Тема 10. Економічна динаміка

Економічне зростання – це довгострокове збільшення обсягів виробництва за рахунок підвищення потенційного ВВП і на умовах адекватного зростання сукупного попиту.

Економічне зростання можна представити у вигляді двох графічних моделей: «сукупний попит-сукупна пропозиція» (AD-AS) і кривої виробничих можливостей. За першою моделлю економічне зростання ілюструється правобічним зсувом довгострокової вихідної кривої сукупної пропозиції. На рис. 10.1. ілюстрацією економічного зростання є правобічний зсув кривої виробничих можливостей.

Це потребує збільшення інвестицій і залежить від норми накопичення, тобто співвідношення між споживчими та інвестиційними товарами в сумі ВВП. У короткостроковому періоді зростання норми накопичення зменшує частку особистого споживання, але у майбутньому прискорить зростання економіки.

Рис. 10.1. Економічне зростання як зсув кривої виробничих можливостей

Економічне зростання вимірюється абсолютними й відносними показниками. Особливо треба відзначити темпи змін реального ВВП і реального ВВП на душу населення.

Економічне зростання є функцією певних факторів. Традиційно визначають три головні групи: фактори попиту, пропозиції та розподілу. Кожна з трьох груп особливо впливає на механізм зростання. До факторів попиту відносять рівень цін, споживчі, інвестиційні, державні витрати, обсяг чистого експорту. Фактори розподілу складають повнота і раціональність залучення ресурсів у виробничий процес.

Фактори пропозиції забезпечують саму потенційну можливість зростання (зростання капіталу; збільшення праці, кількість зайнятих і кількість відпрацьованого робочого часу, технологічний прогрес; удосконалення управління виробництвом, системи мотивації праці і т.д.).

В залежності від того, які фактори спричиняють збільшення обсягів виробництва, розрізняють дві форми економічного зростання: екстенсивне та інтенсивне. Екстенсивне зростання досягається за умов, якщо обсяг виробництва зростає лише за рахунок простого збільшення кількості обсягів факторів виробництва при їх незмінній ефективності. Якщо, навпаки, зростання обсягів виробництва відбувається завдяки підвищенню продуктивності виробничих факторів, то це означає, що економіка зростає на інтенсивній основі.

Ключовими теоріями економічного зростання є неонейнсіанська і неокласична. Особливість неокейнсіанської теорії економічного зростання полягає в тому, що її прихильники доходять висновку про необхідність державного регулювання процесу накопичення капіталу з метою підтриманнястійких темпів зростання економіки в довгостроковому періоді. При цьому головним об’єктом державного регулювання мають бути інвестиції.

Неокейнсіанська теорія економічного зростання зародилася в 40-х роках ХХ століття. Її засновниками стали англійський економіст Р. Харрод і американський — Є. Домар. На їх думку, головну роль в економічному зростанні відіграють інвестиції як компонент сукупного попиту і як засіб накопичення капіталу та збільшення виробничого потенціалу економіки.

Згідно з неокейнсіанськими моделями, за існуючих технічних умов виробництва темп економічного зростання визначається величиною граничної схильності до споживання, а динамічна рівновага може існувати в умовах неповної зайнятості.

В моделі Є. Домара джерелом інвестування є заощадження, які залежать від доходу (Y) і норми заощадження (граничної схильності до заощаджень - MPS). Обсяг інвестування визначається попитом на інвестиції, який ставиться в залежність від приросту продукту та його капіталомісткості .Остання обчислюється за формулою: .

Отже, капіталомісткість показує, на скільки одиниць збільшується капітал при зростанні продукту, виробленого з використанням цього капіталу, на одиницю. Оскільки попит на інвестиції визначається так:

Крім того, використовуються такі припущення: 1) капіталомісткість є незмінною внаслідок негнучкості цін в короткостроковому періоді та нейтральності технічного прогресу; 2) норма заощаджень в довгостроковому періоді стабільні; 3) інвестиції дорівнюють заощадженням: .

Рівновага між інвестиціями та заощадженнями визначається таким чином:

Вираз відображає темп економічного зростання, який визначається за формулою:

Таким чином, за моделлю Домара, існує рівноважний темп приросту реального доходу в економіці, за умов якого повністю використовуються виробничі потужності. Інвестиції та доход зростають однаковими темпами. Така рівновага не є стійкою та порушується при відхиленні темпу зростання приватних інвестицій від заданого рівня. Інвестиції у моделі Домара визначаються зовнішніми факторами, а не є внутрішньою змінною моделі.

Харрод запропонував модель економічного зростання, у якій функція інвестицій базується на принципі акселератора і враховуються очікування споживачів і підприємців.

Підтримуючи цей темп зростання, підприємці будуть повністю задоволені, оскільки попит буде дорівнювати пропозиції та їх очікування будуть здійснюватися. При рівності фактичного темпу зростання гарантованому економіка буде розвиватися в умовах динамічної рівноваги, що забезпечує повне використання виробничих потужностей, але не виключає вимушеного безробіття. Якщо фактичний ріст пропозиції відхиляється від гарантованого, то система віддаляється від стану динамічної рівноваги.

Крім гарантованого темпу зростання, Харрод увів поняття природного темпу зростання. Це максимальний темп, який допускається за рахунок зростання населення та технічного прогресу. При такому темпі зростання забезпечується повна зайнятість факторів: праці та капіталу.

Якщо гарантований темп зростання вище природного, то внаслідок нестачі трудових ресурсів фактичний темп зростання буде нижчим загарантований. Підприємці знизять обсяги випуску та інвестицій. Якщо гарантований темп зростання буде нижчим за природний, то фактичний темп росту може перевищити гарантований, оскільки надлишок трудових ресурсів дає можливість збільшувати інвестиції. Ідеальний розвиток забезпечується при рівності гарантованого, природного та фактичного темпів зростання в умовах повної зайнятості ресурсів.

Рівновага в моделі Харрода також не є стійкою оскільки будь-яке відхилення інвестицій від умов гарантованого темпу зростання виводить систему з рівноваги.

Необхідність забезпечення «гарантованого» і «природнього» темпів економічного зростання кейнсіанці не ототожнювали з автоматичною можливістю їх досягнення. Навпаки, вони визнавали, що фактичні темпи зростання економіки можуть відхилятися від бажаних.

При цьому відхилення фактичних темпів від «гарантованого» породжує певні диспропорції в економіці, а відхилення «гарантованого» темпу від «природного» викликає рецесію або інфляцію.

Кейнсіанська теорія економічного зростання будувалася на екзогенній основі. Це означає, що в моделях темп зростання економіки є функцією екзогенно визначених параметрів (норма заощаджень, приріст населення капіталомісткість тощо).

Неокласичні теорії спираються на інші методологічні передумови. На відміну від кейнсіанців, які пов’язують економічне зростання переважно із сукупним попитом, неокласики, по-перше, головну увагу приділяють потенційно можливим темпам зростання економіки і факторам, від яких вонизалежать; по-друге, використання апарата виробничої функції в процесі аналізу статистичної інформації поклало початок дослідженням, пов’язаним з визначенням внеску окремих факторів у приріст продукту. При цьому мова йде про вплив на зростання продукту не лише кількісних змін у факторах виробництва, а й якісних, які є результатом вдосконалення технології виробництва.

Вихідною неокласичною виробничої функцією вважається виробнича функція Коба-Дугласа:

Головною особливістю сучасних неокласичних теорій економічного зростання є їх ендогенний характер, тобто те, що крім праці і фізичного капіталу в них враховуються чинники, від яких залежить продуктивність праці: людський капітал, витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, державне регулювання.

Однією із ключових теорій економічного зростання є модель лауреата Нобелевської премії Роберта Солоу.

Об’єктом дослідження є приватна закрита економіка, тобто рівновага визначається за формулою:

.

Цільовою функцією моделі є зростання не загального обсягу продукту, а збільшення його обсягів на одного працівника, тобто зростання продуктивності праці.

Графічно виробнича функція представлена на рис. 10.2.

Рис. 10.2. Виробнича функція в моделі Солоу

Виробнича функція на рис. 10.2 демонструє, як капіталоозброєність (k ) впливає на продуктивність праці (y). Нахил кривої виробничої функції є граничним продуктом капіталу (МРК), який показує на скільки одиниць збільшується продуктивність праці (y) при зростанні капіталоозброєнності (k ) на одиницю.

Із збільшенням k крива виробничої функції стає більш пологою, що свідчить про зменшення швидкості зростання граничного продукту капіталу. Солоу припускає, що капіталоозброєність залежить від трьох факторів: накопичення капіталу, приросту населення, технічного прогресу.

Вихідним чинником, від якого залежить економічне зростання, є норма заощаджень. При її підвищенні спочатку будуть збільшуватися лише інвестиції за незмінної амортизації. Це спричинятиме збільшення капіталоозброєності та зростання продуктивності праці. Але з часом почне збільшуватися амортизація капіталу, яка буде тяжіти до рівноваги з інвестиціями. Тому заощадження можуть впливати на капіталоозброєність і продуктивність праці доти, докиекономіка не досягне стійкого стану. Це означає, що вплив норми заощаджень на економічне зростання не є безкінечним, а має певну межу.

Згідно з моделлю приріст населення з темпом n зменшує капіталоозброєність. Цей вплив описується таким рівнянням:

Вираз (d + n)× k має назву «критичні інвестиції», під якими розуміється такий їх обсяг, що є мінімально необхідним для нейтралізації впливу факторів, які зменшують капіталоозброєність. У цьому випадку її зменшення викликається зношенням капіталу і приростом населення. Якщо фактичні інвестиції дорівнюють критичній величині, то економіка знаходиться у стійкому стані.

Технічний прогрес викликає якісні зміни в факторах виробництва, тобто підвищує їх продуктивність. У моделі його вплив на економічне зростання визначається через зростання ефективності праці. При цьому темп зростання ефективності праці дорівнює Е, а темп її приросту складає g.

Рис. 10.3. Технічний прогрес у моделі Солоу

Кінцевою метою економічного зростання є збільшення споживання. У моделі Солоу використовується Золоте правило накопичення, пов’язане з американським економістом Е. Фелпсом: метою діяльності повинна бути норма заощаджень, що забезпечує економіці стійкий стан з найвищим рівнем споживання. Споживання на працівника визначається за формулою: c = y - i . У стійкому стані y = f (k x ), а i = (d + n + g)× k x . Тому обсяг споживання на працівника у стійкому стані можна визначити таким чином:

Рис. 10.4. Золоте правило накопичення капіталу

Рис. 10.4 ілюструє, що існує лише єдиний рівень стійкої капіталоозброєності, що максимізує споживання. Він знаходиться в точці x g k . У цій точці дотична до кривої виробничої функції паралельна кривій факторів, що зменшують капіталоозброєність. Оскільки нахил кривої виробничої функції визначається граничною продуктивністю капіталу (МРК), а нахил кривої факторів, що зменшують капіталоозброєність, дорівнює (d + n + g), то споживання досягає свого максимуму лише тоді, коли нахил зазначених кривих збігається, тобто коли MPK = d + n + g . За цих умов .

Якщо , то підвищення капіталоозброєності супроводжується випереджаючим зростанням продуктивності праці порівняно із збільшенням факторів, що зменшують капіталоозброєність.

За цих умов MPK > d + n + g , а крива виробничої функції стає все крутішою і все більше віддаляється від кривої факторів, що зменшують капіталоозброєність. Тому споживання зростає в напрямку до свого максимума. Якщо xg k x > k , то підвищення капіталоозброєності супроводжується уповільненим зростанням продуктивності праці порівняно із збільшенням факторів, що зменшують капіталоозброєність.

За таких умов MPK < d + n + g , а крива виробничої функціїстає більш пологою.

Тому споживання зменшується порівняно із своїм максимумом. Можна припустити, що максимальне споживання ( xg c x = c ) досягається тоді, коли MPK = d + n + g , а капіталоозброєність складає x g k .

Для визначення впливу технічного прогресу на економічне зростання застосовується показник A, що враховує сукупну продуктивність факторів.

Обсяг виробництва збільшується тепер не лише внаслідок збільшення кількості виробничих факторів, а й завдяки такому фактору інтенсивного зростання, яким є технічний прогрес, що здатний підвищувати продуктивність факторів виробництва.

Економічне зростання не може бути безперервним., оскільки періоди економічного піднесення (збільшення обсягів виробництва) чергуються з періодами економічного спаду (скорочення обсягів виробництва).

Період, протягом якого економіка проходить шлях від одного спаду або піднесення до іншого спаду або піднесення на умовах збереження загальної тенденції до зростання, називається економічним циклом (діловим циклом, циклом ділової активності, бізнес-циклом).

Окремі економічні цикли істотно відрізняються між собою. Проте незважаючи на ці відмінності, всі вони мають однакову структуру і складаються із чотирьох фаз: 1) пік (максимум); 2) спад (рецесія); 3) дно мінімум); 4) піднесення.

Рис. 10.5. Економічні цикли

Як видно з рис. 10.5, економічні цикли проявляють через коливання ділової активності. В процесі циклічних коливань економіка послідовно проходить чотири фази.

У точці піку обсяг виробництва сягає максимального рівня. У цій фазі циклу в економіці досягається повне використання наявних ресурсів і тому виробництво працює на повну або майже повну потужність, а ціни, як правило, зростають.

За піком настає фаза спаду, протягом якого обсяг виробництва зменшується. Спад (рецесія) фіксується за умов, якщо обсяг виробництва скорочується протягом не менше двох кварталів. Якщо рецесія в економці приймає глибокий і тривалий характер, то ця фаза називається депресією. Спад є ключовою фазою економічного циклу, оскільки він порушує довгостроковий тренд економічного зростання. Усі наступні фази відновлюють його.

Найбільш важливими рисами, які характеризують виникнення спаду в економіці є такі:

1) попит на споживчі товари та послуги, і особливо товари тривалого користування різко зменшується. Коли його зменшення починає приймати сталий і зростаючий характер, тоді економічні агенти сприймають це явище як рецесію. Фірми реагують на таку ситуацію скороченням виробництва, тобто зменшенням реального ВВП, що викликає падіння попиту на інвестиції;

2) звужується попит на робочу силу. Спочатку скорочується середня тривалість робочого тижня, а далі — відбувається звільнення з роботи і зростання безробіття;

3) внаслідок зменшення попиту на споживчі та інвестиційні товари зростають товарно-матеріальні запаси, падають зарплата і ціни на кінцеву продукцію. Одночасно зменшується попит на сировину та матеріали, що викликає зниження цін на проміжну продукцію;

4) зменшується прибутковість підприємств і, як наслідок, падають курси акцій. Скорочується попит на кредитні ресурси і, як наслідок, падають відсоткові ставки.

Дно — наступна фаза економічного циклу. Вона відображає найнижчу точку спаду (або депресії). Ця фаза може бути короткостроковою, або тривати досить довго. Все залежить від характеру причин, які викликали спад виробництва.

Піднесення — це така фаза економічного циклу, протягом якої обсяг виробництва спочатку відновлюється до рівня, що передував фазі спаду, а потім продовжує збільшуватися поки не досягне нового максимального значення, тобто поки не перевищить фазу пік попереднього циклу.

По мірі економічного піднесення зростає рівень використання наявних виробничих потужностей і вводяться нові потужності, оптимізується рівень безробіття, а зростання цін досягає помірних темпів.

Під час фази піднесення економічні процеси, що притаманні спаду, розгортаються у протилежному напряму. Підприємства, які втратили прибутки в результаті рецесії та зниження цін намагаються нейтралізувати ці втрати за рахунок використання інтенсивних факторів: впровадження нових технологій, перебудови виробництва на більш якісні товари або товари, що користуються високим попитом, пошуку нових ринків збуту продукції тощо.

Головними ознаками, якими відрізняються економічні цикли, є їх тривалість та рушійні сили (причини). Аналіз розвитку світової економіки за два останні століття дав підстави науковцям виявити найбільш важливі економічні цикли:

— короткострокові (мають назву циклів Китчина). Тривалість таких циклів складає 3—5 років, а причини їх виникнення пов’язують із збуреннями на фінансових ринках;

— середньострокові (до них відносять цикли Джаглера і Кузнеца). Тривалість зазначених циклів коливається в межах 10—20 років. Їх пов’язують із структурними зрушеннями в економіці та суттєвими міжгалузевими переливами капіталу;

— довгострокові або довгохвильові (вони отримали назву цикли Кондратьєва). Їх тривалість складає близько 50 років, а головною рушійною силою є радикальні зміни в технологічній базі як національної, так і світової економіки.

Усі теорії економічних циклів можна об’єднати за двома напрямами: одні теорії пояснюють циклічні коливання в економіці зовнішніми факторами, інші – внутрішніми факторами. Теорії, що віддають перевагу зовнішнім факторам, вбачають причини циклічних коливань в імпульсах, які народжуються за межами економічної системи.

До таких імпульсів відносять війни, революції, політичні збурення, демографічні вибухи, відкриття нових родовищ корисних копалин, крупні науково-технічні нововведення тощо. Прихильники теорій, які спираються на внутрішні фактори, виходять з того, що причини економічних циклів випливають із середини самої економічної системи.

До основних внутрішніх факторів вони відносять нераціональну монетарну політику,нестабільність інвестицій, негнучкість цін і заробітної плати, коливання в продуктивності праці тощо.

Серед всієї палітри теорій економічних коливань можна виділити найважливіші:

1. Інноваційні теорії пов’язують економічні цикли з великими технічними нововведеннями, які з’являються нерегулярно і зумовлюють коливання ділової активності.

2. Монетаристська теорія, прихильники якої вважають, що головним чинником циклічних коливань в економіці є нестабільні темпи грошової емісії.

На їх думку, надлишок грошової маси може викликати інфляційне зростання, а дефіцит — спровокувати спад виробництва.

3. Теорія рівноважного ділового циклу пояснює циклічні коливання помилковим сприйняттям економічними суб’єктами динаміки цін і заробітної плати, що спонукає найманих робітників до прийняття помилкових рішень щодо пропозиції робочої сили, а підприємців — щодо зміни обсягів виробництва.

4. Теорія реального економічного циклу. Вона передбачає, що номінальні фактори, такі як пропозиція грошей та ціни, не впливають на реальні зміни в економіці, тобто на обсяг виробництва і зайнятість. Згідно з цією теорією циклічні коливання в економіці спричиняються переважно технологічними шоками. Так технологічний прогрес, з одного боку, збільшує продуктивність праці і виробничі потужності економіки; з іншого — створює передумови для підвищення реальної заробітної плати, яка спонукає найманих робітників до збільшення пропозиції праці.

Внаслідок перелічених змін зростає обсяг виробництва і зайнятість. Технологічний прогрес викликає протилежні наслідки — зменшення обсягів виробництва і рівня зайнятості.

5. Згідно з моделлю мультиплікатора-акселератора економічні коливання виникають за умов певного співвідношення між мультиплікатор інвестицій та акселератором.