюційній Росії, багатодітність була економічно виправданою. Діти від раннього віку брали участь у всіх господарчих роботах, а їх утримання було відносно недорогим. У Росії багатодітності сприяло також і общинне землеробство, за якого періодично здійснювалися переділи землі на користь багатодітних сімей. Діти були працівниками, годувальниками й опорою на старість. З відмиранням виробничої функції сім'ї, яка диктувала необхідність великої кількості дітей, потреба в такій їх кількості зменшується, на зміну економічним репродуктивним мотивам приходять соціально-психологічні, пріоритетною стає потреба батьків любити, опікати й турбуватися про молодших і слабших, відчувати з їхнього боку любов і повагу, бачити у своїх дітях продовження свого життя та особистості, але й водночас бажання бути таким, як усі, наслідувати прийняті у суспільстві норми поведінки.

У зменшенні потреби в дітях величезну роль відіграла економічна незалежність жінок, їх професійна зайнятість, позасімейні орієнтації та інтереси. Проте емансипація жінок супроводжувалася й низкою негативних наслідків, які також прискорили перехід до малодітності. У першу чергу – це перевантаження жінок хатнім господарством і недооцінка у громадській думці соціальної значимості сімейних функцій як жінок, так і чоловіків. Неабияку роль у зниженні дітності сім'ї відіграли нерозвиненість сфери обслуговування й складні житлові умови.

Отже, злиті раніше воєдино докорінні різновиди людської поведінки й життєдіяльності – самоохоронна, шлюбна, сексуальна й репродуктивна поведінка особистості – перед лицем сексуальної й контрацептивної революції розпалися й доля народжуваності стала цілком залежною від потреби особистості й сім'ї у дітях.

Ефективний контроль за смертністю тривалий час був недоступний людині. Поліпшення санітарно-гігієнічних умов життя, прогрес медицини й розвиток охорони здоров'я здійснили революційний переворот у тенденціях смертності, різко знизили її рівень і радикальним чином змінили структуру захворювань, які призводять до смерті. Починається відмирання норм пожиттєвого й суцільного шлюбу, норм укладання шлюбу й доступу до нього, пом’якшується процедура розлучення, зникає інфантицид, проте множаться відмови від дітей, допускаються дошлюбні й позашлюбні відносини. Як продовження цих тенденцій відбувається сексуальна й контрацептивна революція. Порушена опосередковуюча роль сім’ї в протистоянні особистості та суспільства.

Вільний вибір дедалі меншої кількості дітей аж до однодітності й бездітності обтяжений відчуженням сімейних і батьківських ролей, зниженням відповідальності за майбутнє дітей, знеціненням сім'ї як соціальної інституції. А поширення СНІДу по суті є непомірною платою за свободу сексуальних стосунків.

Вивченню репродуктивної поведінки в усіх країнах передували десятиріччя досліджень так званої диференційної народжуваності – соціальних відмінностей у дітності сімей залежно від їх соціального становища та матеріальних умов життя.

Планування сім’ї. Внутрішньосімейне регулювання дітонародження, широко відоме під іншою назвою – планування сім'ї, на жаль, стає сьогодні візитною карткою багатьох країн світу. Основою планування сім’ї є свідоме батьківство, прийняття добровільного рішення про розмір сім'ї, яке грунтується на наданому їй праві визначати бажану для неї кількість дітей та проміжки між їх народженням. Реалізація такого рішення здійснюється шляхом контролю над репродуктивними діями й має на меті не тільки досягти бажаної кількості дітей і зберегти їх, але й вибрати час народження дитини з урахуванням віку батьків та соціально-економічних умов, регулювати інтервали між народженнями дітей.

Планування сім'ї допомагає знизити смертність серед немовлят, уникнути або скоротити вторинну неплідність, зміцнити здоров'я матері й дитини. Ефективність планування сім'ї залежить від поінформованості людей про методи контролю дітонародження, від доступності й прийнятності цих методів для різних категорій сімей. Проблема народжуваності полягає не в тому, що вона знижується, а в тому, що вона знижується до надто низького рівня, який вже не в змозі забезпечити просте відтворення населення. Така проблема є актуальною для країн, в яких демографічний перехід уже завершено.

Для забезпечення простого відтворення населення, за розрахунками російського демографа В.О.Борисова, необхідний рівень народжуваності, за якого на одну жінку за все її життя припадає в середньому 2,1 народження або, що те саме, 2,6 новонародженого у середньому на одну шлюбну пару, здатну до дітонародження. Значення останньої величини пояснюється необхідністю компенсувати бездітність частини населення, зумовлену різними причинами: безшлюбністю, неплідністю або небажанням мати дітей. При цьому необхідно мати на увазі, що середня величина кількості дітонароджень є узагальненням певного розподілу сімей за кількістю дітей. Так, за середньої величини народжених у сім'ї 2,6 дитини як оптимальний розподіл сімей за кількістю дітей слід розглядати такий: 4% – бездітні, 10% – з однією дитиною, 35% – з двома дітьми, ще 35% – з трьома, 14% – з чотирма й 2% – з п'ятьма та більше дітьми. Отже, тільки для простого відтворення населення, коли чисельність населення не зростає, але й не зменшується, необхідно, щоб сім'ї з трьома та більше дітьми становили більше половини загальної кількості сімей.

Враховуючи депопуляцію, що розвивається в Україні, доцільно проведення у найближчій перспективі демографічної політики, зорієнтованої на підтримання розширеного відтворення населення за таких параметрів: середня кількість народжених дітей у розрахунку на одну шлюбну пару за все життя має бути не менш ніж 3,0, а у розрахунку на одну жінку без урахування шлюбного стану – не менш ніж 2,5 дитини. Отже, для оптимізації демографічної ситуації в Україні необхідне підтримання доволі великого відсотка багатодітних сімей. Без цього подолання депопуляції неможливе.

