Лекция 1. Эволюция компьютерных систем 6 страница

Повнолітні брати і сестри зобов'язані утримувати своїх ма­лолітніх, неповнолітніх сестер та братів (ст. 267 СК). Цей обов'я­зок вони повинні виконувати за умови потреби їх малолітніх сес­тер, братів у наданні їм матеріальної допомоги. Така потреба ви­никає відповідно до закону у випадках, коли у них немає батьків, чоловіка, дружини, або вони з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання. Повнолітні сестри, брати викону­ють вказаний обов'язок за наявності їх можливості надавати ма­теріальну допомогу своїм родичам.

Обов'язок мачухи, вітчима утримувати падчерку, пасинка ви­никає залежно від наступних обставин. Малолітні або непов­нолітні падчерка, пасинок повинні на момент виникнення їх пра­ва на утримання з боку мачухи, вітчима проживати разом із ними. Якщо малолітні падчерка, пасинок не проживають разом із мачу­хою, вітчимом, останні звільняються від обов'язку їх утримання. У цих випадках такий обов'язок покладається на більш близьких родичів. Малолітні падчерка, пасинок відповідно до законодав­ства можуть розраховувати на допомогу з боку мачухи, вітчима за умови, якщо у них немає інших родичів, які мають можливість надавати їм належне утримання. Такими родичами сімейне зако­нодавство визначає матір, батька, бабу, діда, повнолітніх сестер та братів. Черговість виникнення їх обов'язку щодо утримання своїх малолітніх, неповнолітніх родичів (падчерки, пасинка щодо своїх мачухи, вітчима) визначає ступінь їх спорідненості. У пер­шу чергу, визначається наявність матері, батька і їх можливість надавати належне утримання, потім — баби, діда і, врешті-решт, сестер і братів. Ці особи можуть бути звільнені від свого обов'яз­ку надавати утримання своїм малолітнім, неповнолітнім родичам (падчерці, пасинку) лише за наявності поважних причин, які обу­мовлюють їх неможливість надавати їм належну матеріальну до­помогу. Факт наявності таких родичів і їх можливість надавати належне утримання своїм малолітнім, неповнолітнім родичам (падчерці, пасинку) не звільняє мачуху, вітчима останніх від обо­в'язку щодо їх утримання, якщо вони проживають із ними. Разом із тим, мачуха, вітчим можуть бути звільнені від обов'язку щодо надання утримання своїм малолітнім, неповнолітнім пасинку, падчерці за умови, що вони не мають можливості надавати їм ма­теріальну допомогу.

Повнолітні падчерка, пасинок зобов'язані утримувати непра­цездатних мачуху, вітчима, які потребують матеріальної допомо­ги. Цей обов'язок покладається на них, якщо мачуха, вітчим на­давали їм систематичну матеріальну допомогу. Систематичність Цієї матеріальної допомоги означає, що вона надавалася не епізо­дично, а постійно, безперервно, протягом тривалого часу (не менш як п'ять років). Рівень матеріальної забезпеченості падчерки, па­синка повинен дозволяти їм надавати своїм мачусі, вітчиму мате ріальну допомогу. За наявності цих умов вказаний обов'язок пад­черки, пасинка зберігається навіть у випадку, якщо їх рідна матір, батько не проживають однією сім'єю з їх вітчимом, мачухою відпо­відно.

Чинне сімейне законодавство передбачає можливість виник­нення обов'язку щодо утримання не тільки своїх родичів, а й інших осіб, які перебували у сімейних стосунках. Положеннями ст. 269 СК закріплений обов'язок осіб, у сім'ї яких виховувалась дитина, щодо її утримання, якщо вони мають можливість надавати їй матеріальну допомогу. Відносини, які виникають між дитиною та особами, у сім'ї яких вона виховувалась, є подібними до стосунків між рідними батьками та дітьми. Але наявність у дитини родичів за походженням при визначенні кола осіб, які мають обов'язки щодо її утримання, відповідно до законодавства підлягає враху­ванню. Тому обов'язок осіб, у сім'ї яких виховувалась дитина, щодо її утримання виникає за умови відсутності у неї батьків, баби, діда, повнолітніх братів і сестер. Вказаний обов'язок відпо­відно до законодавства не обмежується повноліттям особи, яка виховувалась у іншій сім'ї, тому він поширюється і на випадки, коли вона після його досягнення є непрацездатною і потребує матеріальної допомоги.

