Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Економічна теорія.




Читайте также:
  1. Власність як економічна категорія. Історичні типи та форми власності.
  2. Економіка як об’єкт наукового дослідження. Економічна діяльність – предмет економічної науки
  3. Економічна інформація та її особливості
  4. Економічна оцінка банківської діяльності
  5. Економічна оцінка ресурсів.
  6. Економічна поведінка
  7. Економічна рента та її види
  8. Економічна реформа Л. Ерхарда
  9. Економічна система сучасного капіталізму
  10. Економічна система: сутність, структурні елементи і критерії класифікації.

Промислова революція як матеріальна основа індустріального суспільства

Досить тривалий період світового господарського розвитку (з останньої третини XVIII і до 60–70-х рр. ХІХ ст.) пов’язаний з важливими соціально-економічними процесами зміцнення промислового капіталізму, панування вільної конкуренції і підприємництва та прискореного розвитку промисловості, підпорядкування місту села, майже повної заміни традиційних зв’язків між людьми грошовими відносинами тощо.

Переломним моментом у розвитку продуктивних сил світу стає промисловий переворот (або промислова революція) — перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики.

Батьківщиною промислового перевороту стала Англія, де в середині XVIII ст. склався комплекс економічних і політичних передумов його успішного здійснення; насамперед, достатньо високий рівень розвитку мануфактурного виробництва, зумовлений активним процесом первісного нагромадження. Крім того, за рахунок подрібнення операцій у результаті зростаючого поділу праці виробництво готується до застосування машин. Головною ж політичною передумовою стає Англійська буржуазна революція (1640–1649), що скасувала феодальні привілеї та відкрила шлях капіталістичному розвитку.

Промисловий переворот в Англії відбувався приблизно з останньої третини XVIII до першої чверті XIX ст. Його основні етапи наведено на.

Промисловий переворот в Англії розпочався з бавовняної промисловості. По-перше, вона була новою галуззю, її мануфактурні підприємства будувалися вже з урахуванням досягнень технічного прогресу, набагато більшими за розмірами, що створювало сприятливіші умови для запровадження машин. Крім того, продукція бавовняної промисловості споживається різними верствами населення, тоді як суконна промисловість, традиційна для Англії, значною мірою виконувала державні замовлення. Це робило бавовняну промисловість більш залежною від коливань кон’юнктури ринку, а власників підприємств – більш зацікавленими у застосуванні нових, ефективніших техніки й технології.

У результаті завершення промислового перевороту (перша чверть XIX ст.) в Англії пануючим стає фабричне виробництво, країна з аграрної перетворюється на індустріальну. Це проявляється у значному піднесенні промислового виробництва, передусім виробництва бавовняних тканин (споживання бавовни за 130 років зросло в 1000 разів); прискоренні розвитку металургійної та машинобудівної промисловості. Набуло розвитку й будівництво залізниць.



Характерно, що процес створення машинного виробництва (індустріалізація) у більшості країн розпочинався в легкій промисловості і лише після тривалого періоду нагромадження відповідних капіталів у галузях, що виробляють предмети споживання, переходив у галузі, де виробляють знаряддя праці.

Промисловий переворот мав важливі соціальні наслідки. В Англії складається структура капіталістичного індустріального суспільства, різко підвищується частка міського населення (в 1811 р. частка сільського населення скоротилася до 35%).

Зростає роль колоній як ринків сировини та збуту англійських промислових товарів. Англія виходить в економічні лідери доби домонополістичного капіталізму — провідну торговельну країну, найбільшу колоніальну державу, „майстерню світу”, яка постачала свої товари у більшість країн. У цьому неабияку роль відіграв перехід до вільної торгівлі — фритредерства (від англ. Free trade). До політики фритредерства Англія переходить у 1853 р., що означає скасування митних зборів на сировину та напівфабрикати й зниження їх на готову продукцію, яку завозили в країну.



 

Промисловий переворот в країнах Західної Європи

Промисловий переворот у країнах світу характеризувався певними особливостями як за часом, так і за напрямами.

Повільніше, ніж в Англії, здійснювався промисловий переворот у Франції, що почався наприкінці XVIII ст. Завдяки більшій живучості у Франції дрібного виробництва тут не відбувалася в таких розмірах, як в Англії, пролетаризація селян і ремісників. Банківський і лихварський капітали розвивалися у Франції швидше, ніж промисловий.

Капіталістичний розвиток сільського господарства, промисловості й торгівлі у Франції значно просунувся вперед у період консульства її імперії (1799–1812). Так, запровадження машин у Франції починається тільки після Великої французької революції (1789–1793), але промисловий переворот стримувався в роки імперії та наполеонівських війн. Це зумовлювалося Континентальною блокадою Наполеона (1806), яка закрила європейський, зокрема французький, ринок для англійських товарів, що врешті-решт викликало застій французької промисловості. Крім того, уповільнюючим чинником була також парцелярна власність на землю, внаслідок дії аграрного законодавства Конвента. Дрібна земельна власність стримувала диференціацію селянських господарств, негативно впливала на розширення внутрішнього ринку і ринку робочої сили, що гальмувало розвиток промислового виробництва.

Після реставрації Бурбонів було прийнято низку законів, дія яких негативно позначилася на розвитку французької промисловості, але відкрила французький ринок для англійських товарів. У результаті поширюється застосування машин, насамперед у текстильній промисловості, починає розвиватися металургія, хоча перехід на мінеральне паливо затримується. Загалом, промисловий переворот у Франції до 1830 р. не вийшов за межі підготовчого періоду.

Після революції 1830 р. панівне становище належало банкірам та спекулянтам. Важливим джерелом збагачення останніх став “державний дефіцит”. До 1848 р. державний борг досяг 5,5 млрд. фр.

У цей період (30–40-ві роки XIX ст.), який можна назвати першим етапом промислового перевороту, на розвиток промисловості впливали ті самі негативні причини, що й у попередні роки: дрібна парцелярна власність, вузькість внутрішнього ринку, високі митні тарифи на сировину та паливо, які гальмували розвиток обробної промисловості.

Водночас, дуже важливу роль у промисловому перевороті відіграє будівництво залізниць, яке набуло прискореного розвитку завдяки закону 1844 р., сприяло зростанню кількості парових двигунів і розвитку металургійної та вугільної промисловості.

Другий етап промислового перевороту — 50–60-ті роки. Він характеризується завершенням промислового перевороту в галузях важкої індустрії (виробництво чавуну збільшилось втричі, сталі — у 8 разів; у 1865 р. 75% чавуну виробляли на коксі). Проте, на відміну від Англії, припинення промислового перевороту у Франції не означало завершення індустріалізації: країна стає лише аграрно-індустріальною державою. Продовжує розвиватися будівництво залізниць, за темпами зростання важка промисловість починає випереджати легку. Швидко ростуть міста. Франція посідає друге місце за рівнем промислового виробництва (після Англії), хоча концентрація промислового капіталу залишається незначною, що зумовлено традиційною структурою промисловості (переважним розвитком галузей, які виробляють модний одяг, предмети розкоші тощо). Така структура, а також збереження парцелярного селянського господарства зумовили вузькість внутрішнього ринку, що, у свою чергу, стримує темпи економічного розвитку.

Особливості промислового перевороту в Німеччині зумовлені її попереднім економічним розвитком. У період, коли Англія та Франція вже давно забезпечили внутрішню економічну та політичну централізацію, коли в Англії відбувається промисловий переворот, Німеччина була країною, політично роздробленою й економічно відсталою. Однак під впливом Великої французької революції та наполеонівських війн у Німеччині починається процес ліквідації феодально-кріпосницьких відносин. У деяких німецьких державах спостерігаються суттєві зміни. У найбільшій з них — Прусії — аграрна реформа звільнила селян від особистої залежності, але зберегла більшу частину землі в руках поміщиків-юнкерів. Послаблення кріпосних відносин супроводжується також послабленням феодальної роздробленості Німеччини. Після Віденського конгресу (1815 р.) було утворено Німецький союз, до якого увійшли 38 держав. Проте цей союз не ліквідував феодальної роздробленості. Держави–члени Німецького союзу зберігали як територіальні, так і митні кордони.

Помітне послаблення на початку XIX ст. кріпосництва та феодальної роздробленості країни полегшили становлення капіталістичних відносин, виникнення фабрично-заводської промисловості. Сприяла цьому й ліквідація (у Прусії) або обмеження (у Баварії та ряді інших держав) цехового ладу. Істотний вплив на розвиток німецької промисловості мала Континентальна блокада Наполеона, яка на кілька років звільнила німецькі мануфактури від конкуренції англійських фабричних виробів. З’являються перші машини, створюються перші фабрики. Цей процес дещо посилюється після завершення наполеонівських війн, коли німецька буржуазія робить спроби вистояти в умовах надзвичайно сильної конкуренції з боку Англії.

У 1833 р. 18 німецьких держав з ініціативи Прусії утворюють Митний союз, який почав діяти з 1 січня 1834 р. Його виникнення тісно пов’язане з початком промислового перевороту та низкою аграрних реформ, що сприяли прискоренню викупу землі селянами. Поширення викупних платежів прискорило первісне нагромадження капіталу, а під впливом непосильних викупних платежів і втрати більшістю селян своїх земельних наділів прискорено формується ринок робочої сили для великої промисловості. У сукупності це вело до прискореного промислового розвитку Німеччини, а усунення митних кордонів між членами Митного союзу сприяло створенню єдиного внутрішнього ринку.

Проте, в першій половині XIX ст. Німеччина залишається аграрною країною, а в її промисловості переважає дрібне виробництво. Таким чином, до середини XIX ст. вона – в основному країна мануфактурної та домашньої промисловості, незважаючи на перші кроки, зроблені на шляху промислового перевороту. Велика промисловість залишається в зародковому стані.

Початок промислового перевороту в Німеччині припадає на період 50-х років, після революції 1848 р.

У 50–60-х роках Німеччина досягла небачених успіхів у розвитку торгівлі та промисловості, залізниць, телеграфу та океанського транспорту, які дали країні за 20 років набагато більше, ніж за ціле століття. Промисловий переворот у Німеччині мав стрімкий характер, фактично відбувся протягом двох десятиріч. Друга характерна ознака промислового перевороту в Німеччині полягала в тому, що відбувався він на власній машинобудівній базі.

Запізнілий вступ Німеччини на шлях індустріалізації дав їй змогу використати технічні досягнення Англії, запозичити їх, а це забезпечувало порівняно високий рівень продуктивності праці на німецьких підприємствах. Німеччина не мала потреби повторювати всі етапи технічного розвитку, які пройшла Англія: вона відразу могла запроваджувати технічні новинки, які в самій Англії почасти застосовувалися повільно через тиск старого основного капіталу. Тому німецькі фабрики і заводи були спроможні успішно конкурувати, як всередині країни, так і на зовнішньому ринку, з англійськими.

Завдяки високим темпам промислового виробництва Німеччина до 1870 р. вже перевершила Францію у видобутку вугілля, виплавленні чавуну, потужності парових двигунів, довжині залізничної колії і майже наздогнала Францію в оборотах зовнішньої торгівлі. Від Англії Німеччина все ще відставала у кілька разів, проте розрив між ними істотно скоротився. Досить велику роль в успіхах промислового розвитку Німеччини відіграло створення у 50-х роках кількох великих банків, які активно займалися засновництвом.

Високого рівня досягає військова промисловість, розвиток якої активно стимулюється державою, що зумовлено агресивною політикою Пруссії. Підприємства військової промисловості не тільки відображали загальні тенденції та риси німецької промислової еволюції, а й ставали провідними підприємствами німецької промисловості.

Щодо США, то до кінця XVIII ст. ця країна була колонією Англії, а тому її економічний розвиток залежав від економічної політики метрополії. Незважаючи на сприятливі природні умови, промисловий переворот тут стримувався через ряд заходів Англії, спрямованих на те, щоб зберегти Північноамериканські колонії як сировинну базу та ринок збуту для промисловості метрополії. Таким чином, промисловий переворот розпочався лише після завершення війни за незалежність (1775—1783 рр.), яка не лише звільнила колонії, а й поклала початок їх об’єднанню у вільну та незалежну державу; ліквідувала елементи феодалізму, усунула феодальні норми успадкування, скасувала “біле рабство”, проголосила буржуазні свободи, проте зберегла рабство негрів.

У подальші роки економічний розвиток США відбувається досить швидкими темпами, особливо це стосується сільського господарства — як фермерського (інтенсивне на Півночі), так і плантаційного (екстенсивне на Півдні). Наприкінці XVIII ст. починається запровадження англійських машин у текстильному виробництві, але створюються і власні (у 1793 р. створено бавовноочисну машину Уітні, яка підвищила продуктивність праці в 150 разів).

У 1791 р., після звіту міністра фінансів А. Гамільтона “Про промисловість”, запроваджується протекціоністське мито на готову продукцію, що створює сприятливі умови для розвитку власної промисловості. Упорядковується грошова система, створюється національний банк США.

Головною особливістю промислового перевороту в США було дуже повільне впровадження парової машини, що зумовлено великими водними ресурсами і широким використанням водяного двигуна. Замість парової машини Уатта у США вже у 30-х роках XIX ст. запроваджується машина Івенса (Філадельфія). Велику роль в успішному промисловому перевороті у США відіграють активні імміграційні процеси (до 1860 р. іммігрувало близько 50 млн. осіб), адже промисловість США отримала готові кадри кваліфікованих робітників, тоді як в інших країнах створення кадрів кваліфікованої робочої сили було тривалим процесом. Ще однією важливою особливістю промислового перевороту в США була тенденція до стандартизації, яка до середини XIX ст. у металургійній промисловості США відіграла істотну роль.

Загалом, промисловий переворот відбувався в США вкрай нерівномірно, захопив спочатку текстильну промисловість, а потім – харчову. Важка індустрія часто не могла задовольнити внутрішніх потреб країни.

Завершення промислового перевороту припало на період після закінчення Громадянської війни (1861–1865 рр.). Суперечності, які спричинили війну, мали досить глибоке коріння. Південь залишався рабовласницьким, плантаційним і там практично не було власної промисловості. Суперечності, які виникли між Півднем і Північчю, виявлялися у розбіжності інтересів представників цих двох регіонів. Наявність рабства звужувала внутрішній ринок, вузька (бавовняна) спеціалізація Півдня, пристосована, передусім, до потреб промисловості Англії, надавала економіці США колоніального характеру. Плантатори Півдня були зацікавлені у зниженні митних тарифів на сировину, що вивозилася, та на готову продукцію, що завозилася, тоді як підприємці Півночі були заінтересовані у встановленні високих митних тарифів, здатних захистити їхню продукцію від конкурентів, передусім англійських. Ці та інші суперечності посилювалися і переросли у протистояння двох регіонів щодо вирішення питання про заселення земель на Заході, на які претендували як фермери Півночі, так і плантатори Півдня. У сукупності це посилювало протистояння і призвело до Громадянської війни.

Поразка Півдня в Громадянській війні була наперед вирішена його економічною відсталістю, яка зумовила економічну поразку вже у перші роки війни. Відсутність власної промисловості, морська блокада, яка перекрила шляхи імпорту озброєння та боєприпасів на Південь, украй загострили ситуацію, і тривалість війни була зумовлена лише недостатньо активними воєнними діями Півночі. Досить важливу роль у перемозі Півночі відіграло й розв’язання питання щодо земель на Заході. У травні 1862 р. прийнято закон про Гомстеди, за яким кожний громадянин США отримав право на 160 акрів (65 га) землі за умови сплати 10 дол.; якщо ці землі продуктивно використовувалися упродовж п’яти років, вони переходили у власність фермера. Це призвело до зменшення чисельності армії Півдня, адже для одержання землі необхідно було визнати себе громадянином США, а, як відомо, Південь оголосив себе Конфедерацією, яка не входила до складу США. Отже, завдяки Громадянській війні та Гомстед акту аграрне питання було вирішено на користь фермерів. Ще одним важливим наслідком Громадянської війни було скасування рабства, що великою мірою розширило внутрішній ринок і ринок робочої сили в країні.

Таким чином, Громадянська війна забезпечила надзвичайно сприятливі умови для прискореного економічного розвитку й завершення промислового перевороту, початку перетворення США у провідну індустріальну державу світу.

Економічне вчення Давіда Рікардо

Давід Рікардо (1772–1823) був економістом періоду промислового перевороту, коли в Англії бурхливо розвивався капіталізм і рельєфніше виявилася класова структура суспільства.

Вихідною у творчості видатного англійського економіста була прихильність до концепції економічного лібералізму та політики фритредерства, дослідження економіки як складної системи, підпорядкованої дії об’єктивних законів і механізмів саморегулювання.

Розвиваючи теорію класичної школи, Д. Рікардо досліджував економіку як складну систему, підпорядковану дії об’єктивних економічних законів. Він дотримувався абстрактного методу, прагнучи виявити глибинну сутність економічних процесів та явищ. Як і попередники, вчений вважав ринковий устрій вічним, природним і гармонійним, заснованим на ідеально відлагодженому механізмі саморегулювання. Так само, як і А. Сміт, Д. Рікардо пропагував економічну свободу, вільну конкуренцію та невтручання держави в економічне життя, тобто відстоював концепцію економічного лібералізму. У найвідомішій праці “Начала політичної економії та оподаткування” (1817) Д. Рікардо найбільш повно виклав свою систему економічних поглядів. Однак він написав і кілька менш відомих праць, які опублікував до 1807 р., зокрема, з питань економічної природи грошей і закономірностей грошового обігу, заміни золотих грошей паперовими.

Солідаризуючись із А. Смітом, Д. Рікардо також виділив у суспільстві три основних класивласників землі і власників грошей і капіталу та найманих робітників і три види доходівренту, прибуток і заробітну плату. Рікардо дав своє трактування “головного завдання політичної економії”, яке полягає, за його словами, в тому, щоб визначити закони, які керують розподілом доходів. Сукупність виробничих відносин між людьми він звів до відносин розподілу, які й вважав предметом політичної економії.

В основі процесів розподілу доходів у суспільстві в системі Рікардо стоять саме класові відносини, адже на його переконання “зростання доходів капіталістів (прибуток) обов’язково зменшує доходи робітників (заробітну плату), і навпаки”. Дослідник вбачав у цьому жорстку й об’єктивну закономірність зі зворотним зв’язком.

Першим в історії економічної науки в основу своєї теоретичної системи Рікардо свідомо заклав трудову теорію вартості, з позицій якої розглядав усі економічні процеси, закони та категорії.

За аналогією з концепцією “природного порядку” А. Сміта, головною умовою примноження багатства країни, яке розглядається як сукупність вироблених життєвих благ, Д. Рікардо вважав вільну конкуренцію й інші принципи економічного лібералізму — вільне підприємництво, вільну торгівлю та інші “економічні свободи”. Лише за умов вільної конкуренції, підкреслював він, “інтереси індивіда і цілого не зіштовхуються”, а режим вільної конкуренції “в цілому, з тими чи іншими практичними відступами, є найбільш доцільним і найбільше відповідає інтересами нації”. Це свідчить, що найбільш досконалим суспільством Рікардо вважав таке, де найповніше реалізуються принципи вільної конкуренції і вільного підприємництва, тобто капіталістичне (ринкове).

У рікардіанській теоретичній системі при дослідженні економічних процесів і явищ широко застосовувались як метод логічної абстракції, запропонований ще А. Смітом, так і математичні методи, за допомогою яких Рікардо здійснював кількісний аналіз, заклавши основу модельного підходу через побудову простих економічних моделей. Як точний і послідовний теоретик, здатний одержати неочевидний висновок з аналізу запропонованих ним простих економічних моделей, Д. Рікардо (за винятком, можливо, Дж. М. Кейнса) не має собі рівних в історії світової економічної думки.

Теорії вартості, яка і в А. Сміта, посідала одне з центральних місць у його дослідженнях, Д. Рікардо присвятив перший розділ “Начал політичної економії та оподаткування”. Тут він полемізує зі своїм видатним попередником, заперечує подвійне трактування вартості А. Смітом, беззаперечно наполягаючи на її однофакторному (трудовому) походженні. “Вартість товару або кількість якогось іншого товару, на яку він обмінюється, — наголошує Рікардо, — залежить від відносної кількості праці, необхідної для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка сплачується за цю працю”. Так англійський дослідник вперше в історії економічної думки виявив повну прихильність до трудової теорії вартості.

Отже, Д. Рікардо не сприйняв думки А. Сміта стосовно того, що вартість визначається працею тільки в “примітивному стані суспільства”. Завжди і всюди вартість визначається тільки працею, стверджує Рікардо, і “це є абсолютним і загальним законом”, тому “вартість товару прямо пропорційна кількості праці й обернено пропорційна продуктивності праці”.

У праці “Дослідження про природу грошей” Рікардо трактував гроші з позицій товарної теорії. Вартість грошей (золота і срібла) він визначав затратами праці на їх виробництво, виділяв специфіку грошей як особливого товару, який є мірою вартості всіх інших товарів і засобом їх обігу. Він зазначав також, що кількість паперових грошей в обігу має визначатися вартістю товарної маси на ринку.

В основній праці “Начала політичної економії та оподаткування” Рікардо став на позиції кількісної теорії грошей, згідно з якою вартість грошей встановлюється у сфері обігу і визначається їх кількістю.

Як відомо, Рікардо послідовно дотримувався трудової теорії вартості. Праця має свою ціну, що, на його думку, визначається вартістю життєвих засобів, необхідних для утримання робітника і його родини. Зміна заробітної плати не впливає на вартість (і ціну) вироблених продуктів. Змінюється лише співвідношення між розмірами заробітної плати і прибутку, одержуваного підприємцем: “Усе, що збільшує заробітну плату, з необхідністю зменшує прибуток”. Таким чином, заробітна плата і прибуток знаходяться у зворотному взаємозв’язку.

Рента має диференційований характер, її одержують власники кращих ділянок і більш родючих земель. Але джерелом ренти є не родючість землі, а праця, що затрачається на виробництво хліба та інших сільськогосподарських продуктів. Надлишок продукції, одержуваний на кращих землях, трансформується в ренту, що сплачується власнику землі.

Рікардо прагнув визначити динаміку доходів, одержуваних трьома основними класами. З розвитком виробництва реальна заробітна плата залишається незмінною (вона зумовлена вартістю засобів існування). Рента зростає тому, що кількість родючих земель обмежена, у виробництво залучаються гірші землі, а ціна хліба визначається витратами на найгірших землях. Рівень прибутку знижується: “Прибуток має природну тенденцію падати, тому що з прогресом суспільства і багатства додаткова кількість їжі, яка потрібна, надходить при витратах усе більшої і більшої праці”. Підвищення заробітної плати (номінальної) не підвищує ціни товарів, але незмінно зменшує прибуток.

Рікардо дотримувався принципу, що одержав згодом назву “залізний закон заробітної плати”. Заробітна плата утримується в межах твердого фізичного мінімуму, тому що у разі його перевищення починає збільшуватися народжуваність, зростає пропозиція на ринку праці й плата за працю неминуче зменшується до дуже низького, фізичного, мінімуму.

Продовжуючи традиції класичної школи у відстоюванні принципу свободи зовнішньоекономічної діяльності, Д. Рікардо приділяв велику увагу дослідженню питань розвитку міжнародної торгівлі.

Аналізуючи відмінності між внутрішньою та міжнародною торгівлею, учений зазначав, що розвиток внутрішньої торгівлі зумовлений тенденцією норми прибутку до вирівнювання, тоді як основу спеціалізації країни у зовнішній торгівлі становлять порівняльні витрати. Науковою заслугою Д. Рікардо стало переконливе доведення того факту, що вигоди від зовнішньої торгівлі для окремо взятої країни не обмежуються лише її абсолютними перевагами, як це стверджував А. Сміт.

Учений звернув увагу на те, що в міжнародному масштабі фактори не є мобільними, і дійшов висновку, що країни можуть виграти від взаємної торгівлі й за умов відсутності абсолютних переваг у виробництві певних товарів завдяки наявності переваг відносних. Останні, на думку дослідника, виникають за умов, коли для виробництва двох товарів необхідні різні затрати праці, що спричиняє нерівність внутрішніх альтернативних вартостей цих товарів у різних країнах і різне внутрішнє співвідношення їхніх цін. Тому спеціалізація країн на випуску тих продуктів, у виробництві яких вони мають найвищу відносну ефективність, сприяє одержанню ними взаємної вигоди, уможливлюючи розвиток міжнародної торгівлі.

Виходячи з того, що свобода економічної діяльності та вільна конкуренція товаровиробників найбільшою мірою відповідають інтересам економічного прогресу нації, Д. Рікардо відстоював політику економічного лібералізму. Він стверджував, що держава не повинна втручатись у процеси суспільного виробництва й розподілу. Д. Рікардо продовжив аналіз принципів оподаткування, започаткований А. Смітом. Учений обґрунтував ряд важливих положень, згідно з якими податки мають бути справедливими і не обтяжливими для населення. “Найкращий податок, — писав Д. Рікардо, — найменший податок”. При цьому вчений виходив з того, що будь-який новий податок:

§ стає тягарем для виробництва, зумовлюючи підвищення природної ціни;

§ змінює відносні ціни і заважає національному капіталу розподілятися найбільш вигідним для суспільства способом;

§ часто викликає зменшення обсягу продукції.

Трактуючи податки як неминуче зло, яке підриває можливості нагромадження капіталу та стимули розвитку виробництва, англійський дослідник відстоював необхідність оподаткування доходу, а не капіталу. Він стверджував, що завданням податкової політики є заохочення “прагнення до нагромадження”.

Класична школа політичної економії, започаткована Адамом Смітом і Давідом Рікардо, зумовила великий вплив на дальший розвиток економічної науки та формування економічної політики. Універсальність і космополітичність теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні, але особливості економічного розвитку кожної з них сприяли тому, що класичні ідеї адаптувались різними авторами для розв’язання теоретичних і практичних проблем соціального розвитку власних країн. Класичні доктрини знайшли відображення у працях багатьох авторів, зокрема економістів нової хвилі — Сея, Мальтуса, Бастіа, Мілля та інших, що висвітлювали важливі проблеми розвитку суспільства.

Ці автори належать до представників класичної школи, тому що в центрі їхньої уваги все ще залишаються проблеми економічного розвитку, зростання масштабів виробництва. Як і основоположники класичної школи, вони вважали, що капіталізм, побудований на приватній власності й зіткненні інтересів економічних суб’єктів — власників факторів виробництва, є прогресивним ладом; головні умови зростання багатства суспільства – вільна конкуренція та раціональний розподіл вартості; що в основі ринкового саморегулювання лежить “вартість”, величина й рівень відшкодування якої визначають дальшу долю виробництва товарів, рівень доходів власників і безпосереднього виробника; що розподіл є раціональним, коли частка вартості, одержана у вигляді доходів, відповідає затратам праці; що тільки ринок визначає, скільки й чого необхідно виробляти, а держава не повинна втручатися в ринкові відносини, бо це зруйнує ринкові механізми саморегулювання.

Більшість ідей, сформульованих цими авторами, були своєрідним розвитком класичної доктрини. Адже теорія Сміта і Рікардо — це теорія ринкової економіки та якісної характеристики її основ: вартості, ціни, доходів і їхніх джерел, це доведення визначальної ролі матеріальної сфери виробництва, об’єктивної суті економічних законів, необхідності свободи підприємництва, вільної конкуренції.

 

Еволюція класичної школи політичної економії в Англії, Франції, США

Проте економісти нової хвилі привнесли й нові ідеї в класичну теорію, які, поєднані єдиною методологією, стали основою ґрунтовнішого й різнобічнішого аналізу капіталістич-ного виробництва. Завдяки їм класична політекономія вже не є однорідною й не трактує однозначно проблеми розвитку.

Саме новій хвилі в класичній теорії належить першість у загостренні уваги до проблем обміну й розподілу, до їхньої ролі у збагаченні суспільства. Представники цієї хвилі визнають, що виробництво визначає рівень доходів і їх розподіл, але наголошують, що розвиток виробництва, у свою чергу, залежить від доходів (платоспроможності) споживача, тому раціональний розподіл вартості є важливою умовою розвитку.

Матеріальна сфера виробництва вже не розглядається як єдина, де створюється багатство: в поле зору потрапляє нематеріальна сфера, де результати праці не мають товарного вираження (послуги, мистецтво, наука тощо), хоч зайняті там люди отримують доходи.

Ряд авторів визнає, що праця в нематеріальній сфері також створює вартість, яка підлягає розподілу, тобто вони вже не ототожнюють вартість як сукупність матеріальних цінностей — товарів, з вартістю як затратами праці.

Тому виникає нове, розширене трактування “вартості” як абстрактної категорії, що матеріалізується в ціні та проявляється у процесі обміну лише як тенденція. Визнаючи, що ціна залежить від зіткнення суб’єктивних оцінок виробника і споживача, представники нової хвилі звертають увагу на те, що вартість є тільки основою, яка визначає напрями розвитку економіки і створює економічну рівновагу. Ціна і ціноутворення є реальним явищем, що забезпечує раціональний розподіл.

Постає необхідність з’ясувати, як саме відбувається розподіл суспільної вартості. Якщо Сміт і Рікардо обмежувалися тезою про те, що вартість розподіляється відповідно до затрат праці, і тому постійно поставали перед труднощами, пояснюючи природу таких видів доходу, як прибуток, рента і процент, то в економістів нової хвилі виникає ідея щодо розподілу за факторами виробництва.

Затрати живої праці не розглядаються як єдиний фактор багатства, а тому і зростання обсягів виробництва вже не безпосередньо, як у Сміта, пов’язується зі збільшенням чисельності населення. Водночас, досліджується нова суттєва проблема — рівень зайнятості й чинники, що його обумовлюють.

Пояснюючи роль суб’єктивного фактора в розвитку суспільного виробництва, економісти нової хвилі зосереджуються на проблемі зіткнення економічних інтересів, конкретизуючи її як протистояння виробника і споживача. Конкуренцію суб’єктів господарювання трактують як умову вільного функціонування й розвитку ринкової економіки, а відносини “виробник—споживач” — як суть, основу її самоврівноваження.

Таким чином, розвиваючи положення класичної школи, економісти нової хвилі прийшли до розуміння того, що вагому роль у процесі виробництва й обміну відіграє суб’єктивний фактор і властивість товарів задовольняти потреби, що за надзвичайної важливості суто абстрактних проблем політична економія ними не вичерпується, а економічна поведінка суб’єктів ринку зобов’язує до мікроекономічного аналізу. Такі питання, як нагромадження та інвестиції, кризи й економічна роль держави стають предметом наукових досліджень.

Нові теорії породжували бурхливу критику як теоретичних положень, так і практичних, прикладних їх аспектів з боку ортодоксальних прихильників абстрактного, вартісного аналізу економічних явищ, оскільки не зовсім вписувались у межі класичних уявлень. Але саме в межах цих теорій було закладено основи системного, багатофакторного методу дослідження, який згодом став джерелом розвитку нового, неокласичного напряму в політичній економії.

Визначним представником класичної політичної економії в Англії був Томас Мальтус (1766–1834). Погляди цього дослідника формувались у першій чверті ХІХ ст., але результати його наукових пошуків мають цінність і для сучасної економічної науки.

Перша праця Т. Мальтуса – це “Дослід про закон народонаселення” (1798) – зробила її автора відомим і навіть знаменитим. Т. Мальтус написав ще кілька праць, серед яких слід виділити “Дослідження про природу і зростання земельної ренти” (1815) і “Принципи політичної економії, які розглядаються в розрахунку на їх застосування” (1820). Остання у творчому відношенні стала головною працею Т. Мальтуса. Сучасники вважали Мальтуса видатним економістом за його дослідження багатьох основоположних проблем економічної теорії. Однак в історію економічної думки він увійшов насамперед як автор теорії народонаселення.

У своїй праці “Дослід про закон народонаселення” Мальтус спирався на такі основні положення:

1) суспільство знаходиться у стані рівноваги, коли виробляє достатню кількість продовольства для споживання відповідної чисельності населення;

2) при порушенні цієї рівноваги в суспільстві виникають сили, які повертають його до цього стану;

3) ціни всіх товарів визначаються співвідношенням попиту і пропозиції;

4) існує закон народонаселення, згідно з яким і населення, і продовольство за відсутності перешкод безмежно зростають, але переважає швидкість зростання населення.

З теорією народонаселення тісно пов’язана мальтузіанська теорія заробітної плати. Т. Мальтус доводив, що внаслідок тиску зростання чисельності населення на рівень заробітної плати остання визначається мінімальною вартістю засобів існування робітника, що й визначає рівень заробітної плати. Економічно важливе значення має не номінальна, а реальна заробітна плата, яка, за Мальтусом, визначається ціною продовольства.

Хоча найбільший резонанс у науковому світі викликала мальтузіанська теорія народонаселення, чи не найбільш плідною в теоретичній спадщині Т. Мальтуса виявилась теорія витрат виробництва.

Мальтус не сприйняв положення Сміта про те, що вартість пов’язана лише з працею, і заперечував трудову теорію вартості. Натомість він розвивав іншу сторону вчення свого вчителя – про те, що вартість утворюється всіма факторами виробництва. На думку Мальтуса, величина вартості товару визначається витратами його виробництва, якими він вважав матеріальні витрати та затрати живої праці. Ці ідеї покладено в основу теорії витрат виробництва, яку згодом позитивно сприйняли більшість західних економістів. Серед її прихильників був і видатний англійський економіст XX ст. Дж. М. Кейнс.

Достатньо суперечливим, виходячи з теорії витрат виробництва, стало трактування Мальтусом прибутку. Прибуток він визначав як надлишок вартості над витратами виробництва, який виникає не у виробництві, як твердили Сміт і Рікардо, а в обігу при реалізації товарів за цінами, що перевищують витрати виробництва.

Ця сумнівна теза змусила Мальтуса шукати можливості повної реалізації виробленого продукту, що знайшло відображення в його теорії реалізації. Мальтус вважав, що робітники не в змозі купити всі вироблені товари, тому необхідно, щоб існували непродуктивні класи, які зможуть викупити ту частину продукту, в якій втілений прибуток. Видатним став внесок Мальтуса у формулювання одного з тріади фундаментальних економічних законів — закону спадної віддачі ресурсів.

Його суть полягає в тому, що кожен додатковий приріст одного із виробничих ресурсів — капіталу, праці чи землі (пізніше додали ще один ресурс виробництва — підприємницькі здібності) — за незмінної кількості інших призводить до зменшення приросту виробленого продукту. Цей ефект спостерігається і тоді, коли приріст усіх ресурсів відбувається непропорційно.

Спадний приріст продукту зумовлений тим, що зростаючий обсяг кожного з виробничих ресурсів поєднується із фіксованим обсягом (чи з меншим зростанням) інших. Закон спадної віддачі показує, що зростаюча віддача ресурсів, тобто збільшення корисного ефекту, можлива тільки за умов їх якісного поліпшення і зростання ефективності застосування. Втім, останній висновок було зроблено вже послідовниками Мальтуса значно пізніше.

Велику увагу Т. Мальтус приділяв проблемам земельної ренти – насамперед, ренти диференційованої, яким присвятив спеціальну працю – „Дослідження про природу і зростання ренти” (1815). Він не визнавав існування абсолютної ренти, а в дослідженні природи диференціальної земельної ренти продовжував традиції класичної школи, розвиваючи погляди Петті, Сміта і Рікардо.

Жан-Батист Сей (1767–1832) – видатний і послідовний продовжувач економічної спадщини Адама Сміта в першій третині ХІХ ст. у Франції, який абсолютизував ідеї свого вчителя про економічний лібералізм і стихійний ринковий механізм господарювання. Сей взяв на себе місію популяризатора й інтерпретатора вчення Сміта.

З численних праць Ж.-Б. Сея варто виділити “Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким утворюються, розподіляються і споживаються багатства” (1803), в якому вже було викладено всі основні положення теорії видатного французького вченого, “Катехізис політичної економії” (1817), “Повний курс практичної політичної економії” (у двох частинах, 1828–1829). У двох останніх працях Ж.-Б. Сей розвинув аргументацію і деталізував основні ідеї “трактату політичної економії”.

За визначенням Сея, політична економія – наука виключно про спонтанний (стихійний) і об’єктивний економічний устрій, “про закони, які керують багатствами”, вона є простим викладом способу, яким „утворюються, розподіляються і споживаються багатства”. Тому економічну науку, на переконання Сея, потрібно відділити від економічної політики і статистики. За Сеєм, політична економія наука чисто теоретичнай описова. Роль ученого-економіста він вбачав у спогляданні, описуванні й аналізуванні економічних процесів і явищ, а не в повчанні та наданні якихось порад щодо методів і форм господарювання.

Економічні закони, в інтерпретації Сея, подібні до законів природних: їх не встановлюють, не творять і не відкривають люди, вони самі випливають із природи речей, управляють законодавцями і державами, не знають кордонів і суворо карають тих, хто діє всупереч цим законам. Сей припускав можливість виміру вартості не тільки кількістю витраченої праці, а й мірою корисності продукту праці. Зокрема, у „Трактаті політичної економії” він писав, що „цінність є мірилом корисності”.

Цими положеннями Ж.-Б. Сей продовжив розвиток теорії корисності. Теорію Сея покладено в основу концепції граничної корисності “австрійської економічної школи” — однієї із базових у сучасній економічній теорії, що дає підстави вважати його одним із фундаторів теорії корисності. Сей стояв також біля витоків теорії спадної корисності — одного з основних економічних законів.

У створенні багатства нації Сей надавав вирішального значення промисловості, машинному виробництву і технічному прогресові. Головною особою економічного розвитку він проголосив підприємця, започаткувавши, услід за Р. Кантильоном, теорію підприємництва й управління виробництвом, яка з того часу посіла гідне місце в теоретичних дослідженнях.

Підприємець, на думку Сея, — активний, цілеспрямований, освічений, талановитий винахідник, прогресивний землероб, промисловець або смілива ділова людина, яка готова йти на ризик заради зростання багатства. Підприємець комбінує фактори виробництва з метою створення продукту для задоволення потреб споживачів. Французький вчений вважав, що саме підприємці, а не всі капіталісти в широкому розумінні слова, а також землевласники й наймані робітники здійснюють виробництво багатства, а тому домінують при його розподілі. Помітне місце в дослідженнях Ж.-Б. Сея відведено концепції розподілу, яку він побудував на ґрунті теорії витрат виробництва і яка нині широко відома під назвою теорії “трьох факторів” виробництва.

Спрощена схема розподілу продукту (багатства), згідно з концепцією Сея, має такий вигляд: праця, капітал і земля розглядаються основними виробничими факторами, що надають послуги по створенню вартості. На ринку виникає попит на ці продуктивні послуги з боку підприємців, які комбінують їх для виробництва необхідних корисних благ. При цьому підприємець є тільки посередником між продуктивними послугами і споживачами. Кожний із трьох факторів виробництва створює свою частку цінності продукту (багатства), який розподіляється у формі доходів: наймані робітники (носії праці) одержують заробітну плату, капіталісти (власники капіталу) — процент, земельні власники — ренту, підприємці — підприємницький дохід — за “діяльність, талант, дух порядку і керівництво”.

Отже, Сей розділив дохід на капітал — прибуток між власниками капіталу та підприємцями (керівниками виробництва) на процент і підприємницький дохід. У центрі механізму розподілу доходів знаходився підприємець.

Триєдина формула, що випливає із теорії “трьох факторів” Сея, відповідно до якої кожний фактор виробництва винагороджується певним доходом, за своєю суттю стала своєрідною інтерпретацією поглядів Сміта. Йдеться про те, що, запозичивши у А. Сміта ідею про класову структуру суспільства та її вплив на походження і розподіл багатства, Сей ніби “уточнює”, що названі фактори – “праця”, “капітал”, “земля” – мають самостійне значення у створенні доходів найманих робітників, капіталістів і землевласників. На теорії “трьох факторів” грунтуються уявлення більшості сучасних економістів про природу вартості (цінності).

Генрі Чарльз Кері (1793–1879) – перший американський економіст-теоретик. Народився у Філадельфії в сім’ї ірланд-ського політичного вигнанця. Він закінчив звичайну школу і у 24 роки став бізнесменом, швидко забезпечив собі матеріально незалежне майбутнє та в 42 роки зайнявся наукою. Під час своїх подорожей до Європи зустрічався з багатьма видатними людьми тієї доби, серед яких Дж. С. Мілль, який зацікавив його як видатний учений.

Свої економічні погляди Кері виклав у працях “Нариси про норму заробітної плати” (1833), “Принципи політичної економії” (1840), “Гармонія інтересів” (1850) “Принципи соціальної науки” (1859) та ін.

Здобуття незалежності від Англії, наявність вільних родючих земель та інших природних багатств, імміграція капіталів і технічного прогресу з Європи, відсутність феодальних гальм зумовили швидкий розвиток у США економіки ринкового типу. Особливості еволюції економіки США знайшли відображення в економічних теоріях першого відомого американського економіста Кері.

На противагу класовій теорії розподілу Д. Рікардо американський економіст Г.Ч. Кері висунув власну теорію гармонії класових інтересів, яку було покладено в основу його концепції вартості. Згідно з теорією Кері, вартість продукту визначається кількістю праці, необхідної не для виробництва, а для його відтворення. На думку дослідника, з підвищенням продуктивності праці витрати на відтворення товарів зменшуються, що відповідно зумовлює зменшення частки засобів виробництва у вартості продукту, а отже, й частки капіталу і відсотка на нього як винагороди капіталістові за вкладений капітал. Відповідно зростає цінність праці та її частки у продукті.

На цій основі Кері зробив висновок, що з прискоренням технічного прогресу капіталістичного виробництва частка робітників (заробітна плата) зростає і абсолютно, і відносно, частка капіталістів (прибуток) — зростає абсолютно, а зменшується відносно. Звідси виникає гармонія їх інтересів у виробництві, оскільки з розвитком капіталізму становище робітників покращується швидше, ніж зростають доходи капіталістів.

У своїй концепції ренти Кері відкинув суперечності між землевласниками і капіталістами-орендарями, про які писали Д. Рікардо та його послідовники. Під земельною рентою американський економіст розумів відсоток на вкладений у землю капітал, тобто вважав таку ренту однією з форм прибутку. У праці “Основи соціальної науки” Кері гостро критикував теорію вільної торгівлі класичної школи та економічну політику фритредерства в Англії, яка й ґрунтувалась на класичних теоретичних принципах. Він вважав, що вільна торгівля дає вигоду лише окремим націям, які виробляють дешеві продукти, й гальмує розвиток інших. Цей несподіваний і парадоксальний висновок Кері обґрунтовував фактами з історії освоєння земель Північної Америки першими колоністами. Родюча земля у природному стані буяла заростями чагарників і трав, дрімучими лісами, тому її дуже важко було очистити для обробітку. Ще важче було освоювати заболочені землі, відвойовувати їх у водної стихії, створюючи захисні дамби. Тому першопрохідці спочатку освоювали схили і пагорби, ділянки, що легко підлягали обробітку, потім поступово, протягом життя кількох поколінь, розчищали родючі долини і вводили їх у сільськогосподарське користування.

Звичайно, ситуація в сільському господарстві давно освоєної Європи була зовсім іншою, що й зумовило інакший підхід до аналізу вартості та ренти.

 

Марксизм як економічне та соціальне явище

 

Марксистська політична економія була започаткована у 40-х роках ХІХ ст. Засновниками оригінального напряму економічної думки стали видатні німецькі мислителі К. Маркс (1818–1883) і Ф. Енгельс (1820–1895). Активна участь у революційно-демократичному русі, прагнення довести необхідність докорінних соціально-економічних перетворень і теоретично обґрунтувати революційну боротьбу пролетаріату проти капіталістів спонукали цих учених до дослідження економічних процесів і явищ, у яких вони вбачали першоджерела суспільного розвитку.

Найважливіші історичні передумови формування марксизму:

· промисловий переворот початку ХІХ ст. спочатку в Англії, а потім і в інших європейських країнах; виникнення фабричної системи й розвиток машинного виробництва; піднесення економіки розвинених капіталістичних країн на основі прискорення технічного прогресу, зростання продуктивності та підвищення інтенсивності найманої праці;

· зміна соціальної структури суспільства в процесі первісного нагромадження капіталу, який супроводжується масовим збіднінням селян і ремісників, що опинилися поза дрібнотоварним укладом, який складався протягом століть; формування пролетаріату як особливого класу, який відрізнявся від робітників мануфактур і дрібних товаровиробників більшою згуртованістю й організованістю;

· загострення соціальних суперечностей внаслідок погіршення становища найманих робітників: збільшення фізичних, психічних, нервових навантажень; виникнення масового безробіття та жахливої злиденності, що правдиво відображені у праці Ф. Енгельса «Становище робітничого класу в Англії» та у 3–7 розділах «Капіталу» К. Маркса (10–14-годинний робочий день, нічні зміни та робота у вихідні без компенсації, масове залучення дитячої праці, починаючи з 7-8-річного віку, виробничий травматизм тощо);

· соціальні потрясіння, боротьба робітничого класу за свої права, посилення організованості робітничих виступів, які набували дедалі більш активних і загрозливих форм (збройне повстання у 1931 та 1834 рр. ліонських робітників у Франції з вимогами підвищення заробітної плати й розширення їхніх прав на захист власних інтересів у Англії (1830–1850); повстання сілезьких ткачів у Німеччині проти жорсткої експлуатації та безправного становища тощо);

· періодичні кризи надвиробництва, потрясіння ринкової економіки, які засвідчували неспроможність саморегулю-вального конкурентного механізму забезпечити високу ефективність та соціально-економічну стабільність суспільства.

Найвизначнішим твором марксистської політичної економії став «Капітал» К. Маркса, який створювався протягом 1844–1883 рр. Ця праця стала в один ряд з такими шедеврами економічної думки, як «Багатство народів» А. Сміта, «Засади політичної економії» Д. Рікардо, «Основи політичної економії» Дж. С. Мілля, а за глибиною аналізу й охопленням проблем навіть перевершила їх. Трудова теорія розглядається Марксом вже у першому розділі першого тому “Капіталу”, де формулюється теза про принцип обміну товарів відповідно до їхньої вартості, яка визначається кількістю праці, витраченої на їх виробництво. Маркс тут пояснює, що вартість утворюють не будь-які затрати праці, тобто кількість робочого часу в годинах праці, а “суспільно необхідний робочий час”, або витрати часу «за середнього в даний час рівня вмілості й інтенсивності праці». Таким чином, трактування вартості на основі вимірювання трудових витрат Маркс вважав єдино правильним, незважаючи навіть на відхилення ціни товару під тиском попиту і пропозиції від його вартості.

Щоб довести природний зв’язок товарів і грошей, Маркс аналізує функції грошей у процесі обміну. У вирішенні цієї проблеми він просунувся далі класичної школи, визначаючи п’ять функцій грошей: як міри вартості, засобу обігу, засобу створення скарбів (золото та срібло) та засобу нагромадження, засобу платежу та світових грошей. Різні етапи розвитку суспільства зумовлюють різний рівень реалізації цих функцій.

Новим для політичної економії стало положення Маркса про органічну будову капіталу, яке передбачає поділ капіталу на дві вартісних частини: постійний капітал – вартість засобів виробництва і змінний капітал – вартість робочої сили. Саме через ці категорії Маркс переходить до характеристики більш важливого для нього поняття – норми експлуатації найманої праці, яку він визначав через співвідношення додаткової вартості та змінного капіталу, тобто як норму додаткової вартості.

Основний і оборотний капітал Маркс розглядає в другому томі “Капіталу”, коли йдеться про кругообіг капіталу та його оборот. Відмінність між основним і оборотним капіталом Маркс вбачає в тому, що перший переносить свою вартість на продукт по частинах, а другий – одразу. Основний капітал (вартість засобів праці) – це частина постійного, а оборотний капітал (вартість предметів праці та робочої сили) включає як елементи постійного капіталу, так і увесь змінний капітал.

За Марксом, заробітна плата є перетвореною формою вартості та ціни робочої сили. “Перетвореною формою” вона є тому, що виступає на поверхні явищ платою за працю, адже нібито оплачується увесь робочий день, а не його частина, протягом якої створюється вартість специфічного товару – робочої сили.

Згідно з цим підходом заробітна плата еквівалентна ціні та засобам життєзабезпечення робітника і членів його сім’ї.

Маркс висунув оригінальну теорію доходів, яка ґрунтується на його теорії додаткової вартості. Він розглядає її в третьому томі “Капіталу”. Сутність марксистської теорії доходів полягає в тому, що всі доходи промислових, торгових і грошових капіталістів, а також землевласників, тобто прибуток, відсоток і земельна рента, розглядаються як результат розподілу ними додаткової вартості, створеної найманими робітниками у сфері матеріального виробництва. Це означає, що всі класи, які одержують зазначені первинні доходи, трактувались Марксом як класи експлуататорські, в якій би сфері вони не діяли.

Відповідно до теорії К. Маркса джерелом доходу є праця. У створенні нової вартості бере участь тільки один фактор – робітник, власник робочої сили. Інші види доходів – підприємницький прибуток, торговий прибуток, позичковий відсоток, рента – перетворені форми додаткової вартості, результат неоплаченої праці робітників.

Нині марксистське економічне вчення знову опинилося в центрі уваги західних дослідників, які намагаються переглянути доктрину Маркса та формалізувати її за допомогою економіко-математичного моделювання. Однак не завжди ці спроби є вдалими, оскільки більшість вирішуваних Марксом проблем за своєю природою не підлягають кількісному аналізу.

Маркс і його послідовники у своїх дослідженнях відштовхувались від трудової теорії вартості, критикуючи теорії граничної корисності, факторів виробництва. У сучасному макроекономічному аналізі ці теорії посідають чільне місце саме тому, що марксистська трудова теорія вартості не може бути базою для прикладних досліджень, не дає змоги простежити за допомогою кількісних показників і зобразити у вигляді лінійних моделей процеси нагромадження, розподілу суспільного продукту, економічного зростання, закономірності й фактори ціноутворення, тобто процес відновлення економічної рівноваги.

 


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 27; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2020 год. (0.022 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты