Класифікація фінансування бюджету

Класифікаційна ознака фінансування бюджету за типом кредитора передбачає, що джерела фінансування поділяються на внутрішні і зовнішні. Внутрішні джерела – це надходження від сектору державного управління, тобто обсяг запозичень за рахунок емісії цінних паперів, що здійснює Міністерство фінансів України, надходження від органів грошово-кредитного регулювання і банківських установ та інші внутрішні джерела. Зовнішні джерела включають позики, отримані від міжнародних організацій, позики, отримані від іноземних комерційних банків та інші.

Класифікація фінансування бюджету за типом боргового зобов’язання передбачає, що фінансові зобов’язання держави включають такі види, як облігації внутрішньої та зовнішньої державної позики та інші державні цінні папери, довгострокові, середньострокові і короткострокові позики та кредити, зміна обсягів готівкових коштів, депозитів і цінних паперів, що використовуються для управління ліквідністю у розрізі внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування.

Такі ознаки мають безпосереднє відношення до класифікації джерел фінансування бюджетного дефіциту як виду фінансових ресурсів і є основою для визначення економічного змісту джерел фінансування бюджетного дефіциту і їх класифікації.

Так, за способом залучення джерела фінансування бюджетного дефіциту поділяються на емісійні та неемісійні (рис. 3.5). Емісійні джерела пов’язані з додатковим залученням грошової маси для покриття державних видатків і супроводжуються емісією грошей. Неемісійні джерела відображають взаємовідносини між державою як позичальником і юридичними та фізичними особами, урядами інших країн та міжнародними фінансовими організаціями як кредиторами і не мають безпосереднього відношення до емісії грошей.

Рис. 3.5. Джерела фінансування бюджетного дефіциту

Продаж державних капітальних активів з метою покриття дефіциту бюджету є явищем достатньо рідкісним. Широкомасштабна приватизація – атрибут перехідного періоду. Вона проводиться з метою оптимізації розмірів державного і приватного секторів економіки і не може розглядатись як надійний ресурс для додаткових видатків, оскільки платежі при цьому здійснюються раз і назавжди. Зважаючи на свою обмеженість, адже кількість державного майна не безмежна та й багато об’єктів передавати у приватну власність просто не можна, цей метод не є універсальним.

У ситуації, коли уряд хоче профінансувати ту чи іншу програму, але через дефіцит бюджетних ресурсів йому це не вдається, він може застосувати додаткову емісію. При цьому дефіцит коштів ліквідується за рахунок випуску в обіг центральним банком необхідного обсягу грошових коштів. Покриття бюджетного дефіциту емісійним методом реалізується через позики центрального банку уряду додатково емітованих грошових знаків, або ж шляхом реалізації урядом центральному банку державних цінних паперів.

Пряма емісія як метод покриття дефіциту є мабуть найпростішим, але таїть у собі приховану небезпеку. Додаткова емісія збільшує пропозицію грошей в обігу, що порушує пропорції, описані рівнянням Фішера (MV=PQ, де M – пропозиція грошей; V – швидкість обігу грошей; P – середні ціни; Q – пропозиція продукту). У короткостроковому періоді ні швидкість обігу грошей, ні динаміка продукту не можуть компенсувати ріст грошової маси. Тому найоперативніше у цьому випадку реагують ціни, ріст яких відвернути практично не можливо. Так запускається механізм інфляції. Уряд певний час матиме зиск з цього (сеньйораж – дохід від друкування грошей, що виникає за умов перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП), якщо друкуватиме гроші швидше, ніж того сподіваються люди. Але в міру того, як громадяни будуть позбуватись готівки щоб „втекти” від інфляції, грошова маса зросте до критичного рівня, а інфляція досягне гіпер розмірів. З огляду на це всі економічні агенти змушені сплачувані так званий інфляційний податок, який через вищі ціни перерозподіляє частину їх доходів на користь держави.

Окрім прямої емісії для фінансування бюджетного дефіциту використовується механізм купівлі центральним банком урядових цінних паперів (прихована емісія). Суттєвою відмінністю даного методу від прямої емісії є необхідність здійснення видатків бюджету на обслуговування утворених зобов’язань.

Кредитна емісія використовувалася в Україні упродовж 1991–1995 років і була практично єдиним джерелом фінансування дефіциту державного бюджету. Емісійний характер політики по збалансуванню бюджету став системним чинником розгортання кризових процесів в економіці країни. Негнучка бюджетна політика і відсутність альтернативних схем управління бюджетним дефіцитом призвели до квазіфіскальних перекосів в економіці, гіперінфляції, дисбалансу у співвідношенні між плановими і фактичними параметрами бюджетів.

Неконтрольоване зростання грошей в обігу та інфляції, а також зниження курсу національної валюти в результаті емісійного покриття бюджетного дефіциту змусили більшість країн, включаючи й Україну, на законодавчому рівні заборонити емісію як джерело фінансування дефіциту.

Проблем з інфляцією вдається уникнути, використовуючи як метод покриття дефіциту бюджету державні запозичення. Окрім того, держкредит розширює фінансові можливості держави, є ефективним інструментом вилучення зайвих коштів з обороту, психологічно не викликає опору, на відміну від підвищення податків. Але поряд з цим, він перетворює позики, взяті власне урядом, у національний борг. Витісняється частина приватних інвестицій. Державний бюджет обтяжується видатками по обслуговуванню боргу, а критичні його розміри загрожують державі дефолтом.

Державний кредит дає можливість будь-коли залучити кошти для фінансування додаткових програм. Але при цьому у суспільства породжується оманливе почуття благополуччя, уважання себе багатшими, ніж це є насправді. З іншого боку, історії відомі „податкові бунти” (повстання, яке перетворилося у революційну війну в США, часто датується днем „Бостонського чаювання” (1773 рік), мотивом якого була переконаність у несправедливості мита на чай, яким обкладалися колонії), а позики ніколи не викликали суспільного опору.

Механізм фінансування бюджетного дефіциту за рахунок державних запозичень передбачає реалізацію неемісійних державних цінних паперів на національному і міжнародному фінансових ринках. З цією метою в Кабінету Міністрів України в особі Міністерства фінансів України надано право здійснювати емісію державних облігацій та казначейських зобов’язань.

Державні облігації України поділяються на: облігації внутрішніх державних позик України; облігації зовнішніх державних позик України; цільові облігації внутрішніх державних позик України.

Облігації внутрішніх державних позик України – це державні цінні папери, що розміщуються виключно на внутрішньому фондовому ринку і підтверджують зобов’язання України щодо відшкодування пред’явникам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою доходу відповідно до умов розміщення облігацій.

Цільові облігації внутрішніх державних позик України – це облігації внутрішніх державних позик, емісія яких є джерелом фінансування дефіциту державного бюджету в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік, та в межах граничного розміру державного боргу. Кошти, залучені до Державного бюджету України від розміщення цільових облігацій внутрішніх державних позик України, використовуються виключно для фінансування державних або регіональних програм і проектів на умовах їх повернення в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

Облігації зовнішніх державних позик України – це державні боргові цінні папери, що розміщуються на міжнародних фондових ринках і підтверджують зобов’язання України відшкодувати пред’явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.

Казначейські зобов’язання України – це державні цінні папери, що розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчують факт заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського зобов’язання України, дають власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов’язань України.

Державні облігації України та казначейські зобов’язання за терміном розміщення поділяються на: довгострокові (понад 5 років); середньострокові від 1 до 5 років); короткострокові (до 1 року).

Обсяг емісії казначейських зобов’язань України в сукупності з емісією державних облігацій внутрішніх державних позик України не може перевищувати граничного обсягу внутрішнього державного боргу та обсягу пов’язаних з обслуговуванням державного боргу видатків, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

Виключно за допомогою запозичень покривається дефіцит місцевих бюджетів. При цьому право на здійснення внутрішніх запозичень належить Верховній Раді АР Крим та міським радам. Зовнішні запозичення мають право здійснювати міські ради міст з чисельністю населення понад п’ятсот тисяч мешканців (за винятком запозичень у формі позик і кредитів від міжнародних фінансових організацій, які мають право здійснювати усі міські ради).

Сучасна практика дефіцитного фінансування державної діяльності в основному базується на борговій концепції. Запозичення, з одного боку, розширюють фінансові можливості держави і є ефективним інструментом вилучення зайвих коштів з обігу. З іншого боку – вони перетворюють взяті урядом позики у національний борг, витісняють частину приватних інвестицій; державний бюджет обтяжується видатками на обслуговування боргу, а критичні його розміри загрожують державі дефолтом.

Таким чином усі можливі методи фінансування бюджетного дефіциту не позбавлені недоліків, що актуалізує питання обмеження параметрів політики дефіцитного фінансування державної діяльності та пошуку шляхів збалансування бюджету.