Після досягнення повноліття, особа зобов'язана утримувати родичів або фактичних вихователів, з якими вона проживала од­нією сім'єю до моменту досягнення нею повноліття. Термін спільного проживання вказаних осіб чинне сімейне законодавство визначає у п'ять років. Умовою виникнення такого обов'язку є непрацездатність родичів або фактичних вихователів і їх потре­ба у матеріальній підтримці. Крім цього, врахуванню підлягає можливість особи, яка виховувалась і проживала з ними однією сім'єю, надавати їм таку допомогу. Цей обов'язок виникає за умо­ви відсутності у таких родичів або фактичних вихователів особи, яка проживала з ними і виховувалась у їх сім'ї, дружини, чолові­ка, повнолітніх дочки, сина, сестер та братів або їх неможливості з поважних причин надавати їм належне утримання.

Лекція № 5.

Тема . Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. Усиновлення.

1. Підстави та правові наслідки позбавлення батьківських прав.

2. Поновлення батьківських прав.

3.Відібрання дитини без позбавлення батьківських прав.

4.Форми влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування

5.Поняття та сутність усиновлення.

6.Суб’єкти відносин щодо усиновлення.

7.Умови та порядок усиновлення.

8.Правові наслідки усиновлення.

9.Визнання усиновлення недійсним.

10.Скасування усиновлення.

11.Позбавлення усиновлювача батьківських прав.

12.Особливості усиновлення за участю іноземців та осіб без громадянства.

Позбавлення батьківських прав — один із найскладніших і важливих за своїми правовими наслідками видів сімейно-право­вих спорів. Позбавлення батьківських прав — не просто спосіб їхньої втрати, а й міра сімейно-правової відповідальності за по­рушення одним із батьків прав своєї дитини, попрання її інтересів. Про винятковість позбавлення батьківських прав говорить вичерп­ний перелік його підстав (ст. 164 СК).

Підставою для позбавлення батьківських прав може бути відмова без поважних причин забрати свою дитину з пологового будинку (відділення) або з іншої лікувальної, виховної установи, установи соціального захисту чи населення з інших аналогічних установ. Про відмову свідчать дії батьків, які ухиляються від того, щоб забрати свою дитину додому. Коли самотня мати без поваж­них причин відмовляється взяти дитину з пологового будинку, лікарні, кидає її, не виявляючи інтересу до її подальшої долі, то виникає одна з передбачених ст. 164 СК підстав для позбавлення її батьківських прав. Якщо ж самотня мати висловлює своє ба­жання влаштувати дитину назавжди (чи на час) до однієї з дитя­чих установ, немає підстав для позбавлення її батьківських прав. Не буде визнаватися відмовою від дитини і згода матері/батька на усиновлення дитини без указівки конкретної особи — майбутнього усиновителя (ст. 217 СК).

Підставою для позбавлення батьківських прав є також ухилення від виконання батьками своїх обов'язків щодо виховання дитини. Для винесення рішення суду недостатньо переконатися у факті об'єктивного невиконання батьками своїх обов'язків. Не­обхідно також встановити, що батьки систематично, незважаючи на попередження, не виконують свої батьківські обов'язки хоча і мають для цього можливості.

Підставою для позбавлення батьківських прав може слугу­вати жорстоке поводження з дітьми. Поняття «жорстоке поводження» включає наступні відмінні ознаки: фізичне насильство над дитиною, інакше кажучи, побої, побиття неповнолітнього, за­подіяння йому фізичних страждань, болю у будь-який спосіб; пси­хічне насильство над дитиною через позбавлення її волі, погрози, вселяння почуття страху; замах на статеву недоторканість дітей, що становить особливу небезпеку для несформованої ні духов­но, ні фізично особистості. Жорстоке поводження з дитиною може виявлятися у фізичному чи психічному насильстві, застосуванні неприпустимих прийомів виховання, приниження людської гід­ності дитини.

