Предмет філософії і коло її основних проблем

Зміст предмета філософії формувався історично залежно від рівня розвитку культури. На ранніх етапах існування філософії вона місти­ла всю сукупність знань про природу, космос і людину. Не випадково філософи античності були вченими-універсалами, вченими-енцикло-педистами. Першу спробу виокремити філософію в особливу галузь теоретичного знання зробив давньогрецький філософ Арістотель (384-322 рр. до н. є.). Філософія, на його думку, — це знання, позбав­лене чуттєвої конкретності, знання «про причини і початок», «про сутність^ «про суттєве як таке взагалі». Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались наприкінці XVI — початку XVII століття, коли виникає експериментальне природознавство і починається про­цес відмежовування від філософії конкретних наук — спочатку меха­ніки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У цих умовах Філософія опинилася в становищі шекспірівського кброля ліра, який на старість роздав дочкам своє цар­ство, а вони вигнали його на вулицю, мов жебрака. Але розмежування між філософією та спеціальними науками сприяло формуванню спе­цифічного предмета філософії. Цю специфіку можна з'ясувати через порівняння з предметами конкретних наук. Вони подібні і водночас різні. Виокремимо ряд аргументів.

1. Філософія, так само як і наука, є знання загального, і філосо­
фія, і наука відображають світ у поняттях і категоріях. Інші науки,
постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в
їх межах. Для філософії ж характерна наявність категорій, що мають
дуже широкий рівень узагальнення, таких як «закон», «буття», «дух»,
«свідомість», «причинність» тощо (схема 1.4).

2. Наукове знання є точним, однозначним і тому загальноприй­
нятим для всіх людей, а філософське — поліфонічним, плюралістич­
ним. Це означає, що на одні і ті самі питання в різних філософських
школах даються різні (неоднакові) відповіді, які, що досить суттєво,
мають рівноцінне значення. Інакше кажучи, у філософії не існує
однозначних і загальноприйнятих положень.

3. Зближає науку з філософією і та обставина, що філософія, як
і наука, прагне логічно обґрунтувати свої положення, довести їх,
висловити в теоретичній формі. Але наукове знання об'єктивне,
нейтральне щодо людських цілей і цінностей. Фізичні і хімічні фор­
мули не підлягають моральній оцінці. Філософський погляд на світ
завжди суб'єктивний, «небезсторонній»: істини філософії заломлені
через призму життєвих інтересів і цілей людей. Інакше кажучи,
філософське мислення пов'язане з цілеспрямуванням і формуван­
ням цінностей, наукове ж — реалізує вже поставлене завдання, мету
або систему цінностей. Наука відповідає на питання «чому», а філо­
софія — на питання «для чого, з якою метою».

4. Специфічною формою знання є закони науки як відображен­
ня об'єктивних зв'язків, відношень, що мають усталений характер
за певних обставин. Знання законів хімії, фізики, біології дає мож­
ливість людині ефективно будувати свою практичну діяльність і
навіть передбачити її наслідки/Так, без знань законів фізики, меха­
ніки були б неможливими сучасні космічні дослідження. Без знан­
ня законів фізіології людини була б неможливою сучасна практич­
на медицина тощо. На відміну від науки, особливо природознавства,
філософія не має емпіричних законів. Не має філософія і методів
пізнання на зразок експериментальних чи математичних. Так само
не володіє вона і специфічними конкретними засобами перевірки
вироблюваних нею тверджень: філософські проблеми, як правило,
не мають єдиних критеріїв розв'язання (особливо в межах індиві­
дуального життя окремої людини).

5. Якщо наука є формою пізнання об'єктивних, незалежних від
діяльності людини, інваріантних до неї структур матеріального світу,
тобто спрямована на пізнання зовнішнього стосовно людини світу,
то філософія стає формою рефлексії людини, тобто спрямована
вона на вивчення внутрішнього досвіду розвитку її духовності. Реф­
лексія — специфічне явище у сфері духовного опанування людиною
світу, яке не збігається з пізнанням. Предмет рефлексії — відношен­
ня внутрішнього світу до зовнішнього. Філософія, таким чином, є си­
стематизованою, раціональною рефлексією людини щодо відобра­
ження загальних підвалин людської діяльності. Філософія є вченням,
яке узагальнює досвід розвитку людської духовності. Філософія є
особливим виміром людської духовності, для якого невластиве опе­
рування законами. Адже немає «законів» діяльності совісті людини,
оволодіння людиною світовою культурою та мистецтвом.

Зваживши на наведені вище факти і аргументи про співвідношен­ня філософії та науки, можна зробити висновок, що філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світомислєння, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. її предметом є світ у цілому у своїх найзагальніших законо­мірностях, що розглядається під кутом зору суб'єктно-об'єктного відношення. Інакше кажучи, предметом філософії є відношення «лю­дина — світ». Тож філософія досліджує: 1) природу та сутність світу; 2) природу, сутність та призначення людини; 3) систему «людина — світ» у цілому і стан, у якому ця система знаходиться (схема 1.5).

1. Філософське дослідження природи та сутності світу.Філософів цікавлять не деталі (подробиці), а загальні принципи існу­вання та розвитку світу. Рішення цієї проблеми може бути двояке. Світ може постати перед людиною як існуючий поза нею і незалежно від неї, ніким не створений, що існує вічно. У такому разі йтиметься про матеріальний принцип. Коли ж людина до розуміння світу іде через свою практичну цілеспрямовану діяльність, світ може постати перед нею в іншому світлі. Будь-яка річ у такому випадку з'являється завдя­ки діяльності людини. Людина ставить перед собою мету, яка в про­цесі діяльності реалізується, тому вона отримує певний результат. Тобто до появи якогось результату повинна з'явитися його ідеальна модель (людина -» мета —»діяльність -> результат). Щоб збудувати, на­приклад, будинок, спочатку з'являється ідея будинку; щоб збудувати дорогу — з'являється ідея дороги тощо. Розглядаючи світ у цілому, людина доходить висновку, що і світ у своєму кінцевому бутті виник як результат якоїсь ідеї. На підставі названих підходів до світу було сформульовано так зване основне питання філософії: питання про відношення духу, свідомості до буття, матерії. Тобто про те, що є пер­винним — мислення чи буття, природа чи дух, що кого породжує і визначає. Залежно від розв'язання цього питання в історії філософії вирізняють два основних напрямки — матеріалізм та ідеалізм.

Матеріалізм у розв'язанні основного питання філософії виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними* а свідомість, мис­лення, дух — вторинними. Згідно з матеріалізмом світ є матеріаль­ним, тобто існує сам по собі, ніким не створюваний і не знищуваний, закономірно змінюється, розвивається, виходячи" зі своїх власних причин; він становить єдину і останню реальність, яка виключає будь-яку надприродну силу, а свідомість, мислення, дух є властивістю матерії і її ідеальним відображенням. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм і видів — був наївним і зрілим, стихійним і науково усвідомленим, метафізичним і діалектичним.

Ідеалізм у розв'язанні основного питання філософії намагаєть­ся довести, що дух, свідомість, природа, матеріальне є вторинним. Залежно від того, як ідеалізм розуміє духовну основу, він поділяєть­ся на об'єктивний та суб'єктивний ідеалізм. На противагу суб'єктив­ному ідеалізму, що першоосновою вважає свідомість окремого інди­віда, об'єктивний ідеалізм першоосновою проголошує абсолютне ідеальне начало (світовий дух, «абсолютну ідею» тощо), яке існує поза індивідуальною свідомістю і незалежно від неї. Об'єктивний ідеалізм розглядає матеріальний світ як продукт діяльності об'єктивного духу (розуму, ідеї), як «інобуття духу».

Поряд з матеріалізмом та ідеалізмом, що є моністичними на­прямками філософії (моно — один), в історії філософії є напрямок, який прагнув подолати цю протилежність матеріального і духовно­го світу. Він дістав назву дуалізму (дує — два), оскільки розглядав мащерію та свідомість як дві незалежні одна від одної, паралельно співіснуючі основи світу. Це була спроба компромісу. ..^ Всі ці напрямки об'єктивно мають право на існування, адже іГ вони відображають результати пізнання взаємопов'язаних і певною мірою протилежних матеріального і духовного світу, матерії і свідо­мості. Проте така протилежність істотна лише в тому разі, коли ми хочемо з'ясувати їх взаємозв'язок, що реально існує у повсякденній практичній діяльності людей Насправді об'єктивно і матерія, і свідомість (як властивість певним чином організованої матерії — людини) невідривні одна від одної. Матеріалізм та ідеалізм не можуть бути протилежними, тим паче, «войовничими», що ворогують між собою, напрямками філософії коли вони не забувають про цей взаємозв’язок тіла і духу, матерії і свідомості.

2. Філософське дослідження природи, сутності та призна­чення людини.Без перебільшення можна сказати, що проблема лю­дини посідає центральне місце у філософії. Звичайно* людину вивчає біологія, анатомія, мовознавство, антропологія, психологія тощо. Од­нак всебічно, як біосоціальну цілісність, людину не розглядає жодна інша, крім філософії, система знань. Протягом багатьох віків філосо­фи аналізують природу і можливості людського розуму, особливості відчуттів, стан біологічного і соціального в людині, а також різно­манітні прояви духовного світу людини: мову, мистецтво тощо.

Підкреслимо, що проблема людини, як і проблема світу, вирі­шується через призму його практичного опанування. Усвідомлюю­чи себе в цьому світі як живу істоту, народжуючи собі подібних, лю­дина сприймає себе як частину природи і виходить з усвідомлення своєї матеріальності. Але, з іншого боку, дивлячись через призму теж практичного засвоєння світу, коли усякій дії передує її ідеальне вира­ження у свідомості, людина приходить до того, що і вона виникає, як і світ, завдяки свідомості, ідеально. Тобто і проблему людини можна вирішувати або з позиції матеріалізму, або з позиції ідеалізму.

Досліджуючи природу і сутність людини, філософія звертає ува­гу і на друге важливе питання філософії: чи здатен людський розум пізнати реальний світ? Значна частина філософів позитивно відпо­відає на це питання, тобто вважає світ пізнаванним. До них насам­перед належить більшість філософів-матеріалістів, оскільки їхня теза про похідний від матерії характер свідомості цілком логічно приводить до ідеї відображення матерії свідомістю. Якщо свідомість породжується матерією, то вона не може бути чимось принципово «чужим» матерії, повинна у своїх основних змістових характери­стиках збігатися з тим, що її породжує. Не заперечує пізнаванність світу і багато хто з ідеалістів (головним чином — об'єктивні ідеалі­сти), вважаючи цілком логічним «збіг» думки з «дійсністю», позаяк сама дійсність, будучи ідеальною, «споріднена» з думкою. Проте пізнаванність світурозглядається об'єктивними ідеалістами вже не як відображення реальності думкою, а як їх тотожність (збіг, «злит­тя»). Але є філософи, які стоять на позиції непізнаванності фунда­ментальних основ реальності (насамперед матерії, свідомості, при­чинності), називаючи свою позицію агностицизмом (від грец. а — ні і гноеіс — знання). Принципово агностичної позиції дотримуєть­ся більшість суб'єктивних ідеалістів, які вважають єдино доступни­ми пізнанню лише відчуття, переживання, досвід, що становлять по­чатковий, перший ступінь людського пізнання. Людина, твердять суб'єктивні ідеалісти, неспроможна вийти «за межі» своїх відчуттів, досвіду, тому об'єктивний світ, якщо він взагалі існує, недосяжний для людського пізнання.

Отже, проблема можливостей людини як мислячої істоти до­сліджується в межах філософії. (Докладніше про природу, сутність та призначення людини йтиметься в розділі 12.)

3. Філософське дослідження системи «людина-світ» і ста­ну, в якому ця система перебуває.Справді, філософське, світогляд­не знання — це не тільки світ, чи сама людина, а співвідношення «лю­дина-світ». Для філософії принципово важливо розглядати ці проти­лежності не окремо, а співвідносити ЇХ: як «людина» ставиться до «світу» і впливає на нього; як «людина» сприймає вплив «світу»; як «світ» сприймає вплив «людини». Річ у тім, що суб'єкт, який розглядається поза ставленням до об'єкта, втрачає свої властивості, перестає бути суб'єктом, перетворюючись на біологічну, психологічну і т. ін. істоту.

У центрі дослідження системи «людина — світ» завжди стоїть питання: змінюється, рухається світ чи перебуває у стані спокою, в незмінному стані? А якщо світ змінюється, розвивається, тоді як і з якої причини, у якому напрямку відбуваються рух та зміни у світі? Це питання, як і питання про співвідношення свідомості і матерії, також є світоглядним і має методологічне значення. Залежно від відповіді на нього у філософіїсклалися два погляди на стан та роз­виток світу: діалектичний і метафізичний.

Діалектики вважають, що всі предмети та явища взаємопов'язані, рухаються, розвиваються; розвиток вони розуміють як якісне пере­творення одних речей та явищ на інші, як знищення старого і ствер­дження, розвиток нового. Джерелом розвитку є внутрішня супереч­ливість, притаманна всьому світові, тобто визнається саморух, са­морозвиток природи та суспільства. З точки зору метафізичного методу і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об'єкти, проце­си, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв'яз­ку. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони, проте, не приводять до виникнення якісно нового. Джерелом змін метафізики вважають зовнішнійіПоштовх або зіткнення різних предметів.

Діалектика як вчення про змінюваність і розвиток об'єктивного і суб'єктивного світів набула статусу філософського методу пізнан­ня. Як раціональна методологія діалектика включає в позитивне ро­зуміння всього існуючого розуміння його заперечення, розуміння неминучої загибелі. Така риса діалектичної філософії реалізується в її критичному (а не апологетичному) ставленні до всього, що розви­вається, до результатів пізнання і людської діяльності.

Щодо метафізики як методу пізнання, то і вона є відображенням певних особливостей процесу пізнання: його початку, емпіризму, по­верховості, абсолютизації відносної істинності таких знань, їх непов­ноти, тобто відображенням таких характеристик буття та його пізнайня, які охоплюються діалектикою або становлять її деякі елементи. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвит­ку, метод пізнання, які посідають певне місце в розвитку філософії. Метафізика і діалектика — це прояв поліфонії, плюралізму у філо­софії. При цьому слід підкреслити, що замість «доказу» їх абсолют­ної протилежності та повного знецінення метафізики, що було ха­рактерним для марксистської філософії радянського зразка, треба говорити про їх доповнюваність, діалогізм, про врахування можли­востей обох філософських методів пізнання. (Докладніше про це йтиметься в розділі 7.)

Таким чином, у процесі історичного розвитку філософії її пред­метом дослідження стала людина з її ставленням до природного і суспільного світу. Отже, філософія — це система найзагальні-ших теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, з'ясування різноманітних форм ставлення людини до світу.(Під загальним розуміють закономірний зв'язок речей і процесів у складі цілого, в даному випадку світу.)

Упродовж тривалого часу свого розвитку філософія набула вельми розгалуженого вигляду, що має певну впорядкованість. Для структури філософського знання характерне виокремлення тих сфер реальності, спираючись на які людина може ці орієнтири ви­різнити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер реаль­ності формуються і основні філософські дисципліни, або основні розділи філософії (схема 1.6).

На основі осмислення природи, Всесвіту виникають та форму­ються: онтологія (від грец. опіоз — суще; Іодоз — вчення) — окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого; філософія природи, або натурфілософія, що постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому; теорія роз­витку — філософське вчення про універсальні закони руху і роз­витку природи, суспільства і мислення.

Філософське осмислення суспільства та його історії приводить до формування таких філософських дисциплін: соціології— вчення про факти соціального життя (різних за складністю соціальних си­стем, форм спільності, інститутів, процесів); соціальної філософи, яка досліджує закономірності розвитку суспільства, зв'язки суспільства та природи, суспільства та людської індивідуальності; філософії історії— галузі філософського знання, предметом якої є виявлен­ня закономірностей історичного процесу, з'ясування сенсу і спрямо­ваності історії людства; філософії культури, що досліджує специфі­ку становлення культури, її сутність і значення, а також особливості і закономірності культурно-історичного прогресу, виміри людсько­го буття; аксіології (теорії цінностей) — філософського вчення про природу цінностей, їх місце в реальності і про структуру ціннісного світу, тобто про зв'язок різних цінностей між собою, із соціальними і культурними факторами і структурою особистості.

, Філософське осмислення людини приводить до формування: філософськоїантропології, яка аналізує людину як цілісну особистість і стратегію її життєдіяльності; антропософії, яка претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи на світ.

Нарешті, на основі вивчення та осмислення духовного життя лю­дини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Сюди входять: гносеологія (вчення про пізнання) і епіс­темологія (теорія наукового пізнання), які досліджують пізнавальне ставлення суб'єкта до об'єкта, природу і можливості пізнання люди­ною світу й себе самої, загальні передумови, засоби і закономірності пізнання, критерії його істинності; логіка — вчення про форми мис­лення; етика, об'єктом вивчення якої є мораль; естетика, яка обґрун­товує закономірності художнього освоєння дійсності людиною, сутність і форми перетворення життя за законами краси, досліджує природу мистецтва і його роль у розвитку суспільства; філософія релігії — осмислення певної релігійної картини світу, причини істо­ричного походження релігії, її конфесійної багатоманітності та ін.; філософія права, що з'ясовує витоки правових норм, людську потре­бу у правотворенні; історія філософії, яка вивчає виникнення і розви­ток філософської думки, накреслює перспективи розвитку.

До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають також філософські проблеми інформатики, що досліджують су­часні способи і засоби пізнання світу.

Отже, філософія — складне, неоднорідне, гетерогенне утворен­ня, в якому існує сукупність відносно самостійних дисциплін, яким притаманна своя специфіка; вона споріднена з мистецтвом, не то­тожна науці і формує не тільки розум, а й почуття людини.

Філософія як особливий вид духовної діяльності безпосередньо пов'язана з суспільно-історичною практикою людей та пізнанням, а тому виконує різноманітні функції (лат. Гипсііо — діяльність). Функції філософії — це відношення філософії до інших галузей людського знання і сфер життя, на які вона має відповідний вплив. Найважливіші з них такі.

Світоглядна функція.Філософія розширює і систематизує знання людей про світ, людину, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдину складну систему. Відображуючи ставлення людини до світу, погляди на мету та сенс життя, на зв'язок її інтересів і потреб із загаль­ною системою соціальної та природної дійсності, філософія є під­ґрунтям соціальної орієнтації людей. Вона визначає світоглядний підхід людей до оцінки явищ і речей, осмислює і обґрунтовує світо­глядні ідеали, накреслює стратегію їх досягнення. У категоріях філо­софії відбувається рефлексія світоглядних проблем, виробляється по­нятійний інструментарій для аналізу і порівняння різних світоглядів.

Фундаментальна функція.Філософія розкриває і формує найбільш загальні поняття, закономірності і принципи реального світу, які застосовуються в різних сферах наукового знання і прак­тичної діяльності людини.

Методологічна функція.її слід розуміти як вироблення за­гальних принципів і норм пізнавальної діяльності. Метод і методо­логія пізнання — це та нитка Аріадни, яка допомагає досліднику успішно вийти з лабіринту проблем пізнання, що їх завжди чимало. Однак методологічну функцію не можна звести до методології пізнання: у ній йдеться про стратегічний рівень методології людсь­кої діяльності в цілому. Філософія зіставляє й оцінює різні способи цієї діяльності, вказує на найбільш оптимальні з них. Філософська методологія визначає напрямок наукових досліджень, дає можливість орієнтуватись у нескінченному різноманітті фактів та про­цесів, які відбуваються в об'єктивному світі.

Гносеологічна функція.Завдяки теорії філософського пі­знання розкриваються закономірністі природних та суспільних явищ, досліджуються форми просування людського мислення до істини, шляхи і засоби її досягнення, узагальнюються результати інших наук. Оволодіння філософськими знаннями має важливе значення для розвитку культури мислення людини, для розв'язан­ня нею різноманітних теоретичних і практичних завдань.

Логічна функція.Філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої по­зиції в міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах.

Виховна функція.Філософія прагне до формування світо­глядних та морально-естетичних принципів і норм в життєдіяль­ності людини. Вона прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчо­го підходу до життя, пошуку його смислу.

Аксіологічна функція-Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Ак­сіологічна функція філософії допомагає людині у визначенні цін­ностей життя, системи моральних і гуманістичних принципів та ідеалів, смислу життя. І цінність філософії в цих пошуках полягає не в тому, що вона має готові відповіді на гострі питання сучасності, а в тому, що, узагальнюючи практичний, інтелектуальний і духовний досвід людства, як справжню мудрість поколінь, з одного боку, за­стерігає, а з іншого — пропонує.

Інтегративна функція.Вона полягає в об'єднанні практично­го, пізнавального і ціннісного досвіду життя людей. Його цілісне філософське осмислення — необхідна умова гармонійного і зба-ланссіваного суспільного життя. Виконуючи цю функцію, філосо­фія в ідеалі прагне охопити, узагальнити, осмислити, оцінити не тільки інтелектуальні, духовні, життєво-практичні досягнення люд­ства в цілому, а і його негативний історичний досвід.

Критична функція.Формування нового світобачення, роз­в'язання філософських питань, звичайно, супроводжується крити­кою усіляких забобонів, помилок, стереотипів, що постають на цьо­му шляху. Завдання критичного мислення — руйнувати, розхитува­ти догми, застарілі погляди. Це означає, що в системі культури філософія виконує роль критичної «селекції», акумуляції світогляд­ного досвіду і його передачі наступним поколінням.

Регулятивна функція.Філософія впливає на взаємоузгоджен­ня конкретних дій та напрямів життєдіяльності людини на основі розуміння загальних принципів та цілей, визначених за допомогою філософського світосприйняття.

Прогностична функція.Філософія сприяє формуванню найбільш загальних уявлень і знань про форми і напрями розвит­ку та майбутній стан об'єктів і процесів реального світу.

Усі названі функції мають як індивідуально-особисте, так і су­спільне значення.

Усі функції філософії взаємопов'язані, і кожна з них виявляєть­ся залежно від орієнтованості суспільства на вирішення тих чи інших завдань, визначених цільовими настановами теоретичної і практичної діяльності. Але різні напрямки філософії реалізують ці функції по-своєму відповідно до свого змісту, і результат їхньої ре­алізації для суспільства може бути як позитивним, так і негативним.

Сучасна філософія набуває нової форми за рахунок розширен­ня усіх своїх основних функцій, наданням їм актуального теоре­тичного і практичного змісту. Це пов'язано з подальшою розроб­кою власне філософських проблем, подоланням бездуховності, утилітарного технократичного мислення, вузького практицизму і формалізму. Сучасна філософія як новий етап у розвитку теоре­тичної думки відбиває стан суспільства і положення людини у світі стосовно до постіндустріальної епохи і відповідного рівня досяг­нень науки. Вона є теоретичною моделлю інформаційно-техно­логічної цивілізації, що формується, сприяє знаходженню рішень глобальних проблем людства, осмисленню глибоких інтеграцій­них процесів у світовому співтоваристві, правильному розумінню інших актуальних проблем.

Формування сучасної філософії має необхідні передумови. До основних слід віднести: а) соціальні, які обумовлені становленням інформаційно-технологічного виробництва, зміною характеру суспільних відносин і соціальної структури, ростом в усьому світі середніх трудових шарів населення. Становлення постіндустріаль-ного суспільства пов'язане з виникненням нового типу працівника, який поєднує високий рівень професіоналізму і культури зі знанням основ нового філософського мислення; б) наукові, які пов'язані з видатними відкриттями в області фундаментальних наук (синерге­тика, теорія вакууму, антропний принцип, мікроелектроніка тощо), що визначили розробку сучасної картини світу; в) теоретичні, які обумовлені новими розробками в галузі філософії, її зв'язками з практикою. Сучасна філософія дістала реальні можливості для по­зитивних контактів з різними її школами. І така взаємодія змінює її світоглядні позиції, забезпечує можливість творчої розробки фун­даментальних теоретичних проблем і соціальної практики.