Позитивістська тенденція в сучасній світовій філософи

Відповіддю на реальні проблеми науки, які були зумовлені бурх­ливим її розвитком у XX столітті, є виникнення такого напрямку у філософії, як позитивізм(від іухї.розйюиз — позитивний). Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огю-стомКонтом (1798-1857). Вся попередня традиційна філософія (матеріалізм та ідеалізм), на думку Конта, з її абстракціями («матерія», «дух» та ін.) та претензіями на самостійне дослідження реальності не мають права на існування. Всі знання про світ дають тільки конкретні «позитивні» науки (звідси і назва), які спираються на безпосередній досвід людини. Конт допускав існування синтезу наукового знання, за яким можна зберегти стару назву «філософія». Предметом такої філософії повинно бути складання та систематизація спеціально-на-укового знання (схема 34). Подібні ідеї розвивали англійські філо­софи Дж.СтюартМіль(1806 -1875),ГербертСпенсер (1820-1903).

У другій половині XIX століття розпочинається етап так званого другого позитивізму», або емпіріокритицизму.Його творцями були професор фізики Віденського університету Ернст Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896). На відміну від «першого позитивізму», який розглядав філософію як синтезуючу науку, емпіріокритицизм зводив її до теорії пізнання і прагнув побудувати теоретичну модель процесу пізнання. В осно­ву цієї філософії покладено ідеалістично витлумачене поняття дос­віду. Досвід розглядається не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній світ свідомості, людських переживань, які виникають незалежно від впливів зовнішнього світу — як потік відчуттів, очи­щених від субстанції, причинності і взагалі від об'єктивної реаль­ності. Емпіріокритицизм прагнув довести, що реально існують лише відчуття, все інше — їхні комплекси. Для «другого позитивіз­му» простір і час, закономірність є суб'єктивними формами упоряд­кування відчуттів, які зовсім позбавлені будь-якого об'єктивного змісту. Суб'єкт і об'єкт емпіріокритицизм визначає Як елементи суто свідомості. Він заперечує достовірність людських знань, здатність науки пізнавати об'єктивну істину. Межею науки є «чистий опис» фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка.

На початку XX століття виникає і набуває поширення новий ва­ріант позитивістської філософії — «третій позитивізм», або нео­позитивізм.Неопозитивізм — це течія, до якої входять різні логіко-філософські школи. Серед них: школи логічного позитивізму (логіч­ного емпіризму), логічного негативізму, семантичного позитивізму (логічного аналізу) та інші.

1. Логічний позитивізм (логічний емпіризм). Сформувався він у 1922 році. Його представниками є австрійський філософ Моріц Шлік (1882-1936), американський філософ і попкРудольф Карнап (1891-1970), німецький філософ Хане Рейхенбах (1891-1953), ав­стрійський філософЛюдвігВітгенштейн (1889-1951).

Логічний позитивізм розвивається в руслі головного ідейно-те­оретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. Він та­кож заперечує за філософією право бути самостійним вченням, відкидає як матеріалізм, так і ідеалізм. Проте логічний позитивізм

Схема 34- Етапи розвитку позитивізму

привертає увагу не до систематизації спеціально-наукових знань у філософії, як це робив класичний позитивізм XIX століття, а до діяльності з аналізу мовних форм знання. Філософія не є теорія, а суть, аналітична діяльність з прояснення мови, усунення неточно­стей у позначеннях, які породжують «метафізичні» речення. Філо­соф не стільки дає знання, скільки займається терапевтичною діяльністю, усуває уявне знання.

Очищенню філософії, на думку неопозитивістів, сприяє розроб­лена ними процедура верифікації (від лат. регі/ісаге — доводити істину). Суть принципу полягає в тому, що кожне твердження необ­хідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними дани­ми, то воно вважається позбавленим сенсу «псевдотвердженням» і від нього слід звільнитися. Таким чином, функція філософії полягає в поясненні діяльності людини в мовному світі. Згідно з такою логі­кою безглуздо говорити: «є матерія», «нема матерії», «матерія пер­винна», «свідомість первинна» чи запитувати: «Є Бог?» тощо.

Отже, принцип верифікації передусім був спрямований проти світоглядних принципів філософії. Однак вилучення світоглядних питань із філософії і наукового знання не виправдало надій. Кла­сичні метафізичні проблеми були значними не лише для осмислен­ня людської життєдіяльності, природи людини, а й для аналізу гно­сеологічних питань. Крім цього, виявилося неможливим формалізувати мову науки до кінця. Адже у структурі наукових теорій існу­ють метафізичні висловлювання, які не можна перевірити за допо­могою принципу верифікації. Все це спричинило крах принципу «верифікації».

