Ірраціоналістично-гуманістичний напрямок у сучасній філософії

Позиції ірраціоналізму в сучасній філософії відстоює багато різних шкіл і напрямків. Серед них значне місце належить філософи життя. Сформувався цей напрямок на межі XIX і XX століть і на­був сили головним чином у Німеччині та Франції. Засновує йогоЛр-турШопенгауер (1788 -1860), котрий вважав, що розум ужитті лю­дини і у світі в цілому відіграє скромну, суто технічну роль. Основні життєво важливі процеси відбуваються без участі інтелекту. Життє­вий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упоряд­ковує його, — це «світова воля» і аж ніяк не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічний розгляд дістала вона у таких школах, як філософія волі до влади Фрідріха Ніцше (1844 -1900) і його послідовників; академічна школа філософії життя — ВільгельмДільтей (1833-191 \),ГеоргЗіммель (1858-1918), Освальд Шпенглер (1880-1936); школа творчої еволюції Анрі Бергсона (1859-1941) і його послідовників. Коротко розглянемо ці школи.

Філософія волі до влади.Німецький філософ і поет Фрідріх Ніцше виклав свої погляди в таких творах: «Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Генеалогія моралі», «Воля до влади», «Анти-християнин» та ін. Ці твори репрезентовані в різних жанрах. Тут і форма есе, і праці, які складаються з афоризмів і фрагментів окре­мих роздумів. Філософія Ніцше набула вираження в поетичній творчості, в легенді, міфі. її основні положення можна звести до такої схеми (схема 3-2).

По-перше, Ніцше оцінює навколишній світ як хаотичний потік життя, активний життєвий універсум. Життя — це перша реальність (субстанція), що передує розділенню матерії та духу, буття і свідо­мості. Воно виступає вічним принципом буття, який реалізується в індивідуальних і неповторних формах людської діяльності. Розум, свідомість виконує в житті лише другорядну, підпорядковану роль захисту від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, які визначають і зміст цих дій, є сфе­ра несвідомих життєвих потягів.

По-друге, на основі «волі до життя» Ніцше розвинув концепцію «волі до влади». Поняття волі, як основи всього існуючого, він запо­зичив у Шопенгауера, але в його працях йдеться не про абстрактну «світову волю», а про конкретно визначену волю — волю до влади. Ніцше переконаний, що основним законом світобудови є невичерп­на воля до впливу і панування. Він діє і в рослинному, і в тваринно­му світах. Воля до влади — це мов «душа» світу, вкорінена в його гли­бинних надрах. Світ являє собою арену боротьби за владу, за пере­вагу над іншими. Владолюбство органічно властиве також і всім людям, хоч і різною мірою. Справжнім буттям людини може бути тільки постійний рух і становлення, невпинна творчість. Всяка дія людини, на думку філософа, — це свого роду властолюбство. Не­справедливість і пригнічення в суспільстві цілком природні, оскіль­ки вони породжені перетинанням різних спрямувань до влади і роз­ширенням своєї могутності. Прагнення до влади є незмінною внут­рішньою суттю людини.

По-третє, найвищим типом людини Ніцше вважає надлюдину (супермена), що звільнилась від слабких сторін своєї природи. Ідея надлюдини була своєрідною реакцією німецького філософа на дог­матичне християнство, яке, на думку Ніцше, зробило людину слаб­кою, покірною і приниженою. Все краще в людині, писав філософ, знищило християнство. Воно завжди було на боці слабких, воно настирливо культивувало в людях слабкість і вбивало в них силу, виховувало почуття страху. На противагу християнському ідеалу Ніцше дає свій ідеал людини сильної, владної. Він писав: «Бог помер!», бо віра в такого Бога не варта уваги, але віра в Бога мусить бути, тому — «Хай живе Бог!», але не Бог безсилих рабів, а Бог всесильних суперменів!». Ці ідеї Ніцше були пізніше використані німецьким фа­шизмом, хоча сам Ніцше ніколи не говорив про переваги німець­кої нації над іншими народами.

Академічна філософія життя.Так само як і Ніцше, Вільгельм Дільтей вважав, що основним завданням філософії є осягнення життя. Він розглядав історію Духу починаючи з найдавніших часів.

У його розумінні Дух — це не тільки індивідуальна свідомість, але й самі філософські системи (матеріалізм, ідеалізм, дуалізм та ін.). Дух не можна пояснити лише за допомогою засобів науки. «Не по­яснити, а зрозуміти за допомогою засобів інтуїтивного проникнен­ня» — такий підхід Дільтея. Психологія «розуміння» повинна бути заснована на самоспостереженні, «вживанні», «самопереживанні» та інших подібних методах дослідження. «Остання таємниця жит­тя» не може бути пізнана до кінця, до неї можна лише весь час на­ближатися.

Георг Зіммель, для того щоб розкрити проблему життя, звертав­ся до історії культури і взаємовідносин людини з нею. Життя — це невпинна боротьба зі смертю, довічна плинність і мінливість форм культури. Історія культури представляє собою невблаганне пород­жування «життям» все нових і нових культурних форм, які рано чи пізно старіють і стають гальмом для життя. Доля культури через це завжди трагічна, так само як трагічна і вся історія людського роду.

Інтерпретує поняття «життя» в культурно-історичному плані і Ос-вальдШпенглер. Життя для нього — це «доля», «душа» культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюю­чись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій.

Концепція творчої еволюції.її розвивав представник фран­цузького інтуїтизму лауреат Нобелівської премії АнріБергсон. Як і по­передники, він закликав розглядати життя не як щось закостеніле і завершене, а як безперервне творче становлення. Для Бергсона жит­тя — це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування, «життєвий порив». Матерія — якісне начало буття, хоча й спричиняє опір, але все ж підкоряється життю. Людина трактуєть­ся Бергсоном як творча істота, здатність до творчості якої визна­чається ірраціональною інтуїцією. Інтуїція (від лат іпіиегі — раптове осяяння) — це безпосереднє і безмежне споглядання істини шляхом творчого натхнення і сили волі. Вона виникає не внаслідок міркуван­ня або ж спостереження, а шляхом укорінення в «інтимну сутність» предметів. Інтуїція представляє собою один із проявів життєвого по­риву, який має в собі ясність і очевидність. Бергсон характеризує інтуїцію як основу духу, як саме життя, а завдання філософії — в тому, щоб допомогти людині оволодіти інтущіями.

Помітний вплив на сучасну філософську культуру мала фено­менологія.Цей філософський напрямок започаткував німецький філософ і вчений, професор Нільського і Фрейбурзького універси­тетів Едмунд Гуссерль (1859-1938). «Феномен» у перекладі з грець­кої мови — це те, що з'являється. У феноменології йдеться про те, що з'явилося у свідомості людини в її чуттєвому досвіді і в подальшому процесі його осмислення. Феномен — це і відчуття, і сприймання, і уявлення, і думка.

Феноменологія є вченням про особливий стан свідомості, про феномени і їх значення. Проте під свідомістю феноменологія розуміє «чисту» трансцендентальну свідомість, абстраговану від людини і від суспільного середовища. Чиста свідомість — це потік свідомості, яка формує феномени — значення предметного світу. Гуссерль називає це інтенційною спрямованістю свідомості на предмет і на себе. Чиста свідомість відкривається як неупередженість між собою і світом.

Вирішальну роль у феноменології відіграють методи досліджен­ня. Найбільш детально Гуссерль розробив метод ідеалізації або сут-нісного опису. Це метод пізнання чистих ідеальних властивостей, таких як «чисельність», «кольоровість», «вродливість». Такі власти­вості називаються «ейдосом» (від грец. eidos — вид, образ, ідея). У про­цесі ідеалізації необхідно абстрагуватись від основи, в якій дані вла­стивості конкретизуються, а також від її індивідуальних і родових властивостей. Пізнавальне зусилля повинно бути сконцентровано на якісному боці «ейдосу».

Провідне місце в ірраціоналістично-гуманістичному напрямку західної філософії належить екзистенціальній філософії.Вона за­родилась у середині XIX століття, коли, на противагу об'єктивному ідеалізму гегелівської філософії, датський філософ Сьорен ІСєрке-гор (1813-1855) висунув тезу абсолютної цінності саме індивіду­ально-неповторного (а не всезагального) аспекту реальності як людського існування. Звідси виник і термін «екзистенціалізм» (від лат. ехізіегіїіа — існування). Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-і роки XX століття німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889-1976) в книзі «Буття і час» сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала «екзи­стенція» — людське існування. Подібних висновків, незалежно від Хайдеггера доходить інший німецький філософ — Карл Ясперс (1883-1969). Упродовж 30-х років виникає і поширюється фран­цузький напрям екзистенціалізму, представниками якого були відомі письменники та філософи: АльберКамю (1913-19б0),ЖйИт ПольСартр (1905-1980), Габріель Марсель (1889-1975),Моріс Мерло-Понті (1908-1961) та ін.

Що ж таке екзистенціалізм? Екзистенціалізм — це ірраціоналі- і стична філософія, предметом вивчення якої є не об'єктивна ре-1альність, а внутрішній світ людини. Основне завдання екзистенціа­лізму полягає у встановленні змісту людського існування. Централь- ]ними проблемами цієї філософії є:

\. Проблема існування (екзистенції)людини. Екзистенціальна філософія стверджує, що не все, чим людина живе, що вона пережи­ває, є справжнім існуванням. Коли людина працює, вчиться, відпочи­ває, радіє тому чи іншому випадку — це існування зовнішнє. У тако­му існуванні втрачається неповторна єдність, єдність кожної окремої особи, зникають ті первісні, внутрішні, інтимні, начебто незалежні від зовнішнього світу, від інших людей переживання, які й становлять існування. Для позначення існування в цьому розумінні й користу­ються терміном «екзистенція». Екзистенція виражає глибинну ос­нову, сутність існування, неповторність, унікальність людини та її долі. Якщо існування показує людину такою, якою вона є, то екзис­тенція вказує на можливості, які містяться в ній. Екзистенція озна­чає здатність людини здійснити свій вибір, розкрити свої можли­вості, бути собою.

2. Проблема буття людини та буття світу. Це центральна проблема екзистенціальної філософії. Про це свідчать навіть назви творів основоположників екзистенціалізму. У Хайдеггера — основ­на праця «Буття і час», у Сартра — «Буття і ніщо» та ін. Як же розумі­ють буття екзистенціалісти, і як це поєднується з проблемою люди­ни? На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, екзистенціалісти вважають, що філософія стоятиме на позиціях життєвого реалізму лише тоді, коли об'єктом її досліджень буде людина, її життя. Світ для людини існує оскільки, остільки вона йде від свого буття, надає світу певного значення та змісту. Людина тво­рить світ таким, яким вона хоче його бачити, виходячи зі своїх пе­реживань, створює свою емоційну картину світу. І тому, як стверд­жують екзистенціалісти, нема сенсу говорити про якийсь особли­вий, об'єктивний, світ позалюдського. В їх концепціях об'єктивна дійсність існує як суб'єктивна, як продукт переживань суб'єкта, як існування його сприйняття, його свідомості.

^.Проблема свободи людини. Екзистенціалізм називають філо­софією свободи. І справді, проблема свободи посідає в екзистенці­алізмі важливе місце. Але ж у чому сутність свободи? Як її розуміють екзистенціалісти? Екзистенціалізм визначає свободу як вибір люди­ною самого себе: людина така, якою вона сама себе вільно вибирає. ^Свобода трактується не як свобода діяльності, а лише як свобода вибору або ставлення суб'єкта до незалежного від нього оточення. Він може або вільно погодитися зі своїм станом, або теж вільно не приймати свого стану. Об'єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а лише в якості переживання її як обмеження. На­приклад, в'язень або ж раб теж може бути «вільним», відповідним чином самовизначаючи своє ставлення до свого становища. Звідси висновок: завдання людини полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб насамперед змінити своє ставлення до нього.

Ідеї екзистенціалізму мали і мають великий вплив на різно­манітні течії сучасної філософської думки (схема 3-3). Під впливом цієї філософії розвивалась франкфуртська школа (Ю. Хабермас, А. Шмідт, Т. Адорно, Г. Маркузе та ін.), школа нових філософів (Ж. М. Бе-нуа, Г. Лардро, М. Гарен та ін.), які з'явилися в 70-і роки у Франції, та ін.

Одним із сучасних різновидів екзистенціальної філософії є гер­меневтика(від грец. bermeneutike — мистецтво тлумачення) — те­орія і практика тлумачення текстів. Етимологію слова «герменевти­ка» пов'язують з іменем бога Гермеса — у давньогрецькій міфології посланця богів і того, що тлумачив їхню волю. Розробка філософії герменевтики як напрямку сучасної філософії була започаткована німецьким філософом Гансом Георгом Гадамером (1900-1991)- Він трактував герменевтику не просто як метод гуманітарних наук, а як вчення про буття. Предметом філософського знання, на думку Га-

• дамера, є світ людини, трактований як сфера людського спіл куван- ня. Філософська герменевтика — це філософія розуміння, яка ви-к ступає універсальним способом буття людини у світі. Однією з найвпливовіших ідейних течій XX століття став психо- анадіз,або фрейдизм.Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зигмунд Фрейд (1856-1939). Основні погляди Фрейда викладені в його пра- цях: «Три нариси з теорії сексуальності» (1905), «По той бік принци- пузадоволення» (1920), «Я і Воно» (1923), «Тотем ітабу» (1913), «Май- бутнє однієї ілюзії» (1927), «Незадоволеність у культурі» (1930) та ін. У названих працях яскраво проявляється перехід 3. Фрейда від раціоналізму до ірраціоналізму. Відомо, що впродовж тривалого часу в європейській філософській думці домінували раціоналі- стичні концепції. Феномен свідомості був тим центром, навколо якого виникали філософські суперечки, пов'язані з осмисленням відносин між людиною і навколишнім світом. Фрейд ввів нове ви­мірювання у філософію. Він звернувся до аналізу психіки в цілому. На цій підставі у Фрейда формуються уявлення про суб'єктивну ре­альність людини. У праці «Я і Воно» він розгортає структурну кон­цепцію психіки, зазначаючи в ній такі сфери:

а) несвідоме («Воно») — це визначальний глибинний план
людської психіки. Він функціонує на основі природжених, природ­
них, генетично первинних потягів;

б) свідоме («Я») — це розум людини, або «его». Воно виступає
посередником між несвідомим та зовнішнім світом «Я», прагне зро­
бити «Воно» прийнятним для світу і привести світ у відповідність з
бажаннями «Воно»;

в) підсвідоме («Над — Я») — це внутрішня особиста совість. Вона
утворюється під впливом системи суспільних заборон. Якщо «Воно»
зумовлене генетично, «Я» — індивідуальним досвідом, то «Над-Я» є
результатом впливу інших людей.

Важливим складовим елементом фрейдистського вчення було уявлення про існування в надрах «Воно», одвічних несвідомих інстинктів сексуальної насолоди (лібідо). Вони вступають у кон­флікт зі свідомістю, орієнтованою на принцип реальності, тобто на соціально прийнятні форми поведінки та способи задоволення ба­жань. Свідоме «Я» і підсвідоме «Над — Я» прагнуть підкорити сфе­ру несвідомого «Воно». При цьому відбувається лише уявне роз­в'язання конфлікту, оскільки витіснені в несвідоме сексуальні ба­жання в будь-який-час можуть вирватись на поверхню і стати причиною нових конфліктів. Пошук їх реального розв'язання до­сягається шляхом свідомого оволодіння бажаннями, їх безпосереднім задоволенням або сублімацією (від лат. виЬіітаге — висо­ко піднімаю, підношу).

Сублімація — це особливий вид відхилення інстинктів (лібідо) від притаманної їм спрямованості і переключення їхньої енергії на досягнення соціальних і культурних цілей. Сублімацією пояснює Фрейд виникнення релігії, мистецтва, суспільних інституцій. Суб­лімація, за Фрейдом, проявляється у творчості. З позиції сексуаль­них поглядів Фрейд аналізує творчість Леонардо да Вінчі, Іете, Шек-спіра, Достоєвського.

Найвідомішими послідовниками 3. Фрейда були засновники ана­літичноїпсихології швейцарський психолог, філософ і культуролог Карл Густав Юнг (1875-1961), засновник індивідуальної психології австрійський психолог АльфредАдлер (1870-1937), засновник сек­суально-економічної теорії австро-американський лікар Вільгельм Рейх (1879-1957), німецький філософ, психолог та соціолог Еріх Фромм (1900-1980), ідеолог «нових лівих» Герберт Маркузе (1898-1979) та ін. Ці філософи уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх, і тому їх концепція дістала назву неофрейдизму.

Засновники неофрейдизму вказали на неспроможність ортодок­сального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспіль­ства. Наприклад, основного представника неофрейдизму Еріха Фромма не задовольняв біологізм і соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу на со­ціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філо­софської думки, а саме до поглядів Л. Фейєрбаха і особливо до праць К. Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдів-ську точку зору на природу несвідомих потягів та роль соціальних факторів у становленні особистості. Проте, вважаючи, що соціальна теорія К Маркса недостатньо враховує роль психологічного факто­ра, Фромм поставив за мету доповнити марксизм психоаналізом.

З