ТЕМА 2. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Писемні пам’ятки стародавнього світу – документи господарської звітності, зведення законів, юридичні акти та твори про управління державою та державним господарством – мали нормативний характер і відображали економічні уявлення суб’єктів традиційної економіки.

До найдавніших джерел економічної думки належать писемні пам’ятки Стародавнього Єгипту: “Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара” (ХХІІ ст. до н. е.), “Проречення Іпусера “ (ХVІІІ ст. до н. е.), “Пророцтво Нефертіті”, “Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі” (ХХІ-ХVІІІ ст. до н. е). Вони дають уявлення про економічні і політичні функції фараона – глави держави та вищих чиновників; про власність, рабство, товарно-грошові відносини у стародавніх єгиптян. У них знайшли відображення питання організації праці ремісників і землеробів, рекомендації щодо підвищення ефективності функціонування чиновницького апарату.

Писемною пам’яткою Вавілонії є “Закони царя Хаммурапі” (ХVІІІ ст. до н.е.), спрямовані на зміцнення економічної влади держави, захист приватної власності, забезпечення податкових надходжень до державної скарбниці, визначення відповідальності для порушників, обмеження свавілля лихварів і боргового рабства.

Писемними джерелами Стародавньої Індії є переважно релігійні трактати, в яких економічні проблеми розглядаються лише у контексті певних нагальних соціальних та політичних завдань. Найважливішим з них вважається “Артхашастра” – вчення про доходи (ІV ст. до н.е.). Це трактат про мистецтво державного управління. Головною метою економічної діяльності держави вважається поповнення скарбниці. Основними джерелами доходів названі прибутки від державних (царевих) підприємств, а також податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. До економічних функцій держави віднесені: заселення та облаштування нових земель; надання земельних ділянок за умов сплати податків; будівництво іригаційних споруд; виділення коштів на розвиток торгівлі та ремісництва; фінансування громадських робіт. У трактаті висловлені міркування щодо необхідності досягнення “активного” державного бюджету шляхом скорочення видатків і збільшення доходів, суворого обліку розподілу державних доходів і видатків у спеціальних книгах. Аналогічні ідеї з’являться в Європі лише дві тисячі років по тому.

Економічна думка Стародавнього Китаю розвивається як складова тогочасних філософських та політичних учень, основними з яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм (IV-III ст. до н. е.). Конфуціанство, перетворившись на державну ідеологію, чинило вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Конфуцій (Кун-цзи, 551–479 рр. до н. е. ) запропонував програму морального вдосконалення людини як запоруки забезпечення стабільності соціально-економічного устрою країни. Він розглядав державу як велику родину, а її правителя – як батька народу, який повинен прагнути зробити своїх дітей багатими і щасливими. Для цього потрібно забезпечити більш рівномірний розподіл доходів, зменшити податки і залучати народ до громадських робіт так, щоб не завдати шкоди землеробству. Конфуцій вважав, що праця примножує багатство, отже, є його джерелом.

Представники легізму – альтернативної течії суспільної думки – вважали, що державне управління повинно ґрунтуватись не на моральних засадах, а на досконалому законодавстві й обґрунтовували необхідність реформування економіки. Фундатор легізму Лі Куй (424-386 рр. до н. е.) висунув ідею державного регулювання цін на зерно шляхом збільшення його пропонування за фіксованими цінами. Легіст Шан Ян (390-338 рр. до н. е.) виступав за жорстку централізацію управління, обмеження торгівлі і товарно-грошових відносин; контроль над цінами; систему колективної відповідальності за виконання робіт та сплату податків.

Представники моїзму проповідували природну рівність людей. Ідеологи даосизму створили одну з перших в історії людства соціальних утопій.

Особливе місце в історії старокитайської економічної думки займає колективний трактат“Гуань-цзи” (ІV –ІІІ ст. до н.е.) – близько 500 праць кількох тисяч вчених, які працювали в своєрідній академії – “Палаці наук біля Західних воріт”. Програма державного регулювання економіки, викладена у трактаті, передбачала: захист національної економіки від стихії ринку шляхом державного регулювання цін; стабілізацію економіки шляхом прискореного розвитку землеробства й створення державних запасів зерна; проведення оцінки земель і впровадження гнучкого земельного податку; заборона відривати селян від праці на землі; формування державних фінансів без введення прямих податків; контроль за грошовою емісією з метою забезпечення високої купівельної спроможності грошової одиниці.

Визначний вплив на подальший розвиток світової економічної думки справили ідеї мислителів Стародавньої Греції – Ксенофонта, Аристотеля, Платона, – у працях яких були здійснені перші спроби теоретичного осмислення економічного устрою сучасного їм суспільства. Давньогрецька концепція економіки полягала в адміні­стративному мистецтві управління домогосподарством, вона сформувала уявлення про ефективне управління ресурсами для досягнення головної мети – задоволення потреб.

Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.). Економічні погляди викладені у ряді праць – “Про доходи Афін”, “Про господарство”,“Економікос”. Завдяки назві останньої в науковий оборот був введений термін "економіка" (“ойкос” – домогосподарство, “номос” – правило, регулювання) – мистецтво управління домашнім господарством (маєтком грека-рабовласника). Основою господарства Ксенофонт вважав землеробство, яке, на його думку, має природно обумовлені переваги над ремісництвом та торгівлею. Він робить цінні спостереження стосовно при­роди товару і ринку, поділу праці і обміну. Вчений звертає увагу на природне походження поділу праці на розумову та фізичну, на залежність глибини поділу праці від розміру ринку. Він розрізняє дві сторони товару – корисність речей (споживну вартість) та їх здатність обмінюватися (мінову вартість), дає визначення грошей і досліджує їх функції як засобу обігу та нагромадження скарбів. У праці “Про доходи Афін” Ксенофонт розмірковує над проблемою економічної ролі держави і доводить ту невибагливу думку, що держава повинна збагачуватись так само, як і приватні особи. Він рекомендує скуповувати рабів і віддавати їх за плату в найми приватним особам, які орендують у держави срібні рудники – головне природне багатство Афін, поліпшити стан зовнішньої торгівлі, для чого будувати державні торговельні судна і також надавати їх в оренду приватним особам.

