Історичні аспекти становлення та розвитку інституту місцевих запозичень в Україні

Уперше облігаційну позику в дореволюційній Росії було випущено в місті Ревель Естляндської губернії (нині Таллін) у 1871 році терміном на 34 роки. Обсяг цієї позики становив 50 тис. руб. Відтоді така форма муніципального запозичення швидко поширилася і невдовзі почала застосовуватися українськими містами. Так, одні з перших у царській Росії облігаційні позики були випущені у Києві в 1876 році на суму 500 тис. руб. та в Одесі у 1879 році обсягом 3 млн. 750 тис. руб.

Наприкінці XIX − на початку XX століття у царській Росії, до складу якої тоді входила більша частина України, були розвинуті різні форми муніципального кредиту: облігаційні та безоблігаційні позики, кредити державного, земельних, комерційних і громадських банків, а починаючи з 1912 року − позики з державної каси міського та земського кредиту. У дореволюційній Росії випуск муніципальних облігаційних позик був доволі розповсюдженим й ефективним засобом залучення коштів до міських бюджетів, обсяг витрат яких у ті часи з кожним роком зростав випереджальними темпами Однак, незважаючи на те, що міста Російської імперії використовували різноманітні інструменти місцевих запозичень, більшу частину міської заборгованості складали облігаційні позики, обсяг яких у 1912 році сягнув 343,28 млн. руб., або 76,89% від загального боргу. Структура муніципального кредиту на той час свідчить про те, що інші способи місцевих запозичень не могли конкурувати з облігаційними позиками, особливо в найбільших містах держави.

Станом на 1 січня 1913 року облігаційні позики випустили вже 65 міст Російської імперії. Разом із тим, варто відзначити, що водночас у Німеччині в обігу перебували облігації 522 міських і сільських общин. Вагомою перешкодою інтенсивнішому поширенню облігаційних позик у дореволюційній Росії була слабкість внутрішнього ринку муніципальних цінних паперів, у зв’язку з чим більша частина облігацій розміщувалася у країнах Західної Європи. Крім того, в Росії муніципальні облігації випускали, як правило, тільки великі міста, яким було під силу організувати їх виготовлення та розміщення.

У період «воєнного комунізму» відбувалось різке скорочення доходів Центрального бюджету і не менш різке збільшення його витрат, особливо на оборону країни. Відтак на початок 1921 року 93% усієї заробітної плати виплачували в натуральному вигляді. Водночас скасовувалося квартплата і комунальні платежі. Це свідчило про порушення принципу еквівалентності обміну грошей.

Реформування бюджетної системи в СРСР спричинило централізацію бюджетів. Відповідно, здійснювались тільки державні запозичення у формі облігацій, умови випуску і порядок їх розподілу на території держави в основному залежали від народногосподарських завдань. Загалом, емісію внутрішніх державних облігацій за період 1922–1989 роки розділяють на п’ять етапів (див. рис. 2).

Спільним для кожного з них є те, що облігації внутрішньої позики здійснювались для наповнення Центрального бюджету фінансовими ресурсами, яких було недостатньо для поставлених цілей. У 1922–1927 роки відбувається здійснення позик для боротьби з інфляцією та відновлення народного господарства після громадянської війни, 1927–1941 роки – індустріалізація країни, 1942–1946 роки – оборона країни в період Великої Вітчизняної війни, 1946–1957 роки – відновлення народного господарства після війни, 1957–1989 роки – залучення в бюджет додаткових ресурсів за рахунок вільних грошових мас , що зберігались в населення.

Рис.2. Етапи внутрішніх державних облігацій періоду 1922–1989 роки

Щоб зрозуміти, які саме причини зумовили вихід українських регіонів на фінансові ринки, слід згадати про зміни, які відбулися в економічному і соціальному устрої України на початку 1990-их років. Здобуття нашою державою незалежності супроводжувалося перебудовою економіки, системи взаємовідносин між центром та регіонами, розривом зв’язків, успадкованих за часів Радянського Союзу. Результати таких змін виявилися вкрай негативними. На основі статистичних даних можна стверджувати, що соціально-економічне становище України в 1990–1995 роки було надзвичайно важке. Зокрема, в 1995 році ВВП становив 47,3% від рівня 1990 року.

Крім цього, в нашій державі були надвисокі темпи спаду обсягів виробництва промислової продукції та товарів народного споживання. Зокрема, у 1991–1995 роки обсяг власних інвестицій у національну економіку скоротився на 70%. У 1993–1994 роки Україна постраждала від гіперінфляції, яку за масштабами та наслідками спеціалісти порівнювали з впливом Першої світової війн на Німеччину. Одночасно відбувалася передача цілої низки повноважень від держави на місцевий рівень. У даний період часу утримання соціальної сфери, інженерно-транспортної інфраструктури та житлового фонду повністю переходило на утримання регіональних бюджетів.

Разом з тим, економічний спад та гіперінфляція, з одного боку, і низький рівень бюджетного забезпечення – з другого практично не давали можливості місцевим органам влади здійснювати не лише розширене, а навіть просте відтворення основних фондів, які були закріплені за ними. Всі акумульовані в бюджеті кошти використовувалися на поточні витрати, при цьому в обсягах, значно менших від реальної потреби. Для виходу із такого становища потрібно було знаходити кошти. Через кризу національної економіки, дефіцит державного бюджету, відсутність власних джерел доходів і високі ставки за кредитами, найбільш прийнятною видавалася можливість залучити кошти на довгостроковій основі шляхом випуску облігацій місцевих позик, тим більше, що на той час були практично відсутні обмеження, які б регламентували умови та порядок здійснення таких запозичень.

Ринок муніципальних інвестицій в Україні значно пожвавився у період 2003–2006 роки. В 2003 році внутрішні облігації місцевої позики розмістили Київ (100 млн. грн.) і Південне (1,2 млн. грн.). Крім того, Київською адміністрацією були здійснені зовнішні запозичення у вигляді єврооблігацій на суму 150 млн. дол. США з доходністю 8,75% річних. У той же час свої внутрішні облігації випустили Вінниця, Донецьк, Запоріжжя, Івано-Франківськ, Комсомольськ, Луганськ, Луцьк, Львів, Одеса та Черкаси.

Сьогодні можна констатувати, що емітентами цінних паперів виступають не лише індустріально потужні регіони, а також міста західних і центральних регіонів України. Крім того, відбулось розширення участі у ринку місцевих позик міст, що не є обласними центрами. Зокрема, протягом 2008 року висновок позитивний Міністерства фінансів України отримали Сєверодонецьк, Бориспіль, Бердянськ та Краматорськ.

Однак, хоча практика здійснення місцевих запозичень в Україні існує, ринок місцевих позик перебуває на початкових етапах свого становлення. Зокрема, серед перешкод для його розвитку можна визначити обмежену фінансову незалежність органів місцевого самоврядування, недосконалість нормативно-правової бази, що регламентують місцеві запозичення, недостатню прозорість ринку та викривлення у структурі ринкових стимулів та системі конкуренції серед учасників ринку.