Теоретичні основи класифікації міжбюджетні трансфертів

Класичною класифікацією міжбюджетних трансфертів є поділ їх на прямі і непрямі. Ці дві категорії міжбюджетних трансфертів мають різне функціональне призначення: непрямі трансферти є найбільш придатним інструментом для здійснення вертикального фінансового вирівнювання, тоді як прямі трансферти застосовують як інструмент горизонтального вирівнювання та засіб стимулювання визначених видатків місцевих органів влади.

Прямі трансферти ще називають «офіційними трансфертами», які реалізуються через широкий спектр інструментів, що включає так звані «видаткові мандати» – прямі вказівки центру іншим рівням сектору державного управління щодо здійснення певного виду видатків; стимули до їх виконання; бюджетне вирівнювання за допомогою прямих грантів; кредитні гарантії урядів вищого рівня урядам нижчого рівня тощо.

Непрямі трансферти, на відміну від прямих, характеризуються тим, що уряди певного рівня не отримують їх безпосередньо від урядів іншого рівня (першим гарантується лише отримання певної частки від надходжень бюджету іншого рівня сектору державного управління). За своєю натуральною формою непрямі міжбюджетні трансферти поділяються на реальні та грошові.

Непрямі реальні трансферти виникають тоді, коли одна одиниця державного сектору реально виконує зобов’язання за іншу, що несе за це відповідальність, без повної компенсації витрат (наприклад, виплата компенсацій транспортним організаціям за надання пільг за проїзд у міському транспорті, обов’язкове підвищення зарплати певним категоріям бюджетних працівників). В літературі це явище отримало назву «непрофінансовані видаткові мандати» – одержувач міжбюджетного трансферту утримується від безпосереднього виконання завдання, перекладаючи його на інші місцеві органи влади, які внаслідок цього стають подавцями трансфертів (ці трансферти є примусовими, адже визначаються національним законодавством).

Непрямі грошові трансферти мають місце, якщо одна одиниця державного сектору бере на користь іншої фінансові зобов’язання щодо третьої сторони (наприклад, гарантії з кредитів) або надає іншій стороні права щодо отримання надходжень, відмовляючись від них цілком або частково (наприклад, розщеплені податки).

Бюджетний кодекс України систематизував види трансфертів і порядок їхнього визначення. Зокрема, даний нормативно-правий документ передбачає розподіл міжбюджетних трансфертів на чотири види:

1) дотація вирівнювання. Це трансферт, який надається на вирівнювання дохідної спроможності місцевого бюджету на безоплатній і безповоротній основі для забезпечення делегованих видатків.

2) субвенції, тобто міжбюджетні трансферти, що надаються для використання на певні цілі в порядку, визначеному тим органом, який ухвалив рішення про його надання (субвенції на здійснення програм соціального захисту населення; виконання інвестиційних проектів; утримання об’єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування; виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань та інші субвенції).

3) міжбюджетні трансферти у вигляді коштів, що передаються до державного та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів

4) інші трансферти, що надаються на безоплатній і безповоротній основі у вигляді інших дотацій.

Очевидним є той факт, що при проведенні трансфертної політики мають використовуватися як дотації вирівнювання, так і субвенції. При цьому застосування цільових трансфертів дестимулює активність місцевих органів влади в розв’язанні поточних та інвестиційних питань за рахунок власних ресурсів. Однак, з іншого боку, цільові трансферти є найбільш контрольованою частиною державних коштів. Розмір таких трансфертів, як правило, встановлюється у фіксованій сумі, що є гарантією реалізації запланованих на початок року інвестицій місцевих бюджетів. Визначеність порядку використання цільових трансфертів дозволяє підвищити ступінь прозорості витрачання державних фінансових ресурсів.

Трансферти загального призначення (наприклад, дотація вирівнювання) на відміну від цільових трансфертів не обмежують свободу дій місцевої влади у власній сфері відповідальності, дозволяють гасити тимчасовий дефіцит місцевих бюджетів, не звертаючись до органів державного казначейства за позичками. Вони є дійсно безповоротною фінансовою допомогою місцевим бюджетам і створюють можливості для усунення соціально-економічної диференціації регіонів. Проте ці трансферти зменшують ефективність фінансового контролю, посилюють залежність реалізації нижчих бюджетів від виконання вищих, в яких передбачається для них дотація та які сприяють посиленню незацікавленості місцевих органів влади в повній мобілізації доходів до місцевих бюджетів.

Жодна система міжбюджетного фінансування не може бути ефективною, якщо немає стимулів до збільшення надходжень. Умови формування і проблеми забезпечення територій необхідним обсягом фінансових ресурсів більш зрозумілі місцевим органам управління ніж центральним. Для цього необхідно встановити механізм стимулювання місцевих бюджетів, в яких:

1) перевиконуються показники, які враховуються під час визначення обсягу міжбюджетних трансфертів шляхом додаткового фінансового ресурсу з державного бюджету, а не шляхом вилучення з одного бюджету та надання його іншому;

2) існує перевиконання планових показників по доходах Державного бюджету, за рахунок яких здійснюється перерахування дотації вирівнювання місцевим бюджетам. Відповідно треба установити відсоток відрахування обсягу перевиконання цих показників до відповідних місцевих бюджетів.