Платон (428-348 рр. до н.е.). Економічні погляди викладені у двох основних працях – “Держава” та “Закони”, в яких вчений представив моделі ідеального державного устрою. Недоліком будь-якої держави, на думку Платона, є постійна боротьба громадян за свої економічні інтереси і матеріальні блага, розкол на “державу багатих” і “державу бідних”. Нерівність випливає із самої природи людей: здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби – безмежними. Держава повинна забезпечувати соціально справедливий розподіл сукупного багатства, за якого кожна вільна людина одержуватиме свою частку відповідно до її природних здібностей. Положення цих праць у майбутньому стануть вихідними для цілої низки творів про організацію суспільного життя на комуністичних засадах.

Соціальним ідеалом Платона була натуральна економіка із використанням рабської праці, він засуджував нагромадження багат­ства та його джерела — торгівлю і лихварство які оголосив заняттями, недостойними для греків. Досліджував Платон також деякі економічні категорії: поділ праці, товар, гроші та їх функції Одним з перших він поставив питання про природу ціни та фактори, що її визначають. Встановлення і регулювання цін він вважав функцією держави.

Аристотель (382-322 до н.е.). Економічні погляди викладені у працях: “Політика”, “Риторика”, Нікомахова етика”. Аристотеля часто називають першим економістом, батьком економічної науки, оскільки саме він вперше окреслив більшість економічних категорій і проблем, які пізніше постали в центрі уваги економістів.

Аристотель створив оригінальну теорію поділу праці. Предметом його аналізу були відносини власності, вартість і ціни товарів, йому належить перша спроба аналізу капіталу (хрематистики). Він розрізняв “природні” і “неприродні” явища господарського життя. Виробництво необхідних для життя продуктів та їх справедливий обмін (землеробство, ремесло, дрібна торгівля) – це природна сторона господарської діяльності – “економіка”. Діяльність, спрямована на збагачення (велика торгівля та лихварство), – це хрематистика (chremata – майно, багатство), Аристотелем вона засуджується.

З точки зору протиставлення природного неприродному він підходить і до аналізу товару та грошей. Аристотель звертає увагу на подвійне значення благ (споживна вартість і мінова вартість). Обмін, на його думку, повинен відбуватись за “справедливою ціною”, за якої кожен отримує стільки, скільки сам дає іншому. Гроші виступають засобом, який дозволяє порівнювати різні потреби. При цьому роль міри вартості гроші виконують лише тому, що люди просто домовилися приймати їх як оплату товару. Природними функціями грошей він вважає функції засобу обігу й міри вартості, використання грошей як засобу нагромадження віднесені ним до хрематистики.

В епоху середньовіччя основу економіки становило натуральне господарство та ремісництво, розвиток торгівлі був незначним. Інтелектуальне життя було підпорядковане релігії. Основні твори і документи цього періоду – це збірки законів і правил, а також релігійні трактати. Найвідомішими законодавчими пам’ятками раннього середньовіччя є “Салічна правда”,“Капітулярій про вілли” (V та ІХ ст., держава франків), “Руська правда” (ХІ-ХІІ ст., Київська Русь). Релігійні трактати цієї доби фіксують настанови щодо господарської діяльності людей, яка є богоугодною. Гонитва за багатством вважається гріховною, оскільки відволікає людину від служіння Богові і знищує добро, яке є в людині. Кожен повинен заробляти на прожиття своєю працею, і тільки вона дає людині право на користування земними благами. При цьому діяльність однієї людини не повинна порушувати інтересів інших, звідси – заборона брати процент за позику, пошуки справедливої ціни в торгівлі.

АквінськийФома (1225 – 1274 рр.) – італійський єпископ і богослов. Економічні ідеї основних його творів “Сума філософії” та “Сума теології” спираються на праці Аристотеля. Передусім це вчення про “справедливу” ціну, яка повинна відповідати двом вимогам: забезпечувати еквівалентність обміну відповідно до кількості “праці та витрат” та забезпечувати учасникам обміну певний рівень життя згідно їх соціального статусу. В ціні повинні також враховуватись затрати на зберігання, доставку, а також страхування на випадок можливих втрат внаслідок грабежів на дорогах. Він виступав із релігійно-етичним обґрунтуванням товар­ного обміну, грошей, ціни, прибутку, проценту; поділяв багатство на природне (плоди землі та ремесла) й неприродне (золото і срібло). Визнавав справедливим отримання надбавки до первісної ціни (ренти) у землеробстві, помірного прибутку, який відповідає місцю виробника чи торговця в феодальній становій ієрархії. Проте вважав гріховними лихварство і лихварський процент, які порівнював з продажем того, чого не існує. Разом з тим, позики на державні потреби вважав допустимими, а процент тлумачив як компенсацію за ризик втрати грошей.

ТЕМА 3. ПЕРШІ ЕКОНОМІЧНІ ШКОЛИ: