Лекция 1. Эволюция компьютерных систем 5 страница

Стягнення аліментів за минулий час необхідно відрізняти від виплати заборгованості за аліментами. По-перше, при стягненні аліментів за минулий час одержувач вимагає сплатити аліменти за період, що передує пред'явленню позову. Тобто позов Про стяг­нення аліментів на утримання конкретної дитини пред'являєть­ся вперше, і до цього управомочена особа з вимогою про стягнен­ня аліментів до суду не зверталася. При цьому утворення забор­гованості в принципі ще не є можливим, оскільки розмір аліментів, що підлягають сплаті, судом визначений не був¹. По-друге, аліменти можуть бути стягнені тільки за умови винного поводжен­ня відповідача, що знаходило свій прояв в ухиленні від їхньої спла­ти. І, по-третє, аліменти за минулий час можуть бути присуджені не більш ніж за три роки. Утворення заборгованості за алімента­ми пов'язане з іншими обставинами. Тому стосовно стягнення за­боргованості за аліментами (а саме, визначення її розміру, поряд­ку стягнення тощо) у законі передбачені окремі положення. Ут­ворення заборгованості за аліментами відбувається у випадку, коли особа вже звернулася до суду, суд виніс рішення щодо стяг­нення аліментів на дитину, але за певної причини це рішення не виконується. Виникнення заборгованості за аліментами може бути пов'язане як з певними об'єктивними обставинами (наприк­лад, призупиненням виконавчого провадження), так і несумлін­ним поводженням одержувача (ч. З ст. 197 СК) або платника алі­ментів (неповідомлення про місце проживання і роботи; прихо­вання видів заробітку, що відповідно до законодавства підлягають обліку при відрахуванні аліментів за рішенням суду; приховання майна тощо).

Особливості порядку визначення і стягнення заборгованості залежать від того, у якому порядку сплачувалися аліменти (доб­ровільно чи підлягали стягненню за рішенням суду), а також з яких причин виникла заборгованість. Як зазначалося, з вимогою до суду про стягнення аліментів на неповнолітню дитину можна звернутися в будь-який момент до досягнення дитиною повноліт­тя. Стосовно стягнення заборгованості існують інші правила. Відповідно до ч. 4 ст. 194 СК заборгованість за аліментами стя­гується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а у випад­ку, передбаченому ст. 199 СК, до досягнення нею двадцяти трьох років. Згідно з ч. 1 ст. 194 СК аліменти можуть бути стягнені за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що передували пред'явленню виконавчого листа до виконання. Разом із тим, закон допускає можливість стягнення заборгованості за весь минулий час без будь-яких обмежень. Це можливо, якщо за виконавчим листом, пред'явленим до виконання, аліменти не стягувалися: а) у зв'язку з розшуком платника або б) у зв'язку з його перебуванням за кордоном (ч. 2 ст. 194 СК).

Умови і порядок стягнення заборгованості за аліментами відмінні від стягнення аліментів за минулий час у наступних ос­новних моментах. По-перше, вимога особи про сплату заборгова­ності є похідною від обсягу первісної вимоги, за якою вже прийняте рішення суду. По-друге, виплата заборгованості за алімен­тами може бути присуджена не тільки за умови винного пово­дження відповідача, що полягає в ухиленні від їхньої сплати. Стяг­нення аліментів за минулий період провадиться в межах триріч­ного строку, що передував пред'явленню виконавчого листа до виконання, якщо сплата аліментів за виконавчими документами відповідно до прийнятого судом рішення фактично не здійсню­валася і з інших причин. По-третє, якщо рішення суду про стяг­нення аліментів не могло бути виконане з вини особи, зобов'яза­ної сплачувати аліменти, стягнення заборгованості можливе за весь минулий період несплати аліментів, навіть якщо він переви­щує три роки.

СК досить детально регулює порядок визначення заборгова­ності за аліментами (ст. 195 СК). У СК передбачені особливості порядку стягнення заборгованості за аліментами, що підлягають сплаті відповідно до ст. 187 СК у добровільному порядку. Забор­гованість погашується за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду (ч. З ст. 194 СК).

Як правило, стягнення заборгованості за аліментами ставить платника в досить скрутне становище. Тому в законі передбачаєть­ся можливість установлення строку сплати заборгованості (від­строчення або розстрочення сплати), а також повне або часткове звільнення від її сплати. Ці питання вирішуються судом за позо­вом особи, зобов'язаної сплачувати аліменти. Суд може відстро­чити сплату заборгованості за аліментами, враховуючи матеріаль­ний та сімейний стан платника аліментів. Якщо той з батьків, який зобов'язаний сплатити заборгованість, доведе, що зможе це зро­бити через певний час (наприклад, отримає певні гроші внаслі­док продажу свого майна), суд може врахувати цю обставину і відстрочити сплату заборгованості на певний час. Платник алі­ментів може просити суд надати йому можливість сплатити за­боргованість певними частками, а не повністю, тобто розстрочи­ти платежі (ч. 1 ст. 197 СК).

Повне або часткове звільнення від сплати заборгованості мож­ливе, якщо вона виникла: а) у зв'язку з тяжкою хворобою плат­ника аліментів; б) за іншою обставиною, що має істотне значення (ч. 2 ст. 197 СК). Заборгованість може утворитися внаслідок при­зупинення виконавчого провадження через перебування боржника на лікуванні в стаціонарній лікувальній установі. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести перебуван­ня в місцях позбавлення волі і пов'язані з цим труднощі із влаш­туванням на роботу; призупинення виконавчого провадження у випадку визнання одержувача недієздатним тощо.

Відповідно до ч. З ст. 197 СК суд може повністю звільнити платника від сплати заборгованості, якщо заборгованість виник­ла з вини одержувача аліментів унаслідок непред'явлення ним без поважної причини виконавчого листа до виконання.

Норми про стягнення аліментів за минулий час і заборгова­ності за аліментами застосовуються до відносин щодо утримання між батьками і повнолітніми дітьми (ч. 5 ст. 194, ст. 201 СК).

У СК вперше встановлена відповідальність за прострочення сплати аліментів. Вона спрямована на певну компенсацію одер­жувачу аліментів його витрат і має необхідний стимулюючий, превентивний вплив на особу, що порушила свої аліментні обо­в'язки. При виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'я­зана сплачувати аліменти за рішенням суду, до неї застосовуєть­ся спеціальна форма відповідальності — стягнення неустойки (пені). Згідно з ч. 1 ст. 196 СК одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Дана норма розташована в гл. 15 СК, норми якої регулюють відносини щодо утримання неповнолітніх дітей, але застосовується і до відносин щодо утримання батьками своїх повнолітніх дітей (ст. 201 СК). Стягнення неустойки можливе лише у випадку виникнення за­боргованості з вини особи, зобов'язаної сплачувати аліменти, на­приклад, якщо особа ухилялася від сплати аліментів, знаходила­ся у розшуку тощо. Розмір неустойки може бути зменшений су­дом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів (ч. 2 ст. 196 СК). Неустойка не сплачується, якщо плат­ник аліментів неповнолітній (ч. З ст. 196 СК).

Стягнення неустойки вперше передбачене сімейним законо­давством і спрямоване на підвищення захисту майнових прав дітей. Донедавна відсутність у сімейному праві такого способу забезпечення виконання зобов'язання, як сплата неустойки, роз­глядалася як особлива риса сімейного права і підстава для його відокремлення від цивільного права. Зміни останнього часу до­вели можливість і доцільність застосування до сімейних відно син норм цивільного законодавства. Тому включення в СК поло­ження про стягнення неустойки (пені) за невиконання алімент­ного зобов'язання є цілком виправданим.

Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей та його виконання

За загальним правилом, батьки зобов'язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття, тобто 18 років. Разом із тим, існують випадки, коли право на утримання мають також по­внолітні діти. Відповідно до нового СК аліментний обов'язок батьків виникає щодо: а) повнолітніх непрацездатних дітей (ст. 198 СК); б) повнолітніх дітей, які продовжують навчання (ст. 199 СК). Як справедливо зазначається в літературі, обов'язок батьків щодо утримання повнолітніх дітей не є продовженням ал­іментного обов'язку, який батьки несли до досягнення дітьми 18 років¹. Ці правовідносини мають власні підстави виникнення, строки існування, припинення, а також зміст, права та обов'язки їх учасників.

Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездат­них дітей (ст. 198 СК). Цей обов'язок виникає на підставі складу юридичних фактів, до якого належать: а) походження дітей (ро­динний зв'язок батьків і дітей), б) непрацездатність повнолітніх дітей; в) потреба дітей у матеріальній допомозі; г) здатність батьків надати таку допомогу². Сімейне законодавство визначає поняття непрацездатності і нужденності стосовно регулювання відносин подружжя щодо взаємного утримання (ч. 3,4 ст. 75 СК). Непра­цездатність призводить до обмеження життєдіяльності людини і необхідності її соціального захисту. Непрацездатними визнають­ся інваліди І, II і III груп. При встановленні судом факту потреби дитини в утриманні суд враховує всі джерела, що утворюють її дохід. Дитина вважається такою, що потребує допомоги, якщо вона забезпечена коштами в розмірі нижче прожиткового мініму­му. Певно, непрацездатна дитина має визнаватися нужденною і в тому випадку, якщо забезпечена коштами в розмірі, відповідному прожитковому мінімуму, але потребує додаткових коштів на придбання лікарських препаратів, оплату стороннього догляду тощо.

Обов'язок батьків утримувати повнолітню непрацездатну ди­тину виникає тільки за умови можливості надання батьками такої допомоги. СК не встановлює критеріїв, якими варто керуватися суду, визначаючи, чи здатні батьки надавати матеріальну допо­могу своїм повнолітнім дітям. За основу знов-таки може бути взя­тий прожитковий мінімум, установлений на відповідний період часу. Очевидно, батьки, забезпечені вище прожиткового мініму­му, можуть визнаватися такими, котрі в змозі надавати своїм пов­нолітнім дітям матеріальну допомогу. Хоча при цьому суд має враховувати додаткові витрати, які батьки змушені робити, на­приклад, у зв'язку з власною хворобою, необхідністю відпочин­ку, лікування тощо.

Другий випадок, коли батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх дітей, передбачено ст. 199 СК. Відповідно до цієї нор­ми, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані ут­римувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Підставою виникнення обов'язку батьків щодо утримання повнолітніх дітей в цьому разі є такий склад юридичних фактів: а) походження дітей (родинний зв'язок батьків і дітей); б) продовження повнолітніми дітьми на­вчання; в) потреба повнолітніх дітей у зв'язку з продовженням навчання в матеріальній допомозі; г) здатність батьків таку допо­могу надавати (ч. 1 ст. 199 СК).

Батьки зобов'язані утримувати дитину, яка навчається, до до­сягнення нею 23 років. їхній обов'язок може припинитися і раніш, якщо в повнолітнього відпала потреба в матеріальній допомозі. Після 23 років право вимагати утримання від батьків у зв'язку з продовженням навчання не виникає. Відповідно до ч. 2 ст. 199 СК право дітей на утримання припиняється у разі припинення навчання. Якщо навчання було припинене і знову відновлене, повнолітній може знову зажадати від батьків надання йому утри­мання протягом продовження навчання. Тобто обов'язок батьків за наявності інших необхідних підстав виникне знову, але трива­тиме лише до досягнення повнолітнім 23 років, навіть якщо на­вчання до цього часу і не буде закінчено. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має сам повнолітній, що продовжує навчання, а також той з батьків, з ким він проживає (ч. З ст. 199 СКУ).

Окремі положення, що регулюють відносини щодо утриман­ня батьками своїх неповнолітніх дітей, поширюються також на відносини щодо утримання дітей повнолітніх. Відповідно до ст. 200 СК суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) плат­ника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у ст. 182 СК. Тобто беруться до уваги стан здоров'я, матеріальний і сімейний стан платника й одержувача аліментів, інші обставини, що мають істотне значення. Суд повинен прагнути до того, щоб в результаті стягнення аліментів одержувач був забезпеченим у розмірі не нижче прожиткового мінімуму, якщо доходи платника дозволя­ють це зробити. Згідно зі ст. 201 СК до аліментних відносин батьків і повнолітніх дітей застосовуються норми статей 187, 189—192 і 194-197 СК.

Припинення обов'язку батьків утримувати дитину

Зобов'язання батьків щодо утримання дітей припиняються на підставах, передбачених законом. Перелік таких підстав залежить від умов, з якими закон пов'язує виникнення цих обов'язків. Зо­бов'язання батьків щодо утримання неповнолітніх дітей припи­няються з досягненням дітьми повноліття (ст. 180 СК). При­дбання дитиною повної дієздатності до досягнення повноліття в результаті народження у неї дитини, реєстрації шлюбу, укладен­ня трудового договору або реєстрації особи як підприємця (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК) не є підставою для припинення обов'язку батьків щодо її утримання. СК виходить із недоцільності звільнення батьків від обов'язку утримувати дитину у зв'язку з фактом на­буття нею повної цивільної дієздатності.

Законодавство передбачає випадки припинення аліментних обов'язків батьків і до досягнення дітьми повноліття. Це можли­во у разі звільнення батьків від аліментних обов'язків у судовому порядку на підставах, передбачених законом. Згідно зі ст. 188 СК батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і цілком забезпечує її потреби. При,цьому вік дитини не має зна­чення, батьки можуть бути звільнені від обов'язку щодо утриман­ня малолітньої дитини. Головне, щоб, по-перше, особистий дохід дитини набагато перевищував дохід кожного з батьків і, по-друге, повністю забезпечував потреби дитини. Наявність або відсутність вказаних обставин оцінюється судом.

Зобов'язання батьків щодо утримання неповнолітньої дитини припиняється у разі її усиновлення (удочеріння). Усиновлення надає усиновлювачу права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини (ч. 4 ст. 232 СК). Позбавлення батьківських прав не є підставою для припинення аліментного зобов'язання між бать­ками та їх неповнолітніми дітьми, Відповідно до ч. 2 ст. 166 СК особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'яз­ку щодо утримання дитини. Крім того, суд на вимогу позивача або за власною ініціативою одночасно з позбавленням батьківсь­ких прав може вирішити питання про стягнення аліментів. Влаш­тування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу також не припиняє зобов'язання батьків щодо її утримання (ч. 1 ст. 193 СК).

Обов'язок батьків утримувати своїх повнолітніх дітей при­пиняється: у випадку відновлення працездатності дитини; якщо відпала потреба в матеріальній допомозі; якщо батьки позбави­лися можливості надавати допомогу. Якщо батьки утримують повнолітню дитину у зв'язку з продовженням нею навчання (ст. 199 СК), то їхній обов'язок припиняється після досягнення дитиною 23 років, а також до досягнення дитиною 23 років у випадках: припинення навчання; якщо відпала потреба в матер­іальній допомозі; якщо батьки позбулися можливості надавати матеріальну допомогу. Обов'язок батьків утримувати дитину припиняється і у випадку смерті однієї з сторін — платника алі­ментів або самої дитини. Це пояснюється тим, що аліментні зо­бов'язання мають особистий характер і не передбачають правонаступництва.

Окремого розгляду вимагає питання про припинення дії дого­вору про сплату аліментів на дитину. Сторони в договорі на свій розсуд визначають строк його дії, а також інші підстави припи­нення договору за умови, що це не порушує права дитини. На­приклад, сторони можуть обумовити припинення договору строком взяття дитиною шлюбу, закінченням нею навчання у навчаль­ному закладі, одужанням дитини тощо. Припинення договору в зв'язку зі спливом строку його дії або за інших передбачених у договорі підстав не спричинює припинення аліментного зобов'я­зання батьків, яке встановлено законом. Таке аліментне зобов'я­зання виникає не з договору, а з закону і припиняється при на­станні обставин, установлених законом. Після припинення стро­ку договору батьки більше не повинні сплачувати аліменти відповідно до умов договору, тобто у формі, розмірі й у строки, визначені в ньому. Разом із тим, аліментне зобов'язання, яке вста­новлено законом, не припиняється. Тобто, якщо продовжують мати місце встановлені законом обставини (наприклад, дитина не досягла повноліття, непрацездатні діти, як і раніше, потребу­ють матеріальної допомоги), особа може звернутися до суду за примусовим стягненням аліментів. Припинення договору позбав­ляє можливості стягувати аліменти на підставі виконавчого на­пису нотаріуса, бо це передбачене лише для випадків договірної сплати аліментів (ст. 189 СК). Таким чином, за загальним прави­лом аліментні зобов'язання не можуть припинятися за домовле­ністю сторін. Припинення договору означає не припинення са­мого аліментного зобов'язання, а тільки те, що дане зобов'язання не може бути виконане примусово на умовах, передбачених дого­вором. У випадку виникнення спору про сплату аліментів їхній розмір, строки сплати та інші умови буде визначати суд на підставі закону.

У СК передбачається тільки один випадок, коли аліментне зобов'язання може бути припинене за договором. Відповідно до ст. 190 СК батьки можуть укласти договір про припинення права на аліменти на дитину. За таким договором той з батьків, хто про­живає окремо від дитини, передає право власності на нерухоме майно дитині або їй й іншому з батьків, що з нею проживає. У свою чергу, другий з батьків зобов'язується утримувати дитину самостійно (ч. 2 ст. 190). Для укладення такого договору необхід­но одержати дозвіл органу опіки і піклування. Договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Предметом до­говору може бути тільки нерухоме майно (жилий будинок, квар­тира, земельна ділянка тощо). І це не випадково. Забезпечення дитини житлом завжди пов'язане з чималими витратами. У ви­падку набуття права власності на квартиру той із батьків, з яким проживає дитина, звільняється від необхідності витрачати знач­ну частину бюджету на задоволення житлових потреб дитини. Відповідно, вивільнюються певні кошти, які той із батьків, з яким дитина проживає, може спрямувати на її утримання. У випадку, якщо дитина вже забезпечена житлом, нерухоме майно може бути, наприклад, здане в оренду, що дасть додаткові кошти для забез­печення інших потреб дитини. Тому в ч. 2 ст. 190 закріплено, що той з батьків, з ким проживає дитина, зобов'язується самостійно її утримувати.

Якщо при укладенні договору про припинення права на алі­менти на дитину не було отримано дозвіл органу опіки і піклу­вання або не дотримані вимоги закону щодо нотаріального по­свідчення правочину, такий договір є нікчемним (статті 220, 224 ЦК). На вимогу відчужувача нерухомого майна при виключенні його імені як батька з актового запису про народження дитини договір про припинення права на аліменти на дитину визнається судом недійсним. Право власності на нерухоме майно у відчужу­вача відновлюється. Крім цього, той із батьків, який передав не­рухоме майно, може вимагати розірвання договору у випадку невиконання іншим із батьків обов'язку утримувати дитину.

Обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання

Згідно з СК повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і по­требують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК). Підставою ви­никнення аліментного зобов'язання між повнолітніми дітьми і їхніми батьками щодо утримання останніх є склад юридичних фактів: а) походження дітей (родинний зв'язок батьків і дітей); б) непрацездатність батьків; в) потреба батьків у матеріальній допомозі.

Закон передбачає примусовий порядок стягнення аліментів на батьків з їхніх повнолітніх дітей у випадку, якщо останні не нада­ють матеріальної допомоги добровільно. Згідно зі ст. 205 СК розмір аліментів на батьків визначається судом у кожному кон­кретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. До уваги береться матеріальний та сімейний стан сторін, можливість одер­жання батьками утримання від інших осіб: дітей, дружини, чоло­віка, а також своїх батьків.

Не виключена ситуація, коли батьки на особистих підставах пред'являють позов про стягнення аліментів тільки до одного з дітей. Закон не зобов'язує батьків висувати свою вимогу до всіх дітей. Тому вони вправі звертатися з позовом до когось із них. Однак, оскільки обов'язок щодо утримання батьків покладається на всіх дітей рівною мірою, наявність інших повнолітніх дітей буде враховуватися судом при визначенні розміру аліментів, що підля­гають стягненню з відповідача. Для визначення розміру аліментів на батьків має значення також наявність в одержувача й інших осіб, які можуть надати йому утримання, — його батьків або дру­гого з подружжя. На рішення впливає також наявність у дитини, яка має сплачувати аліменти, інших осіб, яких вона зобов'язана утримувати, — непрацездатного чоловіка (дружини), непов­нолітніх або повнолітніх непрацездатних дітей. Зазначені обста­вини характеризують сімейний стан платника й одержувача алі­ментів і, як правило, впливають на їхнє майнове становище.

СК покладає на повнолітніх дітей обов'язок щодо утримання батьків незалежно від того, чи можуть вони таке матеріальне ут­римання надавати, а також чи є вони самі працездатними та дієздатними. Разом із тим, рівень матеріального забезпечення осо­би знаходиться в безпосередній залежності від її працездатності, тому факт непрацездатності дочки, сина теж береться судом до уваги при визначенні розміру аліментів на батьків.

Відповідно до ч. 1 ст. 205 СК суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі й (або) у частці від заробітку (до­ходу) повнолітньої дитини. Вирішення цього питання залежить від конкретних обставин: способу отримання дитиною доходу (постійний або мінливий), особливостей роботи дитини тощо.

Обов'язок дітей утримувати своїх непрацездатних батьків не є безумовним. У ст. 204 СК передбачаються підстави звільнення Дітей від цього обов'язку. Так, якщо судом буде встановлено, що мати, батько, що заявляють вимоги про надання їм утримання, ухилялися від виконання батьківських обов'язків, діти можуть бути звільнені від обов'язку надавати їм утримання. За подібних обставин суд може у виняткових випадках присудити аліменти на користь батьків, але на строк не більш ніж три роки. До винят­кових випадків можна віднести абсолютну відсутність у батьків будь-яких коштів до існування, тяжку хворобу тощо. Обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були по­збавлені батьківських прав, не виникає, якщо ці права не були відновлені (ч. 2 ст. 202 СК). Встановлені ст. 204 і ч. 2 ст. 202 СК санкції за невиконання батьками своїх обов'язків стосовно дітей указують на взаємний характер аліментних правовідносин між батьками та дітьми.

Вважається, що повнолітні діти виконують свої обов'язки щодо утримання непрацездатних батьків добровільно. У більшості ви­падків це відповідає реальному стану речей. У цьому зв'язку ви­никає питання про договірне регулювання аліментних відносин батьків і дітей. СК прямо не передбачає можливості укладення договорів повнолітніми дітьми між собою з приводу надання ут­римання батькам, а також договорів між повнолітніми дітьми і батьками про надання утримання останнім. Разом із тим, ч. 1 ст. 9 СК містить положення, відповідно до якого батьки і діти можуть врегулювати свої відносини за домовленістю чи договором, якщо це не суперечить вимогам законодавства і моральним засадам сус­пільства. Аналіз зазначеної норми приводить до висновку про те, що СК допускає можливість укладення між батьками і їх повно­літніми дітьми договорів про сплату аліментів.

За загальним правилом, обов'язок щодо утримання непрацездатних батьків виникає тільки у дітей, які досягли 18-річногс віку. Неповнолітні діти не зобов'язані надавати батькам утриман­ня навіть якщо вони набули повної цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 34, ст. 35 ЦК). І хоча неповнолітня дитина, яка працює за тру­довим договором або здійснює підприємницьку діяльність, має певний дохід, СК загалом виходить із недоцільності покладання на неповнолітнього тягаря щодо утримання непрацездатних батьків. Разом із тим, це правило має один виняток. Згідно зі ст. 206 СК суд може прийняти рішення про стягнення коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням і доглядом за батьками і з дитини, тобто особи, яка не досягла 18 років (ст. 6 СК). Підста­вами для стягнення слугуватимуть: а) тяжка хвороба або інвалід­ність батьків; б) наявність достатнього доходу (заробітку непов­нолітньої дитини). Таким чином, у цій нормі йдеться не просто про випадки хвороби батьків, а про виняткову ситуацію, коли бать­ки є тяжко хворими або інвалідами. Суд може прийняти рішення про стягнення з неповнолітньої дитини витрат на догляд та лікування батьків тільки за умови, що дитина має достатній дохід. Це питання має вирішити суд. Стягнення коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за батьками може бути од­норазовим або здійснюватися протягом певного строку.

Повнолітні діти крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків. Закон поширює це правило тільки на випадки, якщо такі витрати викликані тяжкою хворо­бою батьків, інвалідністю або немічністю (ст. 203 СК). Інших підстав закон не називає. При визначенні розміру стягнення суд враховує наявність інших повнолітніх дітей, незалежно від того, до всіх чи до когось із дітей пред'явлений позов. Згідно із ст. 206 СК додаткові кошти на лікування і догляд за непрацездатними батьками у виняткових випадках (тяжка хвороба, інвалідність) можуть бути стягнені з малолітньої чи неповнолітньої дитини, за умови, що дитина має достатній дохід (заробіток).

Майнові правовідносини інших членів сім'ї та родичів

Майнові правовідносини за участю інших членів сім'ї та ро­дичів виникають у випадках, коли законодавством визначаються обов'язки щодо утримання, які стосуються цих осіб. Обставини, які впливають на виник­нення такого обов'язку, можуть бути різноманітними і підляга­ють урахуванню у певному співвідношенні, визначеному відпо­відно до положень СК.

Це, по-перше, факт відповідних сімейних зв'язків: родинних (баба, дід — онуки, прабаба, прадід — правнуки, сестра — брат тощо), свояцтва (мачуха, вітчим — пасинок, падчерка) або визначених знаходженням дитини на вихованні в іншій сім'ї (дитина — осо­би, у сім'ї яких вона виховувалась). По-друге, факт відсутності у потенційних утриманців родичів більш близького ступеня спорід­неності або встановлена судом неспроможність останніх надава­ти належне утримання іншим особам з поважних причин. Таки­ми поважними причинами можуть бути факт непрацездатності, виконання аліментних обов'язків стосовно більш близьких ро­дичів при низькому рівні доходів, багатодітність тощо. Тому фак­тична можливість надавати матеріальну допомогу іншим особам також є однією із основних умов виникнення обов'язку особи щодо утримання інших членів сім'ї та родичів. По-третє, обста­виною, яка підлягає врахуванню при встановленні обов'язку осо­би щодо утримання інших членів та родичів, є визначена неможливістю останніх самостійно забезпечити своє існування потреба у матеріальній допомозі й утриманні з боку інших осіб, коло яких визначене законом. Ця потреба, як правило, виникає внас­лідок малоліття (неповноліття) або непрацездатності інших членів сім'ї та родичів, які мають право на утримання. При визначенні потреби онуків в утриманні з боку діда, баби слід за аналогією права (ст. 10 СК) враховувати положення ст. 188 СК, якими пе­редбачається можливість звільнення батьків від обов'язку утри­мувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кож­ного з них і повністю забезпечує її потреби. Якщо дитина не має батьків (вони померли), але за рахунок відповідних джерел (інше спадкове майно) матеріально забезпечена достатньою мірою, немає підстав покладати обов'язок щодо її утримання на ЇЇ бабу, діда. Матеріальна забезпеченість дитини може визначатися знач­ним за розміром грошової суми вкладом у банку (фінансовій ус­танові) на її ім'я, внесеним батьками за їх життя або успадкова­ним після їх смерті (ст. 1228 ЦК).

При визначенні обов'язку особи щодо утримання інших членів сім'ї та родичів судом можуть враховуватися й інші обставини. Наприклад, зміна матеріального або сімейного стану особи, яка сплачує аліменти, чи особи, яка їх одержує, визначає можливість у судовому порядку за позовом будь-кого з них змінити розмір аліментів (ч. 1 ст. 273 СК). Чинне сімейне законодавство визна­чає наступне коло осіб, які мають обов'язок щодо утримання інших членів сім'ї та родичів.

Після досягнення повноліття, онуки, правнуки, у свою чергу, зобов'язані утримувати своїх бабу, діда, прабабу, прадіда. Сімей­не законодавство (ст. 266 СК) визначає умови виникнення тако­го обов'язку. Баба, дід, прабаба, прадід повинні бути непрацездат­ними і мати потребу у матеріальній допомозі. Вказаний обов'я­зок онуків та правнуків виникає за умови відсутності у баби, діда, прабаби, прадіда інших родичів або близьких. Це, зокрема, дру­жина, чоловік, повнолітні дочка, син, які мають можливість нада­вати своїм родичам (бабі, діду, прабабі, прадіду щодо їх онуків, правнуків) належне утримання. Онуки та правнуки зобов'язані утримувати своїх бабу, діда, прабабу, прадіда, якщо вони можуть надавати їм матеріальну допомогу. Неможливість надання такої допомоги у випадку наявності поважних причин є підставою для їх звільнення від цього обов'язку.