Методика Ястребцева.

У XIX — на початку XX століття пріоритет серед країн світу в галузі домашнього виховання і навчання здобула Російська Імперія, до складу якої на той час належала значна територія України. Вважаючи сім’ю головною структурною одиницею суспільства, провідним осередком виховання молоді, уряд надавав піклуванню про добробут сім’ї істотного значення. Особливою турботою відзначалася підготовка гувернерів та організація державного контролю за їхньою роботою. Впродовж XIX — початку XX століть в країні відбувалася постійна серйозна робота з метою поліпшення системи домашнього виховання. Регулярно вивчались і вирішувались питання про необхідність паралельно з політичними реформами здійснювати й реформування сім’ї, її оновлення у "релігійно-моральній та господарській" сферах.

Основною причиною негараздів, чи, навпаки, досягнень у справі виховання молодого покоління уряд і представники педагогічних кіл визнавали мікроклімат у сім’ї. Навіть якщо дитина відвідувала школу, відповідальність за її виховання несла перед державою сім’я. Незаперечним вважалося, що навіть найдосконаліша школа при всьому бажанні не може перевиховати своїх підопічних уже хоча б тому, що більшу частину свого часу вони проводять за її межами: вдома, на вулиці. Перші ж роки життя, до вступу в школу, діти перебувають на очах у батьків. Перші слова вони чують у сім’ї, перше бажання наслідувати викликають у них близькі люди, яких вони бачать поруч.

За ідеал виховання визнавали виховання дітей у такий спосіб, щоб у їхніх очах, у їхньому розумі вже до 10-літнього віку "стояв в усій красі й таємничості світ Божий, і вони свідомо прихиляли коліна перед Творцем такого прекрасного світу і його вінця — людини, створеної за образом і подобою Божою". Дітей навчали шанувати в людині божество, почувати в собі божу іскру. Метою такого виховання було формування особистості, якій би не знадобилися "декларації про права людини й громадянина, щоб з великою гуманністю ставитись до людини і її прав".

Провідну концепцію гувернерського виховання й навчання дитини, на яку орієнтувалася переважна більшість науковців та практиків XIX — початку XX століття, створив відомий на той час вчений Ястребцев. Концепція ґрунтовно викладена у його праці "Про систему наук, пристойних у наш час дітям, призначеним до найосвіченішої верстви суспільства".

У концепції закладена ідея гармонійного розвитку особистості. Великим злом названа невідповідність між фізичним, розумовим і духовним розвитком індивіда.. Пояснюється, що органи й сили людського організму знаходяться у такій рівновазі, що жоден (жодна) з них не може домінувати над іншими, щоб інші від того не страждали. Наприклад, надмірний розвиток нервової системи шкодить травленню. Одна неправильність веде за собою іншу, поки не розладнається увесь організм. Значний розвиток якихось здібностей людини при недостатньому удосконаленні інших може стати причиною "душевних" (психічних) захворювань. Тому ідеал виховання — це рівновага, своєчасний і пропорційний розвиток тілесних, розумових і моральних здібностей.

На перше місце у житті людини вчений ставить матеріальний добробут, як підґрунтя для інтелектуального й духовного удосконалення. Він також прихильник матеріальної зацікавленості особистості в діяльності. Ястребцев пише, що після численних випробувань людство переконалося, що, перш за все, слід забезпечити своє матеріальне існування і що за цим забезпеченням приходять усі інші покращення. Так і за фізичною досконалістю йде моральна.

Педагог упевнений, що без добробуту людина не має ні бажання, ні можливості по-справжньому займатися удосконаленням свого внутрішнього стану, стає грубою в усіх виявах. Відповідно, користь повинна становити основну рушійну силу діяльності індивіда.

Про релігію й моральність учений пише, що вони, безсумнівно, складають вищу мету людського удосконалення, але ця мета не досягається "химеричною утопією стародавніх філософій". Утопією Ястребцев називає орієнтацію винятково на самопізнання з повним відреченням від матеріальних благ.

Ястребцев обстоює думку, що суспільством реально керує і завжди керуватиме духовна й інтелектуальна еліта — обмежена група людей. Цю еліту потрібно формувати за спеціальною виховною системою, починаючи з дитячих років. Якщо з якихось причин держава припиняє турботу про якісний рівень виховання аристократії, країна, позбавлена мудрого керівництва, гине в хаосі.

Основними надбаннями людини в процесі виховання, за переконанням Ястребцева, повинні стати: хазяйновитість, економність, працьовитість, завбачливість, вправність, активність, ініціативність. Учений виступає проти благодійництва як суспільного явища. Позбавлення подачок змушує до праці, вселяє дух завбачливості в людей недбалих і не дозволяє процвітати несправедливості, коли ледачий нищить надбане працьовитим. Ястребцев вказує, що лише біди (пожежа, епідемія) заслуговують допомоги. Інші нещастя повинні тільки попереджатися. Кожній людині держава повинна допомогти знайти роботу, яка б відповідала її фізичному й розумовому рівню, та сприяти підвищенню рівня освіченості й розумового розвитку населення.

Вчений робить висновок, що якщо освіта й розумовий розвиток корисні для усіх прошарків населення, то для представників вищої верстви вони мають подвійну користь: як для окремо взятих індивідів, так і для майбутніх вершителів долі суспільства — організаторів і керівників, яких слід з дитинства привчати розумно влаштовувати не лише власне життя, а й життя підлеглих, народу в цілому. Мова йде про доцільність формування у дітей „найосвіченішої верстви” управлінських знань, вмінь і навичок, а також міцної волі, звички до самоконтролю й самовдосконалення.

Освіта й виховання, як твердить Ястребцев, покликані підготувати дитину до виконання нею в дорослому віці ряду важливих обов’язків. Чим вища верства, до якої належить дитина, тим серйознішою й ретельнішою повинна бути ця підготовка. Ґрунтовно слід готувати до виконання таких обов’язків представників найбільш знатних кіл суспільства. Служіння індивіда людству, батьківщині й самому собі вчений вважає найважливішим обов’язком.

Обов’язки людини стосовно самої себе тлумачаться як розкриття своїх фізичних, розумових і моральних здібностей та найповніше задоволення власних фізичних, розумових і матеріальних потреб. Педагог вважає, що той, хто втратив дані Богом здібності, не вартий називатися людиною. Людина, у якої не розкриті здібності, є істотою "лише подібною до людини".

Обов’язки перед батьківщиною вимагають того, щоб служити своїми здібностями. Для цього змалку потрібно розвивати здібності дитини та вчити застосовувати таким чином, щоб від них була найбільша користь і вихованцеві, й країні.

Обов’язки перед людством трактуються як служіння своєю працею, здібностями, правильною організацією власного життя.

Виховна концепція Ястребцева була прогресивною для XIX століття. За радянських часів вона не могла бути сприйнята позитивно, бо була зорієнтована на виховання господаря, власника, лідера, мудрого й обережного керівника, який піклується про свою і державну вигоду. Концепцію Ястребцева можна розцінювати як серйозну основу для створення сучасної концепції виховання. Виховні напрями та пріоритетні якості характеру, які доцільно було формувати в інтелігентної молодої людини на початку XIX століття залишаються актуальними й на початку XXI століття. Виховна концепція Ястребцева становить для нас особливий інтерес тим, що у ній оптимально поєднані матеріальні й духовні інтереси суспільства й особистості, одноосібні інтереси окремої людини й інтереси загальнодержавні та загальнолюдські.