Німецька класична філософія

Важливу роль в історії філософії належить німецькій класичній філософії на межі XVIII — XIX століть. На її розвиток суттєво впли­нули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філо­софії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII століття. Німецька класична філософія представлена такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), ЙоганнГотлгб Фіхте (1762-1814), ФрідріхВільгельмШеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіг Андреас Фейербах (1804-1872). Незважаючи на своєрідність філо­софських поглядів, вони створюють певну ідейну спільність. Саме через це їх поєднують у загальний філософський напрямок. У своїй творчості усі представники німецької класичної філософії спира­лися на новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, спо­собів їх ставлення та вирішення.

Можна виокремити такі загальні риси німецької класичної

фІЛОСОфІЇ:

1) раціоналізм, успадкований від філософів епохи Просвітни­
цтва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів XIX століття характер­
ним було переконання, що дійсність достатньо глибоко пізнати і
переосмислити, щоб її виправдати; філософським переосмислю­
ванням може бути виправдана й релігія;

2) критика усіма представниками німецької класики матеріаліз­
му ХУІІІ століття за його механіцизм;

3) вироблення діалектичного методу мислення в процесі крити­
ки метафізичного методу з використанням діалектичної традиції —
завжди дуже впливової в Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете);

4) критика споглядального характеру попереднього матеріаліз­
му та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслення
творчої активності теоретичного мислення;

5) прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії,
розробка філософії історії та пошук об'єктивних підстав для пері­
одизації історії, який здійснювався у сфері духу;

6) критика традиційної розумової метафізики, прагнення пере­
творити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену
наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах
праць німецьких класиків: «Науковчення» Фіхте, «Енциклопедія
філософських наук» Гегеля;

7) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей.
У німецькій класичній філософії стався перехід від матеріалістич­
них ідей докритичного Канта до суб'єктивного та трансценден-

^ тального ідеалізму критичного Канта, через суб'єктивний ідеалізм Фіхте до суб'єктивного ідеалізму Шеллінга та об'єктивного ідеаліз­му Гегеля і, нарешті, до матеріалізму Фейєрбаха.

Родоначальником німецької класичної філософії є ІммануіпКант.

Його філософську спадщину поділяють на три періоди: «докри-тичний», «критичний» та «антропологічний». У «докритичний» період заслуговують на увагу ідеї Канта щодо виникнення світу. В праці «Всезагальна природна історія і теорія неба» (1775) він розробив космогонічну гіпотезу, за допомогою якої він розкрив механізм виникнення Всесвіту і виклав нові принципи його формування. Згідно з цією гіпотезою, Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища. У створенні Всесвіту брали участь дві сили — тяжіння і відштовхування. Завдяки взаємодії цих сил, за Кан­том, почали утворюватися планети. Але це не завадило Канту ствер­джувати, що існує зовнішня сила, яка змінює Всесвіт. Процес виник­нення, розвитку і загибелі світів є постійним. Звідси — висновок про відносність поняття спокою.

У «критичний» (назва пов'язана з першим словом його головних праць: «критика», що означає дослідження самих підвалин) період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: «Критика чистого розуму»(1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790). В першій ви­кладена теорія пізнання філософа, у другій — його етичні, у третій — естетичні погляди.

На перший план у цей період виступає ідея «коперниканського перевороту» у філософії: До Канта вважали, що пізнання є резуль­татом дій на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприй­має (тобто перебуває пасивною), а світ впливає на неї. Кант «пере­вернув» це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання є результатом людської (насамперед — розумової) активності. Люди­на пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання.

Аналогія з «коперниканськИм переворотом» тут цілком очевид­на: Коперник «зрушив» Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант «зрушив людину», поклавши край її пасив­ності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнан­ня — це не дублювання реальності, не перенесення речей у люд­ський інтелект, а діяльність створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам видобував на зрозумілих йому принципових засадах.

По-третє, у концепції І. Канта людина постає творчою і діяль­ною; при тому що активнішою вона є, то розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, — ширшими знання (схема 2.11).

У теорії пізнання Іммануїл Кант:

Схема 2.11. Джерела пізнання за І. Кантом

а) розкрив взаємозв'язок чуттєвого і раціонального в пізнанні;

б) висунув концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого спог­
лядання, розсудку та розуму;

в) відстоював позиції агностицизму. За Кантом, людські відчуття
є лише суб'єктивними враженнями, які не дають повних знань про
об'єктивні речі, через що останні є непізнаванними «речами в собі.»

Велику цінність мають також етичні, естетичні та соціологічні ідеї Канта. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум по­винен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський «категоричний імператив» («остаточне повеління»): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального зако­ну». Це означає, що людина, обираючи певний вид поведінки, повин­на припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У праці «Критика практичного розуму» Іммануїл Кант стверджує: катего­ричний імператив — необхідний і загальнозначущий моральний закон практичного розуму — зумовлює поведінку людини, наказує поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою і керівними за­садами загального законодавства.

У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтуван­ня. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагма-тичні, і естетичні судження вибудовуються як ціннісні.

У трактаті «Ідея всесвітньої історії з всесвітньо-громадської точ­ки зору» І. Кант розмірковує над історичним процесом. Він вва­жає, що в його основі лежать природні потреби людини, а також суперечності між ними, що є необхідною умовою вдосконален­ня людського роду, але їх можна і слід розв'язувати.

Філософія Канта стала своєрідним вихідним пунктом, на ґрунті якого і в полеміці з яким відбувався подальший розвиток німецької класичної філософії. Так, Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Водночас Фіхте вважав, що з мірку­вань Канта можна без будь-яких втрат вилучити «річ-у-собі», адже вона все одно не мала ніяких визначень. Розробку філософських проблем він починає з виведення вихідного принципу. Таким прин­ципом для Фіхте є «Я». «Я» — певний ідеал, тотожний поняттям сво­бода, воля, високі моральні норми. Самореалізація «Я» відбувається через діяльність. Зауважимо, що діяльність Фіхте розумів як діяль­ність розуму; вона не виходить за межі самосвідомості, це абстракт­но-теоретична діяльність.

Три положення є основними у філософії Фіхте: «Я» покладає «Я» (самотворення, самоствердження); «Я» покладає «не — Я» (творен­ня всього, що оточує); «Я покладає самого себе», тобто суб'єкт і об'єкт, взаємовідносини між ними. «Я», за Фіхте, — це все, що може мислитися: «Я» як «не — Я».

Роль Фіхте в німецькій класичній філософії полягає в тому, що він закріпив ідею активності суб'єкта в пізнанні. Мислитель від­стоював ідеали свободи, підіймав гідність людини як автономної особи. Для Фіхте гідність людини — найвищий ідеал. Той, хто посягає на гідність людини, не може бути вільним, а є рабом. Тільки той вільний, хто бажає всіх зробити вільними, підкреслю­вав Йоганн Фіхте.

Шеллінг у своєму вченні розвинув теорію Фіхте. Він відкидає аб­солютне «Я» і замінює його на «Абсолют», який створює природу, а через розвиток природи — людину. Якщо для Фіхте природа — це пасивний об'єкт, яку «Я» намагається пізнати, то для Шеллінга при­рода — це форма життя розуму, і вона ж породжує свідомість.

Сам процес виникнення світу з «Абсолюту» такий: спочатку існує безякісний, безпредметний дух, про який ми нічого не може­мо сказати; далі цей дух породжує об'єктивний світ. Дізнатись про існування «Абсолюту» можна лише за допомогою інтелектуальної інтуїції. У цьому плані Шеллінг не відходить від ідей Фіхте, хоча має всі необхідні передумови: розвиток духу через природу і мож­ливість, таким чином, її пізнати.

З часом погляди Шеллінга на філософію кардинально зміню­ються. У працях «Філософія і релігія», «Світові епохи» його «Абсо­лют» ототожнюється з Богом. «Абсолют» вже не реалізує себе через розвиток природи. Природа з моменту ототожнення «Абсолюту» і Бога є тінню Бога. Наприкінці життя Шеллінг негативну філософію ототожнює з логікою і розумом, а основний спосіб пізнання світу вбачає в релігії.

Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення Ге-геля. Воно характеризується винятковою широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Ос­новні праці Гегеля такі: «Феноменологія духу» (1807), «Наука логіки» (1812-1816), «Енциклопедія філософських наук» (1817), «Філософія природи» (1817), «Філософія права» (1821).

Філософську систему Гегеля називають системою об'єктивного ідеалізму. В основі світу, за Гегелем, лежить обмежено існуюче мислен­ня, яке він називає абсолютною ідеєю, абсолютним духом чи абсолют­ним розумом. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три стани (схема 2.12):

а) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея пере­
буває поза часом і простором у стихії чистого мислення і виступає
як світ понять, системи логіки;

б) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель
називає «інобуттям абсолютної ідеї»;

в) перехід ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу.
Стан переходу ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку

духу є та сама абсолютна ідея, але збагачена в процесі свого діалек­тичного розвитку. Дух втілюється не лише в людському дусі, свідо­мості, а й у різних формах взаємин людей. Як же реалізується ме­ханізм діалектичного руху понять, категорій у Гегеля? Він являє со­бою логічний рух понять, категорій, таких, наприклад, як якість, кількість і міра.

Для матеріаліста вони є відображенням об'єктивних сторін дійс­ності, тобто якостей, кількостей, мір об'єктів, процесів світу. Однак, за Гегелем, ці категорії—доприродні, досуспільні сутності, перед яки­ми в «вихідному пункті» Абсолютної ідеї як попередні розвиваються ще абстрактніші сутності: буття, ніщо, становлення. Три ступені роз­витку — це тріада, якій нарівні з багатим діалектичним змістом при­таманна й догматична вимога ідеалістичної системи німецького філософа. З одного боку, в тріадах набула вираження така важлива риса руху понять, як взаємне заперечення і взаємне збагачення ро­зумового змісту тези й антитези. Отже, на рівні синтезу здійснено ста­новлення якісно нового етапу діалектичного розвитку, який включає

Схема 2.12. Етапи розвитку абсолютної ідеї Гегеля

попередні елементи як свої. Категорія «зняття» виражає взаємозумов-лені в процесі розвитку моменти спадковості і заперечення.

З іншого боку, парадокс розуміння розвитку в Гегеля полягає в тому, що згідно з його системою саме на етапі природних процесів відсутнє становлення, оскільки природа не розвивається в часі, а лише виявляє свою різноманітність у просторі. Таким чином, філософська система Гегеля перетворилася на метафізичні кайдани, які не дали змоги його геніальним діалектичним ідеям і положенням повною мірою розвер­нутися й адекватно виразити все своє багатство.

До таких ідей і положень належать і закони діалектики. В законі пе­реходу кількості в якість надзвичайно глибоким яку світоглядному, так і в методологічному плані було розкриття й обґрунтування механізму розвитку, змісту стрибків — якісних переходів у процесі розвитку. Закон заперечення заперечення розкриває напрямок розвитку. У законі єдності та боротьби протилежностей всебічно розкриваються проти­річчя як джерело саморозвитку явищ, предметів, процесів.

Взагалі, протиріччя постають «душею» всієї конструкції гегелів­ської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняєть­ся від себе, залишаючись єдиним, але різноманітним і суперечливим виявленням. Саме таке бачення засад світу називається діалектикою. Внаслідок цього гегелівську філософію характеризують як діалек­тичну, а самого Гегеля як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий і змінний саме через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та призначення проти­лежних визначень реальності, створив вчення про протилежності.

Водночас у вченні про логіку очевидним компромісом з «консер­вативною» філософською системою був висновок про те, що проти­лежні сторони протиріччя примиряються. У філософії історії, посту-паючись вимогам філософської системи, в якій іманентно було ви­кладено визнання кінцевих, остаточних результатів як пізнання, так і історії, Гегель фактично не може запобігти висновку: подібно до того як людське пізнання вичерпує себе в пізнанні Абсолютного духу (тобто змісту філософії Гегеля), так само й соціально-політична істо­рія людства завершує себе в сучасній Ґегелю Прусській державі.

До безумовних філософських надбань Гегеля можна віднести такі:

1) він дав розгорнуту критику метафізичного методу мислення
і протиставив йому власний діалектичний метод;

2) виклав на ідеалістичній основі головні закони й категорії діа­
лектики і за новим методом побудував енциклопедію філософських
наук, намагаючись у кожній з них простежити виникнення, розви­
ток і розв'язання суперечностей;

3) склав філософську систему, яка увібрала в себе основні сфе­
ри життєдіяльності та пізнання (схема 2.13).

Проте філософія Гегеля не вільна від певних недоліків. Головний з них — це суперечливість між його системою та методом:

а) якщо діалектичний метод Гегеля вимагає розглядати все в русі
розвитку, то його філософська система заперечує загальність роз­
витку. Природа, за Гегелем, не розвивається в часі, а лише урізнома­
нітнюється у просторі;

б) якщо діалектика Гегеля вважає, що процес пізнання нескінчен­
ний, то консервативна система покликана дати закінчене абсолют­
не знання дійсності;

Схема 2.13. Система філософії Гегеля та його основні праці

в) якщо діалектика стверджує, що розвиток суспільства не має меж, то система обмежує цей розвиток прусською монархією, яка вважалась вищим етапом такого розвитку.

Гегель залишив велику філософську спадщину, але його ідеї були сприйняті неоднозначно. Він має багато послідовників і супротив-: ників. Розглядаючи саморозвиток духу, Гегель практично з позиції об'єктивного ідеалізму дослідив механізм розвитку природи, люди­ни, суспільства, проаналізував найзагальніші закони і логіку цього розвитку.

Період німецької класичної філософії закінчує філософська системаЛюдвїгаАндреаса Фейєрбаха. Він змолоду був учнем і по­слідовником Гегеля, але вже в 1827-1828 роках починає сумніватися в істинності гегелівського вчення і розробляє свою філосо­фію. Його основні праці такі: «До критики філософії Гегеля» (1839), «Сутність християнства» (1841), «Тези до реформування філо­софії» (1842), «Основні положення філософії майбутнього» (1843).

Філософія Фейєрбаха є нетрадиційною як у самій постановці проблеми, так і в її вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. Ви­окремимо такі риси вчення Фейєрбаха (схема 2.14).

1. Основою філософії Фейєрбаха є вчення про природу. Він ствер-I джує, що немає нічого вищого за природу, як немає і нічого нижчо-| го за неї. Природа вічна. Вона нескінченна у просторі: тільки людська ! обмеженість ставить межі її протяжності. Фейєрбах відкидає погля-|ди на природу, як на умову розвитку духу, як на щось похідне, залеж­ів ' не від свідомості та волі.

2. Матеріалізм Фейєрбаха був антропологічним. Річ у тім, що в центрі його філософії — вчення про людину (антропос). Людина розглядається ним як природна істота, як вищий ступінь природно­го саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними яви­щами. Тому він говорить про людину як про щось незмінне, абсолют-'? не, а не як про конкретну історичну людину. У сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні справжній світ людини, ні її реальні сто-

сунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Люди­на за Фейєрбахом виступає як позаісторична і позасуспільна істо­та. В цьому полягає суттєвий недолік філософії Фейєрбаха.

3-Антропологічнийматеріалізм Фейєрбаха був метафізичним. Він не зміг подолати споглядального характеру попереднього мате­ріалізму і усвідомити роль практики у процесі пізнання і суспільно­го розвитку. Через споглядальні позиції він не зміг зрозуміти гегелів­ської діалектики і відкинув її разом з ідеалістичною системою.

4. У теорії пізнання Фейєрбах був на позиції сенсуалізму. Свою
філософію він називає чуттєвою філософією, але не заперечує взає­
мозв'язку чуттєвого і раціонального. Він підкреслює, що чуттєве
повинно доповнюватися раціональним, а раціональне — чуттєвим.
Фейєрбах рішуче виступав проти агностицизму.

5. Філософія Фейєрбаха мала атеїстичний характер. Він вів
непримиренну боротьбу проти релігії. Джерело її, так само як і іде­
алізму, він вбачав у відриві від буття. Проте, виступаючи проти ор­
тодоксальної релігії, Фейєрбах пропонував створити нову релігію,
яка обожнювала б силу любові людини.

6. У розумінні суспільного життя Фейєрбах був ідеалістом. Він,
як і матеріалісти минулого, не зміг зрозуміти суспільних процесів.
Філософ не підійшов до розуміння того, що свідомість людей ви­
значається не тільки положенням їх тіла та навколишньою приро­
дою, але і, головним чином, матеріальними умовами життя людей,
їх суспільним буттям.

Попри всі недоліки, властиві філософії Фейєрбаха, її безпереч­ним досягненням є те, що вона звернулася до людини, відтворила матеріалістичні принципи і, таким чином, мала значний вплив на розвиток філософської думки.

У цілому ж німецька класична філософія зробила важливий вне­сок у скарбницю світової філософської думки. Для неї характерне системне викладення філософських проблем, їх вивчення в ди­наміці, розвитку, спроба поєднати абстрактні філософські кон­цепції з політикою, правом, мораллю, мистецтвом, тобто практич­но з усіма формами людської діяльності.