Вимірювання народжуваності. Залежно від використання вихідної інформації, способів її опрацювання та інтерпретації розрізняють поперечний аналіз та поздовжній аналіз народжуваності. Поздовжній аналіз посідає дедалі значніше місце у сучасних демографічних дослідженнях.

Загальний коефіцієнт народжуваності являє собою відношення кількості народжених до загальної чисельності населення й є важливою підсумковою характеристикою репродуктивного процесу. Разом з коефіцієнтом смертності він визначає темпи природного приросту населення й як такий не може бути замінений жодним іншим показником. Водночас його аналітичні можливості обмежені, бо він залежить не тільки від інтенсивності репродуктивного процесу, але й від статево-вікового складу населення. Тому загальний коефіцієнт народжуваності мало придатний для просторових, часових та інших порівнянь. Недоліки загального коефіцієнта народжуваності властиві й іншим показникам, які залежать від статево-вікової структури населення, наприклад, загальному та спеціальному коефіцієнтам шлюбної народжуваності та низці інших.

Інтервальні коефіцієнти народжуваності являють собою відношення кількості народжених у матерів, що проходять через певний (звичайно річний) інтервал віку або стану, до середньорічної кількості жінок, що проходять через цей самий інтервал. Інтервальні коефіцієнти народжуваності – це кількості народжених, наведені щодо однакової чисельності жінок (наприклад, до 1000 або 10000), котрих характеризує конкретний вік або певна тривалість стану. Обчислення наведених народжень за віком та тривалістю стану передбачає існування розвиненої системи статистичного спостереження демографічних процесів. Інтервальні коефіцієнти народжуваності більш точно, ніж загальні коефіцієнти, відображають інтенсивність дітонародження. Вони не залежать від вікової структури, але залежать від розподілу жінок певного віку за шлюбним станом.

Таблиці народжуваності дозволяють певною мірою подолати зазначені труднощі. На відміну від таблиць смертності, вони не мають загальноприйнятої, канонічної форми, включаючи в себе різні набори показників залежно від цілей вивчення та індивідуальних інтересів дослідника.

Таблиця, пов'язана безпосередньо з власне народжуваністю, включає до себе крім відомостей про вік або тривалість стану ще тільки зведені кількості народжень і нагромаджені зведені кількості народжень до певного інтервалу віку або тривалості стану. Проте нерідко таблицею народжуваності називають те, що правильніше було б іменувати таблицею заміщення генерацій. До неї включають також елементи таблиці смертності, обчислення кількості народжених у стаціонарному населенні та нетто-коефіцієнта відтворення населення.

Стандартизовані коефіцієнти та індекси народжуваності обчислюють різними методами. Найчастіше використовуваними є пряма стандартизація, побічна стандартизація, подвійна стандартизація та індекси Коула.

Метод прямої стандартизації полягає у знаходженні стандартизованого коефіцієнта народжуваності, загального або спеціального, через припущення, що порівнюване населення має однакову, "стандартну" статево-вікову структуру, а розрізняється тільки віковими інтенсивностями дітонародження.

Метод побічної стандартизації дозволяє усунути вплив структурного чинника завдяки тому, що як базу порівняння беруть штучно конструйоване населення, яке має вікові інтенсивності народжень населення, прийнятого як стандарт, і вікову структуру досліджуваного населення. Побічна стандартизація доцільна тоді, коли інформація про зведені кількості народжень відсутня або викликає сумніви, наприклад, за невеликої кількості спостережень.

Метод подвійної стандартизації грунтується на такій вимірювальній процедурі: спочатку здійснюють стандартизацію за однією ознакою, а відтак отримані часткові стандартизовані коефіцієнти піддають стандартизації за іншою ознакою.

Індекси Коула. Ефективність використання методів стандартизації впродовж тривалого часу залишалась обмеженою невизначеністю у виборі стандарту. Ідея застосування як стандарту гіпотетичного максимуму вікових інтенсивностей народжень була висунута 1965 року американським демографом А.Коулом. У витоків методу стандартизації коефіцієнтів народжуваності стояв найвідоміший російський демограф С.О.Новосельський, котрий запропонував його прийоми ще 1921 року.

А.Коул запропонував використовувати як стандарт вікові інтенсивності шлюбної народжуваності гуттеритів – релігійної секти осіб європейського походження, котрі мешкали в Північній Америці. Члени цієї секти з релігійних міркувань відмовляються від обмеження дітонародження, в результаті чого рівень реалізованої плідності жінок-гуттеритів дуже високий. Запропонований ним стандарт А.Коул застосував для побудови системи індексів, грунтованих на використанні методу побічної стандартизації. Індекси Коула завжди мають значення нижче одиниці й легко інтерпретуються як міра відхилення загального коефіцієнта народжуваності від гіпотетичного максимуму. Якщо ж головною стосовно системи індексів буде будь-яка інша концепція, то стає можливою поява значень індексів, які перевищують одиницю, що одразу ж ускладнює їх інтерпретацію.

Сумарний коефіцієнт народжуваності, або сума зведених народжень. Сумарний коефіцієнт народжуваності – найпопулярніший з усіх синтетичних показників, що спираються на знання вікових коефіцієнтів народжуваності. Він характеризує середню кількість народжень у однієї жінки в гіпотетичній генерації за все її життя за збереження існуючих рівнів народжуваності в кожному віці незалежно від смертності та від змін вікового складу. Сумарний коефіцієнт народжуваності застосовують як у поперечному, так і в поздовжньому аналізі. Його отримують як суму вікових коефіцієнтів народжуваності в усіх вікових інтервалах у жінок.

Крім сумарного коефіцієнта народжуваності, у демографії використовують кумулятивний коефіцієнт народжуваності, який являє собою кількість народжень у жінок гіпотетичної генерації, котрі досягли певного віку, за все їхнє попереднє життя. Якщо йдеться про кінець репродуктивного періоду, то кумулятивний коефіцієнт дорівнює сумарному коефіцієнту народжуваності.

Коефіцієнт гіпотетичного мінімуму природної народжуваності. Цей показник призначений для виміру внеску внутрішньосімейного обмеження народжуваності в її динаміку. Він розроблений у рамках методу гіпотетичного мінімуму природної народжуваності, автором якого є В.О.Борисов. Цей метод грунтований на використанні концепції природної народжуваності, запропонованої французьким демографом Л.Анрі. Згідно з цією концепцією, природна народжуваність зумовлена лише структурними чинниками – структурою населення за статтю, віком, шлюбним станом і станом плідності (біологічної здатності до народження), за цілковитої відсутності навмисного обмеження народжуваності за допомогою протизаплідних засобів та абортів.

Оскільки варіація показників плідності вивчена ще недостатньо, В.О.Борисов запропонував визначати не середній рівень природної народжуваності, а її критичний мінімум, тобто ту межу, нижче якої рівень народжуваності не може опуститися за нормального стану здоров'я населення й відсутності масової практики обмеження дітонародження. Він знайшов мінімальні коефіцієнти природної шлюбної народжуваності, що їх можна розглядати як її нижню межу (див. таблицю 6.1).

Таблиця 6.1

Мінімальні коефіцієнти природної народжуваності, прийняті в моделі гіпотетичного мінімуму природної народжуваності як стандарт

Нижче цієї межі рівень шлюбної народжуваності може опуститися під впливом тільки таких чотирьох причин: недоврахування кількості народжених, високої частки безплідних шлюбів, високої частки членів подружжя, котрі проживають окремо, й, нарешті, навмисного обмеження народжуваності у шлюбі.

Для обчислення загального коефіцієнта гіпотетичного мінімуму за методом В.О.Борисова необхідно перемножити чисельності пошлюблених жінок за п'ятирічними віковими групами на відповідні мінімальні коефіцієнти природної народжуваності й до отриманого добутку додати кількості народжених у неодружених жінок та жінок віком менш ніж 20 та понад 50 років. Відтак отриману гіпотетичну кількість народжених необхідно поділити на відповідну середню чисельність населення. Отриманий результат і є величина загального коефіцієнта гіпотетичного мінімуму природної народжуваності. Цей коефіцієнт одним числом характеризує шлюбно-вікову структуру населення з точки зору соціально-біологічного потенціалу населення. З цієї точки зору збільшення або зменшення величини загального коефіцієнта гіпотетичного мінімуму природної народжуваності свідчить про поліпшення або погіршення шлюбно-вікової структури.

Динаміка народжуваності в Україні. Дослідження народжуваності н Україні мають давню традицію, завдяки чому ми можемо простежити динаміку рівня народжуваності за останні 100 років.

Наприкінці XIX сторіччя рівень народжуваності в Україні був дуже високий у 1896-1900 роках загальний коефіцієнт народжуваності становив 48,8‰, а коефіцієнт сумарної народжуваності досягав 7,5. Проте й смертність, а надто дитяча, була вкрай високою: з тисячі новонароджених не доживали до року 199. Тому найпоширенішою була сім'я не з сімома-вісьмома дітьми, а з чотирма дітьми віком понад 5 років; а 30-річний вік переживали тільки 3-4 з 7-8 народжених наприкінці XIX сторіччя.

Така сім’я була, мабуть, найпоширенішою, бо попри дуже високий рівень смертності, чисельність населення України у XIX сторіччі швидко зростала, особливо у другій його половині, після скасування кріпосного права. Якщо 1835 року кількість її мешканців становила 8,7 млн чоловік, то 1880 року – вже 15,7 млн, а 1897 року – 21,2 млн чоловік. Напередодні першої світової війни населення України досягло 28,9 млн. чоловік. І хоч з початку XX сторіччя народжуваність у ній почала поступово знижуватися, її загальний коефіцієнт був як і раніше достатньо високий і дорівнював у 1910-1914 роках 41,8‰.

В роки першої світової війни загальний коефіцієнт народжуваності е Україні впав до 30,7‰, а відтак почав зростати, досягнувши максимуму 1926 року – 42,1‰. Почасти це був компенсаційний підйом народжуваності у повоєнні роки, почасти – результат поліпшення вікової та шлюбної структури населення. Після 1926 року загальний коефіцієнт народжуваності в Україні почав швидко зменшуватися. Насправді ж зниження інтенсивності дітонародження почалося ще до революції, про що свідчить зменшення сумарних коефіцієнтів народжуваності. Але оскільки смертність знижувалася ще швидше, дітність у середньому залишалася такою самою, як і до революції. Насправді на початку XX сторіччя в Україні почався демографічний перехід, а на середину 70-х років – був повністю завершений.

Такому швидкому завершенню переходу до нового типу відтворення вселення сприяли численні чинники, й у першу чергу ті, що прискорювали вплив соціально-економічних та політичних криз першої половини XX сторіччя. Народ України пережив три глибокі кризи: у 1917-1921 роках – громадянська війна й воєнний комунізм з його репресіями та господарчою руїною; у 1929-1934 роках – колективізація, що супроводжувалася руйнуванням усього укладу життя, депортаціями безлічі сімей та голодомором; і, нарешті, друга світова війна, яка почалася в Україні, по суті, 1939 року з приєднання західних територій і чергової хвилі репресій, відтак власне війна з окупацією, величезними людськими втратами та розривом сімейних зв'язків. Усі три кризи супроводжувалися кризами демографічними. Крім значного збільшення смертності, вони виявляли себе у значному зниженні народжуваності.

Громадянська війна викликала зниження народжуваності, здебільшого класичного типу – в результаті тимчасового або необоротного розриву шлюбів – і лише невеликою мірою в результаті навмисної відмови від народжувань або їх відкладання серед пошлюблених жінок. Друга криза 1929-1934 років уже значною мірою супроводжувалася свідомою відмовою від народжувань. На тлі загальної секуляризації культури і втрати впливу з боку релігійних авторитетів і церкви раніше етично неприйнятний аборт швидко входив у побут, ставав повсякденним і невдовзі зробився частиною культури. Генерації, репродуктивний вік яких припав на 30-ті роки, вже не відчували моральних сумнівів. Народжуваність так і не зросла після кризи, а продовжувала знижуватися. Заборона аборту 1936 року майже нічого не змінила, а друга світова війна тільки закріпила тенденцію до внутрішньосімейного регулювання дітонародження.

Техніка планування сім'ї залишалася примітивною й переважно варвар­ською. Проте новий тип репродуктивної поведінки став панівним. Загальний коефіцієнт народжуваності в Україні, який досяг 1940 року 27,3‰, у повоєнні роки почав швидко знижуватися: 1960 року він становив 20,5‰, 1970 року – 15,2‰, 1980 року – 14,8‰, 1990 року – 12,7‰ і, нарешті, 2006 року він упав до 9,0‰.

Слід зазначити, що у першій половині 1980-х років рівень народжуваності в Україні, як і у СРСР загалом, повсюдно підвищився. Пік народжуваності припадає на 1985-1986 роки, коли загальний коефіцієнт народжуваності досяг відповідно 15,0‰ та 15,5‰. Проте у подальшому знову почалося зниження і абсолютних, і відносних кількостей новонароджених. Цей феномен пов’язаний із заходами щодо посилення державної допомоги сім'ям з дітьми ухваленими союзним урядом у січні 1981 року. Короткочасний ефект цих заходів не був випадковим, бо вони мали епізодичний характер і не являли собою єдиної, комплексної науково обгрун тованої демографічної політики, спрямованої на формування у населення потреби у більшій кількості дітей.

Якщо мати на увазі головні, тривалі тенденції народжуваності, а не короткострокові підвищення її показників, то необхідно визнати, що народжуваність в Україні знижується давно й неухильно, а малодітність охоплює дедалі ширші прошарки населення Про це красномовно свідчить динаміка сумарного коефіцієнта народжуваності (див. таблицю 6.2).

Таблиця 6.2

Динаміка сумарного коефіцієнта народжуваності в Україні1

Отже, за останні тридцять років в Україні переважним типом сім'ї виявилася двохдітна. Перехід до контрольованої народжуваності завершився як у міській, так і у сільській місцевості. Кількість абортів з розрахунку на 1000 жінок віком 15-49 років послідовно знижується (від 89,2 1980 року до 75,4 1992 року), кількість абортів на 100 пологів, включаючи мертвонародження, зросла від 149 1985 року до 153 1994 року.

Сьогодні Україна переживає четверту в XX сторіччі демографічну кризу – різкий спад народжуваності та зростання смертності. Зниження рівня життя й утрата опори на звичні соціальні інституції, невпевненість у майбутньому сім'ї призвели багатьох людей до перегляду своїх шлюбних і репродуктивних планів. Вони відмовляються від народження дітей, відкладаючи на пізніше; відкладають шлюби, замінюючи їх альтернативними формами стосунків. Зниження народжуваності є одним з головних чинників природного зниження населення, зареєстрованого в Україні вперше 1991 року, яке має тенденцію до поглиблення. У країні розвивається депопуляція: як у містах, так і в сільській місцевості смертність населення перевищує народжуваність. Сумарний коефіцієнт народжуваності у 1992-1993 роках досяг мізерного показника у 1,6 дитини, тоді як для простого відтворення населення він повинен становити не менш ніж 2,2 дитини, а для розширеного відтворення населення – не менш ніж 2,5 дитини. Подолання цієї несприятливої демографічної ситуації пов'язане з проведенням активної соціальної та демографічної політики, грунтованої на міцній економічній базі та знанні й використанні законів, що керують репродуктивною поведінкою людей.

Смертність у демографічному вимірі. Смертність у демографічному вимірі – це процес вимирання генерацій. Першим, хто спробував знайти наукові засади для визначення біологічної тривалості життя, був Ф. Бекон.

Смертність сучасного типу, характерна сьогодні для всіх економічно розвинених країн. Вона – результат демографічного перевороту в смертності, який полягає у докорінній зміні структури причин смерті. До перевороту переважна більшість людей помирала від причин, пов'язаних із зовнішніми умовами життя і не пов'язаних із спадковістю, вродженими хворобами, природними процесами, що відбуваються в людському організмі. Це так звані екзогенні причини смертності. На відміну від них причини, породжувані внутрішнім розвитком організму, дістали назву ендогенних.

Екзогенні та ендогенні причини смертності. З точки зору демографічного аналізу поділ причин смертності на екзогенні та ендогенні має принципове значення, бо створює передумови для адекватного розуміння структури смертності, пошуку резервів зниження її рівня та здійснення ефективної демографічної політики у сфері охорони здоров'я населення.

Екзогенну смертність характеризують дві найважливіші з точки зору якості життя людини. Вона завжди передчасна, а тому небезпечна. Екзогенна смертність вражає людину в будь-якому віці, в тому числі й тоді, коли потенційна життєздатність організму не вичерпана. Особливо вона небезпечна у немовлячому та дитячому віці. Іншою якістю, притаманною екзогенній смертності, є її усуваність: поліпшивши матеріальні й соціальні умови існування людини, можна уникнути її передчасної смерті.

Ендогенна смертність переважно пов'язана із постарішанням. Швидкість природного постарішання – еволюційна характеристика виду, проте вона істотно розрізняється як для окремих індивідів, так і для їх сукупностей. Тому вік, на який життєздатність людини слабне настільки, що смерть стає неминучою, коливається у певних межах навколо величини, іменованої біологічною (видовою) тривалістю життя. Хоч дія ендогенних чинників смертності зумовлена переважно постарішанням організму, певна кількість ендогенних смертей пов'язана з дією якихось інших причин і настає у молодшому, часто у ранньому дитячому віці. Серед таких причин перше місце належить спадковим хворобам та вродженим вадам. Смерть завжди є результатом взаємодії екзогенних та ендогенних причин, але роль кожної з цих двох груп може бути принципово відмінною з точки зору головних характеристик смертності.

Яким би не був вплив екзогенних чинників на захворюваність та смертність, можна стверджувати, що ендогенні процеси створюють той грунт для дії екзогенних чинників. У процесі переходу від традиційного типу смертності до сучасного екзогенна смертність була поставлена під контроль, і люди почали вмирати переважно від ендогенних причин. Заміна екзогенної смертності ендогенною тотожна заміні смертності у ранньому віці, а надто у немовлячому та дитячому, смертністю у похилому та старечому віці, а значить, рівнозначна збільшенню середньої тривалості життя.

Перехід до сучасного типу смертності. Впродовж історії людства смертність зазнала значних якісних і кількісних змін. Для смертності традиційного типу були характерні катастрофічні підйоми, які мали своїми причинами голод у неврожайні роки, пошесті та війни.

Подібні зриви контролю над смертністю, систематичні демографічні кризи були невід'ємною рисою традиційного типу смертності. Вони періодично порушували звичайні умови, за яких перебігали демографічні процеси. За звичайних же умов більшість людей помирала не насильницькою смертю, не від "морових хвороб" і не від голоду, а від хвороб, породжених реаліями життя: хронічним недоїданням, неповноцінним і незбалансованим харчовим раціоном, важкою працею, антисанітарними умовами, відсутністю елементарних гігієнічних навичок у побуті. Із середини XVIII сторіччя почалася радикальна перебудова причин смерті, яка привела до виникнення нового типу смертності.

В той час як відступ голоду та пошестей ніс із собою зниження катастрофічної смертності, третя її причина – кровопролитні війни – тільки набирала сили. Мірою вдосконалення старих і винайдення нових різновидів зброї масового знищення людей їхні втрати неспіввимірно збільшилися. XX сторіччя з його двома світовими та громадянськими війнами й конфліктами, увійшло до історії як сторіччя безпрецедентних демографічних утрат.

Величезну роль у боротьбі з екзогенною смертністю відіграв прогрес медицини, грунтований на досягненнях хімії та біології. Дістав широке розповсюдження відкритий наприкінці XVIII сторіччя Е.Дженнером метод створення надійного імунітету проти віспи. Щеплення як принцип індивідуального захисту людського організму від епідемічних захворювань стали наріжним каменем профілактичної медицини. В останній третині XIX сторіччя, завдяки працям Л.Пастера, була створена бактеріологічна теорія хвороб і знайдений принциповий шлях боротьби з ними. Важливе місце у боротьбі з хворобами та смертністю від них упродовж останніх ста років посідали розробка антисептики, радіодіагностики та інші досягненння медичної науки.

Тривалість життя. Переворот у структурі причин смерті супроводжувався зниженням смертності в усіх вікових групах, що було тотожним збільшенню у кожній генерації частки людей, котрі доживали до дедалі старішого віку. Ці радикальні зміни привели до небаченого раніше зростання середньої тривалості життя. За всю попередню історію людства – до XVIII сторіччя – середня тривалість життя залишалася незмінною, а за вельми оптимістичних припущень зросла щонайбільше на 10-15 років, то за останні 200 років вона зросла – нехай лишень у частини населення світу – на 35-40, а в окремих випадках і більше років. У демографії під тривалістю життя розуміють інтервал між народженням та смертю, який дорівнює віку смерті.

У демографічному аналізі смертності використовують низку середніх характеристик тривалості життя: середня тривалість майбутнього життя або очікувана тривалість життя, відстрочена (тимчасово відстрочена) середня тривалість майбутнього життя, тривалість життя в інтервалі віку, медіанна тривалість майбутнього життя, модальна тривалість життя, модальна тривалість майбутнього життя для віку X. Усі ці параметри певним чином пов’язані з таблицями смертності й їх обчислюють відповідно до зафіксованого в них порядку вимирання генерації.

На початку 50-х років XX сторіччя французький демограф Ж.Буржуа-Піша спробував, спираючися на найсприятливіші досягнуті на той час показники смертності, розділити ендогенну та екзогенну смертності й на підставі показників ендогенної смертності підійти до визначення "біологічних" меж зниження смертності у кожній віковій групі. За його розрахунками, за умови зниження смертності до визначених ним біологічних меж середня тривалість життя чоловіків могла б досягнути 76,4 року, жінок – 78,7 року. Оскільки контроль над смертністю весь час розширювався, варто було очікувати зниження рівнів смертності в усіх вікових групах.

Як правило, зниження середньої тривалості життя починається з чоловіків, охоплюючи поступово все населення. Так, наприклад, середня тривалість життя при народженні становила в Україні для чоловіків у 1970-1971 роках 67 років у місті та 66 років на селі, у 1993-1994 роках цей показник знизився відповідно до 63 та 62 років. Середня тривалість життя при народженні жінок і в містах, і в сільській місцевості України впродовж усього періоду від 1970 по 1992 рік була, за винятком 1989-1990 років, незмінною й становила 74 роки. На зламі 80-90-х років відзначений короткочасний підйом показника середньої тривалості життя при народженні і у жінок (75 років), і у чоловіків (66 років) України. Але у 1993-1994 роках середня тривалість життя при народженні у жінок скоротилася в місті до 73 років, а в селі – до 72,8 року.

Диференційна смертність. Смертність, як і народжуваність, не є "суто біологічним" процесом; вона завжди мала соціальний характер, регулювалася соціальними нормами, що регламентують самоохоронну поведінку, а її рівень, як і середня тривалість життя, був істотно відмінним у різних соціальних груп, станів, прошарків. На рівень диференційної смертності, крім відмінностей в економічному становищі населення, справляють вплив і інші чинники: культурні, етнічні, конфесійні. Демографи й гігієністи вивчають рівні й тенденції смертності в залежності від професії, роду занять, освіти, міри урбанізованості населення, його просторових характеристик.

Смертність за причинами смерті. Смертність за причинами смерті є одним з головних об'єктів демографічного аналізу, її вивчення дозволяє оцінити міру загрози того чи того захворювання для життя людей, ефективність заходів, вживаних для боротьби з ними, розміри шкоди, заподіюваної населенню різними причинами смерті. А позаяк здоров’я населення є однією з головних характеристик якості населення, то, досліджуючи смертність за причинами смерті, демографія допомагає виявити приховані резерви його поліпшення. Значні зміни в структурі смертності, що мали місце за останні 100 років, зумовлені радикальним зрушенням у співвідношенні між інфекційними та хронічного перебігу неінфекційними захворюваннями. Сьогодні перше місце утримує смертність від хвороб системи кровообігу, злоякісних новоутворень, а також нещасних випадків, отруєнь і травм. В Україні 2006 року з 1473 померлих з розрахунку на 100000 чоловік населення 833 померли від хвороб системи кровообігу, 200 – від злоякісних новоутворень, 144 – від нещасних випадків, отруєнь і травм, 86 – від захворювань органів дихання. У зв'язку з постарішанням населення частка хронічних неінфекційних захворювань серед причин смертності зростатиме, що безперечно справить вплив на зростання рівня загальної смертності й скорочення тривалості життя населення.

Нині рівень смертності переважно визначають чотири групи чинників. Серед них:

1. Рівень життя, визначений сукупністю параметрів умов праці й побуту людей, рівня їх доходів та житлової забезпеченості, якості житлових умов та організації сфери обслуговування, забезпеченості якісними продуктами харчування, одягом, взуттям, організації відпочинку та рекреації.

2. Стан природного доокілля – атмосфери, питної води, міра їх забрудненості, рівень шуму, наявність зелених коридорів та їх доступність.

3. Якість охорони здоров’я – доступність кваліфікованої медичної допомоги, рівень забезпеченості населення ефективними медикаментами, рівень поширеності сучасних методів лікування, загальна культура сфери медичного обслуговування.

4. Санітарна культура населення, його ставлення до власного здоров'я, дотримання необхідних гігієнічних правил у праці й побуті, міра поширеності різних шкідливих звичок, рівень залученості населення до різних видів спорту, заняття фізичною культурою.

Соціально-економічні, екологічні, культурні та інші чинники детермінують рівень смертності як безпосередньо, так і побічно – через інші демографічні процеси, передусім народжуваність, а також захворюваність. Скорочення народжуваності супроводжується зниженням дитячої смертності, яка становить істотну частку загальної смертності населення.

Дедалі більшу загрозу для здоров'я й життя людей становлять такі чинники, як нові засоби комунікації (телебачення, комп'ютерні мережі обробки й трансляції інформації); техногенні впливи на біосферу; забруднення, в тому числі радіоактивне, природного доокілля; широке застосування хімічних консервантів у харчових продуктах; прискорення ритму життя, гіподинамія. Вони підвищують ризик ураження людей як відомими, так і новими, мало вивченими хворобами. Дедалі гостріше постає проблема зростання психічних хвороб, травматизму, ВІЛ-інфекції.

Вимірювання смертності. Найбільш вживаним показником для аналізу тенденцій смертності є загальний коефіцієнт смертності. Найкращими показниками для характеристики рівня смертності та її динаміки є вікові коефіцієнти смертності й обчислювані на їх підставі показники ймовірнісних таблиць смертності, особливо показник середньої тривалості майбутнього життя.

Існують різні способи усунення впливу вікової структури населення на смертність. Один з них полягає у розрахунку стандартизованих коефіцієнтів смертності. їх обчислюють шляхом перемноження часткових коефіцієнтів смертності для кожної вікової групи на частку цієї групи у населенні, прийнятому за стандарт, і наступного додавання отриманих добутків. У результаті загальні коефіцієнти смертності у порівнюваних країнах або групах населення стають співставлюваними один з одним. Для міжнародних порівнянь за стандарт звичайно приймають віковий склад населення великої групи країн або навіть цілого світу.

Стандартизовані коефіцієнти смертності як загалом, так і майже з усіх причин у чоловіків практично у кожній країні набагато вищі, ніж у жінок. При порівнянні звичайних коефіцієнтів це не завжди можна встановити: віковий склад жінок більш "старий", ніж чоловіків, бо жінки в середньому живуть довше. Тому кількість померлих від серцево-судинних захворювань на 100000 жінок часто буває більшою, ніж на 100000 чоловіків, але після стандартизації показників у чоловіків вони виявляються вищими.

Поміж часткових коефіцієнтів смертності особливе місце посідає показник смертності немовлят. Він показує, яка частина народжених (з 1000 новонароджених) не доживає до 1 року. Він, поряд із захворюваністю, смертністю, тривалістю життя, є одним з головних показників, що характеризують стан здоров'я населення. Рівень смертності серед немовлят є важливою характеристикою загальної й санітарної культури населення, стану охорони здоров'я та певною мірою життєвого рівня в країні.

Таблиці смертності та середньої тривалості життя. Таблиці смертності, або таблиці смертності та середньої тривалості життя, або таблиці доживання, являють собою впорядкований шерег взаємопов'язаних величин, які показують зменшення з віком унаслідок смерті певної сукупності народжених. Це система вікових, тобто поданих як функції віку, показників, які вимірюють рівень смертності в окремі періоди часу або доживання до певного віку, а також тривалість життя.

Таблиці смертності побудовані для більшості країн світу та величезної кількості окремих регіонів окремих країн, окремо для чоловічого та жіночого, міського та сільського населення. Існують таблиці смертності окремих груп населення у залежності від їх шлюбного стану, етнічної, соціальної та професійної приналежності, за причинами смерті. Крім традиційних таблиць смертності гіпотетичної генерації, які відображають смертність різних вікових груп населення на момент дослідження, постійно публікують все нові когортні таблиці смертності, які описують порядок вимирання реальних генерацій однолітків.

Отже, в таблиці смертності подана система взаємопов'язаних показників, які дозволяють побачити, як певна генерація народжених (її чисельність приймають звичайно за 100000) поступово зменшується при переході від молодшого віку до старшого під впливом існуючого рівня смертності (див. таблицю 6.3).

Таблиця 6.3

Головні показники таблиці смертності та очікуваної тривалості життя населення Української РСР за 1985-1986 роки

Першим з показників у ній звичайно наводять кількість тих, хто доживає. яку розглядають як ймовірність для новонародженого дожити до певного віку. Так, до віку 0 років доживають усі через власне факт їхнього народження; до 1 року можуть дожити 98492 чоловіки, до 5 років 98034 з кожних 100000 народжених в Україні у 1985-1986 роках. Про весь шерег кількостей тих, хто доживає, говорять, що він описує порядок вимирання вихідної сукупності народжених.

Ймовірність померти впродовж наступного року життя – ще один показник таблиці смертності. Він являє собою частку тих, хто помирає у цьому віковому інтервалі, з числа тих, хто дожив до його початку. Так, з таблиці 6.3 випливає, що впродовж першого року життя в Україні можуть померти 1508 чоловік з кожних 100000 народжених у 1985-1986 роках. Цей показник є мірилом частоти смертних випадків у цьому віковому інтервалі й найбільш адекватно відображає рівень смертності у залежності від віку.

У таблиці присутній показник очікуваної тривалості життя, або середньої тривалості майбутнього життя. Це середня кількість років, яку належало б прожити тим, хто досяг певного віку, за збереження в кожному наступному віці сучасного рівня смертності. Середню тривалість життя називають очікуваною, бо по суті вона є прогностичною величиною.

Таблиці смертності реальної генерації відображають не тільки закономірності зміни смертності у залежності від віку, але й скороминущі зміни в умовах життя генерації.

Розрізняють повні та короткі таблиці смертності: в перших показники наведені за віковими групами з інтервалом в один рік, часто з додатковим поділом першого року по місяцах; у других – за віковими групами з 5-річними та 10-річними інтервалами. Умовну величину, прийняту за масштаб обчислення показників таблиці смертності, називають коренем таблиці. Звичайно її приймають дорівнюваною 10000 або 100000, інші величини як корені таблиці використовують значно рідше.

Табличний коефіцієнт смертності являє собою відношення кількості померлих до кількості живих (у стаціонарному населенні). Він часто слугує для переходу від звичайних показників демографічної статистики до таблиць смертності, в яких його, як правило, не наводять, бо вважають суто допоміжним.

У таблицях смертності використовують показники, що характеризують тривалість життя (відстрочена (тимчасово) середня тривалість майбутнього життя). Вона дорівнює середній кількості років, яку належить прожити у певному віковому інтервалі особам, що досягли віку X. У демографічному аналізі важливе практичне значення має відстрочена тривалість життя у працездатному віці, обчислена для сукупності новонароджених або для осіб, що ввійшли у цей вік, а також відстрочена тривалість життя у репродуктивному віці, обчислена для новонароджених дівчаток або для жінок, що ввійшли у цей вік. Відстрочена тривалість життя являє собою узагальнений показник середньої тривалості майбутнього життя.

Тривалість життя в інтервалі віку – середня кількість років, прожитих певною сукупністю народжених у певному віковому інтервалі.

Медіанна тривалість майбутнього життя (ймовірна тривалість життя) дорівнює медіані розподілу осіб, що досягли певного віку X, за тривалістю майбутнього життя відповідно до порядку вимирання, зафіксованому в таблицях смертності. Для новонароджених медіанна тривалість життя – це вік, до якого доживе половина народжених.

Модальна тривалість життя дорівнює моді розподілу сукупності новонароджених за віком смерті відповідно до порядку вимирання, зафіксованому в таблицях смертності. Це найімовірніша тривалість життя осіб віком понад 1 рік. Величина інтервалу від певного віку X до модальної тривалості життя дорівнює модальній тривалості майбутнього життя для цього віку.

Динаміка смертності в Україні. Перехід до смертності сучасного типу в XIX сторіччі почався тільки в окремих, найбільш розвинених промислових країнах. Поступово, вже у XX сторіччі, до цього процесу включалися дедалі нові країни, серед яких була й Україна.

В середині XIX сторіччя в Україні майже безроздільно панувала смертність традиційного типу, зумовлена переважно екзогенними чинниками. Одне з перших місць у структурі причин смерті міцно утримував туберкульоз, ще більша кількість людей помирала від пневмонії. Великою була частка смертей від шлунково-кишкових та дитячих інфекційних хвороб.

За 39 місяців імперіалістичної війни царська Росія втратила загиблими 2,5 млн чоловік, ще 6 млн були поранені та покалічені. Виокремити з цієї кількості демографічні втрати України не уявляється можливим. Значними були і в України в громадянській війні. Із впровадженням непу демографічна ситуація почала входити в норму, рівень смертності поступово стабілізувався, наблизившися впритул до значень інтенсивності цього процесу, досягнутим у Франції\. За темпами зниження смертності Україна у 1913-1927 роках наздогнала Німеччину й випередила Англію та Францію.

Найвищими темпами знижувалася дитяча та материнська смертність. У період від 1901 по 1925 рік Україна посідала перше місце серед провідних європейських держав, США, Японії та Австралії за темпами зниження смертності у вікових групах 0-4, 5-9 та 15-19 років, а у віковій групі 10-14 років посідала друге місце, ненабагато поступившися лише Цейлону. Тенденції зниження смертності в інших вікових групах істотною мірою були диференційовані за статтю: за темпами падіння жіночої смертності Україна утримувала 1-2-е місця, а чоловічої – лише 5-7-е. Цей феномен пояснювався різким скороченням материнської смертності, з одного боку, та чоловічою надсмертністю – з іншого.

Швидкими темпами знижувалася в Україні смертність серед немовлят. Якщо в останній чверті XIX сторіччя її рівень зберігався незмінно високим, то у першій чверті XX сторіччя, особливо у 20-ті роки, з організацією й розвитком служб охорони материнства й дитинства він почав швидко знижуватися, й за темпами падіння смертності серед немовлят Україна у 1910-1925 роках опинилася на другому місці (33%) після Німеччини (35%), випередивши Англію (32%), Францію (25%) та Росію (19%). В 1925 р. загальний рівень смертності серед немовлят досягав в Україні 14,6 із 100 народжених, у тім числі в сільській місцевості – 14,9, у містах – 12,1, у великих містах – 10,2.

Із 1926 р. смертність в усіх вікових групах почала знижуватися. Однак, 1926 року структура причин смерті населення України була винятково несприятливою. На одному з перших місць стояв туберкульоз, від якого гинуло понад 10% усіх, хто помирав у міських поселеннях України, смертність від туберкульозу була найвищою у віковій групі 20-40 років. Зі зниженням смертності серед дорослих і перш за все дітей відбулись радикальні зміни і в динаміці тривалості життя (див. таблицю 6.4). Показники середньої тривалості майбутнього життя при народженні в Україні за останні 100 років відображають її майже дворазове збільшення. І якби не демографічні втрати 30-40-х роках, Україна досягла б європейського рівня тривалості життя ще у 30-ті роки.

Таблиця 6.4

Середня тривалість майбутнього життя в Україні у 1896-2006 роках

(кількість років)

У 40-ві роки з’явились антибіотики, й наприкінці 50-х років були подолані інфекційні та паразитарні хвороби. Екзогенна смертність в Україні почала різко спадати, й домінуючими в структурі причин смерті стали ендогенні. Як показала практика, протистояти ендогенній смертності виявилося неспіввимірно важче, вона досі слабо піддається контролю з боку людини. До того ж на її рівень справляють несприятливий вплив все гірша екологічна ситуація, недостатньо кваліфікована медична допомога, незадовільні житлові умови, сумнівна якість продуктів харчування та інші чинники.

На початку 70-х років тривалість життя в Україні несподівано почала знижуватися. Смертність зростала в усіх вікових групах, починаючи з 20 років серед чоловіків та з 40 років – серед жінок, крім того, зросла смертність навіть серед дітей віком до 5 років. Виникнення цих тенденцій породило чимало запитань без відповідей. Зниження тривалості життя в Україні продовжувалося 15 років, потім її показники майже стабілізувалися. Треба вважати, що заходи, вжиті у травні 1985 року й спрямовані проти алкоголізму, відразу дали відчутний демографічний ефект, який, на жаль, не був довгостроковим (вже 1987 року відбулася стабілізація показників тривалості життя на рівні 1970 року). З розпадом СРСР і входженням України у смугу економічної кризи, політичної нестабільності й різкого зниження рівня життя смертність населення знову зросла, а середня тривалість життя в Україні різко скоротилася. У країні почалася вже четверта у XX сторіччі демографічна криза. Дедалі більша смертність у поєднанні з дедалі нижчою народжуваністю призвела до розвитку тотальної депопуляції, й 1991 року вперше за повоєнний час відбулося природне скорочення приросту населення в Україні на 39,2 тис. чоловік. Але хоч би якою виявилася перспективна динаміка середньої тривалості життя в Україні, навряд чи варто очікувати радикальних змін в її рівні. Навіть якщо виходити з найоптимістичніших гіпотез і припустити, що сучасне зниження середньої тривалості життя зумовлене чинниками, які в майбутньому можна усунути, й що поталанить повністю поставити під контроль головні ендогенні причини смерті, що мало ймовірно, не слід сподіватися в перспективі на надто велике збільшення середньої тривалості життя, зіставне з тим, яке було досягнуте за останні 150-200 років.

Розрахунки показують, що якби вдалося повністю усунути смертність від серцево-судинних захворювань, то виграш у середній тривалості життя становив би в середньому не більш ніж 10-15 років, а усунення смертності від онкологічних захворювань привело б до збільшення її рівня лише на 2-3 роки.