Проблема свідомості у філософії. Генезис свідомості і її сутність

Проблема свідомості є однією з найскладніших і найзагадкові-ших. Найперші складнощі її розуміння та вивчення пов'язані знач­ною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явище свідомості Зезпосередньо, чуттєво, не можемо його вимірювати, досліджува-ги за допомогою різних приладів. Тому впродовж багатьох століть :відомість залишалась таємницею. Це завжди сприяло містифікаці-ім її природи і сутності. Так, ще в стародавні часи виникло уявлен-ія про свідомість як прояв душі — таємничої «чуттєво-надчуттєвої» стоти, відповідальної за людське життя і певні стани людського тіла, (арактерним для цих поглядів було те, що душа не відокремлювала-:я від тіла, ще не існувало поділу на матеріальне та ідеальне. Це також тосується перших філософських теорій. На початкових стадіях свого розвитку грецька філософська думка не знала поняття «іде­ального» як особливої протилежності чуттєво-предметному мате­ріальному. З часом душа стала розглядатися як якась нематеріаль­на субстанція, нібито незалежна від матерії, здатна вести самостійне існування, безсмертна і вічна. Вперше ці погляди дістали своє тео­ретичне обґрунтування і закріплення у філософії Сократа і його учня Платона. Геракліт основу свідомих дій людини називав «ло­госом», що тлумачилося як слово, думка, сутність самих речей. Цінність людського розуму визначалась залежно від міри залучен­ня до цього логосу — об'єктивного світопорядку. Взагалі ж, у ан­тичній філософії свідомість причетна до розуму, що є космічним і виглядає як узагальнення дійсного світу, як синонім універсальної закономірності.

У подальшому історико-філософському процесі проблема сві­домості набувала найрізноманітніших тлумачень. З'ясувалось, од­нак, що більшість філософів пояснювали свідомість залежно від того, яку вони займали позицію в питанні співвідношення матерії та свідомості. Коротко охарактеризуємо ці позиції в основних на­прямках філософії (схема 6.1).

Ідеалістичні погляди на природу свідомості протягом століть набували різного змісту, але зводились до наступного: свідомість — первинна, матерія — вторинна (С > М).Так, об'єктивний ідеалізм наділяє свідомість, яка існує незалежно від світу, десь поза світом і поза людиною, надматеріальним, надприродним характером. Сві­домість не має ніякого відношення до мозку, дух не народжується,

не виникає і не постає: вона живе своїм власним життям, розви­вається, породжує явища природи та історії. Таке твердження ідеаліз­му про існування свідомості безпосередньо стикається з теологією, яка стверджує, що свідомість людини є Божим даром: створюючи люди­ну, Бог «вдихнув у неї дух живий», наділивши людину часткою боже­ственного світла, таким чином, — це дар Божого розуму, який живе своїм власним життям і у своєму розвитку породжує явища приро­ди і керує історією суспільства.

З точки зору дуалістів, матерія та свідомість — самостійні, рів­ноцінні начала (М II С). А це означає, що за свідомістю визнається повна незалежність від матерії. Як і матерія, свідомість є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й не­обхідність вирішення питання про її походження. Одним з видат­них представників дуалізму був Рене Декарт, який вважав, що в ос­нові світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (про­тяжна). Дуалізм був властивий філософії Іммануїла Канта. Близькою до дуалістичного трактування свідомості є концепція французько­го філософа, вченого і богослова П'єра Тейяра де Шардена. Він вва­жав, що в земній матерії була замкнута певна маса елементарної свідомості, психічної енергії. Отже, свідомість так само первісна, як і матерія. Тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із тем­ряви підсвідомості. Ніхто, у тому числі наші предки, не помітив по­яву розуму на землі, «людина увійшла у світ безшумно». Дуалістич­на концепція може бути виправдана внаслідок того, що між свідо­містю та буттям справді пролягають настільки різкі межі, що звести їх до якогось спільного кореня майже неможливо. Кант із цього приводу колись писав: «Існують два основних стовбури людського пізнання, що зростають, можливо, з єдиного , загального, але нам не відомого кореня...»

