Врахування темпераменту дитини в системі гувернерського виховання.

І. П. Павлов та його послідовники Ю. Г. Віденський, В. С. Мерлін, М. А. Усієвич й ін. довели: кожна людина живе у своєму власному фізіологічному ритмі. Порушення ритму, намагання нав’язати індивідові не притаманний йому темп життя негативно впливає на здоров’я, інтелект і психіку особистості.

Далеко не всім сучасним батькам та педагогам відомо, що темперамент людини протягом життя в основі своїй не змінюється і залежить від фізіологічних особливостей організму, хоча це експериментально довели ще у XIX столітті відомі російські вчені П. Ф. Лесгафт і А. Нікіфоров. У лабораторних умовах під керівництвом І. П. Павлова була проведена серія досліджень, завдяки яким висновки науковців XIX століття підтвердилися, а також виявилися нові докази фізіологічного походження темпераменту. Різноманітність поведінкових форм людини і тварин пояснювалася тепер не тільки особливостями структури кровоносної системи, а також властивостями нервової системи (силою, урівноваженістю і рухливістю нервових процесів), тобто типом вищої нервової діяльності. У 1952 році М. А. Усієвич довів, що від нервової системи і особливостей кровообігу залежить інтенсивність виділення шлункового соку, швидкість травлення, функціонування нирок, сечового міхура, залоз внутрішньої секреції, обмін речовин у організмі, швидкість загоювання ран. Швидкість перебігу функцій організму умовно розподіляється на чотири групи відповідно до темпераментів. Таким чином незаперечно демонструється фізіологічне походження темпераменту і неможливість докорінної зміни небажаного для конкретної людини його різновиду на бажаний.

На відміну від часів М. Монтеня, Дж. Локка, І. Канта, коли за еталон обирався філософ флегматик, у наш час оптимальним загальноприйнято вважати сангвінічний темперамент. Діти з цим темпераментом легко пристосовуються до будь-яких вимог дорослих, колективів, установ. З дітьми-сангвініками у дорослих, як правило, найменше проблем. Тому неуважність батьків і педагогів може дорого обійтися вихованцям. Небезпека криється, по-перше, в тому, що діти сангвініки намагаються займатися тільки легкою, приємною й цікавою для них діяльністю і уникати складного, неприємного, нецікавого. Тому з раннього віку доцільно виробляти у них стійкий інтерес, терпіння, цілеспрямованість, звичку сумлінно виконувати і завжди завершувати розпочату справу, глибоко вникати у суть кожного питання. По-друге, компромісність, оптимізм, життєрадісність, товариськість сангвініків при неправильному вихованні чи неконтрольованості здатні стати джерелом походження таких негативних рис, як легковажність, поверховість, непостійність, егоїзм.

У дошкільному та молодшому шкільному віці найбільше тривог і неприємностей батькам та педагогам завдають холерики. Їхня невтомність, енергійність, схильність до ризику, впертість, пустотливість, задирикуватість, нетерплячість і висока конфліктність стають причиною биття посуду, бійок з однолітками, травм та інших численних негативних випадків. Холерика важливо виховувати добрим, співчутливим, турботливим, оскільки цей тип дуже схильний до агресивності. Холерика потрібно вчити ввічливості, вміння стримувати емоції, застосовуючи не стільки пояснення, як "театралізоване програвання" з ним можливих ситуацій.

Дорослі повинні з розумінням ставитися до "зривів" у поведінці холериків, не принижувати їхньої гідності, формувати у них адекватну самооцінку. Копітка виховна роботу з холериками у дошкільному віці дозволить їм легше адаптуватися до вимог школи і підготує до засвоєння навчального матеріалу. При входженні до колективу дошкільного закладу і вступі до першого класу холерики потребують спеціальної психологічної підготовки на предмет доцільності виконання вимог установи і правил спілкування з дітьми та дорослими. Корисно записати холерика до спортивної секції, де він зможе "дати вихід" своїй енергії.

Застосування фізичних покарань, крику при вихованні холерика абсолютно неефективні. Вони розхитують нервову систему дитини, поведінка якої й так відзначається певною невротичністю. Тому агресивність дорослих викликає "виховний" ефект повністю протилежний меті вихователів. Якщо холерик неякісно виконав роботу, доцільно не сварити і не карати дитину, а пояснити, чому так не можна, й вимагати повторного сумлінного виконання. Якщо когось образив, — без покарань і нотацій навчити вибачитися, допомогти зробити для цієї людини щось хороше; обговорити, як наступного разу слід вчинити в аналогічній ситуації.

У нашу бурхливу епоху, можливо, найскладніше жити флегматикам. Шалені ритми сучасності для них незрозумілі, логічно не обґрунтовані й надзвичайно виснажливі. Саме діти-флегматики найбільше потребують індивідуального гувернерського навчання й виховання. Вони ризикують втратити свою індивідуальність в оточенні сміливих, швидких і часто самовпевнених холериків та сангвініків.

Неправильний підхід до організації виховання й навчання флегматика — це звинувачення його в тупості, некмітливості, постійні спонукання, покарання за повільність. Наслідки такого ставлення здебільшого трагічні: у дитини виникають неврози; вона починає виконувати доручене швидко, але неякісно, несумлінно; формується комплекс неповноцінності, пов’язаний з постійними невдачами. Як наслідок, індивід не розкриває себе як особистість, не реалізує закладений природою розумовий потенціал. Якщо ж дитинство флегматиків складається сприятливо і їм вдається розвиватися, зберігаючи усі позитивні риси темпераменту, суспільство отримує сумлінних, серйозних, пунктуальних, захоплених улюбленою справою людей — часто видатних вчених.

Правильний підхід до виховання дитини-флегматика передбачає створення сприятливих умов для її фізичного, духовного й інтелектуального розвитку. Д. Я. Богданова, Ю. Г. Віленський, В. О. Трошихін довели, що флегматики не витримують значних фізичних навантажень, якщо змушувати їх рухатися у швидкому темпі. Отже, вправи ранкової гімнастики і вправи на уроках фізкультури в школі флегматики повинні виконувати у дещо уповільненому темпі. Неврахування цієї фізіологічної вимоги Міністерством освіти при встановленні нормативів і вчителями фізкультури на уроках призводить до масової появи у флегматиків серцево-судинних та багатьох інших захворювань.

Для правильного виховання й розвитку дітей-флегматиків потрібне створення дещо тепличної атмосфери, у якій повністю відсутні поспішність, нетерплячість. З раннього віку слід розкривати перед такою дитиною широкий спектр наук і занять, що допоможе зробити її допитливою.

Флегматики стомлюються від тривалого спілкування, перебування у багатолюдних гамірних колективах, і втома ця має фізіологічну основу. Тому намагання флегматика періодично усамітнюватися — своєрідна захисна реакція організму. Позбавлення флегматика можливості чергувати періоди спілкування з тривалими перепочинками на самоті чи у товаристві близького спокійного друга поступово приведе до розладу нервової системи і психіки дитини.

Сказане підтверджує, що ідеальною для розвитку й становлення флегматика як особистості буде система гувернерського домашнього навчання й виховання.

Індивідуальне гувернерське виховання й навчання ідеально підійшло б і меланхолікові. Успішне виховання меланхоліків потребує створення фактично оранжерейних умов. Головні особливості цих дітей: лякливість, тривожність, нерішучість, бачення більшості подій у темних тонах. Ці особистісні якості неможливо ліквідувати. Покарання, демонстрування дорослими постійного невдоволення тільки поглиблюють їх, розладнуючи надзвичайно чутливу нервову систему меланхоліків. Правильний виховний підхід полягає в тому, що дорослий виявляє співчуття й повне розуміння почуттів дитини. Дитині також не забороняється виявлення й висловлення почуттів. Наприклад, якщо вона плаче, доцільно звернутись до неї зі словами типу: "Я розумію. Це дійсно страшно (і сумно). Я бачу, як тобі зараз нелегко. У таких ситуаціях, дійсно, іноді варто поплакати. Я поділяю твої почуття. Я буду з тобою тощо". Коли дитина трохи заспокоїться, потрібно разом із нею проаналізувати ситуацію, поступово підводячи вихованця до висновку, що все не так страшно (погано, трагічно), і спільно визначити подальші дії й дії дитини наступного разу за аналогічних обставин. Тільки такий підхід дозволить трансформувати лякливість в обачність, нерішучість — у виваженість в діях, песимістичне світосприймання — у розсудливість і реалізм.

Меланхоліки часто відзначаються сором’язливістю. Батьки і вихователі та вчителі сором’язливої дитини ніколи не повинні орієнтуватися на реакцію оточуючих (Що скажуть? Що подумають?), а винятково на психологічний стан вихованця. Соромлячи й караючи дитину, можна розвинути сором’язливість до рівня психічного захворювання. Як радять вчені А. І. Баркан, Ф. Зімбаро, дорослі повинні пояснити дитині, що соромитися — нормальна реакція, якої не потрібно лякатися. В кожній конкретній ситуації необхідно допомогти вихованцеві знайти спосіб оволодіти собою. Наприклад, якщо дитина соромиться спілкуватися з гостями, їй можна доручити розносити бутерброди тощо. Діяльність допоможе їй подолати неприємні відчуття. Спілкування відбудеться, але зсув психологічного акценту, зміна психічної спрямованості зроблять його невимушеним. Практикування прийому зсуву акценту допоможе поступово зовсім нейтралізувати надмірну сором’язливість як рису характеру.

Нову інформацію меланхоліки здатні засвоювати швидко чи повільно — залежить від обставин. У спокійній, доброзичливій атмосфері нові відомості засвоюються ними швидко і надовго. Тому створення сприятливих умов навчання й виховання дитини — ключова проблема в роботі з меланхоліком.

Меланхоліка швидко стомлює будь-яка діяльність, навіть легка і приємна. Як наслідок, меланхолік виконує кожну роботу приблизно удвічі повільніше за сангвініка. Допомогти дитині у цьому випадку можна, застосовуючи методичні прийоми роботи з флегматиком. Меланхоліка потрібно змалку навчити планувати діяльність, розумно розподіляти час і збалансовувати добову й тижневу тривалість праці та відпочинку, інакше можливе нервове й фізичне виснаження організму дитини на ґрунті хронічної перевтоми або, з тієї ж причини, формування відрази до праці, апатія.

Правильне розуміння батьками й педагогами походження темпераменту приводить до єдиних логічно обґрунтованих висновків:

1. Швидкість рухів, мислительних процесів, мовлення та ін. не повинна перевищувати швидкості, з якою кров постачає клітини організму киснем і поживними речовинами. Циркуляція крові тісно пов’язана з темпераментом, тому, прагнучи змінити темперамент дитини, дорослі намагаються досягти нереальної мети. Наслідком некомпетентного втручання стає прискорене виснаження організму дитини і розвиток різноманітних хронічних захворювань, часто невиліковних. Подібні наслідки виникають у разі застосуванні постійних зауважень, крику, покарань при вихованні холерика. Такий підхід остаточно розхитує нервову систему дитини, у якої і так процеси збудження домінують над процесами гальмування. Розлад нервової системи тут неминучий. Досягається ефект протилежний бажаному: збудливість дитини зростає пропорційно до підсилення неправильних зовнішніх впливів. Коли заклопотані дорослі намагаються прискорити повільний темп флегматика чи меланхоліка зауваженнями, погрозами, окриками і навіть покараннями, наслідки бувають двох видів: 1) зумовлений фізіологічно повільний темп зберігається, а у дитини виробляється стала негативна реакція на спілкування зі старшими; 2) темп прискорюється, але прискорення відбувається виключно за рахунок втрати дитиною позитивних якостей, притаманних її темпераменту. Наприклад, флегматик втрачає сумлінність, прагнення глибоко вникати у суть кожної справи, спокійну розсудливість і урівноваженість; у меланхоліка зникає здатність тонко відчувати найменші нюанси настрою оточуючих і т. д. Окрім того, у дітей розвиваються неврози, оскільки їм доводиться постійно перебувати в напруженні, виснажувати себе неприродним темпом. Таким чином, швидкість та інтенсивність у будь-якому виді діяльності не повинні бути однаковими для усіх дітей, бо знаходяться у прямій залежності від будови організму і в багатьох випадках не можуть прискорюватись ніякими зовнішніми впливами.

2. Досягти бажаних результатів при вихованні дітей — представників різних типів темпераментів неможливо шляхом зміни темпераменту дитини, тому необхідно пристосовувати педагогічні прийоми й методи до кожного конкретного індивіда.

3. Не треба підходити до розгляду кожного темпераменту з позиції створення умов для розвитку позитивних рис темпераменту і прагнення повністю ліквідувати інші риси, тому що саме шкідливі на перший погляд властивості можуть виявитися єдиним можливим засобом пристосування індивіда, до фізичного виживання в сучасному світі. Метою доцільно обрати не ліквідацію, а спрямування розвитку кожної риси в корисному для дитини і суспільства напрямі. Наприклад, прагнення флегматика настояти на своєму неправильний педагогічний підхід може перетворити на безпідставну впертість і схильність завжди заперечувати, не вникаючи в суть; правильний же підхід допоможе цій рисі перерости в цілеспрямованість, вміння, долаючи перешкоди, досягати мети.