Виховання обдарованих і вередливих дітей. Г. Рукавишников.

Найпершою доцільно назвати роботу Г. Рукавишникова "Виховання обдарованої дитини". На підставі аналізу наукових праць і практичного досвіду вчений робить висновки, що рутинне виховання, однакове ставлення педагога до усіх дітей згубно діє на обдаровану натуру. Необхідна індивідуалізація виховного підходу.

Г. Рукавишников розробляє ряд рекомендацій для педагога, який виховує обдаровану дитину. Він пише, що обдаровані діти, як правило, відразу мимовільно привертають до себе увагу вихователя, і від нього вимагатиметься не стільки активний виховний вплив, скільки своєчасне усунення перепон і всіляке сприяння вільному розвиткові дитини. Посилена увага до талановитого вихованця у той час, коли йому необхідно повне невтручання й незалежність, шкодять обдарованості. Протипоказане насаджування знань, умінь і принципів, які нівелюють прояву оригінальної думки. Небезпечно вдумливу замкнутість дитини розцінювати як боязкість чи засмученість і вести з цією якістю характеру боротьбу. Немотивований тиск і нав’язування занять можуть тільки затримувати прояв справжніх природних схильностей.

Примус часто викликає в обдарованих, нетрадиційно мислячих особистостей неспроможність виявити себе навіть у тих видах діяльності, до яких вони мають хист. Учений аналізує для прикладу біографії Т. Едіссона й А. Ейнштейна, яких у школі вважали найгіршими учнями і у яких навіть підозрювали розумову відсталість.

Г. Рукавишников застерігає, що виховання обдарованої дитини не зводиться до еманації й надання свободи творчості. Занадто рання "спеціалізація" у вихованні збіднює особистість, ускладнює її подальше життя. Тому на перший план доцільно висувати ідею калокагатії—гармонійного розвитку сукупності тілесних, душевних і розумових сил людини. Важливим принципом виховання науковець визнає також утилітаризм — озброєння дитини знаннями і вміннями, які становитимуть реальну користь у повсякденному житті й допоможуть вихованцеві посісти достойне місце в суспільстві. Хист реалізується лише за умови вміння індивіда працювати. Отже, завдання вихователя — розвивати в обдарованої дитини працьовитість, цілеспрямованість, силу волі, вміння доводити до завершення розпочату справу.

Судячи з педагогічних досліджень останніх років, проведених відомими вченими й практиками Б. 3. Вульфовим і В. Д. Івановим, виховання обдарованої дитини перебуває у нас не на найвищому рівні. Близько 30 відсотків особливо обдарованих учнів у сучасних школах потрапляють до категорії невстигаючих. Відповідно, використання гувернерського індивідуального виховання й рекомендацій Г. Рукавишникова могли б кардинально змінити долю цих дітей.

Вагомим психолого-педагогічним дослідженням є й інший твір Г. Рукавишникова "Виховання вередливої дитини". Спілкування з вередливою дитиною стає джерелом постійних стресових ситуацій, конфліктів, неврозів для оточуючих дорослих. Вередливість не корисна і для самої дитини. Вона часто перетворює дитину в нервову, неприємну особу, контакту з якою уникають ровесники. Вередливість може перерости у серйозне захворювання, тому вона не просто неприємна, а й небезпечна. Батькам і педагогам важливо знати, якими зовнішніми виявами характеризується вередливість, у чому причини її виникнення, як запобігти вкоріненню вередливості як риси характеру і як виховувати вередливу дитину, щоб нівелювати цю рису.

Причини походження вередливості, наведені в праці Г. Рукавишникова, можна розподілити на дві групи: фізіологічні й породжені неправильним вихованням.

Фізіологічні причини слід вважати причинами об’єктивними. Їх вісім:

1) негативні впливи на нервову систему дитини захворювань, зокрема інфекційних, перенесених матір’ю під час вагітності;

2) наслідки ускладнених пологів;

3) наслідки перенесених дитиною захворювань, лікувань препаратами, які викликають побічні дії;

4) спадкова нервозність;

5) недовготривале і тривале незадовільне самопочуття дитини;

6) адаптаційний період, різка зміна звичного стереотипу життя;

7) перевтома, виснаження нервової системи і всього організму;

8) нетривалий фізіологічний дискомфорт.

Вередування фізіологічного походження може спостерігатися в усіх без винятку дітей. Проте, якщо дозволити цьому вкоренитися, перетворитися на звичний стереотип поведінки, воно автоматично переходить до другої групи: вередування, спричиненого неправильним вихованням, — і тоді ліквідувати його надзвичайно складно.

Причини вередливості, породженої неправильним вихованням наступні:

1) наслідування;

2) неправильна спрямованість домашнього виховання;

3) перебування дитини наодинці з непосильними проблемами;

4) невміння дитини розподілити час і організувати своє дозвілля;

5) відсутність інших шляхів для самоствердження й самореалізації;

6) прагнення привернути до себе увагу;

7) спосіб розважитись.

За умов правильного, достатньо гнучкого підходу вихователя вередлива дитина поступово змінюється. Якщо вередливість іще не переросла у невроз, і сім’я продовжує дотримуватись хибної лінії виховання, а шановані дитиною няня, гувернер чи вчитель тривалий час застосовують систему виховання, спрямовану на ліквідацію вередливості, то дитина може демонструвати два протилежних типи поведінки: вередливість і нестриманість при спілкуванні з батьками і спокійну врівноваженість у присутності педагога.

Г. Рукавишников попереджає, що появі вередливості, як і кожної вади, легше запобігти, аніж займатися виправленням педагогічних прорахунків. Без ліквідації причин вередливості перевиховання дитини неможливе. Залякування й покарання неприпустимі, бо вони руйнуватимуть і без того травмовану нервову систему вихованця. Правильне ж, розумне, гуманне й водночас достатньо суворе виховання здатне зовсім паралізувати цю ваду і дати суспільству достойну людину.

Педагоги-практики, вчені, письменники, громадські діячі XIX — початку XX століття захищали права дітей і боролися проти жорстокого поводження з неповнолітніми. Цілком логічно, що у численних наукових роботах на тему виховання засуджуються фізичні покарання й роз’яснюється їхня шкідливість. Так, П. Ф. Лесгафт у названому вище творі "Шкільні типи (антропологічні етюди)" пише, що механічні дії можуть шкідливо вплинути на організм дитини. Поставити дитину в куток чи посеред кімнати визнається за незначне покарання. Насправді це не так. У дитини хребетний стовп недостатньо розвинений і не здатний утримувати тіло тривалий час у статичному вертикальному положенні. Тіло дитини утримується вертикально завдяки м’язовій діяльності. Одноманітна робота м’язів швидко приводить до перевтоми, яка пригнічує організм дитини й робить її на тривалий період нездатною до будь-якої діяльності.

Позбавлення дитини їжі чи утримування на самому хлібі також шкідливі для організму в період його інтенсивного росту.

Фізичні покарання пригнічують психічну діяльність дитини. Тягаючи дитину за волосся чи даючи їй ляпаси, дорослі часто спричиняють струс мозку з усіма його наслідками. Караючи різками, роздратовують частину тіла, насичену судинами й нервами, які починаються з тих же центрів, з яких походять судини й нерви сусідніх статевих органів. Отже, при подразненні сідниць збуджується діяльність статевих органів, що особливо небезпечно в період їх розвитку. Подібне штучне збудження швидко може довести дитину до онанізму. Окрім того, встановлення основ організму пов’язується із віком дитини. Між окремими елементами цієї основи існують ніжні елементи з сильно розвиненими судинами, які приносять поживні речовини, необхідні для росту, розвитку й збільшення щільності цих частин основи. При посиленні місцевого подразнення нормальний фізіологічний процес легко переходить у аномальний, патологічний. Тобто, штучно створюються причини, які ведуть до захворювань. Думка, що маленьку дитину можна карати фізично, а старшу не можна, є хибною. Що молодша дитина, то вона ніжніша, менш стійкий її організм і легше викликати у ньому аномалії.

Істотного значення в Російській Імперії надавалося естетичному вихованню дітей. Рекомендації для батьків та гувернерів з цього питання висловлює у книзі "Мистецтво в дитячій" професор Гельмунд. Він ретельно розписав, як найкраще оформити й наповнити дитячу кімнату, щоб у малят формувалося відчуття прекрасного. Даються рекомендації, які меблі слід розташувати у кімнаті, у якій кількості та які саме малюнки розвішувати на стінах і як їх періодично змінювати. В роботі є докладні інструкції про те, які альбоми, іграшки, книги повинні наповнювати кімнату дитини для здійснення ідеї естетичного розвитку.

Особливу увагу виявляли вчені XIX — початку XX століття до питання домашнього виховання дітей з винятковими характеристиками чи різноманітними відхиленнями від нормального розвитку. В книзі У. Друммонда "Вступ до вивчення дитини" подано методики виховання особливо обдарованих дітей, близнюків та єдиних дітей у сім’ї, сліпих, глухонімих, розумово відсталих дітей, а також дітей з вродженою сліпотою на слова та кольоровим слухом. Наприклад, У. Друммонд подає класифікацію стадій розумової відсталості у дітей та можливих ефективних виховних впливів у тому чи іншому випадку. Вчений доводить, що у найлегших випадках розумової неповноцінності хворі діти не можуть успішно навчатися в шкільному колективі, але при індивідуальному навчанні з наставником в домашніх умовах деколи демонструють значні успіхи й досить часто навіть наздоганяють за рівнем інтелектуального розвитку своїх ровесників. Такі результати досліджень лікаря іще раз підкреслюють важливість існування гувернерства й можливості при потребі навчати й виховувати дітей індивідуально вдома.