Сучасна філософсько-світоглядна ситуація в Україні

Встановлення радянської влади в Україні привело до повної політизації філософії. Філософію проголосили суто «класовою» наукою, теоретичною і методологічною основою марксизму. Пере­дусім була «переосмислена» історична філософська спадщина кінця XIX — початку XX століття. Проблеми розвитку української національної ідеї, національних інтересів, національної свідомості були визнані ворожими новій ідеології. Філософія поділилася на «наукову* (марксистську) та «ненаукову* (буржуазну).

Через призму марксизму аналізувалася вся історія філософії. Особлива увага приділялася аналізові творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. З незначними зауваженнями їх віднес­ли до «табору матеріалістів». Одночасно велася робота стосовно виявлення «ворожих елементів» у лавах тодішньої інтелігенції. Близько 200 її представників депортували за кордон, а до переваж­ної більшості застосовувався ідеологічний, політичний та адмініст­ративний тиск і репресії.

На основі колишніх університетів створюються інститути народ­ної освіти, які через деякий час знову перетворюються на універси­тети, але вже марксистські. Так, 1922 року в Харкові був заснований Комуністичний університет ім. Артема, де створюється кафедра марк­сизму і марксознавства. Вона в 1924 році перетворюється на У країнський інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ). У1926 році при УІМЛ відкривається кафедра з національних питань, яку очолив Микола Скрипник. З 1927 року виходить часопис «Прапор марксизму». В межах українського інституту марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ, який очолив Семен Семков-ський (1882-1937) — один з видатних філософів в Україні, ерудо-вана людина, блискучий лектор. Семен Семковський досліджував актуальні проблеми історії філософії, філософські проблеми при­родознавства. Найвідоміші його праці — «З історії університетської філософії», «Діалектичний матеріалізм і принцип відносності» та ін. Уроки репресій він був засуджений і страчений.

Тоді ж, у 20-ЗО-і роки, багато і плідно працює Володимир Юри-нець (1891 -1937). Він закінчив Віденський університет, у Парижі за­хистив докторську дисертацію. У1925 В. Юринець очолив Інститут філософії, творчо досліджував проблеми історії, філософії, соціо­логії, естетики, філософії культури. Йому належать твори «Едмунд Іуссерль», «Фрейдизм і марксизм» тощо. У1936 році вчений був реп­ресований. Реабілітований посмертно.

У Києві в 1933 році виходить збірник статей «За ленінську філо­софію», де автори по-своєму підійшли до трактування марксист­сько-ленінської спадщини щодо питань соціальної революції, ролі особи та фракцій у політичній боротьбі. Реакція влади була досить оперативною. У цьому ж році виходить постанова ЦК КП(б)У «Про збірник «За ленінську філософію», в якому його автори гостро кри­тикувалися за відхід від класового, партійного аналізу марксист­ської спадщини. З цього часу і до середини 40-х років об'єктом філософського дослідження були проблеми розвитку матеріаліс­тичної діалектики, особливості формування і розвитку соціалістич­ного базису, його вплив на надбудову, діалектика змін у соціально-класовій структурі суспільства, роль соціалістичного змагання і його вплив на формування комуністичної людини.

Важливим осередком розвитку філософської думки у 20-30-х ро­ках стала Західна Україна. На цей час припадає пік творчості Дмит­ра Донцова (1883-1973), ідеолога українського націоналізму, учня родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського. Спочатку він захопився ідеями соціалізму, але в 1913 році став на позиції українського націоналізму, спрямованого на відокремлення України від Росії. Ідеї української національної еліти викладені в його творах «Націоналізм» (1926), «Хрестом і мечем» (1967) та ін. Світо­глядною основою політичних поглядів Дмитра Донцова є філо­софський волюнтаризм та ірраціоналізм, ірраціональна воля до жит­тя та панування. Звідси його презирство до народу та прагнення до встановлення влади еліти.

У Західній Україні в 20-х роках творив В'ячеславЛипинський (1882-1931)- Він пише праці «Листи до братів-хліборобів», «Релігія і церква», «Хам і Яфет», де викладає свою філософію історії. Зміст істо­ричного процесу вчений вбачає в боротьбі позитивних сил з силами деструктивними. Крім цього, історіософська концепція В'ячеслава Липинського ґрунтується на такому тлумаченні суспільного життя, в якому діють вище і нижче, панівне і підлегле, випадкове і необхід­не. Найважливішим державотворчим чинником, на думку Липин­ського, є аристократія, яка, використовуючи свою освіченість, знан­ня, здатна організувати суспільне життя. Ідеалом державного уст­рою України В'ячеслав Липинський вважав монархію.

Своєрідним філософським сприйняттям світу позначена науко­ва та художня творчість Олега Ольжича (1907-1944). Це сприйнят­тя в нього йшло через осмислення рідної природи: «Земля широка. Мудрий в небі Бог. І серце людське — мужнє і велике». Поняття «муж­нього серця» людини він підносив до найвищих ідеалів служіння нації і з такого погляду визначав громадську значущість особистості. Академічна філософська думка зосереджувалася переважно в товаристві, відомому як львівсько-ваоїдавська школа. Домінуючими напрямами філософських досліджень К Айдукевича, Т.Котарбін-ського,Я. Лукасевича, К. Твардовського та інших членів цього това­риства були логіка, психологія, теорія пізнання. Більшість членів львівсько-варшавської школи перебували на позиціях неопозити­візму, неокантіанства, махізму та неотомізму. Загалом у Західній Україні поширеною була християнсько-католицька філософія, представниками якої стали А. Шепшицький, Т. Галушинський, Й. Сліпий, М. Конрад, О. Бачинський, Г. Костельних та ін.

Нова сторінка в історії української філософії відкривається з середини 40-х років. Значна увага надається підготовці філософ­ських кадрів. У Київському державному університеті в 1944 році відкривається філософський факультет і три кафедри — діалектич­ного та історичного матеріалізму, історії філософії, логіки. Це дало змогу підготувати нову когорту філософів. Певним поштовхом до об­'єктивного, творчого дослідження філософських проблем була смерть у 1953 році Йосифа Сталіна. Критика культу особи якоюсь мірою стала критикою догматичних методів дослідження у філо­софії. Змінюється об'єкт досліджень. Актуальними стають проблеми світогляду людини, її пізнавальної можливості та ціннісні орієнтири. Позитивні зміни в українській філософії на початку 60-х років значною мірою були пов'язані з діяльністю відомого філософа Пав-лаКопніна (1922-1971), якийу 1959 році приїхав з Москви до Києва і очолив кафедру філософії Київського університету, а в 1964 році став ректором Інституту філософії Української академії наук. Орга­нізувавши зі своїми першими учнями автономний колектив, він видає книгу «Логіка наукового дослідження» (1965), яка стала своє­рідним маніфестом філософської групи, відомої в Україні і у світі як київська філософська школа.

Павло Копнін спрямував філософів не на вивчення незалежних від людини об'єктивних законів природи та суспільства, а на те, що залежить від людини, що освоюється людиною в процесі осмислен­ня світу. Він прагне осягнути природу наукового знання в контексті сукупного людського досвіду. Таким чином під його егідою сформу­вався плодотворний філософський напрямок: світоглядно-гумані­стична проблематика, питання філософії культури, дослідження яких продовжено українськими філософами 70-80-х років. Тоді ж відокремився і інший напрямок, пов'язаний з історико-філософ-ськими дослідженнями, осмисленням проблем людського буття. Школа філософа Володимира Шинкарука досліджує проблеми діа­лектики, логіки та теорії пізнання, спираючись на німецьку класич­ну філософію. Велика група філософів — Микола Тарасенко, Олек­сандр Яценко, Олексій Плахотний, ігорБичко та інші — зосереди­ли увагу на проблемах людського буття. Значна група філософів працює над питаннями історії філософії України.

Певним поштовхом до активізації досліджень даної теми стає вихід у світ книги «Нарис історії філософії на Україні» (1966). Май­же відразу видається книга «Розвиток філософії в Українській РСР» (1968). Вихід цих видань спонукає українських філософів до де-: тальнішого дослідження окремих періодів розвитку української філософії та поглядів найбільш відомих її мислителів, зокрема твор­чості Григорія Сковороди.

Підсумком 30-річного творчого аналізу української філософії є ви­дання «Історії філософії на Україні» (т. І — 1987 р., т. 2 — 1987 р.), у яко-[ му, хоч і з позицій марксистської методології, системно викладена історія розвитку української філософії, показані її характерні риси. , Виклад філософського матеріалу органічно поєднується з аналізом історичної ситуації того чи іншого періоду, що сприяє більш об'єктив­ному дослідженню розвитку української філософської думки.

Наприкінці 80-х років, коли було зняте протиставлення мате­ріалізму та ідеалізму, з'являються публікації, в яких по-новому осмис­люється буття світу та суспільства. Так, одна із сучасних філософ­ських точок зору на проблему виникнення світу ґрунтується на кон-. цепціїрелятивного холізму (цілісності буття). Згідно з цим поглядом, ^г світ не складається з нескінченної кількості множин, а є єдиним цілим, неподільним на матеріальну та ідеальну субстанцію. Останні виступають як взаємопов'язані і взаємодоповнюючі компоненти цілісного світу. Виникнення речовини потенційно можливе в будь-якій точці простору і в будь-який час. Перехід від потенційно-мож­ливого до реального проходить стрибкоподібно. Стрибкоподіб­ність переходу поки що залишається незбагненною для науки.

Зараз розробкою філософських проблем в Україні займається велика група фахівців в Інституті філософії та Інституті суспільних наук АН України, на філософському факультеті КДУ ім. Т. Г. Шевчен­ка, на кафедрах філософії вузів країни. У 1972 році при Академії наук України було створене Українське відділення філософського товариства СРСР, яке в 1985 році стало самостійним філософським товариством. Керуючи роботою 25 відділень, воно спрямовує свою діяльність на розвиток філософської думки в Україні.

В Україні існує низка періодичних видань, у яких друкуються ре­зультати наукових робіт вчених-філософів. Це журнал «Філософська і соціологічна думка», періодичні міжвідомчі збірники «Проблеми філософії», «Філософські проблеми сучасного природознавства» та ін.

Проголошення Україною незалежності дало новий поштовх роз­витку суспільствознавчої вітчизняної думки в цілому і філософської культури зокрема. Крім розробки основних напрямків філософської теорії, помітним фактом стала концентрація зусиль у дослідженні проблеми людини, історії розвитку філософії в Україні.

Аналіз розвитку філософії в Україні свідчить про те, що україн­ська філософська думка, яка з'явилася на світанку другого тисячо­ліття у вигляді ламкої, тоненької стеблинки, вистояла перед натис­ком історичних бурь. Творчо використовуючи філософську спад-щин^ інших народів, зсжз лройшлз у своєму розвитку такі стани, кожний з яких залишив помітний слід у національній тсулетуР¹»*¹ стала важливою складовою частиною розвитку філософської дум­ки в цілому.

Частина друга БУТТЯ, СВІДОМІСТЬ, ПІЗНАННЯ

Розділ 5