У 50-і роки XIX століття набула досить великого поширення вульгарно-матеріалістична точка зору на свідомість. Вона зветь­ся так тому, що її прихильники (німецькі філософи Фогт,Бюхнер, Молешот) розглядали свідомість грубо, спрощено, вульгарно. Вони вважали, що свідомість, думка «виділяється» мозком таким чином, як жовч печінкою або сеча нирками (М=С). Клімат, їжа тощо, на їхню думку, безпосередньо визначають спосіб мислення людини. Незва­жаючи на те, що вульгарно-матеріалістична точка зору заперечена досягненнями сучасної науки, спроби звести свідомість до певно­го виду матерії виникають і досі. Наприклад, у зв'язку з успіхами електрофізіології було висунуто положення про те, що начебто дум­ка є просто електромагнітними коливаннями, які випромінює мо­зок. Дійсно, мозок безперервно випромінює електромагнітні хвилі, які змінюють свій характер, якщо мозок починає активно працю­вати. Дослідження цих хвиль у разі хвороби дозволяє виявити, які ділянки мозку пошкоджені. Однак зміст думок по записаному на плівку визначити неможливо, бо вони не є матерією.

Механістично тлумачив свідомість і такий напрямок, як гіло-зоїзм (від грец. byle — речовина і гое — життя). Прихильники гіло­зоїзму припускали можливість наявності відчуттів також і в нежи­вих предметів (М С). На підтвердження цієї думки великий фран­цузький матеріаліст Дені Дідро посилався, наприклад, на куряче яйце і курча. Звідки в курчат здатність сприймати і відображати світ, коли яйце таких властивостей не має? Значить, ця здатність, мірку­вав він, була закладена в самому яйці. Такі твердження привели ряд французькихматеріалістів до гілозоїзму, який одухотворяє всі ма­теріальні предмети. Оскільки всі предмети, таким чином, наділяли­ся душею, то звідси логічно випливало, що свідомість — це дар, яким людина володіє з народження. Незрозуміло тільки було, куди сві­домість зникає після смерті і де вона дівається у психічно хворих. Незважаючи на загальну помилковість гілозоїзму, він таки містить раціональну думку, що носієм свідомості може бути тільки матерія, що свідомість слід тлумачити, як властивість матерії.

Новий підхід у розумінні свідомості пов'язаний з виникненням діа­лектичного матеріалізму. З точки зору цього напрямку свідомість є похідною від матерії, вона вторинна і активна щодо неї (М —»С). Дже­рела як усього живого, так і свідомості знаходяться в матерії, яка може рухатися і розвиватися самостійно. Діалектичний матеріалізм роз­глядає свідомість як продукт закономірного історичного розвитку матерії, її соціальної форми руху; як функцію, особливу властивість не всієї матерії, а лише особливим чином соціально-організованої матерії (людського мозку); як суб'єктивний образ об'єктивного світу, який потрібний людині для адекватної практичної діяльності.

Щодо сучасної світової філософії, то трактуванням свідомості займається така галузь філософії, як феноменологія. Виникла вона в Німеччині на початку XX століття. Існує в кількох варіантах: фе­номенологія Едмунда Гуссерля, Мартіна Хайдеггера, Макса Шеле-ра,Жан-Поля Сартра, Моріса Мерло-Понті, серед яких основним варіантом вважається феноменологія Гуссерля. Термін «феномено­логія» утворено з двох понять — феномен і логос, що мають грець­ке походження: «феномен» — це те, що самопроявляється, самоде-монструє себе, і «логос» — вчення. В межах феноменології свідомість розглядається як специфічний регіон буття, який не можна зводити ні до яких відносин: ні до предметних, ні до спеціальних, ні до безсвідомої основи, самої свідомості. У іуссерля йдеться про різно­манітні феномени свідомості, у Хайдеггера — про феномен люд­ського буття, у Сартра — про рефлексивне (буття — для себе), у Мер-ло-Понті — про одухотворене людське тіло.

Представники феноменології намагаються протистояти на­ївному натуралістичному погляду на свідомість і світ, який зводить свідомість до предмета, до об'єкта і встановлює між ними лише при­чинні і функціональні зв'язки. За Гуссерлем, буття свідомості прин­ципово відрізняється від предметного світу як чисто усвідомленість. Хайдеггер говорить про розрізнення людського існування і сущо­го. Але і свідомість, і людське буття існують тільки в єдності зі світом. Отже, йдеться про чисту свідомість — потік свідомості, яка формує феномени — значення предметного світу.

Проблема свідомості посідає чільне місце і в інших зарубіжних філософських напрямках. Серед них герменевтика, екзистенціалізм, психоаналіз, лінгвістична філософія, структуралізм, філософія життя та інші. Вони досягай значних результатів у процесі дослідження різних змістових аспектів свідомості, її внутрішньої логіки. Сьогодні дослідження філософів зосередились на співвідношенні «духу» і «тіла», фізичних і психічних станів тощо. Багато уваги приділяється питанням, які виникають на межі філософії і мови, когаітивної пси­хології і комп'ютерного моделювання свідомості. Досі актуальною є проблема походження свідомості.

Сучасний матеріалістичний підхід до цієї проблеми залишаєть­ся незмінним: матерія в процесі розвитку за певних обставин по­роджує розум. Розглянемо це детальніше. І для початку поставимо питання: на основі яких властивостей матерія приходить до верши­ни свого розвитку — породження «духу»; що це за внутрішня сила закладена у «фундаменті» матерії, яка закономірно спонукала до ви­никнення мислення, волі, емоції тощо?

Природничі науки на це відповідають однозначно: «Такою вла­стивістю матерії є властивість відображення». Отже, відображен­ня — це та «ниточка», тримаючись за яку можна вийти на рішення проблеми свідомості. Що ж таке відображення? Відображення — це універсальна якість матерії, це процес та результат взає­модії, при якому особливості одного об'єкта в іншій формі відтворюються в особливостях другого об'єкта.Оскільки взаємодія притаманна всім матеріальним об'єктам, то й відображен­ня слід розглядати як загальну властивість матерії. Взаємодія пред­метів ніколи не минає безслідно, обов'язково залишаються на­слідки. Причому необхідною умовою відображення виступає схо­жість і відповідність із відображуваним.

У розвитку відображення як загальної властивості матерії можна умовно вирізнити три великих етапи: відображення в неживій при­роді, відображення в живій природі і відображення на соціальному рівні. Цим етапам відповідають такі форми відображення (схема 6.2).

Фізико-хімічне відображення відбувається за законами механі­ки, фізики, хімії. Таке відображення має пасивний характер. Слід не оцінюється об'єктом, на якому він з'явився. Особливість фізико-хімічного відображення полягає в тому, що воно може здійснюва­тися тільки в безпосередньому контакті. Наслідки таких контактів несуть певну інформацію про характер взаємодії. Річні кільця на зрізі дерева, наприклад, можуть розповісти про кліматичні умови в різні роки. Тому важливою рисою будь-якого відображення є інфор­мативність. Один об'єкт залишає про себе пам'ять в іншому, і ця па­м'ять зберігається протягом певного часу. Отже, відображення — це загальна властивість матерії, яка полягає в інформаційному відтво­ренні особливостей відображуваного предмета.

Фізіологічне відображення виникає на початковій сходинці розвитку живої природи і притаманне одноклітинним структурам. Простішою формою відображення є подразливість. Ця властивість живих організмів вибірково реагувати на фізико-хімічні чинники знаходить свій вияв у активних реакціях на фактори, які мають без­посереднє біологічне значення для організму. Разом з тим організм не помічає їх, якщо дія не спрямована прямо на нього. На основі подразливості можливе лише пасивне пристосування до середови­ща. Це означає, що найпростіший організм тільки вибирає більш

Схема 62. Еволюція форм відображення

сприятливі умови існування серед наявних, але сам їх не шукає і тим більше не створює.

Психічне відображення виникає на більш високому етапі розвит­ку живої природи. Особливе значення мало виникнення нервових клітин, які спеціалізувалися на аналізі сигналів від зовнішніх подраз­нень. Поступово відбувається диференціація функцій між нервови­ми клітинами. Одні спеціалізуються на сприйнятті світлових сиг­налів, другі — звукових, треті — смакових і т. д. Таким чином, вини­кають окремі спеціалізовані органи чуття і розгалужена нервова система, яка узгоджує їх діяльність. Це знаменує появу окремої фор­ми відображення — чутливості, тобто відображення у формі від­чуттів, сприйнять і уявлень. Поява чутливості означає перехід від па­сивного пристосування до активно-пошукової орієнтаційної діяль­ності, яка здійснюється у формі спадкової інстинктивної або індивідуально набутої поведінки. Інстинктивне відображення харак­терне для всіх безхребетних. Воно полягає в тому, що в стереотипних ситуаціях всі представники певного біологічного виду поводяться однаково. На перший погляд їхні дії здаються свідомими і цілеспря­мованими, але насправді вони зумовлені спадковими механізмами і втрачають усякий зміст, якщо змінити умови.

На якісно вищий щабель піднімається відображення хребетних, у яких з'являється головний мозок і центральна нервова система. Спосіб відображення навколишнього світу з допомогою головного мозку називається психікою. її суть полягає в тому, що у високоорга-нізованих тварин, крім безумовних рефлексів (інстинктів), утворю­ються також умовні рефлекси, які стають основою більш складної індивідуально-набутої і орієнтаційної поведінки. Умовні рефлекси — це тимчасові нервові зв'язки, які виникають внаслідок того, що організм протягом певного часу піддається дії одних і тих самих або схожих факторів. Механізм їх дії спирається на відкритий /. П. Пав -ловим принцип «зворотного зв'язку», завдання якого — постійно повідомляти мозок про те, що відбувається в керованій ним системі і навколишньому середовищі. Причому іде сигналізація не тільки про роботу того чи іншого органу, але й про ефект цієї роботи, що дає можливість коригувати свою поведінку. Отже, умовні рефлекси виконують роль сигналізатора, попереджаючи про події, які по­винні відбуватися, що є необхідною умовою «випереджального відображення».

Носієм відображення у формі свідомості є людина, яка вийшла з надр тваринного царства. Психіка тварин була тією біологічною передумовою, на якій розвивалася людська свідомість. Незважаючи на генетичну спільність психіки людини з психікою тварин, їх відображення не слід ототожнювати. Свідомість — це вища форма відображення. Воно має принципово інший характер і знаходить

СВІЙ ВИЯВ:

по-перше, в тому, що більш глибокого і усвідомленого змісту набуває чуттєве відображення, тобто над відображенням виникає своєрідна надбудова — абстрагування, яке полягає в розумовому ізолюванні, вирізненні певного предмета, відношення, властивості з сукупності предметів, відношень, властивостей. Абстрагування є способом перероблення споглядання і уявлень в поняття. Воно роз­членовує, розриває, омертвляє, обрублює, схематизує цілісну рухо­му дійсність. В окремо взятій абстракції суб'єкт відходить від дійс­ності, проте саме це забезпечує вивчення окремих сторін предме­та в чистому вигляді і, таким чином, проникнення в їхню сутність;

по-друге, в тому, що свідомість відображає світ не в чуттєво-на­очних, а в ідеальних образах. Що це за образи? Що таке ідеальне? При розгляді категорії «ідеальне» треба мати на увазі, що ідеальне харак­теризує насамперед гносеологічне відношення свідомості до буття, виявляючи принципову відмінність між відображенням і відображу­ваним, образом і об'єктом. Ця відмінність полягає в тому, що ідеальні образи, які відтворюють властивості реальних об'єктів, самі цих вла­стивостей не мають. Ідеальному образу не властиві ніякі фізичні, хімічні та інші ознаки матеріальних об'єктів. Вони не мають ані про­сторових розмірів, а ні геометричних форм, ані об'єму, ані маси і т. ін. Образ троянди не пахне, а від образу вогню навіть цигарку не запа­лиш. Ідеальне — це те, що існує і водночас не існує. Його немає як особливої субстанції, що існує поряд з матерією, але воно є як суб'єк­тивна реальність. Суб'єктивність означає, що ідеальне завжди нале­жить суб'єкту, людині або групі людей і не існує без свого носія, тому на змісті образів і понять свідомості відбиваються особливості жит­тєвого досвіду його носія, його інтереси, почуття, настрої, пережи­вання і т. д. Суб'єктивність також означає неповноту відображення, яка пов'язана з тим, що у відчуттях дається не дзеркальна копія, а більш-менш наближене відтворення властивостей предмета.

Варто зауважити, що в розумінні проблеми ідеального склалися два взаємопов'язаних підходи. Перший умовно позначають, як <ді-яльнісне тлумачення ідеального». Пов'язаний він з ім'ям філософа Евальдаїллєнкова. Його прихильники виводять властивості ідеально­го з невід'ємних рис матерії Психологізм, або інформаційний підхід становлення якого пов'язують з ім'ям філософа Давида Дубровськощ розглядає ідеальне як особливу властивість суб'єктивності, духовності, відносно незалежної від матеріального, нейронального, предметно ; практичного. Обидва підходи мають позитивні і негативні моменти; ■

по-третє, в тому, що людське відображення має не пристосу­вальний, а активно-перетворювальний характер. Людину не за­довольняє те, що їй дала природа, і вона прагне змінити життя так, щоб воно відповідало її потребам. Це людина передусім здійснює у своїй свідомості. Зміст свідомості так чи інакше практично реалі­зується. Але перед цим він набуває характеру задуму, або ідеї. Ідея — не тільки знання, але й планування того, що має бути. Ідея — понят­тя, орієнтоване на практичну реалізацію. Людина спочатку у свідо­мості створює, конструює нове — проекти будівель, машин, техно­логічні процеси, а потім втілює їх у дійсність за допомогою праці. Потреби людини, відображаючись у свідомості, набувають характе­ру мети, тобто ідеальної моделі бажаного майбутнього. Реалізую-чись у практичний діяльності, мета матеріалізується в предметній формі, у формах реально існуючих предметів, яких раніше не існу­вало в природі.

Такою є коротка характеристика вищої форми відображення. З'явилася вона внаслідок еволюційного ускладнення матерії. До того ж у цьому складному, що охоплює мільярди років, розвитку можна виокремити два якісних стрибки: перехід від неживого до живого і перехід від живого до мислячого. Внаслідок другого стриб­ка виникла свідомість. Це стало можливим у результаті того, що з'я­вилися певні біологічні передумови та соціальні підстави.

До безпосередніх біологічних передумов свідомості належать (схема 6.3):

Схема 63- Біологічні передумови і соціальні умови походження свідомості

1) тілесна організація людиноподібних істот. Тут мало значення,
щонайперше, прямоходіння, розвиток та звільнення передніх кін­
цівок Це наблизило людиноподібну істоту до трудових операцій;

2) перша сигнальна система вищих тварин (розвиток звукових
та рухових засобів інформації). В історичному плані сигнальна си­
стема мавп стала своєрідною прелюдією мовного спілкування;

3) стадна форма життя людиноподібних мавп. В умовах стадно­
го спілкування підвищувалась їх життєздатність, ускладнювались
їхні зв'язки з середовищем, складалась внутрішня ієрархія осіб у
стаді. Стадні зв'язки — передумова общинної організації людей;

4) головний мозок, розвинута нервова система вищих тварин.
Еволюцію мозку у вищих тварин можна простежити на таких при­
кладах. Об'єм мозку у дріопітека або шимпанзе був 400 см³; у піте­
кантропів (Ява) — 900 см*; у китайських давніх людей, або синант­
ропів—близько 1050 см³; у неандертальця— 1300-1400 см³. Об'єм
мозку сучасної людини — 1400-1600 см³, середня вага — 1400 г,
відношення ваги мозку до ваги тіла — 1:40, складність внутрішньої
структури мозку — 12-15 млрд. клітин.

Перелічені біологічні передумови, які сприяли виникненню свідомості людини, тільки підготували можливість появи нового явища. Вирішальну роль у виникненні і розвитку свідомості відігра­ли соціальні умови.

Першим обумовлюючим фактором становлення свідомості стала праця (схема 6.4). Під час процесу виготовлення елементарних зна­рядь праці людина почала вирізняти загальні зв'язки та відносини в предметах праці. Так, наприклад, з часом вона стала усвідомлювати, що

ріже не тільки цей гострий предмет, але й гострий предмет взагалі, не тільки тертя цих кусків дерева дає вогонь, але тертя взагалі і т. ін. Тру­довий процес підштовхував майбутню людину абстрагуватися, роби­ти узагальнення, тобто відвертати основні ознаки предмета від само­го предмета і формувати поняття. З допомогою засобів праці, які вод­ночас виступали і засобами пізнання, людина осягала властивості об'єктивного світу, виготовляючи засоби праці, у яких закріплювали­ся виявлені властивості предметів, людина вчилася в думках їх виок­ремлювати. Логіка чуттєво-предметної діяльності фіксувалась у голові і перетворювалась на логіку мислення. Людина вчилася думати. Так поступово формувався логічний образ предмета, а праця людини на­бувала усвідомленого характеру. Археологічні знахідки свідчать, що мислення людини було вплетене в її трудову діяльність, а з розвитком свідомості ставало більш опосередкованим і абстрактним. Зароджую­чись і розвиваючись у праці, свідомість втілюється в праці, створюю­чи предметний світ олюдненої природи, світ культури.

Другим фактором виникнення та розвитку свідомості є мовне спілкування,мова (схема 6.4). Мова виникла в колективі первісних людей. Щоб загальними зусиллями вирити яму, замаскувати її, за­гнати в неї звіра і вбити його, мисливці повинні були багато чого повідомити один одному. І життя примусило їх цьому навчитися. Різноманітність інформації, яку слід було передати один одному, вимагала певних знаків.

Знак мав бути загальним для певного класу речей і дій і загаль­ним для всіх учасників трудового процесу. Жести не задовольняли цим вимогам. їх може прийняти та зрозуміти лише той, хто їх ба­чить. У колективній же праці, звісно, беруть участь і ті, хто не бачить один одного. Ось чому виникла необхідність у звуковій системі знаків. Звуковою системою знаків, за допомогою яких здійснюєть­ся спілкування, і є мова. Вона складається з різних слів, умовних зву­кових знаків і виконує подвійну функцію: це і засіб спілкування, і знаряддя мислення. Слова виступають не лише умовними знаками різних предметів і процесів, — вони також фіксують наші думки про ці предмети. Тільки за допомогою мови (усної, письмової або ху­дожньо-образної) людина може сформулювати і знайти виражен­ня своїм думкам. Звичайно, для того щоб мислити, не обов'язково говорити вголос. Глухонімі, наприклад, не володіють звуковою мо­вою, але це аж ніяк не означає, що в них взагалі відсутня мова і мис­лення. Вони можуть висловлювати свої думки за допомогою жестів і письмової мови. Слід сказати, що виразна мова жестів так чи інак­ше використовується всіма людьми, особливо для передачі емоцій і почуттів, а також для конкретизації значення слів.

Разом з тим, мова — це не просто засіб фіксації і передачі думок, вона є необхідною умовою і знаряддям процесу мислення. Процес мислення — це процес оперування абстрактними поняттями, які умовно закодовані у відповідних словах. Формулюючи думку, людина нібито подумки промовляє відповідні слова, відшукуючи найкращу форму для її втілення. Неможливо завершити думку без її відповідно­го словесного (вербального) оформлення. Іноді, правда, може ви­никати ілюзія, що формування думки передує її словесному оформ­ленню. Людині здається, що думка в неї цілком визріла, тільки вона не може поки що чітко її висловлювати. Однак нечіткість і неви­разність у висловлюваннях свідчить про нечіткість і незрілість дум­ки. І навпаки, ясна і чітка за змістом та струнка і злагоджена за фор­мою думка висловлюється в дохідливих і зрозумілих судженнях. Таким чином, процес мислення неможливий без мови, яка виступає формою реальності думки. Т, Г. Шевченко писав:

Ну що б, здавалося слова... Слова та голос — більше нічого. А серце б'ється — ожива, Як їх почує!.. Знать от Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!..

Третім фактором виникнення свідомості є общинний характер життялюдей. Свідомість — продукт суспільства і суспільного роз­витку. Поза суспільством не було, немає і не буде свідомості. Свід­ченням того, що без общинних відносин свідомість неможлива, є випадки ("їх понад 50), коли дітей «виховували» тварини. У таких дітей не виявилось ніяких ознак свідомості. Яким же чином соці­альність формувала свідомість людей? У процесі трудової діяльності люди вступають один з одним в ті чи інші форми стосунків, взає­мини спілкування, які можуть бути виробничими або особисти­ми. Спілкування є однією із необхідних всезагальних передумов формування і розвитку особи, її свідомості, суспільства в цілому. Адже якщо ми під спілкуванням розуміємо взаємодію суспільних суб'єктів (класів, груп, особистостей), то між ними, безперечно, відбувається обмін інформацією, досвідом, здібностями, навичками, уміннями тощо. Спілкування — це одна із умов соціалізації особи­стості. У спілкуванні людина не тільки отримує раціональну інфор­мацію, формує способи діяльності, а й шляхом наслідування та пе­реймання засвоює людські емоції, почуття, форми поведінки.

Таким чином, для виникнення свідомості були необхідні певні біологічні передумови, хоч вони безпосередньо і не створюють її. Свідомість виникає на соціальній основі, є продуктом суспільства і суспільного розвитку. Та передусім, свідомість — це функція люд­ського мозку. То якими ж є фізіологічні основи свідомості і що то за механізм, який змушує її функціонувати?

Вчення про діяльність мозку розвивала ціла низка вчених, таких яю Іван Сеченов, Іван Павлов, Микола Введенський, Олексій Ухтом-ський, Левон Орбел. Своїми працями вони довели, що свідомість є функція того особливо складного шматочка матерії, який називаєть­ся мозком людини. Мозок людини, за словами Сеченова, «найдиво-вижніша машина у світі», це найтонший нервовий апарат, найвища форма організованої матерії у відомій нам частині всесвіту. Він є та­кож центральним пунктом організму. За допомогою численних чут­тєвих та рухомих нервів (периферійна нервова система) мозок зв'я­заний с системою відчуттів, які запозичають інформацію із зовніш­нього середовища та органів, які здійснюють відповідні реакції організму (м'язів, залоз, судин і т. ін.). Одержавши нервові імпульси, які свідчать про стан зовнішнього середовища та внутрішній стан організму, мозок здійснює регуляцію складних взаємовідносин організму із змінюваними умовами середовища,

У самому апараті головного мозку виокремлюють кілька блоків, які відрізняються один від одного за своєю будовою, зв'язками та функціями. Спільна робота усіх блоків створює складну вищу нер­вову діяльність. Це своєрідний психофізіологічний процес. Психіч­не окремо від фізіологічного не існує. Фізіологічне є матеріальним субстратом, матеріальним носієм психічного, психічне є результа­том, продуктом, властивістю цього фізіологічного. Вони пов'язані один з одним, складаючи єдиний психофізичний процес, обумов­люючи один одного своїм існуванням. Не можна відділяти мислен­ня від матерії, яка мислить.

Мозок — не джерело свідомості. Між мислячим мозком і власне мисленням має місце відношення не причини і наслідку, а органа і функції. Людський мозок — це орган свідомості, а свідомість — його основна функція. Причому мислить, усвідомлює не мозок сам по собі, а людина з допомогою мозку. Свідомість відображає не струк­туру і зміст мозку і не фізіологічні процеси, що відбуваються в ньо­му, а насамперед зовнішній світ. В іншому разі, як влучно зауважив Людвіг Фейєрбах, кішки замість того, щоб кидатися на мишей, роз­дирали б кігтями власні зіниці. Таким чином, свідомість людини, її психіка є продуктом фізіологічної діяльності мозку, властивістю мозку і поза цією фізіологічною діяльністю не існує.

Завершуючи розгляд першого питання розділу, виокремимо го­ловне (схема 6.5): 1) свідомість — це властивість високоорганізова-ної матерії; 2) свідомість — це вища форма відображення дійсності,

Схема 6.5- Поняття свідомості

ідеальний образ матеріального світу; 3) свідомість — продукт су­спільно-історичного розвитку і ускладнення матерії; 4) свідомість — це регулятор цілеспрямованої діяльності людини.

Отже, свідомість— це специфічно людське відображен­ня і духовне освоєння дійсності, властивість високоорга-нізованої матерії — людського мозку, яка полягає у ство­ренні суб'єктивних образів об'єктивного світу, утриманні, зберіганні і переробці інформації, у виробленні програми діяльності, спрямованої на вирішення певних завдань, в активному управлінні цією діяльністю.Свідомість є суспіль­но-історичним продуктом. Вона виникає разом з людським су­спільством у процесі становлення і розвитку трудової діяльності та мови, формуючись тільки в умовах соціального середовища, пос­тійного спілкування індивідів між собою.