2. Головна особливістьлоггчкого негативізму, другої різновид­
ності неопозитивізму, полягає в переході від принципу верифікації
до принципу фальсифікації. Основним його представником є анг­
лійський філософ і соціолог Карл Поппер (1902-1994). Ось окремі
положення логічного негативізму:

якщо чуттєві факти досвіду збігаються з твердженнями (вираза­ми) теорії, то ці твердження — істинні;

якщо чуттєві факти досвіду суперечать твердженням (виразам) теорії, то ці твердження — хибні. В цих положеннях — позиції ве­рифікації, які логічний позитивізм не заперечує, але до них додає третю позицію;

якщо чуттєві факти досвіду, які підтверджують чи заперечують дані твердження, відсутні, то такі твердження можна назвати не істинними і не хибними, а виправданими. Це — позиція «принци­пу фальсифікації». Принцип фальсифікації (від. лат./аізірсаге — підробляти) — це визнання відсутності фактів чуттєвого досвіду, які б спростовували дане твердження, за виправдання даного тверджен­ня, тобто «звільнення» його як від істинності, так і від хибності. Відсутність даних того чи іншого чуттєвого досвіду ще не є ні дока­зом, ні спростуванням твердження, виразу, теорії;

заключним висновком «принципу фальсифікації», який надає право твердженню бути тільки «виправданим», є вказівка на мож­ливість появи фактів чуттєвого досвіду, які зможуть це твердження або підтвердити, або спростувати — надати статус істинного або хибного. «Виправдане» твердження — як «виконуюче обов'язки істинного» — може бути науковим терміном, але тільки тимчасово, до появи факту, який зможе «підняти» його на вищий (до істини) або «опустити» на нижчий (до хиби) рівень.

3. Третьою різновидністю неопозитивізму є семантичний пози­тивізм, або лінгвістичний аналіз. Його основними представника­ми були: Бертран Рассел (1872-1970), Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), Апьфред Тарський (1902-1984). Семантичний позитивізм за­ перечує жорсткі логічні вимоги, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на думку його представників, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. Отже,основне завдання цієї філософії полягає в розробці семантичної теорії значення мовних виразів, яка є одночасно теорією розумін­ня. Ця течія мала значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.

4. «Паралельно» з семантичним позитивізмом у 60-70-х роках виникає критичний раціоналізм Карла Поппера, в працях якого в ряді питань позначився відхід від ортодоксального неопозитивізму; спираючись на його праці, виникає постпозитивізм. Основні його представники: ІмреЛакатос (1922-1974), ТомасКун (1922-1996), Паль Фейєрабенд (1924-1996) та ін. Принциповим положенням пост-позитивізму стало твердження про визначальну роль науки в житті суспільства. Воно поєднується з прагненням відокремити науку як особливу сферу раціональності від псевдонауки і передусім від мета­фізики та ідеології. Представники цього напрямку переглянули вихідні принципи неопозитивізму щодо методології наукового пізнання, радикально переосмислили сам предмет вивчення — ним стали не окремі висловлювання, а наука як цілісна динамічна систе­ма, що розвивається, оскільки наукове знання є цілісним за своєю природою, його не можна розбити на окремі висловлювання чи не­залежні один від одного рівні: емпіричний та теоретичний.

Однією з форм прояву позитивізму є методологічний напрямок, який дістав назву структуралізму. Він виник в європейській філософії в середині XX століття і об'єднує ряд шкіл у соціогуманітарному пізнанні, пов'язаних методом виявлення структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різноманітних перетворень і змін. У такому розумінні поняття «структура» характеризує не простий стійкий «кістяк» якогось об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна одер­жати другий, третій і так далі шляхом перестановки його елементів і певних симетричних перетворювань. Виявлення структурних за^ кономірностей окремих об'єктів досягається шляхом виведення відмінностей між цими об'єктами як перетворювання один в одно­го конкретних варіантів єдиного абстрактного інваріанта.

Головними представниками структуралізму є французький ант­рополог і філософ КлодЛеві-Стросс (нар. 1908 р.), філософ і історик культуриМішель Фуко (1926-1984), психоаналітик Жак Локон (1901-1981), літературознавецьРаланБарт (1915-1980), один із заснов­ників філософського напрямку постмодернізму Жак Дерріда (нар. 1930 р.). Основним джерелом розробки методології філософського структуралізму була книга видатного швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра (1857-1913) «Курс загальної лінгвістики* (1916). Саме Соссюра належить ідея створення загальної науки про знаки, яку він назвав семіологією. Він вважав, що «мова є лише ок­ремий випадок, який описується Теорією Знаків». Така позиція Соссюра припускала можливість використання методів структурної лінгвістики під час дослідження інших знакових систем.

Саме ці особливості структурної методології врахував Клод Леві-Стросс при дослідженні шлюбно-родинних відносин, ритуалів, міфів, культурного і ментального життя первісних племен у цілому. Мішель Фуко переносить засоби структурного аналізу у сферу історії ідей. У своїй найбільш відомій праці «Слова і речі» Фуко на прикладі трьох наук — мовознавства, біології і політичної економії — розглядає зміну структур, які лежать у основі знання протягом трьох періодів історії європейської культури: ренесанс, класика і сучасність. Ролан Барт користується засобами структурного аналі­зу для усвідомлення європейських соціальних явищ. Кожний із структуралістів прагнув виявити «бінарні опозиції» (природа-куль-тура, рослинне-тваринне, сире-варене та ін.), які лежать в основі глибинних структур людського розуму, визначити універсальну структуру людського буття.

Структуралізм базується на переконанні в існуванні єдності усього сущого, універсальності його принципів.

Говорячи про структуралізм, слід показати його позитивні момен­ти і значення для науки. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками.