Розвиток феодального господарства та економічна думка Західної Європи

Феодальне господарство: періодизація та характерні риси

Середньовіччя — це відносно тривалий період у розвитку суспільства, який характеризується особливими формами соціального, політичного та культурного життя. У цю історичну епоху прогресу матеріальної і духовної культури.

Феодальний спосіб виробництва охоплював у Західній Європі досить тривалий період часу: від падіння Західної Римської імперії (кінець V ст.) до буржуазних революцій XVI–XVIII ст. Розрізняють три етапи розвитку феодальних відносин в епоху Середньовіччя (рис. 3.1).

Перший період – раннє Середньовіччя (V–X ст.) – період генезису феодалізму, коли сформувалися основні його риси.

Другий період – класичне Середньовіччя – зрілість феодальних відносин (XI–XV ст.). Протягом цього періоду відбувається внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла, товарного виробництва та різних форм торгівлі, у тому числі зовнішньої.

Третій період — пізнє Середньовіччя (XVI – перша половина XVIII ст.), коли з’явилися перші зародки ринкового господарства й початкові ознаки індустріальної цивілізації.

Феодальне суспільство було класовим, де співіснували два основних класи: феодали (поміщики) і кріпосні селяни. Взагалі, феодалізм – це система примусової експлуатації економічно напівсамостійного, але юридично залежного (кріпосного) селянства. Економічною основою феодального ладу було монопольне володіння феодалами землею як основною матеріальною умовою виробництва, а також неповна власність поміщика на особистість безпосереднього виробника. Поєднання робочої сили із засобами виробництва здійснювалося шляхом позаекономічного примусу, коли кріпосного селянина силою змушували працювати на поміщика-феодала.

Соціально-економічна природа феодального ладу полягає в тому, що це закономірний етап у прогресивному розвитку людського суспільства. Цей суспільно-економічний лад характеризують такі основні ознаки:

· панування натурального господарства;

· монополія власності феодалів (поміщиків) на землю, яка була головним засобом виробництва;

· співіснування великого поміщицького землеволодіння із дрібним селянським надільним землекористуванням. Безпосередній виробник був прикріплений до землі, яка знаходилась у власності феодалів;

· позаекономічний примус особисто залежних від феодалів селян до додаткової праці;

· низький рутинний стан технічного оснащення виробничих процесів.

Слід розглянути особливості феодального розвитку окремих країн Західної Європи — Франції, Англії, Німеччини (рис. 3.2).

Францію часто називають класичною країною феодалізму. Це стосується не лише економіки, але і її державного устрою. Саме тут остаточно сформувалася притаманна феодальній системі ієрархія у вигляді васалітету, економічна сутність якого полягає у перерозподілі феодальної ренти між пануючими верствами населення. Очолював державу король, його васалами були найбільші феодали — герцоги, графи, їхніми васалами, у свою чергу, вважалися середні та дрібні феодали — лицарі. Васали підпорядковувалися лише своєму сюзерену, за наказом якого вони за власний кошт збирали ополчення, яке й охороняло володіння сюзерена від зовнішніх ворогів, а також були апаратом позаекономічного примусу селянства.

До XIV ст. вже виокремлюються головні зони сільсько-господарської спеціалізації: Північна та Центральна Франція — основна житниця; Південна – база виноробства тощо. Водночас чітко простежується економічна перевага Північної Франції, яка полягала, зокрема, у становленні трипільної системи землеробства.

Економіка феодальної Англії порівняно із Францією характеризується централізацією управління. Причиною цього було завоювання країни французькими феодалами під керівництвом герцога Нормандії (1066 р.), який сів на англійський престол. Завойовники провели загальний перепис (“Книга страшного суду”), за даними якого створення феодальних маєтків (майорів), які обслуговувалися працею залежних селян, у країні вже завершилося. Але, на відміну від континентальних феодалів, власники англійських маєтків були васалами не великих феодалів, а короля.

Феодальна економіка Німеччини теж мала специфічні особливості. По-перше, становлення феодальної системи тут відбувалося пізніше, ніж у Англії або Франції. Крім того, Німеччина, до складу якої входили французькі, слов’янські, італійські регіони, не була національним комплексом, а окремі частини країни економічно були відірвані одна від одної. Дуже велике значення мало також просування німецьких феодалів на схід, де вони захопили землі західних слов’ян, які жили на річці Лабі (Ельбі). Це дало значне прирощення посівних площ. Розгорнулася внутрішня селянська колонізація територій на схід від Ельби (на досить сприятливих умовах при мінімальній залежності від феодалів).

Алод – приватна сімейна власність, яка вільно продавалася, обмінювалася і дарувалася без згоди громади (марки).

Бенефіцій – земельне володіння, яке головний землевласник – король дарував своїм васалам у пожиттєве користування за умови несення ними військової або адміністративної служби. Васали короля, в свою чергу, могли передавати частину одержаної від нього землі своїм васалам як бенефіціальне тимчасове землеволодіння.

Починаючи з ІХ ст., коли васальна служба стає спадковою, бенефіцій поступово перетворюється на феод (лен) – найпоширенішу форму земельного володіння в Середні віки.

Феодальне господарство формувалось і розвивалось у межах маєтка феодала – сеньйорії, куди входили: домен (власність феодала), де господарював сам феодал, і селянські наділи.

Були поширеними прекарні угоди, згідно з якими алод вільного дрібного землевласника відчужувався на користь сеньйора або церкви, а потім повертався селянинові у пожиттєве користування як прекарій (земля, надана на прохання). Поступово прекарії перетворилися у спадкові, а взаємовідносини між селянами і землевласниками почали обумовлюватися сплатою феодалам натуральної або грошової ренти та використанням селянами інших повинностей на користь феодалів.

У Росії реформування земельних відносин було започатковане Іваном Грозним у роки опричини (1565–1572), який наділив помістями 1074 своїх найвідданіших опричників. З’явилися помістя, успадкувати які можна було тільки після складання присяги цареві. Такий порядок існував до 1712 р., коли Петро І видав указ про єдиноуспадкування, за яким помістя надавалося у спадок тільки старшому синові.

Феодальні відносини у більшості країн Західної Європи досягли зрілості в ХІ–ХV ст. У ХІ–ХІІІ ст. переважала феодальна земельна власність трьох типів:

· королівська;

· світська;

· церковна.

З розвитком феодальних відносин не лише зростає феодальне землеволодіння, що супроводжується поширенням систем селянських повинностей, а й збільшується сутність регламентації особистої свободи селян, тобто їх закріпачення. Водночас, з погляду підвищення продуктивності праці в селянина з’явилась деяка матеріальна заінтересованість у результатах своєї праці, тоді як раб був повністю позбавлений власності й безправний. Селянин мав власне господарство, знаряддя праці, був членом громади, яка захищала не лише його, але і майнові права.

Період раннього Середньовіччя характеризувався досить низьким рівнем розвитку продуктивних сил, що визначало форми особистої та поземельної залежності селянина від феодала. Основною формою відносин феодала і селянина була феодальна рента, яка існувала у трьох видах: відробіткової, натуральної, грошової

Із розвитком ринку, в період трансформації феодальних відносин у капіталістичні вже переважає грошова рента. Процес переходу до грошової ренти від двох перших форм рентних відносин називається комутацією ренти. При цьому феодальна залежність селян значно зменшувалась або зовсім усувалась (за викуп). Господарства подібного типу переважали у більшості країн Західної Європи.

Селянам Західної Європи завдяки масовим повстанням проти кріпосницьких утисків у XIV ст. (Жакерія 1358 р. – Франція; Уотта Тайлера 1381 р. – Англія) вдалося закріпити свою господарську незалежність, домогтися особистої свободи та встановити договірні відносини з феодалами.

Скасування особистої залежності селян у Західній Європі відбулося в XIV–XV ст., а поземельної залежності – у XVI–XVIII ст. в процесі початкового нагромадження капіталу.

У Східній Європі (у тому числі і в Росії) ці процеси були тісно взаємопов’язані і відбувалися в XIX ст. Розклад феодалізму в Східній Європі значно посилився внаслідок масових селянських повстань (війн). Найбільш масовими вони були в Росії під керівництвом таких селянських ватажків, як Болотніков (1606–1607), С. Разін (1667–1671), О. Пугачов (1773–1775).

У XVII–XVIII ст. в Східній Європі виникла своєрідна ситуація, коли розвиток капіталістичного устрою супроводжувався посиленням закріпачення селян. Пруський шлях буржуазних аграрних перетворень у Росії, який здійснював царизм, зробив кризу феодалізму в цій країні дуже затяжною. Пережитки феодалізму тут існували до початку ХХ ст.

Розвиток міст, ремесла та торгівлі за часів середньовіччя

У країнах Західної Європи найдавніші міста завдячували своїм заснуванням римлянам. Міста виникали скрізь, куди доходила влада Стародавнього Риму, навіть до меж римських провінцій над Рейном і Дунаєм, особливо там, де тривалий час стояли легіони. Пізніше міста почали виникати біля стін великих замків, монастирів, які давали населенню захист від небезпеки, а також на перехресті торгових шляхів, над великими річками, біля копалень, на узбережжі морів тощо.

Відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург) розпочалося з XI століття. Процес урбанізації розвивався під дією низки чинників. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню західноєвропейських міст сприяли хрестові походи. Найуспішніше розвивалися середземноморські міста — центри левантійської торгівлі.

У XI–XII ст. міста Європи досягли високого рівня економічного розвитку, зріс добробут їхніх жителів, майже повністю зникла зовнішня загроза. Відтоді міщанство почало домагатися більших прав, що загострило суперечності між жителями міст і феодалами. У XI–XIII ст. у країнах Західної Європи прокотилася хвиля комунальних революцій, внаслідок яких міста домоглися незалежності та самоврядування. Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які мали повну свободу, власні органи управління (виборний муніципалітет, суддівство тощо).

Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширеними галузями міського ремесла були текстильне виробництво (виготовлення вовняних, лляних і шовкових тканин), лиття і обробка металів.

Значного розвитку досягло виробництво зброї. Безперервні війни вимагали великої кількості зброї й металевих обладунків (кольчуг, панцирів, щитів, шоломів). Попит на метал зумовив прискорений розвиток металургії. У XV ст. доменні печі працювали у більшості західноєвропейських країн.

Великих успіхів досягла гірнича справа. Найбільш відомими були альпійські, чеські, надрейнські, французькі, англійські та шведські копальні. Залізна руда використовувалася для потреб міського життя і особливо для потреб війська. Соляні копальні були власністю держави і приносили великі прибутки. Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об’єднання ремісників однієї або кількох професій в межах міста у спілки (цехи). Таке об’єднання було зумовлене системою середньовічних соціально-економічних відносин і феодально-становою структурою суспільства. В умовах політичної нестабільності й залежності від сил природи корпорації ремісників створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу й захист, оберігали майно. Цехові організації мали ряд переваг.

Насамперед, цехи були об’єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення цехового примусу, тобто визнання за їхніми членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його передмістя, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку й обмеженістю попиту на ремісничі вироби.

Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху характеризувалася феодальною ієрархічністю. Цехова організація була економічно-раціональною у XIII–XV ст. і мала тоді прогресивне значення для розвитку середньовічної промисловості. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Але згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил через намагання увіковічнити дрібне виробництво, що гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою в розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.

У XIV–XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва — мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли організованіші великі робітничі майстерні.

З розвитком товарного виробництва прогресувала торгівля, змінюючи свої форми, охоплюючи віддаленіші ринки. У період розквіту Середньовіччя сформувалися основні ярмаркові центри Західної Європи, які й досі не втратили свого значення.

Виходячи на міжнародний ринок, купці окремих міст об’єднувалися в спеціальні союзи – гільдії, що забезпечували їм монополію оптової торгівлі й давали певні гарантії особистої та майнової безпеки. Найбільш відомим таким утворенням був союз північних міст — Ганза. У XIV ст. він об’єднував понад 70 міст Європи, встановивши, по суті, монополію на торгівлю у північних водах.

Розвиток торгівлі сприяв становленню грошової та фінансово-кредитної систем. У період Середньовіччя й розквіту феодалізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим правом крім короля володіли також суверенні сеньйори та міста. Подібне розмаїття монетних систем привело до поширення міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, а й займалися кредитними операціями та лихварством.

Кредитні операції полягали у безготівковому переказуванні грошей (відомі з XI ст.). Роль готівки стала відігравати розписка міняйли (вексель), за якою його агент у певному місці видавав особі суму, яку вона попередньо внесла. Міняльні контори стали називати банками (по-італійськи „банк” — лавка, на якій звичайно працював вуличний міняйло), а їхніх господарів — банкірами.

Банки нагромаджували значні суми, які потім давали у позику під високий відсоток. Лихварський капітал здебільшого кредитував престижні видатки феодалів (наприклад, купівля предметів розкошу) та воєнні видатки держави. Багаті банківські контори створювали власні торговельні та промислові підприємства, а великі купці направляли вільний капітал у кредитно-лихварську сферу. Так виникали торговельно-банкірсько-лихварські фірми, які відігравали важливу економічну й політичну роль у феодальній Європі.

На зміну рабовласницькому ладу прийшов лад феодальний, який ґрунтувався на приватній феодальній власності на землю і позаекономічному примусі кріпосних селян до праці з метою привласнення земельної ренти у вигляді панщини, натурального або грошового оброку. Більша господарська самостійність селян порівняно із становищем рабів або колонів викликала в них більшу зацікавленість, призвела до зростання у певних межах продуктивності праці й розвитку продуктивних сил.

Водночас, зростала натуралізація виробництва, відбувалося згортання товарно-грошових відносин. Це стосувалось як сільського господарства, так і ремесла. Цеховий устрій ремісничого виробництва був консервативним. Феодалізму, як формації, був властивий примітивний і рутинний стан техніки.

У період Середньовіччя спостерігався значний занепад культури, науки, грамотності й освіченості населення, що було характерно і для пануючих соціальних груп. Темрява неуцтва вийшла на зміну злету культури і науки античного світу.

Феодальне суспільство мало становий характер. Йому були властиві ієрархічна структура панівних верств населення, система васальної залежності, широкі відносини корпоративного типу (сусідські общини, міські комуни, ремісничі цехи, купецькі гільдії, монастирські й лицарські ордени тощо). Політична влада зосереджувалася в руках земельних власників (світських і церковних феодалів). Вагому роль відігравали традиції, цілковите панування релігійного світогляду.

У сукупності це позначалося на розвитку економічної думки як у Європі, так і на Сході.

Економічні погляді Середньовіччя охоплювали широке коло проблем, починаючи з обґрунтування законності феодального володіння землею, вічності поділу людей на “благородних” і “низьких” і закінчуючи посиленням уваги до проблем товарного виробництва та грошових відносин. Середньовічна економічна думка розвивалася повільно, під значним впливом релігійних догм і церковних традицій. Лише в пізньому Середньовіччі, коли почався Ренесанс (Відродження), разом із загальним піднесенням культури, науки й освіти економічна думка вийшла на новий якісний рівень свого розвитку.

Економічна думка середньовіччя

Особливості феодальних економічних поглядів Сходу визначались матеріальними умовами розвитку виробництва. Основою господарського устрою залишалася сільська община, яка модифікувалась у форми державного феодалізму. При цьому зберігалася державна власність на землю, були відсутні панщина та кріпосне право. Тому в центрі уваги економічної думки залишались питання державного управління, оподаткування, поповнення державної скарбниці, розвитку сільськогоспо-дарського виробництва.

Величезний вплив на розвиток економічної думки Близького Сходу справив іслам – релігія арабів, які, завоювавши у VII–IX ст. великі території Передньої і Середньої Азії, Північної Африки і навіть Іспанії, поширили її у своїх нових володіннях. Арабські вчені в деяких теоретичних розвідках були послідовниками ідей античних мислителів, багато в чому випереджаючи догматичну економічну думку Європи того часу. Серед арабських дослідників особливо виділявся Ібн Халдун, ідеї якого випередили свій час і справили суттєвий вплив на розвиток світової економічної думки.

В основі вчення знаходиться теорія соціального прогресу, або соціальної фізики, відповідно до якої об’єднання людей в суспільство об’єктивно зумовлено виробничою потребою – необхідністю спільного добування життєвих благ. Суспільне життя розглядається як кооперативна виробнича діяльність людей, в результаті якої зростає продуктивність виробництва і маса засобів існування. Залежно від способу добування життєвих благ Ібн Халдун виділив три етапи еволюції людського суспільства:

1) дикість(існування людей у стаді);

2) “сільський”, примітивний, етап, люди жили в селах і займалися лише землеробством і скотарством;

3) “міський”,цивілізований, етап, люди поселяються в містах і займаються ремеслом, торгівлею, науками і мистецтвами.

Перехід від примітивного до цивілізованого етапу пояснюється появою додаткового продукту, привласнення якого породило майнову нерівність, відносини панування і підкорення, поділ людей на майнові групи, якими потрібно керувати, що вимагає примусу й поневолення. В результаті формується ієрархічна система вертикального підпорядкування на чолі з правителем, який одноосібно присвоює й розподіляє додатковий продукт.

З огляду на це Ібн Халдун висловив думку про існування природних законів економічного розвитку, які керують господарською діяльністю людей, спрямовують соціальний прогрес.

Змальовуючи схему еволюції суспільства, Ібн Халдун розмежовує категорії необхідної і додаткової праці, необхідного й додаткового продукту, підкреслюючи, що “основна праця” дає необхідне, а “додаткова праця” створює додатковий продукт.

Цьому мислителю належить вагомий внесок у науковий аналіз деяких категорій товарного виробництва. Виняткове значення мало його тлумачення двоїстої природи товару – споживної вартості (корисності) та вартості (цінності). Споживну вартість він називає “предметами споживання”, до яких належить все те, що людина набуває й використовує для задоволення своїх “запитів і потреб” і яке породжується цілеспрямованою діяльністю людини. В товарному виробництві, міркував Ібн Халдун, задоволення потреб можливе тільки через обмін, в основі якого знаходиться рівновелика кількість затраченої праці. У прирівнюванні товарів він вбачав прирівнювання праці, тобто дав поняття трудової вартості. Однак вартість він розумів не тільки як форму прирівнювання кількості затраченої на виробництво праці, але і як матеріальну субстанцію – сукупність витрат праці та сировини.

Ціну товару Ібн Халдун визначав як грошовий вираз його вартості, але водночас вказував, що іноді в ціну, крім вартості, включають податки та різні ринкові побори, що зумовлює її зростання. Коливання товарних цін він пояснював впливом ринкового попиту і пропозиції.

Грошима Ібн Халдун називав золото та срібло, вважаючи, що вони виконують функції міри вартості, засобу обігу товарів і засобу нагромадження. Багатство він розглядав як сукупність життєвих благ, створених працею, а торговельний прибуток – як різницю між купівельною і продажною ціною товару.

Займаючи високий пост намісника халіфа в Єгипті, Ібн Халдун безуспішно намагався боротись із корупцією в бюрократичному чиновницькому апараті управління. Зрештою, він зробив песимістичний висновок, що бюрократична система невіддільна від корупції, а тому непереможна.

Економічна думка розвиненого феодалізму перебувала під цілковитим впливом католицької церкви, її представниками були переважно ченці та богослови. Найбільший вплив на економічну думку цього періоду мала канонічна доктрина, яка трактувала всі господарські процеси з точки зору християнства й античної економічної думки, насамперед поглядів Аристотеля, які були значно вихолощені й приведені у відповідність із церковними догмами.

Загальні положення канонічної течії були викладені у XII ст. італійським монахом Граціаном в трактаті “Кодекс канонічного права”. Центральне місце у вченні каноністів посідає положення про “справедливу ціну”, під якою розуміли обсяг трудових витрат на одиницю продукту, тобто “справедлива ціна” не може містити прибутку. Обмін на основі “справедливої ціни”, на думку каноністів, забезпечує рівновагу в економіці. Державну власність вони вважали ідеальною, а приватну – Божою карою за людські гріхи.

Справжніми факторами виробництва каноністи розглядали землю і працю, а найважливішими його сферами — землеробство та ремесло. Вони засуджували торговельний прибуток і лихварський процент, які, за канонічними уявленнями, порушують обмін за “справедливою ціною”, тому вимагали заборони великої торгівлі та лихварства.

Найвідомішим представником канонічної доктрини став домініканський монах і богослов з Італії Тома Аквінат(1225–1274) – в українізованому варіанті, а відомий він у світі як Фома Аквінський.

Тома Аквінат – виходець з аристократичної сім’ї, син графа, теолог, філософ, схоласт, викладав богослов’я в італійських духовних закладах і Паризькому університеті. Свою концепцію він виклав у трактаті “Сума теології”, який вважається енциклопедією католицизму. В 1323 р. Фома Аквінський був канонізований як католицький святий, а у 1879 р. спеціальною енциклікою папи Лева XIII вчення Аквіната визнано офіційною та „єдино правильною філософією католицизму”.

В основу економічних поглядів Фоми Аквінського покладено тексти Святого письма, праці “отців церкви” і вибрані положення вчення Аристотеля. Майже всі економічні явища він розглядав через поєднання суперечностей. Зокрема, з одного боку, всі життєві блага оголошував спільними, створеними Богом, а з іншого — природною вважав приватну власність, яка є необхідною, а тому “кожен повинен боронити своє”. Ще одна його теза: всі люди рівні перед Богом, тому потрібно забезпечувати своє існування власною працею. Поділ суспільства на багатих і бідних Тома Аквінський, як і Аристотель, пояснював відмінностями природних здібностей людей, а прагнення піднятись над своїм соціальним становищем вважав гріховним порушенням “Божого порядку”.

Господарським ідеалом Аквіната було натуральне господарство. Водночас, він не заперечував існування товарного обміну на основі “справедливої ціни”, розглядаючи, з одного боку, як суму рівних витрат виробництва, а з іншого — включав до неї і прибуток. У першому випадку “справедлива ціна” забезпечує обмін “рівних речей, що відповідає євангельському принципові рівності, а в іншому — “справедливою” вважалася ціна, що забезпечує продавцеві рівень життя, який відповідає його соціальному становищу в феодальному суспільстві, тобто рівень “справедливої ціни” міг бути різним залежно від соціального статусу продавця.

Фома Аквінський визнавав необхідність грошей як “міри матеріального життя в торгівлі та обороті”, розрізняв внутрішню й номінальну вартість золотих монет, засуджував практику їх “псування” державою (випуск неповноцінних грошей). Разом з тим він не сприймав нагромадження грошового багатства, вважаючи, що гроші створено лише як засіб обміну товарів.

З аналогічних позицій Тома Аквінат підходив і до оцінки торгівлі й лихварства. Припускав необхідність існування торгівлі як засобу для життя і форми обміну товарів, але засуджував її як засіб наживи. Лихварство Аквітанат взагалі вважав смертним гріхом, а процент від позики — продажем того, чого в дійсності не існує, тому він є протиприродним і богопротивним. Утім, він допускав існування невисокого процента як винагороди власникові грошей за ризик, який виникає при позиці. Фома Аквінський доводив справедливість привласнення феодалами земельної ренти як частини продукту, створеного природою на їхніх землях, і як плати землевласникові за управління своїм помістям.

Економічні причини та наслідки Великих географічних відкриттів

В економічному становленні новоєвропейської та світової макроцивілізації важливу роль відіграли Великі географічні відкриття кінця ХI – початку XVI ст. Значного розвитку в Західній Європі до XVI ст. досягли виробництво і торгівля, що зумовило зростання потреби у грошах як загальному засобі обміну. Металевих грошей із золота та срібла в Європі не вистачало. Монополія італійських купців у європейській торгівлі східними товарами сприяла відпливу золота з Європи на Схід. Крім того, після занепаду торгівлі на Середземному морі у XV ст., внаслідок нестачі грошей, падіння Константинополя та захоплення турками-османами Середньої Азії і Балкан, відновлення монополії єгипетських султанів на Червоному морі, ще більше зросла необхідність пошуку нових джерел надходження золота і срібла, нових шляхів торгівлі. У цих умовах нестримна, загальна жадоба грошей, нових джерел швидкого збагачення охопила в Західній Європі всі верстви населення. Це стимулювало пошук нових морських торговельних шляхів з Європи до Африки, Індії і Східної Азії, де, на думку європейців, було багато золота, срібла, самоцвітів і прянощів. Особливе значення мала Індія, звідки від найдавніших часів доставляли в Європу спеції, ліки, тканини, слонову кістку.

Епоху Великих відкриттів поділяють на такі два періоди.

Іспано-португальський (кінець XV – середина XVI ст.): відкриття Америки (перша експедиція Xристофора Колумба у 1492 р.); португальські плавання до Індії і берегів Східної Азії, починаючи з експедиції Васко да Гама (1497–1498); іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст. від першого навколосвітнього плавання Магеллана до експедиції Вільяловоса (1542–1543).

Період російських і голландських відкриттів (із середини XVI – до середини XVII ст.). До них належать: відкриття росіянами всієї Північної Азії (від походу Тимофія Єрмака до плавання Попова–Дежньова у 1648 р.); англійські та французькі відкриття у Північній Америці; голландські тихоокеанські експедиції і відкриття Австралії.

Відкриття Нового світу й утворення володінь Іспанії та Португалії на Американському континенті припинило самостійний розвиток його народів і поклало початок колоніальній залежності. Основні соціально-економічні наслідки Великих географічних відкриттів такі (рис. 5.1):

1. Почала формуватисяколоніальна система, яка прискорила виникнення у Західній Європі капіталістичного виробництва і сприяла нагромадженню в буржуазії великих сум грошей, необхідних для організації капіталістичних підприємств.

2. Завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн світу торговельні шляхи зв’язали Європу, Африку, Америку та Австралію і почав формуватися світовий ринок. Його виникнення стало ще одним потужним поштовхом до зародження й розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі.

3. Відбулася так звана революція цін, зумовлена ввезенням з Америки до Європи великої кількості золота та срібла, що призвело до різкого зменшення їхньої вартості та значного підвищення цін на продукцію сільського господарства і промисловості (за 30 років наприкінці XVI ст. вони зросли у 2–3 рази і більше).

4. “Революція цін” сприяла зміцненню позицій міської і сільської буржуазії, що зароджувалась, підвищенню її доходів і збільшенню чисельності мануфактурних робітників. Розорювались великі землевласники-феодали, потерпали від збитків найбідніші селяни й наймані робітники, збагачувалась буржуазія.

5. У результаті Великих географічних відкриттів після переорієнтування головних торговельних шляхів центр економічного життя перемістився з країн Середземного моря до держав, розташованих на берегах Атлантичного океану. На відміну від Португалії та Іспанії, які мали переваги в торгівлі, основними виробниками промислових товарів були Нідерланди, Англія, Франція.

6. Наслідком Великих географічних відкриттів стало посилення нових тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму, яка набула яскраво вираженого меркантилістського характеру. Правлячі династії в Іспанії, Англії, Франції усіма доступними засобами стимулювали торгівлю, промисловість, судноплавство, колоніальну експансію.

Таким чином, у результаті Великих географічних відкриттів деякі країни Західної Європи опинились у максимально сприятливих умовах для розвитку капіталістичного виробництва. Великі географічні відкриття прискорили процес первісного нагромадження капіталу.

Розвиток продуктивних сил, поглиблення поділу праці й розширення її кооперації, зростання міст як центрів ремесла і торгівлі в країнах Західної Європи, створили матеріальні передумови для поступового переходу від переважно натуральних економічних відносин до товарно-грошових. Товарний обмін ставав необхідною умовою господарського життя. З розвитком внутрішньої торгівлі сформувались національні ринки товарів.

Загальна характеристика школи меркантилізму

Великі географічні відкриття започаткували виникнення світового ринку і швидкий розвиток міжнародної торгівлі, з якою пов’язувалося зростання ролі грошей і нагромадження багатства у грошовій формі. Економічну могутність країн за цих умов почали вимірювати наявними грошовими ресурсами. Від стабільного грошового обігу дедалі більше залежав матеріальний стан усіх верств населення. Грошам приписували надприродні властивості, їм поклонялись як втіленню багатства. Виникла суспільна потреба в науці про збагачення, яку створили меркантилісти, а об’єктом їхніх досліджень стали гроші, грошовий обіг, торгівля, торговельний прибуток, ринок, лихварство, процент, капітал. Усі ці зміни зумовили появу меркантилізму.

Меркантилізм — перша в історії економічної думки спроба теоретично обґрунтувати необхідний напрям національної економічної політики. Ця система економічних поглядів характеризується такими загальними ознаками:

1) об’єктами дослідження є торгівля та грошовий обіг як джерела і сфера багатства;

2) багатство ототожнюється із золотими й срібними грошима та скарбами;

3) безпосереднім джерелом багатства вважається прибуток від зовнішньої торгівлі, хоча його передумови створюються у виробництві;

4) нагромадження грошового багатства можливе тільки за відповідної економічної політики держави, яка бере під контроль зовнішню торгівлю.

Меркантилізм порвав із християнськими традиціями, догматизмом і схоластикою середньовічної економічної думки, з її пошуками “справедливої ціни”, засудженням торговельного прибутку і відсотка. Відкривши одне із джерел нагромадження капіталу — торговельний прибуток, теорія меркантилізму показала більш зріле й ефективне розв’язання економічних проблем доби первісного нагромадження капіталу.

Меркантилісти не тільки дали назву економічній теорії — “політична економія”, але й фактично започаткували її як науку. Вони здійснили першу теоретичну розвідку капіталізму, розкрили ряд закономірностей його розвитку, зібрали й використали в аналізі великий статистичний матеріал, описали нові галузі виробництва і виробничі професії, ввели поняття “національне багатство”, “грошовий баланс”, “активний торговий баланс” та інші, порушили питання про економічну роль держави, започаткували спеціальну економічну літературу.

Меркантилізм, однак, не спромігся створити систему наукових економічних уявлень у вичерпному розумінні цього слова. В теоретичному плані він був ще незрілим через незрілість самого об’єкта дослідження — ринкової економічної системи, яка тоді перебувала на стадії свого становлення, коли торгівля переважала виробництво і у сфері обігу формувались великі капітали. За даних історичних умов меркантилізм не зміг вийти за межі торгівлі та грошового обігу, не досліджував виробництво, а тому й не став системою наукових економічних знань.

Меркантилізм — перша в історії економічна школа, яка мала багатьох прихильників і послідовників. Вона виникла ще до епохи Великих географічних відкриттів на гребені європейського Ренесансу, існувала протягом XVI–XVIII ст. і у своєму розвитку пройшла два етапи — раннього і зрілого меркантилізму.

Ранній меркантилізм,абомонетаризм.Ранній меркантилізм виник наприкінці XV ст. та існував до початку XVII ст.

У XIV–XV ст. у країнах Західної Європи збільшенню товарообігу перешкоджала нестача грошей — золотих і срібних монет. Ті країни, які з огляду на історичні обставини мали їх у достатній кількості (Іспанія і Португалія), посіли провідні позиції у світовій торгівлі й активізували розвиток своїх національних господарств. Склалось уявлення, що великий запас благородних металів — ключ до вирішення проблем розвитку вітчизняної економіки і зростання національного багатства.

Теоретичні дослідження й економічна політика держави, які були спрямовані на нагромадження грошей у національному масштабі шляхом державного регулювання грошового обігу і зовнішньої торгівлі, одержали назву монетаризму.

Ранній меркантилізм — це система монетаристських економічних поглядів, що ґрунтувалась на теорії грошового балансу. Сутність останньої зводилась до обґрунтування необхідності ввезення якомога більшої кількості грошей із-за кордону і заборони вивезення грошей за кордон, обмеження імпорту іноземних товарів шляхом встановлення митних бар’єрів, а також посилення добування золота і срібла.

Провідними представниками монетаризму стали такі купці і банкіри, як Гаспар Ск’яруффі (1519–1584) і Беніто Даванцатті (1529–1606) з Італії, Вільям Стаффорд (1554–1612) з Англії, Маріана (1575–1624) з Іспанії. Монетаристи радили більше продавати за кордон і менше купувати іноземних товарів, зменшувати ваговий вміст своїх золотих і срібних монет для збільшення кількості. Варто підкреслити, що уряди провідних європейських країн значною мірою скористалися порадами теоретиків “грошового балансу” в своїй економічній політиці. Вони приймали закони, які регламентували грошовий обіг і зовнішню торгівлю. Зокрема, в Іспанії вивезення золота і срібла за кордон каралося смертю, а в Англії іноземні купці змушені були витрачати грошову виручку від продажу своїх товарів на закупівлю англійських товарів, що фактично означало заборону вивезення грошей. Усі торговельні операції за участю іноземних купців в Англії контролювались державними чиновниками й обкладались високим митом.

Меркантилізм, як суто адміністративна система накопичення грошового багатства, із середини XVI ст. у більшості європейських країн породив глибоку економічну кризу, що зумовило необхідність перегляду теоретичних основ меркантилізму.

Зрілий меркантилізм. Після епохи Великих географічних відкриттів економічна ситуація в Європі докорінно змінилась. У країни цього регіону ринув потік заморського золота, що призвело до його значного здешевлення і “революції цін”. “Грошовий голод” було подолано, що сприяло швидкому зростанню торгівлі та грошового обігу. Стало очевидним, що накопичений у “скринях” нерухомий грошовий скарб, як писав у той час великий Вільям Шекспір, “ржавіє і згниває, лиш в обороті золото зростає”.

За цих економічних умов нові ідеологи меркантилізму висунули більш зрілу теорію — теорію активного торгового балансу, яка ґрунтувалась на таких основних положеннях:

1) джерелом національного багатства є прибуток від зовнішньої торгівлі;

2) держава збагачуватиметься, чим більшою мірою товарний експорт переважатиме імпорт товарів;

3) головними засобами збільшення активного торгового балансу країни визнаються посередницька торгівля, розвиток експортних галузей промисловості, які працюють на вітчизняній і дешевій імпортній сировині;

4) недоцільними визнаються заборона вивезення грошей за кордон і обмеження імпорту іноземних товарів.

Теорія активного торгового балансу формувалась протягом тривалого часу. Її авторами стали купці, банкіри, підприємці, комерсанти, митники, державні чиновники. Зрілий меркантилізм мав свої національні особливості, монетаризм не одразу здав свої позиції, тому нові принципи економічної політики в різних країнах запроваджувалися неодночасно, що визначалось також рівнем економічного розвитку. Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм, який вже у XVI ст. став офіційною державною політикою.

Зародження класичної школи політичної економії в Англії та Франції

З XVII ст. у передових європейських країнах починають швидко розвиватися ринкові економічні відносини. В аграрному секторі виникають господарства підприємницького типу з найманою працею, а в промисловості – нові джерела доходу, формується промисловий капітал, який дедалі більшою мірою підпорядковує собі торговельний. Постала необхідність у формуванні нової економічної ідеології, яка б теоретично узагальнила й пояснила нові економічні процеси. Цю місію було покладено на класичну політичну економію, об’єктом дослідження якої стали матеріальне виробництво й об’єктивні закони економічного життя.

До класичної політичної економії варто віднести всі концепції, в основу яких покладено принципи свободи підприємництва і вільної торгівлі, тобто економічного лібералізму.

При цьому наприкінці XVII – початку XVIIІ ст. ідея “економічного лібералізму” перетворилась у своєрідний девіз ринкової ліберальної економічної політики. І саме з цього часу зароджується нова теоретична школа економічної думки, яку пізніше назвуть класичною політичною економією.

Класична школа повела рішучу боротьбу з протекціоністською ідеологією меркантилістів, звернулася до новітніх досягнень економічної науки тієї доби і розгорнула фундаментальні теоретичні дослідження. “Класики”, на відміну від меркантилістів, заново сформулювали і предмет, і метод вивчення економічної теорії, перенесли теоретичні дослідження зі сфери товарного й грошового обігу у сферу виробництва і застосували для цього нові методологічні прийоми, які забезпечили проведення достатньо глибокого наукового аналізу економічних явищ і процесів. Таким чином, у свій “класичний період” політична економія набула рис дійсно наукової дисципліни, що вивчає проблеми економіки вільної конкуренції (вільного підприємництва).

У розвитку класичної політичної економії можна виділити такі етапи:

· перший – етап зародження, який пов’язаний з іменами видатних дослідників, таких як В. Петті, П. Буагільбер, фізіократів Ф. Кене і А. Тюрго;

· другий – пов’язаний із творчістю засновників економічної науки – А. Сміта і Д. Рікардо;

· третій – етап розвитку класичної школи, період творчості великих послідовників та інтерпретаторів вчення А. Сміта, Д. Рікардо – Ж.-Б. Сея, Т. Мальтуса, Дж. С. Мілля, Г. Ч. Кері;

· четвертий – етап виникнення й розвитку марксистської економічної теорії.

Найбільший внесок у формування й розвиток класичної політичної економії зробили англійські та французькі вчені – економісти XVII–ХІХ ст.: В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене, А. Тюрбго, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Мілль та ін.

Свої економічні погляди Уільям Петті виклав у працях “Трактат про податки і збори”, “Політична арифметика”, “Дещо про гроші” та ін. У перших працях економічні проблеми він розглядав із позиції теорії активного торгового балансу. Джерелом багатства Петті вважав працю і землю, що стало його історичною заслугою. “Праця – батько й активний принцип багатства, а земля – його мати”, – писав він. Досліджуючи матеріальне виробництво, Петті першим у Європі сформулював основні положення трудової вартості. Щодо величини заробітної плати він зробив два важливих висновки:

1) рівень заробітної плати визначаться економічними, а не правовими чинниками;

2) працівник одержує тільки частину створеної ним вартості, а решту присвоює власник підприємства.

Ренту він розглядав двобічно – як загальну форму привласнення додаткового продукту і як власне диференціальну земельну ренту. Ціну землі У. Петті розглядав насамперед як закуплену певну кількість річних рент або як капіталізовану ренту. Позичковий відсоток визначав як функцію від земельної ренти і ціни землі, тобто як грошову ренту. У. Петті вважав гроші особливим товаром, що виконує функції загального еквівалента.

П’єр Буагільбер – родоначальник класичної політичної економії у Франції, наполягав на проведенні докорінної податкової реформи. Він пропонував звільнити внутрішню торгівлю від обмежень і скасувати митні застави. Вимагав ввести вільний ринок зерна і не стримувати природне підвищення цін на нього. Важливим досягненням П. Буагільбера, як і У. Петті, є обґрунтування трудової теорії вартості. Він спробував дізнатися, за яких умов обмін здійснюватиметься на справедливих засадах. Розрізняв “істину вартість”, в основі якої – кількість затраченої праці, і ринкову ціну, яка відхиляється від цієї вартості внаслідок обігу грошей, що опосередковують обмін товарів.

 

Фізіократи, суть їх поглядів. «Економічна таблиця» Франсуа Кене

Завершує перший етап у розвитку класичної школи політичної економії школа фізіократів. Фізіократія (від грецького physis – природа, kratos – влада) означає владу природи. Фізіократи – це невелика група французьких економістів–теоретиків другої половини XVIII ст., які на основі суспільності вчення вперше в історії економічної думки об’єднались у наукову школу. Школа фізіократів виникла як негативна реакція на меркантилізм й існувала тільки 22 роки (з 1756 по 1778 р.), але її ідеї набули значного поширення в Європі.

Економічна школа фізіократів генетично належить до класичної політичної економії. Її представниками були Ф. Кене, А. Тюрбго, В. Мірабо, В. Де Гурне, П. Мерсьє де ла Рів’єр та ін., але найбільший інтерес становлять погляди двох перших – Ф. Кене та А. Тюрбго. Фізіократів уперше в історії економічної думки почали називати економістами.

В “Економічній таблиці” показано, як сукупний річний продукт, що створюється в сільському господарстві, розподіляється між класами: продуктивним (особи, зайняті в сільському господарстві, – фермери і сільські наймані робітники), безплідним (особи, зайняті в промисловості, а також купці) і власниками (особи, які одержують ренту, – землевласники і король). У цьому творі Кене навів основні шляхи реалізації суспільного продукту у вигляді напрямленого графіка із трьома вершинами (класами), об’єднавши всі акти обміну в масовий рух грошей і товарів, але при цьому він виключив процес накопичення (рис. 5.9).

Загальний обсяг відтворювання: 5 млрд.

 

Аванси продуктивного класу	Доходи власників землі, духовенства, короля	Аванси безплідного (непродуктивного) класу
2 млрд.	2 млрд.	1 млрд.
Цінність товарів на ринку: 5 млрд.	Обсяги, використані для сплати доходів і процентів на аванси	1 млрд. 1 млрд. 1 млрд.	1 млрд. 1 млрд.
Витрати на щорічні аванси 2 млрд. Всього: 5 млрд.	_____________ Всього: 2 млрд.

Рис. 5.9. “Економічна таблиця” Ф. Кене

 

Обіг річного продукту, на думку Кене, налічує п’ять актів:

1) клас землевласників купує у класу фермерів засоби існування на 1 мільярд ліврів. Внаслідок цього до класу фермерів повертається 1 мільярд ліврів і одна третина річного продукту виходить з обігу;

2) клас землевласників на другий мільярд ліврів отриманої ренти купує у “безплідного” класу промислові вироби;

3) клас “безплідних” на отриманий за свої товари мільярд ліврів купує у класу фермерів продукти харчування. Отже, до класу фермерів повертається другий мільярд ліврів і дві третини продукту виходять з обігу;

4) клас фермерів купує у “безплідного” класу на мільярд ліврів промислові вироби, що йдуть на відновлення інструментів і матеріалів, вартість яких увійшла до вартості виробленого річного продукту;

5) клас “безплідних” на цей мільярд ліврів закуповує сировину у класу фермерів.

Таким чином, обіг річного продукту забезпечує відшкодування використаних фондів сільського господарства і промисловості як передумову поновлення виробництва.

Податки, на думку Кене, слід стягувати тільки із землевласників у розмірі 1/3 чистого продукту. Кене розробив концепцію природного порядку, в основі якої лежать моральні закони держави, тобто інтереси окремої особи не можуть суперечити спільним інтересам суспільства.

Анн Робер Жак Тюрго(1727–1781) народився у Франції. Згідно із сімейною традицією закінчив теологічний факультет Сорбонни, але захопився економікою. У 1774–1776 рр. обіймав посаду генерального контролера фінансів. Співпрацював із просвітителями в “Енциклопедії” Д. Дідро.

Головна праця Тюрго — “Роздуми про створення і розподіл багатств” (1770). Услід за Кене та іншими фізіократами він обстоював принцип свободи економічної діяльності і поділяв їхні погляди на землеробство як єдине джерело додаткового продукту. Уперше виділив усередині “землеробського класу” та “класу ремісників” підприємців і найманих працівників, а також сформулював закон спадної родючості ґрунту: кожне додаткове вкладення капіталу і праці в землю дає менший порівняно з попереднім вкладенням ефект, а після певної межі будь-який додатковий ефект стає неможливим.

Взагалі, вчення Тюрго збігається із вченням фізіократів, але визначальними є такі ідеї:

· прибуток від капіталу поділяється на витрати для створення продуктів і прибуток на капітал (заробітна плата власника капіталу, підприємницький прибуток і земельна рента);

· обмін взаємовигідний обом товаровласникам, тому відбувається зрівнювання цінності благ, що обмінюються;

· сплата позичкового відсотка виправдовується втратою прибутку позикодавця при наданні позики;

· поточні ціни на ринку, на думку Тюрго, формуються з урахуванням попиту і пропозиції, як критерій, що відображає надлишок або нестачу капіталів.

Роль фізіократів полягає в тому, що вони піддали нищівній критиці меркантилізм, принципи якого у Франції мали велике практичне застосування, перенесли центр теоретичних досліджень, услід за П. Буагільбером, зі сфери обігу, де багатство тільки розподіляється, у сферу виробництва, де воно створюється, вперше проаналізували капітал, чистий продукт і розподіл доходів, поставили проблему продуктивної та непродуктивної праці, започаткували теорії відтворення і корисності. Цим вони заклали основи для подальшого наукового аналізу економічних явищ і процесів. Школа фізіократів створила першу в історії політичної економії систематизовану наукову концепцію, тобто економічне вчення.

Обмеженість економічного вчення фізіократів полягає у помилковості його центральної ідеї про сільське господарство як єдиної сфери створення багатства. Такий підхід був зумовлений аграрним характером економіки Франції, певними традиціями вітчизняної політичної економії, зокрема поглядами П.Буагільбера, а також наслідками фінансової авантюри Джона Лоу. Звідси виникла низка сумнівних теоретичних положень і практичних висновків.

 

---

Поделиться:

Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 593; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав

---

⇐ Предыдущая154155156157158159160161162163Следующая ⇒