Філософія Нового часу

Термін «Новий час» такий же умовний, як і термін «Відроджен­ня». Вживаючи його, ми матимемо на увазі час зародження і утвер­дження нового суспільного устрою — буржуазного, який висуває і обґрунтовує нові цінності й засади людського буття порівняно з фе­одалізмом. Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремес­ло, потребувало розвитку точних знань про закономірності приро­ди. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розроб­ки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. На цій основі формуються у філософії XVII століття два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

Прихильники емпіризму (від грец. етреігіа — досвід) вважали єдиним джерелом пізнання чуттєвий досвід (дані органів відчуття людини), справедливо твердили, що процес пізнання починається з відчуттів. Своєрідною модифікацією емпіризму виступає сенсу­алізм (від лат. зепзиз — почуття). Прихильники сенсуалізму прагну­ли вивести весь зміст пізнання вже не просто з досвіду, а з діяльності органів відчуття. У XVII- XVIII століттях емпіризм та сенсуалізм роз-вивали Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, представники французького матеріалізму. Послідовне продовження сенсуалізму Джона Локка привело Джорджа Берклі та Давида Юма до суб'єктив­но-ідеалістичних висновків.

Прихильникираціоналізму вважали джерелом пізнання Розум, логічне мислення, твердили, що чуттєвий досвід не може забезпе­чити достовірність і загальне знання. На протилежність середньо­вічній схоластиці та релігійному догматизму класичний раціо­налізм (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц) виходив з ідеї природного порядку — необмеженої причинної послідовності, що проймає світ, тобто мав форму детермінізму. Раціоналізм, що стверджував визна­чальну роль Розуму не тільки в пізнанні, а й у діяльності людей, став філософською основою ідеології Просвітництва. Позиція раціона­лізму, як і позиція емпіризму (сенсуалізму), була однобічною, абсо­лютизувала одну з пізнавальних властивостей людини, що врешті-решт сприяло утвердженню у філософії метафізичного, механі­стичного способу мислення.

Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму вважається Френсіс Бекон (1561-1626). За політичними погляда­ми він був ідеологом буржуазії. Основні філософські ідеї Бекона викладено в таких працях: «Досліди або повчання моральні і пол­ітичні» (1597), «Новий Органон (1620), «Про гідність і примноження наук» (1623) та «Нова Атлантида» (видана посмертно в

1627 р.).

Основним твором Ф. Бекона є «Новий Органон». Тоді органоном називали збірку трактатів з логіки Арістотеля. Поняття органон (зна­ряддя, інструмент) приблизно рівнозначне поняттю метод. Тому, називаючи свій твір «Новий Органон», Френсіс Бекон протиставляє свій метод методу Арістотеля, розробляє індуктивний метод пізнан­ня, обґрунтовує основні принципи емпіризму. Головним завданням філософії Френсіс Бекон вважав формування методу науки — пізнан­ня природи і оволодіннянею силами усіх наук — підвищення влади людини над природою, тобто наука мала стати не самоціллю, а засо­бом. У відомому афоризмі «Знання — це сила» саме і підкреслюється практична спрямованість науки^ Але для того, щоб оволодіти приро­дою і поставити її на службу людини, необхідно принципово онови­ти наукові методи дослідження. Бекон розрізняє два види дослідів: плодоносні та світлоносні. Плодоносними він називає досліди, мета яких — принесення безпосередньої користі людині, світлоносними називає ті, мета яких — пізнання законів, явищ і властивостей речей. Але ці знання повинні ґрунтуватися на фактах і від них іти до широ­ких узагальнень. Такий метод має назву індуктивного (схема 2.9).

Індукція (від лат. іпйисііо — наведення) — форма умовиводу, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загаль­не, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрун-

тованість висунутого припущення. Френсіс Бекон вважав, що метод індукції може дати достовірне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень («ідолів», «привидів»). Таких ідолів Бекон поділяє на чотири групи: «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли площі», «ідоли театру». «Ідоли роду» — це перешкоди, зумов­лені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму; «ідоли печери» — спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів; «ідоли площі» — пе­решкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми; «ідо­ли театру» — перешкоди, породжені сліпою вірою людей в автори­тети, стародавні традиції, хибні думки. Людині звільнитися від та­ких ідолів-помилок дуже важко, повинна допомогти філософія. Творчість Френсіса Бекона мала великий вплив на розвиток філо­софії та науки. Однак Френсіс Бекон робив надто великий акцент на емпіричних методах дослідження, недооцінюючи роль раціо­нального моменту в пізнанні людини та навколишнього світу.

Послідовником Бекона став ТомасГоббс (1588-1679), основні ідеї якого викладені у працях «Левіафан» (1651), «Про тіло» (1655), «Про людину» (1658).

Томас Гоббс створив першу в історії філософії закінчену карти­ну механістичного матеріалізму, заперечивши існування душі як особливої субстанції — тіла. Така позиція привела його до механі­стичного розуміння людини. За Гоббсом, люди, як тварини, — складні механізми, дії яких визначаються зовнішніми впливами.

Йдучи за емпіричною традицією, закладеною Френсісом Беко­ном, Томас Гоббс вважав істинним джерелом пізнання почуття. Але, на відміну від Бекона, на перший план Томас Гоббс висував пробле-ми наукового розуміння суспільства, держави, права, релігійної віро-терпимрсііСаме ці питання привертали найбільшу увагу в епоху буржуазної революції в Англії, сучасником якої був філософ. Вчення Томаса Гоббса про державу та право стало широко відомим. Вчення базується на розрізненні двох становищ людського суспільства — природного і громадянського. Природне становище — вихідне, тут кожний має право на все, що може захопити, тобто право збігається з силою. Тому природне становище є стан «війни усіх проти всіх».

Томас Гоббс не шкодував фарб для зображення хижості людей у їх природному вигляді, виражав цю похмуру картину відомим дав­ньоримським прислів'ям «Людина людині — вовк». Таке становище, за Томасом Гоббсом, погрожує людині самознищенням. Звідси ви­сновок про необхідність для усіх людей змінити природне станови­ще на становище громадянське, державне. Люди змушені укласти суспільну угоду для забезпечення загального миру та безпеки, на основі яких і виникає держава. Хоча з положенням Томаса Гоббса про первинну агресивність людини навряд чи можна погодитись, про­те його ідеї про природне, а не надприродне походження держави стали безумовним кроком уперед на шляху дослідження проблеми. Поглибити і дедалі конкретизувати емпіричну методологію спро­бував видатний філософ-матеріаліст XVII століття ДжанЛоКк (1632-1704) у працях «Дослід про людське розуміння» (1690), «Два трактати про державне правління» (1690), «Думки про виховання» (1693), «Ро­зумність християнства»(1б95). Проблемі методу пізнання і комплек­су питань гносеології присвячений основний філософський твір Лок-ка «Дослід про людське розуміння». Трактат починається критикою вчення про вроджені ідеї. Локкдоводить, що вроджених ідей немає ані в теоретичному мисленні, ані в моральних переконаннях, вселюдське знання походить з досвіду — зовнішнього (відчуттів) та внутрішньо­го (рефлексіі). Ідеї відчуттів — основа наших знань про світ. Локк роз-поділяєіх на два класи: на ідеї первинних та вторинних якостей. Ідеї первинних якостей (густина, протяжність, фігура, рух та ін.) — копії цих якостей, тоді як ідеї вторинних якостей (колір, запах, смак, звук та ін.) несхожі на якості самих речей. Вчення Локка про розрізнення первинних та вторинних якостей спирається на протиставлення об­'єктивного та суб'єктивного. Його розвиток пізніше привів до форму­вання суб'єктивного ідеалізму..

Так само як і Гоббс, Локк виводив необхідність державної влади
з позиції теорії «природного права» та «суспільної угоди», але у
власній політичній філософії висловлює й низку принципово но­
вих, прогресивних ідей. Він вперше висуває принципи поділу дер­
жавної влади на законодавчу, виконавчу і федеративну. Політична
філософія Локка стала основою буржуазного» лібералізму в Англії,
відбилась у політичних теоріях французькоїта американської бур­
жуазних революцій. ;

Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже в XVIII столітті продовжують Джордж Берклі (1685-1753) і Давид Юм (1711-1776). Джордж Берклі — засновник суб'єктивного ідеалізму. Для нього характерне суб'єктивно-ідеалістичне тлумачення приро­ди відчуттів. Філософ ототожнив властивості речей з відчуттями цих властивостей, видав відчуття за єдину реальність, а речі тракту­вав як комбінування відчуттів та ідей. Сутність цієї концепції втіле-нау відомому висловлюванні Берклі: «Існувати — означає сприйма-\ тися почуттями». Послідовну суб'єктивно-ідеалістичну концепцію І розвинув Юм. На відміну від Берклі Юм — Скептик, агностик. Він вважав, що основою наших знань є відчуття і все, що ми знаємо і можемо знати, — це зміст наших відчуттів.

Основоположником раціоналістичного напрямку був фран­цузький філософ РенеДекарт (1596-1650), латинізоване ім'я — Ренатус Картезіус. Основні його погляди викладені у працях: «Мірку­вання про метод» (1637), «Роздуми про першу філософію» (1641), «Засади філософії» (1643), «Пристрасні душі» (1649). Характерною рисою філософського світогляду Декарта є дуалізм (схема 2.10).

Він припускав існування двох незалежних одна від одної суб­станцій — матеріальної та духовної. Основною властивістю мате­ріальної субстанції є протяжність, а духовної — мислення. Матері­альну субстанцію Декарт ототожнював з природою і вважав, що все в природі підкоряється суто механічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичної науки — механіки.

Услід за Беконом та Гоббсом Декарт приділяє велику увагу роз­робці наукового методу пізнання. Якщо попередні філософи роз­робляли методи емпіричного дослідження природи, то Декарт на­магається розробити універсальний метод всіх наук. Таким методом він вважав раціональну дедукцію. Дедукція (від лат. а'есіисНо — виве­дення) — це перехід від загального до окремого, одна з форм умо­виводу, при якій на основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істин­не положення. У трактаті «Роздуми про метод» Рене Декарт виок­ремлює чотири правила, яких слід додержуватися в процесі пізнан­ня: не приймати ніяку річ за істину, доки ти її не пізнав як істину вочевидь; уникати будь-якого поспіху та зацікавлення; поділяти кожне з питань на стільки частин, скільки необхідно для їх розв'я-

зання; свої ідеї розміщувати в потрібній послідовності, починаючи з предметів найпростіших й найлегше пізнаваних; здійснювати такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб бути впевненим, що нічо­го не залишено поза увагою.

Перше правило — концентрований вираз методологічного скептицизму Декарта. Це правило можна вважати як головну підста­ву для використання наступних. Друге правило — потреба в аналі-тичності. Воно, як і решта, теж має методологічний характер. Третє правило стосується висновків із думок Останнє правило підкрес­лює необхідність певної систематизації як пізнаного, так і пізнава­ного. Декарт кінцевою метою пізнання вважав панування людини над природою, відкриття та винайдення технічних засобів та удос­коналення самої природи людини. Для досягнення цієї мети Декарт висуває відомий «метод сумніву», що є вихідною тезою в отриманні достовірного знання.

Послідовником і критиком вчення Декарта був нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677). Основні твори Спінози такі: «Про Бога і людину та її щастя «(1658-1660), «Богослов­сько — політичний трактат» (1670), «Трактат про удосконалення ро­зуму» (1662), «Етика» (1677). В основі його філософської системи ле­жить вчення про єдину субстанцію — природу. Субстанція — при­чина самої себе. Філософ заперечує існування надприродного, ототожнює Бога з природою, стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має кінця, вона є причина та наслідок, сутність і явище. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять, за Спінозою, нерозрив­ну єдність. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взає­модії між конкретними¹ матеріальними утвореннями, так, водночас, і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; на його думку, рух не є невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його Модусом (вторинною, похідною характеристикою). Де було антидіалектичним моментом у філософії Спінози.

Праця Спінози «Етика» складається з п'яти частин: «Про Бога», «Про природу та походження думки», «Про походження та афекти», «Про людську неволю, або про силу афектів», «Про силу розуму, або про людську свободу». У праці автор використовує геометричний спосіб викладання: кожна частина починається з фіксації головних понять, а потім їх доказу. У другій частині Спіноза висуває положен­ня про субстанцію, яка ототожнена з Богом та природою, і будує онтологічну систему, розглядає природу душі, її взаємини з тілом, а також пізнавальні здатності людини.

У третій та четвертій частинах викладено вчення про афекти (пристрасті). У цих частинах, що мають етичний характер, трактується розуміння волі людини, яка керується в питаннях етики лише розумом. Принцип гедонізму та утилітаризму поєднується в Спінози з положеннями аскетично умоглядної етики. Як представ­ник теорії природного права та суспільного договору він виводить закономірності суспільства з особливостей незмінної людської природи і вважає за можливе гармонійне поєднання власних егої­стичних інтересів громадян з інтересами всього суспільства.

У п'ятій частині Спіноза описує шлях до свободи. Цей шлях — любов до Бога, де душа знаходить блаженство й вічність, стає час­тиною нескінченної любові, якою Бог любить самого себе.

У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. Чуттєве пізнан­ня, з його точки зору, дає поверхове знання, вірні знання ми отри­муємо лише за допомогою розуму. Найвищою формою пізнання, за Спінозою, є інтуїція. Критерієм істини є чіткість.

Останнім представником європейського раціоналізму ХУІІ сто­ліття вважається німецький філософ — ідеаліст Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716). «Міркування про метафізику» (1686), «Нова система природи» (1695), «Нові досліди про людське розуміння» (1705), «Теодіцея» (1714) — це далеко не повний перелік його ос­новних філософських творів; він відомий також як математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець.

Ядром його філософської системи є вчення про монади — мо­надологія. Монада — це проста неподільна духовна субстанція. Сто­сунки між монадами — це гармонія. Первісна якість монади — са­модіяльність. Тому завдяки монадам матерія має здатність до вічно­го саморуху. Свідомість властива тільки тим монадам, які мають здатність до самосвідомості, — тільки людині. З основними ідеями монадології пов'язана і теорія пізнання Лейбніца. У ній він намагав­ся знайти компроміс між раціоналізмом і сенсуалізмом. Філософ переконливо доводив, що людське пізнання завжди потребує пев­них принципів, які роблять його осмисленим. До основного прин­ципу сенсуалізму він робить влучне «доповнення»: немає нічого в розумі, чого б раніше не було в почуттях... крім самого розуму (який не можна вивести з ніяких почуттів).

У другій четверті XVIII століття сформувався у Франції широкий і могутній рух, який дістав назву Просвітництво. Він не був тільки політичним чи філософським явищем, хоч філософія, особливо матеріалістична, відігравала в ньому важливу роль. Просвітництво об'єднало всіх прогресивно мислячих представників «третього ста­ну»: юристів, філософів, буржуазію, природознавців. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встанов­лення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, в її розум і високе покликання. В цьому просвітники про­довжували гуманістичні традиції Відродження.

Класичним філософом французького Просвітництва був Воль­тер Франсуа-Марі-Аруе (1694-1778), головні ідеї якого викладені в працях: «Філософські листи» (1734), «Метафізичний трактат» (1734), *Роздуми про людину «(1737), «Філософський словник» (1764), «Філософія історії» (1765) та ін.

Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню. У філософії природи Вольтер — послідовник Ньютона. Він розвинув ідею загаль­ної закономірності природи, а також відстоював перевагу принци­пу причинної зумовленості її явищ перед принципом доцільності.

У теорії пізнання Вольтер прагнув поєднати сенсуалістичний емпіризм з деякими елементами раціоналізму. Основою для нього була теза про походження всіх знань з відчуттів. Одночасно він стверджував, що існує ще й абсолютне знання — логіко-математич-не, і знання, яке стосується моралі.

Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність розумів як рівність політичну, рівність перед законом і правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як умову соціальної рівноваги і морального розвитку суспільства.

Молодшим сучасником Вольтера був Жан-Жак Руссо (1712-1778). Центральна проблема творчості Руссо — нерівність між людьми та шляхи її подолання. Саме цьому питанню присвячено працю «Роздуми про походження і основи нерівності між людьми» (1755). Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної не­рівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, у її виникненні винна при­ватна власність. На думку Руссо, первісне людське суспільство пере­бувало у природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приво­дить до несправедливості.

До матеріалістичного напряму філософії французького Про- світництва належить Жюл'єн Офре де Ламетрі (1709-1751), Поль АнріГольбах(1723-1789),КлодАдріанГелмецій(1715-1771), Дені ІЩрО (1713-1784). Хоча їх філософські погляди багато в чому [• різнились поміж собою, але в цілому в їх Матеріалізмі було багато чого спільного. Особливості матеріалізму французьких мис­лителів XVIII століттяполягають у тому, що:

1) він був механістичним, тобто всі форми руху матерії зводи­
лись до механічної й пояснювались законами механіки. Це відпо­
відало духу епохи Просвітництва, оскільки з усіх наук найбільш роз­
виненою вважалась механіка. (Ламетрі навіть застосовує механі­
стичний підхід до людини. Людина, на його думку, — це своєрідний
складний механізм.);

2) він мав метафізичний характер: предмети і явища розгляда­
лися поза їхнім внутрішнім зв'язком і розвитком, без урахування
внутрішніх суперечностей, як джерела саморуху, без осягнення
безперервності і стрибкоподібності розвитку в їхній органічній
єдності. (Але вже Дені Дідро прагнув подолати механіцизм та мета-
фізичність у розумінні розвитку. Він твердив, що й нерухоме у про­
сторі тіло перебуває в русі, тобто розвивається, змінюється, відсто­
ював ідею саморуху матерії, намагаючись пояснити це явище внут­
рішньою суперечливістю матерії. Дені Дідро обґрунтував ідею
безперервності розвитку та змін на всю природу, зокрема й на лю­
дину, висловив думку про єдність матерії та свідомості.);

3) у теорії пізнання французькі матеріалісти були прихильни­
ками сенсуалізму: почуття вважали вихідним джерелом пізнання,
але надавали значення праці розуму (мислення), підкреслювали їх
взаємозв'язок;

4) велику увагу французькі матеріалісти віддавали критиці релігії:
аналізуючи особливості релігійної віри, вони робили висновок, що
релігія не веде людину до справжніх істин, а вводить в оману;

5) в питанні про виникнення суспільства французькі матеріа­
лісти схилялись до натуралізму, тобто причину тих чи інших су­
спільних явищ шукали в природі, навколишньому середовищі та в
біологічній природі людини. Також вони розвивали теорію суспіль­
ного договору і природного походження держави.

Таким чином, французькі матеріалісти спільно з іншими філо-софами-просвітниками відіграли велику прогресивну роль у подо­ланні пережитків феодалізму та релігійного клерикалізму, утверд­женні принципів гуманізму, вирішенні філософських та практич­них проблем людини і умов її життя.