Криза феодально-кріпосницької системи господарства та розвиток ринкових відносин у ХІХ ст. в Україні. Початок наукового періоду в українській економічній думці 3 страница

Із таких позицій Шмоллер розглядає окремі економічні категорії. Зміни цін, заробітної плати, вексельного курсу тощо зумовлюються, на його думку, психологічними мотивами і почуттями різних груп населення. Так, динаміку заробітної плати він ставить у залежність від ступеня схильності робітників до збереження і розвитку життєвих потреб. Держава, стверджував Шмоллер, стоїть над класами і соціальними групами, над корпораціями й індивідуальними господарствами з їхніми різноспрямованими прагненнями. Державно-правове регулювання економічного життя – необхідна умова існування народного господарства як єдиного цілого.

Карл Бюхер відомий насамперед своєю схемою розвитку господарства, в основі якої лежить довжина шляху, який продукт праці проходить від виробника до споживача. На першому ступені, який він називає “домашнє господарство”, продукти споживаються там же, де виготовлені. На другому ступені, названому “міським господарством”, здійснюється виробництво для зовнішнього споживача, але за безпосереднього обміну “виробник – споживач”. Третій ступінь – це “народне господарство”, коли виробник працює на невідомий йому ринок, товари проходять через ряд господарств, перш ніж дійдуть д споживача. У “народному господарстві” вирішальне значення має грошовий капітал.

Бюхер одним із перших помітив зростаючу роль позичкового капіталу, до якого він відносить і банківський, і акціонерний капітали. Він вважав, що під владу позичкового капіталіста потрапляють однаковою мірою підприємці, земельні власники, торговці та робітники.

Луйо Брентано приділяв велику увагу питанням праці та заробітної плати. Праця, за Брентано, – це товар особливого роду. Його власник не може відкласти продажі праці, він усюди має йти за проданою підприємцеві працею, і тому часто змушений погоджуватися на невигідні умови її продажу. Ці несприятливі для робітника обставини, однак, усуваються, якщо підприємцю протистоїть не окремий робітник, а профспілка, подібна до англійських тред-юніонів.

Підвищення заробітної плати, як і скорочення робочого дня, вигідне не тільки робітникам, а й підприємцям, тому що при цьому створюються умови для зростання продуктивності праці, а отже, для збільшення прибутковості виробництва. Низька оплата праці не дає стимулів для заміни ручної праці машинною, що перешкоджає здешевленню і підвищенню конкурентоспроможності товарів.

Брентано увійшов в історію економічних знань як активний пропагандист низки положень, сформульованих у літературі задовго до виходу його праць. Йдеться про закон спадної родючості ґрунту і теорії стійкості дрібних селянських господарств. Його слід визнати якщо не єдиним автором цієї концепції, то одним зі “співавторів”, які вважали монополістичні об’єднання практичним засобом усунення економічних криз. Картелі, за Брентано, створюються виробниками для планомірного пристосування пропозиції до попиту, щоб попередити надвиробництво з усіма наслідками, що випливають з нього: зниженням цін, банкрутствами, знеціненням капіталу і масовим безробіттям.

Під впливом молодої історичної школи в останній чверті XIX ст. у світі зріс інтерес до історико-економічних досліджень. Ця школа великою мірою вплинула на набуття вже у XX ст. широкої популярності суспільствознавцями М. Вебером (1864–1920) і В. Зомбартом (1863–1941).

Макс Вебер почав наукову діяльність як історик народного господарства. Світове визнання принесли йому праці, присвячені впливу релігійних поглядів і релігійної моралі на економіку: “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905 р.) і “Господарська етика світових релігій” (1919 р.). За Вебером, у кожній релігії є дві протилежні компоненти – містична і аскетична. Чим більше розвинутий у релігії аскетичний компонент, тим більше вона сприяє зміцненню життєвого раціонального начала, яке становить дух капіталізму. Найбільший надматеріальний стимул до підприємництва, на його думку, дає протестантизм, відповідно до якого свідченням прихильності людини до Бога є успіх цієї людини в обраній нею сфері діяльності. Саме пануванням протестантизму пояснює Вебер високий господарський розвиток США і Канади порівняно з католицькою Латинською Америкою.

Вернер Зомбарт, як учень Г. Шмоллера, також починав як історик народного господарства. Надалі він прагнув поєднати історизм із побудовою абстрактної теорії капіталізму, що стало основною ідеєю його провідної праці “Сучасний капіталізм” (1902 р.).

Зомбарт вводить поняття “господарська система” і “господарська епоха”. Господарська система – це абстрактно-теоретична конструкція, очищена від історичної конкретики модель. Господарська епоха – це реальність, що слугує об’єктом емпіричного дослідження. Але самі епохи виділяються тільки на підставі сформованих теоретичних моделей, тобто господарських систем.

Нова історична школа мала вагомий вплив на формування у 90-ті рр. XIX ст. сукупності поглядів, ідей та концепцій з яскраво вираженою етичною спрямованістю і підпорядковуванням вирішенню соціальних проблем.

Започаткування соціального напряму векономічних дослідженнях було зумовлене подальшим розвитком капіталізму, монополізацією економіки й поширенням акціонерної форми власності, зростанням добробуту широких мас населення європейських країн, розширенням економічних і політичних свобод, посиленням впливу профспілок і вдосконаленням системи соціального захисту тощо. Водночас проблеми соціальної нерівності та соціального захисту не втратили актуальності й потребували вирішення на шляху державного регулювання суспільного життя.

Формування нової системи організації ринкового господарювання й модифікація відносин праці та капіталу активізували необхідність дослідження соціальних аспектів і умов розвитку господарських процесів.

Слід зазначити, що соціальний напрям у політичній економії несформувався у цілісне економічне вчення і був спрямований у першу чергу на розв’язання практичних проблем. Його представників об’єднували:

• соціальний підхід до аналізу господарських явищ, дослідження економіки як частини соціальної системи, підвищена увага до проблем соціальної справедливості, соціальних інститутів (держави, громадських об’єднань тощо);

• трактування виробництва як суто технічного процесу, позбавленого соціального змісту та зв’язку з певним соціальним устроєм, вічного, незмінного процесу взаємодії виробничих факторів;

• заперечення об’єктивних економічних законів та об’єктивної обумовленості соціальної поведінки людей на основі протиставлення світу природи світові людського духу, залежного від людської волі;

• дослідження соціальної мотивації та ціннісних факторів економічної поведінки зметою вдосконалення існуючої господарської системи та досягнення вищого морального ідеалу – «достойного існування всіх членів суспільства»;

• визнання примату неекономічних факторів соціально-економічного розвитку, насамперед правових чинників (пізніше – держави), підпорядкованих етичним нормам;

• активний захист приватної власності, заперечення експлуатації найманої праці та визнання можливості соціально-економічного прогресу ринкової економіки на шляху соціальних реформ і державно-правового регулювання виробництва й розподілу.

Ідеї соціального напряму в політичній економії знайшли відображення у програмі заснованої в 1872 р. у Німеччині Спілки соціальної політики, яка отримала назву “катедер-соціалізму” (“соціалізм за професорською кафедрою” як натяк на приналежність учасників Спілки до академічних кіл).

Визначаючи найважливішою детермінантою економічного розвитку сприятливе соціальне середовище, засноване на принципах соціальної справедливості, члени Спілки соціальної політики виступали за свідому перебудову суспільних відносин на шляху поступових реформ, основу яких мала становити цілеспрямована діяльність держави. Як найважливіші вимоги висувалися:

- державне регулювання праці неповнолітніх і обов’язкова початкова освіта;

- страхування робітників на випадок хвороб і травматизму;

- встановлення пенсій зі старості та непрацездатності;

- організація споживчих і житлових кооперативів тощо.

Відомими представниками соціального напряму в політичній економії були Рудольф Штольцман (1852–1930), Рудольф Штаммлер (1856–1938), Отмар Шпанн (1858–1950), Франц Оппенгеймер (1864–1943) та ін.

Р. Штольцману працях “Соціальні категорії” (1896), “Мета в народному господарстві” (1907) обґрунтував тезу, згідно з якою виробництво є виключно технологічним явищем, що знаходить свій вияв у суспільному поділі праці та є нейтральним у соціальному відношенні.

Стверджуючи, що економіка підпорядковується моральним ідеалам, вчений трактував капіталістичне виробництво як засіб реалізації моральних цілей і досягнення життєвого достатку всіх членів суспільства. Заробітну плату та прибуток він визначав як рівноправні засоби досягнення вищого морального принципу, а сутність закону вартості зводив до регулювання доходів і забезпечення нормального існування населення. Заперечуючи соціальні антагонізми та експлуатацію найманої праці, учений вважав підприємців організаторами виробництва та вождями нації, а робітників – виконавцями, які перебувають під їх захистом.

Філософські та методологічні принципи соціального напряму були обґрунтовані Р. Штаммлером у роботі “Господарство та право з погляду матеріалістичного розуміння історії”. Визначаючи право атрибутом соціальної діяльності держави, він стверджував, що “соціальне життя є ззовні відрегульованим суспільним життям людей”, а тому “цінність має значення лише для обміну товарів на основі... існуючого правопорядку”.

Один із напрямів соціальної школи розвивав Ф. Оппенгеймер – автор теорії “ліберального соціалізму”. Пов’язуючи несправедливість у розподілі доходів та експлуатацію найманої праці з виникненням і пануванням монополій, він виступав за повернення суспільства до природного стану – простого товарного виробництва. Останнє він ототожнював з “ліберальним соціалізмом”, вільним від експлуатації суспільним устроєм, заснованим на приватній власності та ринковому обміні.

Методологічні особливості та теоретичні висновки історичної школи й соціального напряму в політичній економії позитивно вплинули на подальший розвиток економічної думки. “Бунт проти ортодоксії” та критичне переосмислення основних ідей класичної політичної економії сприяли подальшому розвитку економічної теорії на шляху збагачення теоретико-методологічного арсеналу дослідження економічних процесів та явищ:

· Застосування принципу історизму та системного підходу до аналізу процесів господарського життя збагатило інструментарій економічних досліджень. Формування історичної школи спровокувало знаменитий спір про методи пізнання економічних процесів, який розгорнувся серед економістів-теоретиків у другій половині XIX ст., висунувши вимогу “вперше чіткого і критичного усвідомлення самої проблеми методу економічних досліджень”.

· Обґрунтування єдності правових, соціальних, економічних відносин і необхідності аналізу господарської діяльності в тісному зв’язку із динамічним соціокультурним середовищем сприяли усвідомленню необхідності міждисциплінарного підходу, залучення до аналізу позаекономічних чинників господарського розвитку.

- перший – “ранній маржиналізм” – суб’єктивний напрям, охоплює 70–80-ті рр. XIX ст., що знаменуються узагальненням маржиналістських ідей у працях К. Менгера, Л. Вальраса,В. Джевонса та їхніх послідовників;

- другий – формування неокласичної теорії на ґрунті маржиналізму – почався у 90-х рр., коли на передній план вийшли теорії англійця А. Маршалла, американця Дж. Б. Кларка та італійця В. Парето.

Австрійська школа маржиналізму отримала назву “суб’єктивно-психологічної”, оскільки в основу теоретичних досліджень її представників були покладені суб’єктивні фактори: індивідуальні оцінки корисності, зіставлення вигод і втрат, очікування тощо. Засновником нової школи став відомий австрійський вчений К. Менгер (1840–1921), один із першовідкривачів теорії граничної корисності, яка знайшла продовження у суб’єктивних теоріях витрат виробництва, капіталу та процента, започаткованих його учнями Ф. Візером (1851–1926) та Е. Бем-Баверком (1851–1919).

Австрійська школа маржиналізму — найстаріший неокласичний напрям. Основні положення австрійської школи маржиналізму:

• в трудовій теорії вартості увага цієї школи зосереджена на споживній вартості, корисності;

• представники школи ввели до економічної науки поняття “суб’єктивна корисність (цінність)”, визначивши останню як основу ціноутворення. Суб’єктивна корисність–значущість певної речі для певної людини;

• замінено терміни класичної політекономії “вартість” і “товар” на “цінність” і “економічне благо”;

• застосовувався принцип монізму – єдиною основою ціни визнавалася корисність.

Негативною стороною цієї школи є відсутність зв’язку теорії з практикою.

Карл Менгер (1840–1921) – основоположник австрійської школи маржиналізму, професор кафедри політичної економії Віденського університету. У 1871 р. він опублікував книгу “Основи політичної економії”, де досліджував порушення фізіологічної рівноваги людини як результат незадоволення бажань і прагнень.

Методологія дослідження Менгера зводиться до мікроекономічного аналізу. Автор “Основ політичної економії” вважав, що економічні процеси потрібно вивчати через “...їх причинний зв’язок і закони, якими вони керуються”. Критерій економічного характеру благ він виводив із відносин між потребою у благах і кількістю благ.

Схожість методології Менгера з класичною полягала у незастосуванні математичних методів. Принцип спадної корисності він виводить з того, що вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, якою володіє остання одиниця запасу. Ця найменша корисність залежить від співвідношення кількості благ (об’єктивний чинник) та інтенсивності споживання індивіда (суб'єктивний чинник). Тому кожна додаткова одиниця блага набуває дедалі меншої цінності.

Цінність матеріальних благ визначається за шкалою конкретних потреб конкретної людини. Менгер поділив економічні блага на порядки – так звана пікала Менгера. Вона є спробою пояснити місце кожного блага в шкалі корисності та міру насичення потреби в ньому, причому розрізняються абстрактна корисність різних категорій благ (предмети споживання, одяг, взуття, паливо, прикраси) і конкретна корисність кожної одиниці певного роду благ (наприклад, першого, другого, третього і т. д. кілограма хліба; першої, другої, третьої і т. д. пари взуття).

Блага першого порядку – це початкові (споживні) блага, що забезпечують безпосереднє задоволення потреб людини. Блага вищих порядків – це блага, які використовуються для виробництва споживних благ. Внаслідок цього використовувані споживані блага наділяють цінністю економічних ресурсів, витрачених на їх виробництво.

Благами вищого порядку є засоби виробництва. До останніх Менгер також відносив «користування капіталом і діяльність підприємців».

Обмін виникає, коли блага певного суб'єкта для нього менш бажані, ніж блага іншого індивіда. В останнього таке ж ставлення до власних товарів. Обмін для них взаємовигідний, але нееквівалентний.

Разом із вигодою обмін, за Менгером, є економічною жертвою, що віднімає “частину економічної користі, яку можна одержати з існуючого мінового співвідношення”. Менгер відносить торговців до виробників подібно до землевласників і фабрикантів, оскільки торговці сприяють повнішому задоволенню людських потреб, тобто їхня діяльність відповідає цілям будь-якого господарства.

Пропорції обміну благ визначаються співвідношенням їх граничної корисності.

Ойген фон Бем-Баверк (Ейген Бом–Баверк) (1851–1914). Відомі праці – “Основи теорії цінності господарських благ” (1886 р.), “Капітал і прибуток” (1884 р.), “Позитивна теорія капіталу” (1889 р.), “Теорія Карла Маркса і її критика” (1896 р.).

Концепція прибутку. Справжнє благо – заробітна плата, майбутнє благо – засоби виробництва. Справжнє благо ціниться вище, ніж майбутні блага. У грошовій сфері це положення є джерелом відсотка. Відсоток – винагорода підприємця за очікування. Відсоток (прибуток) – це категорія, пов’язана з обміном справжніх і майбутніх благ, оскільки веде до розподілу прибутків, що отримуються протягом певного часу.

Теорія ціноутворення. Модель ціноутворення Бем-Баверка побудована за принципом застосування рівнодіючих оцінок до різних пар продавців і покупців. Вона показує, що «величина ринкової ціни обмежується і визначається величиною суб'єктивних оцінок товару двома граничними парами».

Ціна на конкурентному ринку, за Бем-Баверком, – це об’єктивна цінність. Механізм ціноутворення визнає як роль праці, так і витрат виробництва. Вирішальними фігурами системи стають суб’єкти ринку (покупці й продавці). Теорія виходить з положення про те, що запас благ обмежений, тому цінність товару (блага) залежить тільки від попиту (пропозиція еластична). Механізм визначення граничної корисності при обміні виходить з урахування даних про ціну і прибутки споживача.

Теорія цінності та граничної корисності. Цінність – це суб’єктивна корисність, розмір якої залежить від суб’єкта й обставин. Абстрактну корисність мають всі блага, а цінність – обмежена кількість благ. Найменшу користь від блага Бем-Баверк називає граничною корисністю, остання збігається з тією корисністю, яку приносить остання одиниця цього блага, що задовольняє найменш важливу потребу.

Поняття обміну. Обмін економічно можливий, якщо покупець оцінює річ вище, а продавець нижче за ту річ, в якій виражається ціна першої. Чим вища при цьому різниця оцінок, тим вища вигода операції.

Фрідріх фон Візер (1851–1926). В основній праці “Теорія суспільного господарства” (1914 р.) він висуває й обґрунтовує “теорію ставлення”. За цією теорією частина цінності блага має бути віднесена на рахунок іншого продуктивного блага (праця, земля, капітал), що бере участь у виробництві, тобто кожному з трьох чинників належить частина цінності створеного продукту. Теорію математично розробив Дж.Б. Кларк.

Теорія витрат. По-перше, продуктивні блага представляють майбутнє. Цінність їх залежить від цінності кінцевого продукту, тому витрати виробництва набувають цінності від цінності кінцевих продуктів. По-друге, пропозиція є зворотною стороною попиту – попиту тих, хто володіє товаром. При цьому витрати відображаються у платі за відвернення ресурсів від альтернативних варіантів використання, а також у ціні за послуги чинників, що залучаються іншими виробниками.

Закон Візера: дійсною вартістю (корисністю) будь-якої речі є недоотримана корисність інших речей, яка могла бути створена за допомогою інших ресурсів, витрачених на виробництво цієї речі.

На відміну від О. Бем-Баверка, Ф. Візер обстоював необхідність втручання держави в економіку. Вчений вважав приватну власність, а також приватну форму господарювання єдиною, яка виправдала себе.

Формування неокласичної економічної теорії розпочалося на другому етапі маржинальної революції, що знайшло відображення у творах представників кембриджської й американської шкіл. На противагу класичній політичній економії, спрямованій на аналіз глобальних динамічних процесів і закономірностей розвитку ринкової економіки, неокласики прагнули сформулювати закономірності господарювання та визначити принципи рівноваги на мікрорівні за умов вільної конкуренції. Ці завдання вирішувались на шляху кардинального перегляду методу економічної науки та розширення предметного поля наукових досліджень.

Оголосивши предметом економічної науки так звану “чисту економіку”, незалежну від суспільної форми її організації, неокласики зосередились на аналізі поведінки “економічної людини” (споживача, підприємця, найманого робітника), яка завжди прагне максимізувати вигоду (дохід, корисність) і мінімізувати витрати (зусилля). Керуючись маржиналістськими принципами економічного аналізу, представники неокласичного напряму намагались дослідити так звані “природні” закони, які визначають цінність (ціну) товарів споживчого та виробничого призначення, а також розподіл доходів у суспільстві. Першим термін “неокласична теорія” запровадив у науковий обіг видатний американський економіст Т. Веблен, який звернув увагу на те, що представники нового напряму економічної думки вийшли за межі утилітаризму та гедоністської психології класичної школи, успадкувавши її основні ідеї.

Особливе місце у системі неокласичних концепцій посідають теоретичні розробки кембриджської школи, заснованої видатним англійським економістом А. Маршаллом (1842–1924) та його послідовниками А. Пігу (1877–1959) і Ф. Еджуортом (1845–1926).

Економічна теорія А. Маршалла є синтезом досягнень класичної науки (Сміта А., Рікардо Д., Мілля Дж. С.) і теорії маржиналізму.

Метод Маршалла – це метод часткової рівноваги. При розгляді ситуації всі елементи, крім одного, приймаються як постійні й ведеться спостереження за змінами цього одного елемента.

Концепція ціноутворення (попит і пропозиція) Маршалла: функція попиту на товар залежить від граничної корисності, а ціна попиту – не що інше, як грошова оцінка бажання. Далі автор формулює закон попиту, згідно з яким попит на товар зростає при зниженні ціни і зменшується при перевищенні її.

Маршалл увів поняття “еластичність попиту”, розглядаючи його функціональну залежність від зміни ціни. Попит на товар еластичний, якщо він змінюється більшою мірою, ніж ціна і товару. Після цього Маршалл досліджує ціну пропозиції як мінімальну ціну, за якою продавець згодний продати певну кількість товару за певною ціною. Ціна пропозиції визначається виключно витратами. Під останніми слід розуміти подолання небажання зазнати незручностей через тягар праці та жертву капіталу. Далі Маршалл подає у графічній формі функціональну залежність ціни від попиту і пропозиції. Ціна рівноваги встановлюється на перетині кривих попиту і пропозиції.