Українська філософія XIX — початку XX століття

У духовному житті України XIX століття відбулися події, що зна­менували зародження та розвиток нової української культури. На­самперед, під впливом сковородинства формується новий тип укра­їнського національного інтелігента, який не тільки не цурався на­родного життя, а й свідомо намагався вивчати його побут, культуру, мову. Про зародження нової інтелектуальної культури та філософії, що ґрунтувалася на осмисленні реальної дійсності, аналізі суспіль­но-політичного життя свідчитьдіяльність Кирило-Мефодіївського товариства — таємної організації, що була створена в Києві у грудні 1845 року і проіснувала до березня 1847 року, коли її було розгром­лено царським урядом. Се'ред учасників товариства були: ад'юнкт Київського університету, пізніше відомий історик, етнограф, пись­менник та культурний діяч Микала Костомаров (1817-1885); вчи­тель, пізніше видатний письменник, історик і художній діяч Пан­телеймон Куліш (1817-1897) та видатний український поет, геній і пророк Тарас Шевченко (1814-1861). Основною метою товари­ства було визволення України від соціального та національного гніту, об'єднання усіх слов'янських народів на основі християн­ської віри.

Кожен із членів Кирило-Мефодіївського товариства був яскра­вою особистістю, зі своєю долею і своїми, лише йому притаманни­ми світоглядними рисами. Не маючи можливості зупинятися ш характеристиці поглядів кожного з них, розглянемо лише філо­софську концепцію Т. Г. Шевченка.

Основне питання його філософії — співвідношення соціально­го добра і зла щодо конкретної людини в конкретних історичних умовах і щодо його Батьківщини — України. Необхідність знищен­ня народом царського кріпосного ладу — головний висновок філо­софії Т. Шевченка. Як наслідок знищення — побудова суспільства справедливості, добра і свободи, що буде найсприятливішим тлом для щастя вільної людини у вільній Україні.

У творчості Т. Шевченка поєднані принципи раціоналізму і сен­суалізму. Його сподівання на прихід апостола правди і науки, на прихід героя із святим і праведним законом поєднані з людськими почуттями. Нехай хтось і мислить категоріями Канта і Гегеля, є муд-рецем-космополітом, мріє про людство або «отечество», та він чу­жий єству Т. Шевченка, бо не жаліє ні брата свого, ні рідного тата. Таких людей Т. Шевченко називав лжепророками, а їхнє вчення — напівідеями. Водночас він усвідомлював трагічність свого буття в рідному краї, який перебуває в ярмі:

Великим словом волю Божу

Сказать Тиракам — не приймуть.

А на своїм, на ріднім полі

Пророка каменем поб'ють.

Відомими є заклики Т. Шевченка до об'єднання усіх верств укра­їнського суспільства на основі злагоди, добра і любові задля допо­моги знедоленим, нужденним, заради України, яка є найвищою цінністю в його філософії. Україну він називає святою.

нзчнпш постаттю в колі представників української філософії XІХ століття був сучасник Т. Шевченка Памфіл Юркевич (1827-1874). Прекрасний лектор, письменник, професор, який блискуче почав свою кар'єру в Київській духовній академії, він у віці 33 років очолив кафедру Московського університету! Прожив Юркевич лише 47 років, але у розвитку філософської думки залишив по­мітний слід.

У своєму творі «Серце і його значення в духовному житті люди­ни» (1860) він розвиває філософію «серця» Сковороди. У центрі його філософського вчення — людина з двома найважливішими проявами — серцем і розумом (схема 45). Якщо розум виявляє за­гальне в діяльності людей, то серце — це основа неповторності кож­ної особи. Людська природа є одним із кінцевих утворень не­скінченного і вічного. У цьому полягає неповторність і вічність людини. Вона «одна у відомому нам світі» і «має власне, особисте існування в часі і вічності», — зазначає мислитель. Людина в цьому

Схема 45- Філософські погляди П. Юркевича

житті лише подорожній. Блукаючи у світі, вона йде до себе, а відна­йшовши себе, віднаходить Бога.

«Філософія серця» Юркевича мала суттєвий вплив на російсько­мовну школу київського гуманізму, видатним представником якої був засновник сучасного екзистенціалізму Лев Шестов. Не можна не відмітити і вплив філософії Юркевича на формування філософії російського «космізму», видатними представниками якого були КЦіолковський, В. Вернадський, О. Чижевськийіі ін.

Значну роль у розвитку філософської культури в Україні в XIX столітті відіграв МихайлоДрагоманов (1841 -1895), видатний україн­ський мислитель, історик, етнограф. Свої філософсько-соціологічні погляди він виклав у двотомному виданні «Літературно-публіцис­тичні праці*.

Михайло Драгоманов — раціоналіст. Він переконаний у безмеж­них можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступово пізнає суть певних явищ, хоч наука не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною на­укою вони доходять до правди.

Звертаючись до розвитку суспільства, М. Драгоманов виходить з того, що економічна діяльність людей має на меті задоволення їхньої вродженої потреби в харчуванні, обміні речовин. Але він не міг погодиться з тим, що людина має лише цю одну вроджену по­требу — харчуватися. За Драгомановим, не слід однобічно переоці­нювати значення економічних чинників, оскільки людство однако­вою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.

У другій половині XIX століття в Україні набули поширення ідеї марксизму. Вивченням та пропагандою окремих положень марксиз­му займалися деякі представники ліберальної інтелігенції, зокрема професор Київського університету Н. І. Зібер, магістр Харківського університету 1.1. Кауфман. Велике значення для розвитку матеріаліс­тичної філософії зіграла діяльність видатних вчених І.М. Сеченова, І.ІМечникова,Н. А Умова, А О.Ковалевського,Н.Н.Бекетова та інших, що в різний час працювали в навчальних закладах України.

У руслі матеріалістичних ідей проходила діяльність видатного українського вченого-філолога, професора Харківського універси­тету Олександра Потебні (1835-1891). Вчений виходив із визнан­ня вічності і безмірності матеріального світу, відхиляв релігійно-ідеалістичні уявлення про будову природи. Матеріалістична лінія в Потебні пов'язана з аналізом об'єктивних начал мови і мислення, продуктів поетичної і наукової діяльності, з відстоюванням ідеї пер­вісності природи по відношенню до людини.

Однією з центральних постатей українського духовного життя кінця XIX — початку XX століття бувіван Франка (1856-1916). Його філософські і соціально-політичні погляди складалися під впливом національної духовної культури^арксизму і частково позитивізму. У розмінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного по­ступу й виявляє елементи матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема ролі економічного життя як одного із чинників еволюції.

Своєрідним є ставлення Франка до соціалістичних ідей: він зна­ходив їх привабливими, але вказував, що соціалізм не можна зводи­ти лише до економічних чинників, а слід також враховувати і ду­ховні фактори людини і спільноти. Тому соціалістичні ідеї слід до­повнити християнською духовністю.

Основними рисами світогляду Франка були, по-перше, вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національ­не визволення, реальне народовладдя, загальнолюдські права і сво­боди; по-друге, переконаність у тому, що монопольна «зверхня» власність на землю й на фабрики повинна поступитися місцем колективній, громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена; переконаність у необхідності усунення соціальних і економічних причин відчуження всіх засобів виробництва від тих, хто ними користується, ліквідації соціально-класових привілеїв і досягненні соціально-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать; по-третє, монізм (єдність) у поглядах на природу, суспільство й лю­дину, переконаність у тому, що «матерія і сила», «дух і тіло — одно суть», впевненість у здатності людини до необмеженого пізнання навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в природі й суспільстві, а також у мисленні й методі пізнання; по-чет­верте, економічний детермінізм у розумінні суспільства, підкрес­лення первинного значення економічних факторів і матеріальних обставин життя народу, визначення боротьби народних мас як ру­шійної сили суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильне зростання значення науки для працюючих класів, з'ясу­вання об'єктивних причин класового поділу людей і виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей поділ призводить; по-п'яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі природо­знавства, особливо таких фундаментальних природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч. Дарвіна.

У цілому соціально-політичні погляди Франка базуються на за­гальнолюдських, а не на класових позиціях. Шлях до соціалізму — це «народне відродження», розвиток національної свідомості, широка освітянська діяльність, а не революція і диктатура пролетаріату.

Велике значення для розвитку української духовної культури мав короткий за терміном період існування незалежної України (1917-1918). За цей час було відкрито 150 українських гімназій, Київський університет святого Володимира перетворюється на Державний Український університет, у Кам'янець-Подольську відкривається дру­гий Державний Український архів, Національна бібліотека. 24 листо­пада 1918 року урочисто відкривається Українська Академія наук на чолі з професором Володимиром Верпадським.

Втрата Україною незалежності поклала край цьому недовгому підйому української культури. Багато навчальних закладів було за­крито. Ряд видатних вчених змушені були їхати за кордон і продов­жувати працювати там. Серед них були відомий український мисли­тель, політичний діяч і письменникВолодимирВинниченко (1880-1951), відомий український історик і політичний діяч Михайло Грушевський (1866-1933), філософ Дмитро Чижевський (1894-1977) та ін. їхня творчість сприяла підвищенню авторитету україн­ської науки у світі.

Особливий інтерес становить творчість Дмитра Чижевського. Освіту він здобув у Петербурзькому та Київському університетах. Після закінчення навчання він працює доцентом Женевської вищої школи, а потім і Київського педінституту. У1920 році Чижевський їде в Німеччину, де слухає лекції К. Ясперса, Е. Іуссерля, М. Хайдеггера.

З 1924 року Чижевський викладає в Празькому університеті (з 1927 року — професор цього університету). Особливо вагомий вне­сок зробив Чижевський у вивчення історії української та російської філософії. Цьому питанню присвячені такі його твори: «Нариси з історії філософії в Україні», «Філософія епохи реалізму» та ін. Велику дослідницьку роботу він провів при вивченні впливу німецької філо­софії на Росію та Україну. Багато працював Д. Чижевський і у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософських знань.

Таким чином, українська філософська думка кінця XIX — початку XX століття знаменувала новий етап розвитку філософської культури на основі досягнень тогочасних природничих і суспільних наук

§4