Філософія українського Відродження та Просвітництва

Відродження, або Ренесанс — це соціальний і ідейний рух упро­довж ХIV-ХVІ століть у європейських країнах, який був спрямова­ний проти християнсько-схоластичної культури середньовіччя і став перехідним періодом між середньовічною культурою і культу­ри Нового часу. В Україну Відродження прийшло з північної Євро­пи, де воно відбувалося у формі реформації, тобто у формі релігій­них перетворень у дусі протестантизму. Реформація поширилась спочатку на Річ Посполиту, а звідти перекинулась і на Україну. Ос­новними вимогами протестантського руху були такі: обмеження привілеїв католицького духовенства, встановлення простих і зро­зумілих церковних обрядів, контроль мирян за діяльністю церкви, відокремлення церкви від держави. Усе це і визначило основні риси філософії Відродження в Україні(схема 4.2).

Послаблення духовного диктату католицизму в Україні дало поштовх до розвитку науки та культури, появи світської освіти. У цей час зростає інтерес до соціально-політичної тематики, з'являють­ся нові переклади творів Платона, Арістотеля, Демокріта, Епі-кура, поширюються і відомі ще за часів Київської Русі збірки апок­рифічних праць письменників Візантії — «Бджола», «Прологи» та інші, а також оригінальні роботи Климента Смолятича, Кирила Ту-ровського, Феодосія Печерського, перших київських митрополитів.

У цей період почали поширюватись в Україні ідеї гуманізму. Се­ред найвизначніших українських гуманістів слід назвати Юрія Дро­гобича (1450-1494), Станіслава Орловського (1513-1566), Павла

Схема 4-2. Основні риси українського Ренесансу ХУ-ХУІІ століть

Русина (1470-1517) та інших вчених, поетів, громадських діячів. Ко­жен з них тією чи іншою мірою усвідомлював належність до своєї нації і дбав про рідну культуру незалежно від своєї гуманістичної діяльності.

Велике значення для відродження української культури мало виникнення книгодруку старослов'янською мовою. Значна заслу­га в цьому належить Франциску Скорині (бл. 1490-1551 рр) — ве­ликому слов'янському просвітителю. Скорина переклав з латині та грецької зрозумілою простим людям старослов'янською мовою низку богословських книг, що з'явилися в 1517—1519 роках. Серед них були Псалтир, Біблія, «Апостол» та інші. На початку 20-х років він заснував першу у великому князівстві Литовську друкарню.

Пізніше освітнє діло Ф. Скорини продовжив Іван Федоров (бл. 15Ю-1583 рр), засновник книгодруку в Україні та Росії. Саме він у 1564 році в Москві разом з П. Мстиславцем видав першу російську друковану книгу «Апостол», а в 1573 році у Львові вийшла перша слов'янська «Азбука» та нове видання «Апостола». У 1580-1581 ро­ках Федоров працював в Острозі, де й видав першу повну українську Біблію.

Поява в Україні значної кількості високоосвічених людей, фор­мування книгодрукарської бази створили передумови вирішення наступного завдання Ренесансу — поширення освіти, науки та куль­тури серед усіх прошарків населення. І це завдання почало успіш­но вирішуватися в другій половині XVI століття. Почалося активне заснування в містах та селах нових народних шкіл. Крім того, перед просвітителями України постало ще одне важливе завдання — ство­рення вищої школи. Тільки вона була в змозі створити справді великі прошарки народної інтелігенції„вчителів, письменників, духовних пастирів, здатних підняти українську культуру на новий щабель і зберегти український народ від асиміляції.

Засновником першого вищого навчального закладу в Україні був князь, київський воєвода Костянтин Острозький (1526-1608). Цей заклад був заснований на Волині 1576 року і дістав ім'я свого заснов­ника — Острозька колегія. До колегії князь запросив відомих україн­ських та іноземних вчених, фахівців з різних галузей знань. Нарівні з богословськими дисциплінами, іноземними мовами, астрономією, математикою, фізикою та іншими предметами вивчалася філософія.

Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки в Україні. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут відсто­ювалися життєздатності традицій слов'янської писемності, розви­валися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.

Філософськими ідеями позначені твори українського релігій­ного полеміста Герасима Смотрицького (помер у 1594 р.)> першо­го ректора Острозької школи. В його праці «Ключі царства небес­ного» (1587) знаходимо характеристику кругообігу подій у світі.

Видатним українським письменником та релігійним митцем був молодший сучасник Г. СмотрицькогоІван Вишенський (1550-1620). Свій палкий темперамент Іван Вишенський повною мірою виявив у боротьбі проти посилення в Україні католицьких та уніат­ських впливів. Монах-аскет усім серцем вболівав за свою вітчизну, палко виступав проти егоїзму, продажності панівних верхів насе­лення, картав пихатість панів, неуцтво владик, заступався за при­гнічені народні маси, але вихід з цих проблем він вбачав у повороті до старих традицій і рішуче виступав проти реформ у суспільстві, проти світської філософії.

До блискучої плеяди релігійних полемістів належать також За-харій Копистенський (помер у І 62 7р.) та Стефан Зизаній (бл. 1570-1621 рр.) — гарячі та палкі захисники українського право­слав'я. Своїми промовами в церквах та міщанських домах, на ярмарках та битих шляхах вони привертали до себе простий люд. У бо­ротьбі проти наступу католицизму Зизаній використовував навіть протестантську теорію про «папу-антихриста», за що був засудже­ний уніатським собором, але виправданий православ'ям. Прихиль­ники католицизму та уніатства бачили в ньому серйозного супро­тивника і навіть замахувалися на його життя.

Визначним релігійним філософом того часу в Україні був Кири­ло Ставровецький (помер у 1646 р,), перу якого належать такі твори: «Зерцало Богословія», «Вчительське Євангеліє», «Перло багатоцінне». В них проглядається цілісний світогляд і намагання його наукового висловлення. Погляди Ставровецького дуалістичні. Він різко проти­ставляє невидимий світ (Бога) видимому. На його думку, видимий світ складається з 4 елементів, кожному з яких, як і в Арістотеля, відво­диться своє особисте місце у світі: у центрі розташовується Земля, навколо неї — Повітря та Вода, зовнішню сферу становить Вогонь.

З усього сказаного можна зробити висновок, що в XVI столітті в Україні виникла професійна філософія. Однак, на думку дослідни­ка історії філософії в Україні Д. Чижевського, «самостійної філо­софської творчості цей період не дав. Але саме засвоєння хоч яки­хось основ філософської науки, традицій філософського навчання, філософського мислення само по собі є великою цінністю».

Такі основні риси українського Ренесансу ХV-ХVII століть.

Поява до початку XVIII століття в Україні елементів капіталі­стичних виробничих відносин мала вплив і на духовне життя су­спільства, зумовивши розвиток ідей Просвітництва.

Просвітництво— це антифеодальна ідеологія періоду станов­лення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного ладу можливе за допомогою ре­форм та освіти. Розрізняють раннє та пізнє Просвітництво. В Укра­їні раннє Просвітництво зароджується як синтез двох попередніх соціально-політичних рухів: гуманізму та реформації.

Для раннього Просвітництва характерні такі специфічні риси:

виникнення й установлення однієї з провідних ідей — залеж­ності суспільного прогресу від зростання освіти;

розмежування сфер мислення та духовного впливу філософії і

релігії;

посилення інтересу до пізнання природи, розвиток натурфіло­софії.

Раннє Просвітництво — це час активного осмислення західно­європейської культури, коли деякі просвітителі вважали необхідним пристосувати до «світу і розуму» та до активної наукової творчості трудовий народ і в такий спосіб стимулювали прогрес.

Важливу роль у розвитку освіти, культури на Україні повинні були відіграти друкарні, які на той час були самостійними наукови­ми осередками. Найбільшими з них були Київська, Чернігівська та Львівська. В цей період також відбувається активний розвиток жи­вопису, архітектури, музики.

Головним центром науки та культури після закриття в 1636 році Острозької колегії стала Києво-Могилянська колегія, перетворена в 1701 році на Київську академію. Засновником академії був насто­ятель Печерської лаври Петро Могила.

Тривалість навчання в академії досягала 12 років. У ній виклада­лося понад 20 різних дисциплін, в тому числі й філософія. Особли­ве місце в навчанні відводилось латині, а не грецькій мові, як було ра­ніше. Латинь була необхідна для практичного життя в умовах польської гегемонії в Україні. З вивченням латині в Могилянській академії пов'язано більш ґрунтовне вивчення творів філософів ан­тичності, середньовіччя, Відродження та Нового часу, що певною мірою зумовило підйом української філософської думки (схема 4.3)-

Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, але й у Росії. Вона дала в XVIII та XIX століттях професорів майже усім російським університетам.

Зазначимо також, що професори академії ФеофанПрокопович (1681-1736) та Стефан Яворський (1658-1722) очолювали «нау­кову дружину» Петра Першого. Так, Яворський став місцеохорон-цем патріаршого престолу, а Прокопович — президентом Священно­го Синоду.

Філософські курси, що читались в академії, мали теологічний і схоластичний характер. Традиційно вони розбивались на три час­тини: логіку, фізику та метафізику. Зміст цих курсів до кінця XVIII століття був переважно арістотелівським. Поступово, всупереч ви­хідним теологічним настановам, на філософських курсах академії торує шлях певна матеріалістична тенденція. Вона виражалася в алегоричному тлумаченні Біблії, деїзмі та пантеїзмі. Феофан Проко­пович у своєму філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперника.

Така коротка характеристика навчального процесу Києво-Мо-гилянської академії. Окрім цієї академії, в епоху Просвітництва в Україні виникають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові та інших місцях, що сприяло поширенню знань.

Епоха зрілого Просвітництва випадає на другу половину XVIII століття. Зріле Просвітництво: 1) проголошує ідею про позастанову цінність людини; 2) дбає про пробудження самосвідомості і утвер­дження гідності людини; 3) виховує у громадян почуття патріотиз­му, небайдужості до долі України.

Схема 43- Погляди вчених Києво-Могилянської академії

Отже, в епоху зрілого Просвітництва проблема науки посту­пається перед проблемою людини, про що свідчить хоча б те, що в першій половині XVIII століття в курсах філософи Києво-Моги­лянської академії з'являються спеціальні розділи етики. Етика — це вчення про мораль, про правила та норми людської поведін­ки, про обов'язки людини по відношенню однієї до одної, до батьківщини, до держави.У цей період етика стає самостійною га­луззю знань. З'являються нові твори викладачів Києво-Моги­лянської академії з питань етики, в яких йдеться про людину, ро­зуміння нею земного призначення, її ставлення до природи та суспільства.

Етика стала важливим знаряддям формування вільної особис­тості, а гуманістичні ідеї розкріпачення особистості, утвердження гідності людини — основними в лекціях професорів Києво-Моги-лянської академії. У філософських курсах чітко простежується праг­нення професорів переконати людину в тому, що пізнання законів природи дає їй хоч і не універсальну, але цілком реальну силу у світі. Етика в академії бере на себе обов'язки, що склалися в античності: вести людину до морального вдосконалення і земного блага. Знан­ня стає найвищим етичним принципом, який визначає призначен­ня людини.

г- Носієм нових віянь у філософії та соціології в Україні у другій половині XVIII століття був видатний оригінальний митець, поет та просвітитель Григорій Сковорода.

Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і приро­да становлять єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною (схема 4.4).

Головна проблема філософії Сковороди — це проблема люди­ни. Його філософія «практична», оскільки він цікавиться, насампе­ред, моральною проблематикою. Правильне життя можна побуду­вати тільки на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досяг­нення. Тому всі твори Сковороди написані в художній формі: у ви­гляді віршів, діалогів, байок.

Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орі­єнтації. На думку Г. Сковороди, життя слід творити, як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент — будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.

Філософські трактати Г. Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший цикл творів (1767-1772) відкриває праця «Нарцис. Розмова про те: пізнай себе». Сюди належить твір «Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе», діалог «Розмова, звана двоє, про те, що блаженним бути легко». У цьому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г. Сковорода стверджує, що лю­дина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, вона має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.

Другий філософський цикл (1772-1774) об'єднаний загальним підзаголовком «Дружня розмова про душевний світ». До нього вхо­дять «Діалог, чи розмова про древній світ», «Розмова п'яти подо­рожніх про істинне щастя в житті», «Кільце. Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу». У цьому циклі Г. Сковорода розробляє свою філо-

Схема 44- Філософські погляди Г. Сковороди

софську антропологію: вчення, про людину, людське щастя і за­гальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є прин­ципи наслідування природи, принцип спорідненої («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої не­рівної рівності.

До третього циклу (1775-1780) належать «Ікона Алківіадська», «Дружина Лотова». У цих творах Г. Сковорода аналізує символічний світ, який створює особливу сферу культурного буття, а також об­ґрунтовує вчення про загальний ідеал життя.

У четвертому циклі (1783-1784) — «Сварка архістратига Михаї-ла з Сатаною про те, чи легко бути добрим», «Про Біса з Варсавою» — йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого слід звільнитися.

Останній твір Г. Сковороди «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний» (кінець 80-х років) — діалог з філософським кредо мислителя, в якому викладається вчення про незнищенність матерії, про не­скінченний процес перетворення її форм. Тут Г. Сковорода форму­лює і свою філософську концепцію про три світи та дві натури. Три світи — це: 1) макрокосм (великий світ); 2) мікрокосм (людина); 3) символічний світ (Біблія). Кожен із цих світів має двоїсту натуру — видиму (зовнішню) і невидиму (внутрішню). Справжньою, істин­ною натурою є внутрішня.

Г. Сковорода мав глибокий вплив на весь подальший розвиток української філософії. Основні ідеї його вчення знайшли відобра­ження і розвиток у творчості практично усіх українських мислителів.