Особливе місце серед підстав позбавлення батьківських прав займає алкоголізм або наркоманія батьків. Найбільшу небезпеку для дітей становить та форма алкоголізму, яку визнають хворо­бою, поєднаною з повним паралічем волі, коли тяга до спиртного перемагає всі інші почуття, у тому числі батьківські. Що ж сто­сується наркоманії, то вважається, що вона сама по собі має хро­нічний характер і теж зв'язана з повним ураженням вольової сфери поводження батьків. Про токсикоманію батьків у СК мова не йде. Для позбавлення батьківських прав тільки через алко­голізм або наркоманію потрібен відповідний медичний висновок. Однак потреби в ньому, як правило, не виникає, оскільки в діях батька-алкоголіка зазвичай наявні також інші ознаки неправомір­ного поводження, що дозволяють удатися до позбавлення батьківських прав. Як на думку фахівців, батько — хронічний алкоголік або наркоман не в змозі усвідомлювати що відбувається, його не можна позбавити батьківських прав. Для захисту інтересів дітей у таких випадках може бути застосований іншій засіб — відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК).

Наступна підстава для позбавлення батьківських прав — зловживання своїми батьківськими правами, що виражається в різних формах. Іноді вона заключається в діях і вчинках, що ма­ють на меті перешкодити дитині учитися, одержати освіту. При­вчати своїх дітей до вживання спиртних напоїв, алкоголю — теж різновид зловживання батьківським правом. Те ж саме можна сказати про випадки, коли батьки використовують неповноліт­нього для здійсненні злочину. Зловживають батьківськими пра­вами і ті, хто змушує своїх дітей займатися жебракуванням та бродяжництвом. Небезпека зловживання батьківськими правами — у використанні безпомічного стану дитини, застосування до неї психічного (а іноді і фізичного) тиску, прямо пов'язаного з гру­бим порушенням його прав. Причому таке порушення, як правило, має систематичний характер.

Наступною підставою для позбавлення батьківських прав, передбаченою ст. 164 СК, є умисний злочин проти життя, здоро­в'я своїх дітей. Як самостійна підстава позбавлення батьківських прав раніше подібного роду злочин не фігурував. Тут маються на увазі усвідомлені, цілеспрямовані дії, вчинені батьками щодо своїх неповнолітніх дітей. Це можуть бути: замах на вбивство дитини, прагнення довести її до самогубства, тяжкі тілесні ушкодження, побої, катування, зараження венеричною хворобою, ВІЛ-інфекцією, залишення малолітньої дитини в небезпечному, загрозли­вому для її життя стані тощо. Кожен із перерахованих злочинів, вчинений одним із батьків, належить до числа тяжких, суспільно небезпечних, та таких, що суперечать людській природі. Тому осо­ба, яка вчинила злочин проти дитини, заслуговує і застосування сімейно-правової відповідальності у вигляді позбавлення батькі­вських прав.

Приведений перелік підстав позбавлення батьківських прав, зафіксованих у ст. 164 СК, є вичерпним, тому розширювальному тлумаченню він не підлягає.

Зрозуміло, що провина одного з батьків може бути більшою чи меншою, навмисною і необережною. Тим більше, йдеться про складні, триваючі до повноліття відносини, що складаються з найрізноманітніших, часом суперечливих фактів, дій. Тому су­дом оцінка поводження одного з батьків з погляду його провини як вихователя дозволяє щоразу знайти найбільш придатну до конкретної ситуації міру відповідальності. При незмірно вели­кому ступені провини, свідомому заподіянні шкоди неповноліт­ньому можлива кримінальна відповідальність особи. Коли має місце завзяте небажання виконувати батьківські права й обов'яз­ки, злісне зловживання ними — застосовують позбавлення бать­ківських прав.

Позбавлення батьківських прав терміном не обмежене. Це не означає, що воно має необоротний характер. Сімейний кодекс України допускає відновлення в батьківських правах, якщо цьо­го вимагають інтереси дітей і якщо діти не усиновлені. Це можли­во, коли батьки змінили свою поведінку і довели, що піклуються про дитину, мають бажання здійснювати її виховання. Особа, позбавлена батьківських прав, залишається матір'ю чи батьком дитини, але правові наслідки після набрання чинності рішенням суду все ж наступають. Згідно зі ст. 166 СК особа, по­збавлена батьківських прав: втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання; пе­рестає бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям із дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьк­івством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (пра­во на утримання, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

У випадку відсутності всякої провини одного з батьків у ство­ренні несприятливих умов, якщо він, за висновком фахівців, не в змозі займатися вихованням, ні про яку відповідальність не йдеть­ся. Інтереси дитини у таких випадках захищаються за допомогою відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав (ст. 170 СК). Оскільки відібрання за рішенням суду дитини теж пов'язане з позбавленням права на виховання, воно безсум­нівно здатне зіграти попереджувальну роль. Саме тому нерідко відібрання за рішенням суду розглядають як захід впливу, що пе­редує позбавленню батьківських прав. Але такою мірою відібран­ня буде лише тоді, коли поведінка одного з батьків, у якого відби­рається дитина, буде контролюватися органами опіки і піклуван­ня. Якщо до моменту розгляду позову про відібрання дитини небезпека зникає, немає рації здійснювати відібрання. Але, відмов­ляючи у позові, суд повинен повідомити орган опіки і піклування про необхідність подальшого нагляду за родиною.

При задоволенні позову діти передаються другому з батьків, або дідові бабі, або органу опіки та піклування, про що робиться відповідне застереження в рішенні суду. Тільки ці органи й оби­рають найпридатнішу з усіх точок зору форму влаштування не­повнолітнього. Рішення про повернення дитини батькам може бути прийняте судом, якщо відпадуть причини, що слугували підставою до відібрання дитини.

Поняття та сутність усиновлення

Усиновлення — правовий інститут, що здійснюється в інтересах дитини, єдиний або обидва батьки якої: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені по­мерлими; дали згоду на усиновлення; понад шість місяців не проживають разом із дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.

Облік осіб, які бажають усиновити дитину,ведеться системою державних органів: відділами та управліннями районних, район­них у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, вико­навчих комітетів міських, районних у містах рад, на які покладаєть­ся безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклування, Мініс­терством освіти Автономної Республіки Крим, відповідними управліннями освіти обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також Центром з усиновлення дітей при спеціально уповноваженому центральному органові ви­конавчої влади в галузі освіти (далі — Центр з усиновлення дітей) у порядку, встановленому Кабміном України (ст. 215 СК)¹. Облік іноземців та осіб без громадянства, які бажають усиновити дітей, ведеться виключно вказаним Центром з усиновлення дітей.

Облікдітей, які залишилися без батьківського піклування і можуть бути усиновлені,здійснюється Центром з усиновлення дітей, основними завданнями якого єформування банку даних про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на­дання громадянам України та іноземцям необхідної інформації про дітей, стосовно яких виникли підстави для усиновлення.

Усиновлення — це юридичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення усиновлювача (ст. 223 СК) та рішення суду (ст. 224 СК).Щостосується зго­ди інших осіб та органів на усиновлення: дитини (ст. 218 СК), батьків (ст. 217 СК), опікуна, піклувальника (ст. 221 СК), закла­ду охорони здоров'я або навчального закладу (ст. 222 СК), то вони не входять до складу юридичних фактів, які тягнуть виникнення усиновлення, бо у певних випадках усиновлення провадиться і без їх згоди (ч. 3,4 ст. 218; ст. 219 СК; ч. З ст. 221СК).

Усиновлення одночасно встановлює і припиняє певні відно­сини. У день набрання чинності рішенням суду про усиновлення між усиновлювачем і усиновленим виникають правовідносини, аналогічні батьківським, і одночасно втрачається правовий зв'я­зок між усиновленим та його батьками і родичами. Хоча з цього правила можуть бути і винятки. Наприклад, при усиновленні ди­тини однією особою особисті та майнові права і обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чо­ловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка (п. 2ч. 1ст. 232 СК).

Суб'єкти відносин щодо усиновлення.Суб'єктами відносин щодо усиновлення є усиновлювачі і усиновлені. Відповідно до-ст. 208 СК усиновленою може бути дитина, а виходячи зі ст. 6 СК, яка встановлює, що правовий статус дитини має особа до до­сягнення нею повноліття, усиновлення, за правилом, відбуваєть­ся щодо неповнолітніх дітей. Це цілком виправдано, бо саме не­повнолітня дитина потребує належного забезпечення та сімейно­го виховання.

Новелою є те, що СК встановив можливість за виняткових обставин усиновлення повнолітньої особи (ст. 208). Це можливо тоді, коли повнолітня особа, наприклад, не має матері, батька, тоб­то є сиротою, або була позбавлена батьківського піклування і ці умови настали до досягнення нею повноліття. Хоча закон не на водить навіть приблизного переліку таких обставин, вважаємо, що, в першу чергу, тут повинні враховуватися не тільки інтереси повнолітньої особи, а також і інтереси усиновлювача. Про це свідчить норма, яка встановлює, що суд повинен брати до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, можливість спільного проживання з усиновленим, стан здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення (п. 2 ч. 2 ст. 208, ч. 4 ст. 224 СК). Тобто можна припустити, що це може бути перебування усиновлювача на момент усиновлення у скрут­ному становищі за умови, що він піклувався про дитину у той час, коли вона була неповнолітньою; що цих осіб поєднують родинні зв'язки, про що вони не знали, втрата усиновлювачем єдиної рідної дитини у похилому віці тощо. Не можна погодитися з позицією тих авторів, які вважають, що це можливо лише за умови, коли між особою, яка бажає усиновити повнолітню особу, і особою, яку прагнуть усиновити, ще до досягнення останньою повноліття склалися відносини як між усиновлювачем та усиновленою ди­тиною, але надання таким відносинам передбаченої законом фор­ми з якихось причин здійснено не було¹. Безумовно, це може бути підставою для усиновлення повнолітньої особи, але не єдиною.

Усиновлювачами може бути, перш за все, подружжя, бо вва­жається, що інтересам дитини в своїй більшості відповідає вихо­вання в сім'ї. Закон забороняє особам, що не перебувають між собою в шлюбі, усиновити одну і ту саму дитину. Між тим, за умо­ви, що чоловік і жінка проживають однією сім'єю, суд може по­становити рішення про усиновлення ними дитини. Вважаємо, що з таким рішенням можна погодитися з певними застереженнями. Навіть поділяючи точку зору стосовно того, що фактичне подруж­жя в соціологічному сенсі складає сім'ю і може забезпечити ди­тині таке саме виховання, як і особи, що перебувають у зареєст­рованому шлюбі², не можна забувати, що такий союз може розпа­стися в будь-яку мить, що може нанести дитині ще одну травму. Тому при вирішенні цього питання суд повинен з'ясувати всі об­ставини справи, вирішивши, насамперед, головне — наскільки таке усиновлення буде відповідати інтересам дитини.

Законодавець пред'являє до усиновлювачів певні вимоги.

Законом установлено перелік тих осіб, які не можуть бути усиновлювачами(ст. 212 СК). Всі ці особи поділяються на певні групи. До першої групи слід віднести осіб, які за станом свого здо­ров'я не можуть виконувати функції усиновлювачів: особи, які об­межені у дієздатності; визнані недієздатними; перебувають на об­ліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, страждають на хвороби, перелік яких затверджується Міністерством охорони здоров'я України² (наприклад, туберкуль­оз, онкологічні захворювання тощо). До другої групиналежать осо­би, які у минулому припустилися серйозних порушень у своїх зобо­в'язаннях щодо виховання дітей, внаслідок чого були позбавлені батьківських прав, і ці права на момент усиновлення не були по­новлені; були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним з їх вини. Вважаємо, що особи, які були позбавлені батьківських прав, не можуть розглядатися як претенденти в усиновителі, незалежно від того, поновлені вони в цих правах чи ні на момент подачі заяви про усиновлення. До тре­тьої групи належать особи, які з інших об'єктивних причин не можуть бути усиновлювачами, а саме не можуть забезпечити ди­тині, наприклад, прожитковий мінімум, створити належні умови для проживання і виховання. До четвертої групислід віднести всіх інших осіб, інтереси яких суперечать інтересам дитини (на­приклад, особи, що мають судимість за умисне вчинення злочину проти життя або здоров'я фізичної особи тощо). Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.

Умови, порядок та правові наслідки усиновлення

Умови усиновлення — це згода осіб, які відповідно до зако­ну мають на це право: самої дитини; її батьків або осіб, що їх замінюють; одного з подружжя, якщо він не виступає усинов-лювачем.

Порядок усиновлення — це процедура, яка складається з певних стадій і здійснюється відповідними органами за пра­вилами, що встановлені законодавством. Новий СКзберігає судовий порядок усиновлення (статті 223, 224 СК), за певним винятком (ст. 282 СК). Процедура усиновлення на сьогодні регу­люється ЦПК. Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем про­живання заявника. Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду письмову заяву про усиновлення персонально. Подання за­яви через представника не допускається.

Усиновлення, в першу чергу, пов'язане з волею особи, яка бажає усиновити дитину, і тому будь-яка життєва ситуація може вплинути на його наміри. Тому закон дозволяє такій особі відкли­кати заяву про усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення (ч. 2 ст. 223 СК). Після цього відмова від уси­новлення стає неможливою.

На підставі рішення суду про усиновлення залежно від бажан­ня усиновлювача видається або Свідоцтво про усиновлення, або нове Свідоцтво про народження дитини (ч. 2 ст. 225, ст. 233 СК). Якщо особа, що бажає стати усиновлювачем, прагне зберегти тай­ну усиновлення, то на підставі рішення суду про усиновлення, копія якого обов'язково надсилається до відділу РАЦС за місцем винесення рішення, а якщо відбувається усиновлення дитини іно­земними громадянами, то також і до Центру з усиновлення дітей, до актового запису про народження дитини або повнолітньої осо­би державний орган РАЦС вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження дитини. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

Слід зазначити, що СК передбачає спеціальні заходи, спрямо­вані на збереження таємниці усиновлення.

Правові наслідки усиновлення.Усиновлення породжує певні правові наслідки. По-перше, з моменту здійснення усиновлення, а ним вважається день набрання чинності рішенням суду (ч. 1 ст. 225 СК), припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та інши­ми її родичами за походженням, за певними винятками. Так, на­приклад, одночасно з заявою про усиновлення суд може розгля­дати заяву найближчих родичів (баби, діда, рідних братів та сес­тер дитини) про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв'язку (ч. 2 ст. 232 СК). Суд задоволь­няє заяву, якщо це буде відповідати інтересам дитини.

По-друге, з моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усинов­лена (а в майбутньому — між її дітьми, онуками), та усиновлюва-: чем і його родичами за походженням.

По-третє, усиновлювачі одержують правовий статус матері, батька, а усиновлені — правовий статус дитини (сина, дочки), Усиновлювачеві надаються права і накладаються на нього обо­в'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини, а особі, яку усиновлено, надаються права і накладаються на неї обов'язки щодо усиновлювача у тако­му ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.

Між тим, у випадках, передбачених законом, дитина зберігає_: права, які вона мала до усиновлення. Це стосується права на пен-_; сію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення (ст.234СК).

Відповідно до нового СК за станом утримання та виховання дітей, які були усиновлені, здійснюється нагляд. За дотриманням прав дитини, що усиновлена і проживає в Україні, до досягнення нею повноліття нагляд здійснюється органом опіки та піклуван­ня. Якщо ж діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, відповідна консульська установа за дорученням Міністерства закордонних справ України (далі — МЗС) веде облік цих дітей і до досягнення ними вісімнадцяти років здійснює на­гляд за дотриманням їхніх прав.

Визнання усиновлення недійсним

Виходячи з того, що усиновлення — це юридичний акт, воно, як і будь-який інший подібний акт, що не досягає поставленої мети, може визнаватися недійсним і скасовуватися. Звідси підста­вами припинення усиновлення є визнання усиновлення не­дійсним і скасування усиновлення.

Право на звернення до суду з позовом про визнання усинов­лення недійсним мають батьки, усиновлювач, опікун, піклуваль­ник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Усиновлення визнається недійсним, якщо воно було прове­дене без згоди дитини та батьків, якщо така згода була необхід­ною; якщо усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, які виникають у результаті усиновлення (фіктивне усиновлен­ня); якщо воно було проведене на підставі підроблених доку­ментів; у разі відсутності згоди на усиновлення другого з под­ружжя, опікуна, піклувальника, закладу охорони здоров'я або навчального закладу.

Якщо одним з подружжя усиновлена дитина другого з подруж­жя, усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із под­ружжя не мав наміру продовжувати з ним шлюбні відносини.

Правові наслідки визнання усиновлення недійсним.Усинов­лення, визнане недійсним, анулюється з моменту його здійснен­ня, тобто припиняються права та обов'язки, які виникли раніше і встановлені законом для усиновлювача, його родичів та усинов­леної дитини і відновлюються права та обов'язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням. Дитина, яка не досягла чотирнадцяти років, за бажанням батьків або інших ро­дичів передається їм, а якщо це неможливо, вона передається на опікування органові опіки та піклування. Відновлюється прізви­ще, ім'я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення. За бажанням дитини вона має право надалі іменуватися прізвищем, ім'ям та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням.