Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Криза феодально-кріпосницької системи господарства та розвиток ринкових відносин у ХІХ ст. в Україні. Початок наукового періоду в українській економічній думці 2 страница




Читайте также:
  1. D. Қолқа доғасынан 1 страница
  2. D. Қолқа доғасынан 2 страница
  3. D. Қолқа доғасынан 3 страница
  4. D. Қолқа доғасынан 4 страница
  5. D. Қолқа доғасынан 5 страница
  6. D. Қолқа доғасынан 6 страница
  7. D. Қолқа доғасынан 7 страница
  8. D. Қолқа доғасынан 8 страница
  9. D. Қолқа доғасынан 9 страница
  10. Hand-outs 1 страница

Бурхливий технічний прогрес сприяв появі нових галузей і вдосконаленню виробництва у старих; з’являються нові засоби комунікацій – телефон, телеграф, радіо. Лише один винахід – двигун внутрішнього згоряння – стимулює появу таких галузей, як автомобіле- і літакобудування, розширює можливості суднобудування, сприяє значному збільшенню видобутку нафти, вдосконаленню процесу її переробки, створенню каучукової промисловості. На перші позиції виходять галузі важкої індустрії, виробництво засобів виробництва, що зумовлює значні зміни в структурі світового народногосподарського комплексу.

Переважний розвиток галузей важкої індустрії, яка потребує значно більших капіталів, сприяє концентрації промислового капіталу, виникненню такої форми, як акціонерний капітал. Процес концентрації капіталу приводить до створення великих промислових об’єктів, що визначило закономірність їх об’єднання у монополістичні союзи.

Картель – підприємства, що входять в це об’єднання, юридично і виробничо самостійні, лише регулюються збут продукції й обсяги виробництва (квоти).

Синдикат – характеризується єдиною постачально-збутовою політикою при збереженні виробничої самостійності.

Трест – утворюється одне підприємство з централізацією виробництва та збуту продукції.

Концерн – це диверсіфіковане об’єднання самостійних підприємств, що функціонують на принципі „системи участі”.

Монополія як форма організації виробництва й капіталу наприкінці XIX — початку XX ст. посіла вирішальні позиції в соціально-економічному житті провідних країн світу, хоча ступінь концентрації та монополізації в окремих країнах і галузях промисловості був неоднаковим, різними були й форми монополій. Якщо США – це класична країна трестів, то в Німеччині створювалися концерни, синдикати, картелі. В Англії перші монополії утворювалися у вигляді трестів (у хімічній промисловості, виробництві вибухових речовин) і картелей, яких було менше, ніж у Німеччині. В Росії найбільш поширеними були синдикати. Майже у всіх країнах нові галузі монополізувалися набагато швидше, ніж традиційні.

Прискореними темпами відбувається концентрація банківського капіталу, який зосереджується у невеликій кількості потужних банків. Ці банки, по суті, перетворюються на могутні фінансові центри, що контролюють промисловість, відбувається процес злиття банківського капіталу з промисловим.



Зростання обсягів промислового виробництва, розширення транспортної мережі (залізниці, морський транспорт) створюють сприятливі умови для розширення торгівлі та світового ринку, до якого також залучаються колонії. Дедалі більших розмірів набуває вивезення капіталу, що дає змогу підприємцям отримувати в 3-4 рази більше прибутку, ніж від вивезення товарів. Вивезення капіталів поступово перетворюється для підприємців деяких країн на головне джерело прибутку. Формуються світові валютний і кредитний ринки, посилюється міжнародний поділ праці, завершується утворення колоніальної системи, що закріпила за провідними країнами світу величезні колоніальні території. Напередодні Першої світової війни найбільшими колоніальними державами світу були Англія, Росія і Франція.

На межі XIX–XX ст. виникає і таке явище, як економічний поділ світу, тобто поділ світових ринків збуту і сировини між окремими міжнародними монополістичними союзами. На світовому ринку дедалі більше зіштовхуються інтереси окремих монополій, особливо в таких галузях, як електротехнічна, нафтова, морські перевезення тощо. Це підштовхувало монополії до певних угод щодо розподілу сфер впливу, ринків збуту товарів і сировинних баз з метою послабити конкурентну боротьбу між ними.



Відповідно до змін частки окремих країн у світовому промисловому виробництві змінюється і їхня частка у структурі міжнародної торгівлі. Так, у 1870 р. частка Великобританії у світовому товарообігу становила 25%, у 1913 р. – 15,5%; Франція за обсягом зовнішнього товарообігу з другого місця, яке вона посідала у 70–80-х роках XIX ст., в 1914 р. перемістилася на четверте. Водночас швидко зростають обсяги зовнішнього товарообігу таких країн, як США та Німеччина, що поглиблює невідповідність між обсягами торгівлі деяких країн і наявністю в них ринків збуту, зокрема колоній.

Розширення світового ринку, активна участь у ньому індустріально розвинутих країн сприяли створенню міжнародного поділу праці й міжгалузевої спеціалізації. Так, Великобританія спеціалізувалася на продажу машин і устаткування; Німеччина – електроустаткування, хімічних виробів, залізничного обладнання, сільськогосподарської техніки; Франція – одягу, парфумерії, автомобілів, виробів харчової промисловості; США – нафти, електроустаткування, сільськогосподарських машин, виробів чорної металургії та сільськогосподарської продукції.

 

Особливості розвитку провідних країн світу на рубежі ХІХ-ХХ ст.

 

З переходом до монополістичного капіталізму Англія втрачає свою промислову першість на світових ринках, яку вона мала в середині XIX ст. як країна виникнення фабричного виробництва. Починаючи із 70-х років XIX ст. темпи зростання промислового виробництва в Англії значно уповільнюються. Якщо в період з 1815 р. до початку 70-х років середньорічний приріст промислової продукції тут становив 3,4%, то з початку 70-х років і до 1914 р. він досягав лише 1,7%, унаслідок чого частка Англії у світовому промисловому виробництві неухильно зменшується. Якщо в середині XIX ст. вона виробляла близько половини світової промислової продукції, то в 1914 р. — тільки одну сьому частину.



Це явище пояснюється, насамперед, тим, що Англія першою у світі здійснила промисловий переворот і в період, який розглядається, її промислове обладнання було вже як морально, так і фізично застаріле. Крім того, маючи величезну кількість колоній, які у 100 разів перевищували за площею метрополію, англійські підприємці надавали перевагу вивезенню туди капіталу, що значно зменшувало розміри капіталовкладень у країні, гальмувало оновлення основного капіталу, стримувало запровадження досягнень науки і техніки. Також досить помітну роль відігравала й політика протекціонізму, яка проводилася провідними державами у поєднанні з експансією світових ринків. При збереженні політики фритредерства з боку Англії це звузило ринки для її товарів, якщо врахувати й те, що США та Німеччина мали підприємства, обладнані сучасною технікою, завдяки чому могли знизити собівартість своєї продукції і перетворити продукцію Англії на неконкурентоспроможну.

Становище англійської економіки ускладнила світова аграрна криза, спричинена надходженням на європейський ринок дешевого американського зерна. Вона розпочалася у 1874 р. і тривала 20 років. Унаслідок кризи Англія втратила свою аграрну базу і дедалі більше залежала від імпорту зерна, що виявилося дестабілізуючим чинником розвитку економіки, робило її залежною від змін цін на світовому ринку сільськогосподарської продукції.

Негативно виливало на розвиток англійської економіки також недооцінювання значення використання електроенергії. Наслідком цього була низька енергоозброєність праці порівняно зі США і Німеччиною, особливо в старих галузях економіки.

Зростаюче вивезення капіталу зумовило його нестачу у власній економіці, тому великого значення набуває мобілізація фінансових ресурсів і капіталів з допомогою акціонерних компаній, причому для залучення заощаджень трудящих і дрібної буржуазії в Англії дозволяється випускати акції номіналом до 1 ф. ст. На початку XX ст. акціонерний капітал домінує у всіх галузях промислового виробництва. Таким чином, створюються передумови монополізації промисловості, насамперед, у нових галузях (трубопрокатне виробництво, хімічна промисловість), а також у військово-промисловому комплексі. Водночас, у традиційних галузях англійської промисловості цей процес відбувається надзвичайно повільно.

Разом з тим за темпами монополізації та централізації банківський капітал набагато випереджав промисловий, п’ять великих банків (Big five, Велика п’ятірка) об’єднували 40% загальної суми всіх банківських капіталів країни.

Як наслідок, частка Англії у світовому промисловому виробництві знизилася, ця країна втратила свою світову промислову першість. Проте втрата світової гегемонії відбувалася повільно, а доходи всіх верств населення продовжували зростати. Національний дохід Англії в останній чверті XIX ст. збільшився втричі, а доходи підприємців від іноземних капіталовкладень зросли у дев’ять разів. Залишався найпотужнішим у світі військовий флот Англії, на який витрачалося близько половини видатків державного бюджету.

У середині XIX ст. за рівнем промислового розвитку Франція посідала друге (після Англії) місце у світі, але наприкінці століття вона, відставши від США і Німеччини, перемістилася на четверте місце.

Важливою причиною уповільнення темпів економічного розвитку Франції була традиційна структура її промисловості, в якій переважали підприємства, що виробляли предмети розкоші (модний одяг, парфумерію, ювелірні вироби тощо). Це зумовлювало існування дрібних підприємств і стримувало концентрацію промислового капіталу, а також певною мірою пояснювало вузькість внутрішнього ринку країни, яка, до того ж, посилювалася демографічною структурою Франції, де переважало сільське населення, господарство якого здебільшого мало парцелярний характер, що унеможливлювало розвиток його товарності та сприяло збереженню напівнатуральних ознак.

Промисловість країни завжди відчувала нестачу сировини і палива, особливо вугілля; привізна сировина значно підвищувала собівартість французьких товарів, знижувала конкурентоспро-можність їх на світовому ринку. Ситуація значно погіршилася після поразки країни у Франко-Прусській війні, в якій вона зазнала великих матеріальних і територіальних збитків. Німеччина насильно приєднала два найбільші промислово розвинуті департаменти Франції — Ельзас і Лотарингію з найбільшим у Західній Європі залізорудним басейном.

Відчутними були й інші втрати: воєнні видатки становили близько 16 млрд. фр., Франція мала сплатити 5 млрд. фр. контрибуції. Війна забрала життя 1,5 млн. французів, або 3,5% населення, що також негативно вплинуло на внутрішній ринок країни, а отже, й на обсяги виробництва. У сукупності це певною мірою стримувало концентрацію промислового капіталу й утворення монополій. Проте, у зв’язку з мілітаризацією економіки, зумовленою протистоянням провідних країн світу і створенням воєнно-політичних блоків, на початку XX ст. відбуваються значні зміни в розвитку важкої промисловості, країна досягає певних успіхів у автомобіле-, авіа- та суднобудуванні. Так, за рівнем розвитку автомобілебудування Франція посідає друге місце у світі (після США). На початку століття збільшуються обсяги виробництва чавуну і сталі, видобутку вугілля, але загалом темпи економічного розвитку країни залишаються низькими.

Досить інтенсивно у Франції формується фінансовий капітал, але для отримання вищих прибутків французькі банкіри дедалі в більших масштабах вивозять капітал за межі країни, переважно у вигляді позичок, під високий банківський відсоток. Так, в 1908 р. у французьку промисловість було вкладено 9,5 млрд. фр., а в облігації та закордонні цінності — 104 млрд. фр., що негативно позначилося на економічній ситуації. У країні значно зросла чисельність рантьє, які вкладали гроші в іноземні позики й без якого-небудь ризику отримували відсотки за цінними паперами. Прошарок рантьє напередодні Першої світової війни у Франції становив близько 15% населення.

Третя колоніальна держава світу – Франція не використовувала свої колонії як сировинні бази і ринки збуту. Навпаки, вони були об’єктом видатків державного бюджету, вимагаючи великих сум коштів на утримання чиновників і потужних військових сил.

Найвищих темпів економічного розвитку серед європейських країн наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. досягла Німеччина. Перелом в економічному розвитку країни, яка тривалий час відставала від Англії та Франції, пояснюється двома важливими подіями: політичним об’єднанням Німеччини і перемогою над Францією у Франко-Прусській війні (1870–1871 рр.). Завдяки об’єднанню німецьких земель в державу було створено єдиний державний апарат, повністю ліквідовано внутрішні митні кордони, запроваджено єдину систему мір і ваги, що надзвичайно сприятливо вплинуло на внутрішній ринок, а отже, й на зростання обсягів виробництва.

Перемога у Франко-Прусській війні дала змогу Німеччині анексувати у Франції два промислово розвинуті департаменти – Ельзас, який був центром текстильного виробництва, та Лотарингію, де зосереджено значні запаси залізної руди, необхідної для німецької важкої індустрії. Поєднання цієї руди з кам’яним вугіллям Саару створило надзвичайно потужний паливно-металургійний потенціал. Крім того, французи сплатили 5 млрд. фр. контрибуції, які було вкладено у важку індустрію Німеччини.

Надзвичайно важливим чинником економічного піднесення Німеччини стала активна мілітаризація її економіки. Агресивна політика нової держави не могла б здійснюватися без наявності потужної, добре озброєної армії, створення якої вимагало високого рівня розвитку металургійної, вугільної, хімічної промисловості, які через зростаючі обсяги державного замовлення активно підтримувалися урядом країни. Дуже важливим кроком у цьому напряму було запровадження в 1870 р. протекціоністської політики, яка передбачала високі митні тарифи на імпортну продукцію, що створювало сприятливі умови для розвитку національної промисловості.

Промисловому піднесенню Німеччини сприяв і демографічний чинник – швидке збільшення чисельності населення. За останню третину ХІХ ст. вона зросла майже на 40%, що позитивно вплинуло на ємність внутрішнього ринку. Важливо також, що чисельність промислових робітників зростала набагато вищими темпами, ніж населення загалом.

Прискорений розвиток галузей важкої індустрії сприяв завершенню індустріалізації Німеччини, концентрації промислового капіталу та створенню монополій, здебільшого у вигляді картелей. Країна мала найбільші серед європейських країн технічно оснащені й монополізовані підприємства, передусім у воєнній промисловості, за рівнем розвитку якої вона посідала перше місце у світі. Створюючи свою індустрію на основі новітніх досягнень техніки, Німеччина за рівнем розвитку сучасних прогресивних галузей промисловості вийшла на провідні позиції. До початку Першої світової війни вона лідирувала на світовому ринку електротехнічних виробів (50% світового експорту), посідала перше місце з виробництва анілінових фарбників для текстильної промисловості майже всіх країн світу. Першою на світовому ринку Німеччина була й у експорті машин.

Економічні успіхи посилення її позицій у світовому виробництві та світовому експорті зумовили прагнення Німеччини до світового панування і територіальних загарбань. Але площа колоній Німеччини була значно меншою, ніж у старих капіталістичних країн. Тому, посівши провідне місце у світовому промисловому та військовому виробництві, Німеччина вважала такий розподіл несправедливим, таким, що не відповідає її економічному потенціалу.

Дуже швидкими темпами наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. розвивалася економіка такої порівняно молодої країни, як США, що утворилися у 1776 р. в результаті війни за незалежність англійських Північноамериканських колоній.

Надзвичайно важливою подією, яка позитивно вплинула на розвиток економіки США, була Громадянська війна (1861–1865), головним економічним наслідком якої було скасування рабства для 4 млн. негрів, що дало дешеву робочу силу, а також сприяло розширенню внутрішнього ринку. Крім того, результатом війни, як вже зазначалося, було вирішення аграрного питання на користь фермерів за рахунок прийняття у травні 1862 р. Гомстед-акту, за яким кожний громадянин США за 10 дол. міг отримати ділянку землі площею 160 акрів (близько 65 га). Якщо протягом 5 років ця земля продуктивно використовувалась, вона переходила у власність фермера. Завдяки цьому закону було створено велику кількість фермерських господарств, які залучали вільнонайману працю, що сприяло подальшому розширенню внутрішнього ринку і збільшенню виробництва сільськогос-подарської продукції, створенню ємного ринку для виробництва сільськогосподарських машин, добрив тощо.

Позитивний вплив на народногосподарський розвиток США мало природно-географічне розташування: наявність великої кількості природних копалин, лісу, річок, озер, родючих ґрунтів, сприятливі кліматичні умови. Крім того, велике океанське узбережжя й близькість слаборозвинутих південно- і центральноамериканських держав сприяли розвитку міжнародної торгівлі й забезпечували ємний зовнішній ринок.

США активно впроваджували в економіку, особливо у промисловість, останні досягнення в галузі науки і техніки, були піонерами масового виробництва, стандартизації, різних методів інтенсифікації праці, що зумовлювалося недостатньою заселеністю території США і високим рівнем заробітної плати через нестачу кваліфікованої робочої сили. Саме цей чинник спричинив активну імміграцію в країну кваліфікованих спеціалістів з Європи, що позитивно впливало на ємність внутрішнього ринку. Протягом XIX ст. населення США зросло у 14 разів, тоді як у Європі тільки вдвічі.

Сприяло піднесенню промисловості США, передусім важкої, й прискорене будівництво залізниць. За 1870–1915 рр. протяжність залізничної колії збільшилася у 8 разів, залізниці з’єднували всі райони країни, що дало поштовх розвитку таких галузей, як металургійна, машинобудівна, вугільна. Наприкінці XIX ст. у США швидко завершується процес індустріалізації, що, у свою чергу, прискорює концентрацію промислового капіталу й монополізацію промисловості, переважно у вигляді трестів.

Велику роль в економічному житті країни відігравали банки, активно відбувається процес зрощування банківського капіталу з промисловим. Створюються дві найпотужніші фінансові групи — Моргана і Рокфеллера, вплив яких був надзвичайно високим. Вони володіли залізницями, нафтовими, металургійними, машинобудівними, автомобільними й іншими компаніями, розпоряджалися підприємствами видобувної промисловості, тримали під контролем річкові й морські перевезення.

Позитивну роль в економічному піднесенні та перетворенні США у провідну індустріальну державу світу відіграла також протекціоністська політика уряду, яка захищала власних підприємців від конкурентів шляхом запровадження високих митних зборів на готову продукцію і сприяла притоку в країну іноземного капіталу (передусім, англійського та французького).

На межі ХІХ–ХХ ст. американські монополії активно включаються у боротьбу за економічний поділ світу, використовуючи специфічні методи експансії: пряме втручання у внутрішні справи суверенних держав (у Латинській Америці), доларову експансію (на Далекому Сході) і навіть прямі колоніальні загарбання (Куба, Пуерто-Рико).

 

Німецька історична школа

 

Формування економічної думки в Німеччині на початку XIX ст. відбувалося у своєрідних історичних умовах, які віддзеркалювали специфіку соціально-економічного розвитку країни й підготували підґрунтя для появи неортодоксальних теорій.

Історичні передумови виникнення німецької історичної школи:

· Економічна відсталість країни, нерозвиненість індустрії, збереження залишків феодалізму, пережитків середньовічних аграрних відносин. Промисловий переворот відбувся у Німеччині на півстоліття пізніше, ніж в Англії та Франції. До 1840 р. за приблизно однакової чисельності населення (близько 27 млн. чол.) Німеччина добувала у 14 разів менше вугілля, виплавляла у 8 разів менше чавуну, переробляла у 16 разів менше бавовни, ніж Англія. Загальмованість соціально-економічного розвитку країни була зумовлена слабкістю національної буржуазії, економічним і політичним пануванням великих земельних власників. У Німеччині численні феодальні повинності не були знищені буржуазною революцією, а обмежувались шляхом поступових державних реформ і викупу феодальних повинностей.

· Економічно-територіальна роздробленість країни, політичний консерватизм і протиборство дрібних відособлених держав, об’єднаних у конфедерацію за національною ознакою. Заснування Митного союзу та реформування торговельно-економічних відносин, здійснені Пруссією у 1818 р., хоча і мали певні позитивні наслідки, однак не вирішили проблеми економічного та політичного об’єднання всіх німецьких земель.

· Відсутність єдиного внутрішнього ринку, єдиної грошової одиниці, нерозвиненість системи транспорту, зв’язку тощо. Формування національного внутрішнього ринку в Німеччині наштовхувалось на численні перешкоди у вигляді митних кордонів між окремими німецькими державами. У країні існувала розбіжність мір, ваг, карбувалось до 600 видів монет тощо.

· Несприятливий вплив зовнішньоекономічних факторів на розвиток національної економіки, який знайшов відображення:

- у відсутності зовнішніх джерел нагромадження капіталу через втрату Німеччиною позицій одного із центрів світової торгівлі після великих географічних відкриттів XV–XVI ст.;

- пануванні індустріально розвиненої Англії на німецьких ринках внаслідок відсутності протекціоністських бар’єрів на шляху просування в країну конкурентоспроможних мануфактурних і фабричних імпортних товарів.

Тягар феодальних відносин, тривале відставання національної промисловості, яка потребувала митного захисту, необхідність економічного й політичного об’єднання країни, загроза перетворення її на сировинний придаток і ринок збуту готової продукції більш розвинених країн засвідчили непридатність для практичного застосування в Німеччині рекомендацій класичної політичної економії, зорієнтованої на свободу зовнішньоекономічної діяльності та фритредерство.

У Німеччині XIX ст. розвиток економічної думки відбувався власним шляхом, що певною мірою пояснюється своєрідними умовами економічного і соціально-політичного розвитку країни. Сучасна індустрія створювалася тут за збереження великих пережитків середньовічних аграрних відносин. На світових ринках панувала англійська індустрія, конкуренції з якою німецька промисловість витримати не могла. Звідси прагнення до митного захисту та державної підтримки.

Сформована у 40–50-х роках XIX ст. так звана історична школа в економічній науці вирізнялася фетишизацією національної специфіки господарства різних країн і звеличуванням ролі державних інститутів. Попередником історичної школи був Фрідріх Ліст (1789–1846).Сутність його вчення добре передає назва головної праці – “Національна система політичної економії” (1841 р.). Ф. Ліст критикував англійську класичну школу за “космополітизм”, який він вбачав у спробі створення універсальної економічної концепції, прийнятної для всіх країн і народів. За Ф. Лістом, кожна нація має свій шлях економічного розвитку, економіка окремих країн підпорядковується власним законам.

Ф. Ліст не був прибічником збереження відсталого, обплутаного феодальними пережитками німецького господарства. Виступаючи за індустріалізацію Німеччини, він сформулював теорію розвитку продуктивних сил. Добробут нації визначається не кількістю створеного матеріального багатства, як стверджувала класична школа, а ступенем розвитку продуктивних сил. Здатність створювати багатство нескінченно важливіша за саме багатство. Вирішальна продуктивна сила – заводська промисловість. Але якщо А. Сміт і Д. Рікардо вважали продуктивною тільки працю в матеріальному виробництві, то Ф. Ліст вважав такою будь-яку працю, яка прямо чи опосередковано сприяє створенню багатства. Тому до складу продуктивних сил він включає державні інститути, аж до поліції, систему освіти, науку, релігію, пресу.

Якщо англійська класична школа та інші економічні вчення зосереджували увагу на аналізі сучасного капіталістичного господарства, розглядаючи його як природний стан, то Ф. Ліст відстоював необхідність історичного підходу до економіки. У поступальному русі національної економіки він виділяв п’ять стадій: дикість, пастушну стадію, землеробську, землеробно-мануфактурну і землеробно-мануфактурно-комерційну. Досягнення останньої, вищої стадії, вимагає державного втручання, “виховного протекціонізму”, що має на меті створення єдиного національного ринку, усунення внутрішніх бар’єрів і водночас захисту від придушення національного господарства розвинутішими і могутнішими продуктивними силами інших держав.

Основні ідеї Ф. Ліста набули розвитку в працях В. Рошера (1817–1894), Б. Гільдебранда (1812–1878) і К. Кніса (1821–1898), що сформували ядро історичної школи.

Вільгельм Рошерстверджував, що природні відмінності країн, особливості окремих народів, що виявляються в їхніх здібностях, звичках, ступені розвитку та сформованих політичних інститутах, виключають можливість існування однотипних господарських систем у різних націй. Загальної для всього світу економічної теорії бути не може. Немає єдиної політичної економії, є безліч національних наук.

Бруно Гільдебрандпротиставляв абстрактному методу класиків емпіричні дослідження, збирання статистичної й історичної інформації. Він запропонував трифазну схему економічного розвитку людства. Перша фаза – природне, або натуральне, господарство: обміну продуктів не було або він здійснювався без грошей. Друга фаза – грошове господарство: гроші стають необхідним посередником обміну. Третя фаза – кредитне господарство: гроші вже не відіграють роль посередника в обміні. Обмін відбувається без участі грошей, на основі кредиту. Господарство у третій фазі – це вищий тип господарства, тому що тут відкриваються всі можливості для активних людей: навіть не маючи капіталу, і вони можуть завдяки кредиту стати підприємцями.

Карл Кніспішов у запереченні загальних економічних законів, мабуть, далі всіх своїх колег по історичній школі. Він відкидав можливість існування економічної теорії. Наука існує лише там, де є повторюваність досліджуваних явищ. Шляхи економічного розвитку народів настільки специфічні, що про повторюваність не може бути й мови. Економічні явища в принципі не доступні пізнанню. Можна тільки описати їх виникнення й розвиток та дати цим явищам моральну оцінку. В економічній еволюції різних народів не можна знайти загальних законів – у кращому випадку можна говорити про аналогії.

Щодо тлумачення економічних категорій і механізмів історична школа не внесла нічого нового порівняно зі своїми попередниками. За винятком В. Рошера, її представники не виявляли інтересу до цієї проблематики. Він поділяв концепцію трьох факторів виробництва Ж.-Б. Сея. При цьому В. Рошер застосовував до теорії факторів виробництва історичний підхід: у міру еволюції національної економіки вирішальна роль переходить від одного фактора до іншого (від природи – до праці, а від праці – до капіталу).

До середини 50-х років XIX ст. історична школа пройшла апогей розвитку й інтерес до неї стрімко вгасав. Однак на початку 70-х років дослідники знову зацікавилися ідеями, що лежать в її основі. Це пов’язано з виходом на арену вчених, яких прийнято поєднувати в нову («молоду») історичну школу. Їхнім лідером був Густав Шмоллер (1838–1917). Широкої популярності набули також погляди Карла Бюхера (1847–1930) і Луйо Брентано (1844–1931).

Якщо представники “старої” історичної школи фактично заперечували існування об’єктивних економічних законів, то «молоді» набагато обережніші. Вони відкидають тільки можливість виведення таких законів на основі дедуктивних міркувань. Необхідне накопичення достовірних історичних і статистичних даних, щоб у майбутньому методом індукції побудувати економічну теорію.

Історична школа закликала до детального вивчення історії народного господарства. “Молода” історична школа відгукнулась на цей заклик. При цьому особлива увага приділялась історії окремих економічних установ (торгових гільдій, ремісничих цехів тощо), територій, підприємств. Представники молодої історичної школи критикували В. Рошера і Б. Гільдебранда за надмірну увагу до загальної історії на шкоду історії конкретних об’єктів господарювання. Необхідно, за твердженням Г. Шмоллера, насамперед з’ясувати питання виникнення окремих господарських інститутів, а не всього національного або навіть світового господарства.

Особливістю нової історичної школи була спроба пояснення господарського життя в тісному взаємозв’язку економіки, етики і психології. Йдеться не про визнання одночасного впливу на господарство різнопланових факторів, а й про їх внутрішню єдність, взаємопереплетіння. Густав Шмоллер стверджував, що виробництво, поділ праці, обмін товарів – це й економічні, й етико-психологічні категорії. Господарська культура реалізується у фізичному світі, але виникненням зобов’язана духовним силам людей, що виявляються у вигляді почуттів, потягів, цілей, уявлень і, в кінцевому підсумку, у вигляді свідомих дій. Народне господарство – це форма спілкування, базованого на психічних силах суспільства. Тому політична економія є не тільки економічною наукою, а й збірним поняттям, що відображає сукупність суспільних наук, зокрема тих, що вивчають політику, право, етику, релігію.


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 46; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.022 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты