Антична філософія

Філософія зародилась практично одночасно у трьох найбіль­ших осередках стародавньої цивілізації — Китаї, Індії, Греції і Римі. Десь у цей час відбувається зародження філософії у стародавньому Вавилоні та Єгипті. Однак тут філософська думка не набула рівня, властивого для більш розвинених рабовласницьких країн. Ми роз­глянемо сукупність філософських вчень, що розвивалися в давньо­грецькому (з кінця VII ст. до н. є. до початку VI ст. н. є.) і пізніше в дав­ньоримському (з II ст. до н. є. до початку VI ст. н. є.) суспільствах. Це так звана антична філософія (від лат. апіщиііа$ — давнина, старо­вина). Саме тут виробляється стиль філософствування та проблематика, які визначили подальший розвиток любомудрості на євро­пейському континенті. Філософія античного світу виростає з міфо­логії та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси цієї філософії такі:

наявність у ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

присутність елементів антропоморфізму (наділення предметів і явищ природи зовнішністю і фізичними властивостями людини);

наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи;

пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх у категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» та ін.;

пошуки першопочатку всього існуючого, що пізніше в ново­європейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії вирізняються три основних етапи.

Перший етап охоплює VII — V століття до н. є. Його називають натурфілософським, або ранньою класикою. У центрі уваги філо­софів того етапу стояли проблеми фізики (природи), Космосу, Все­світу.

Другий етап — висока класика. Він охоплює V — IV століття до н. є. В цей період відбувається антропологічний поворот у грець­кій філософії — чітко помітна тенденція теми людини в системі інших проблем.

Третій етап у розвитку античної філософа — (кінець IV до н. є. — початок VI ст. н. є.) — пізня класика, або завершальний етап античної філософії. До нього, у свою чергу, входять періоди: елліністична філо­софія (IV — І ст. до н. є.), олександрійська філософія (І ст. до н. є. — по­чаток VI ст.), давньоримська філософія (II ст. до н. є. —VI ст.). Для цьо­го етапу характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмис­лення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Крім того, якщо на двох перших етапах розвит­ку поняття антцчної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, то на третьому етапі розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів.

Розглянемо названі етапи розвитку античної філософії деталь­ніше.

Розпочинається антична філософія з появи натурфілософ­ських ідей, тобто з філософського осмислення природи. Грецькою мовою слово «природа» звучить як «фізис», тому таку філософію називали фізичною, а філософів цього періоду фізиками. Вони інтуїтивно формували субстанціональну модель світу^а допомогою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті.

Біля джерел формування натурфілософії стояламілетська шко­ла (м. Мілет, Мала Азія, VII ст. до н. є.). її засновником був Фалес (бл.

Схема 2.1. Антична філософія: рання класика

624-547 рр. до н. є.), а його послідовниками —Анаксімандр (610-546 р.р. до н. є.) іАнакамен (585-525 до н. є.). Основну увагу пред­ставники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають усі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасо­вим, вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, що існує зав­жди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначений початок, який він назвав «апейрон», Анаксімен прийняв за першооснову повітря (схема 2.1).

Те, що були вирізнені саме ці речовини як втілення першоос­нови світу, невипадково. Саме вода своїми наочними перетворен­нями на лід або пару наштовхує думку на можливість нескінчен­ної кількості метаморфоз, породження з єдиної вихідної (першої) форми цілої множини якісно різних форм. Повітря, у свою чергу, своїм «всепроникненням» збуджує уяву про речову «наповненість» буття, що має здатність «згущатись» і «розріджуватись», породжу­ючи в такий спосіб всю різноманітність конкретних речей у світі. Отже, вода, повітря і т. ін. як «першооснови» світу є не просто зви­чайними «відчутними» речовинами, вони одночасно є «видимим», «речово» існуючим принципом, законом виникнення, існування і зникнення конкретно-життєвого розмаїття речей навколишньо­го світу.

Ідея «апейрона» також не є відступом від речових уявлень про першооснову світу, як дехто вважає, бо ця ідея є конкретно-чуттє­вим уявленням про первісний стан буття — хаос, «зйішане», ще не-упорядковане, догармонійне буття.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань. Фалес, наприклад, був видатним математиком та астрономом. І все ж головне їх надбання — розроблення ідеї про світо­будову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конк­ретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.

Основні філософські принципи мілетської школи були розви­нуті Гераклітам Ефеським (544-483 рр. до н. є.). Він убачав першо­основу світу у вогні. Все виникає з вогню і у вогонь перетворюєть­ся. «Світ єдиний з усього, — твердив Геракліт, — не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що зако­номірно спалахує і закономірно згасає». У цих словах — ідея про мінливий, минущий характер усього існуючого. Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас і різне, і протилежне. Він наголошував, що суттєва зміна — це перетворен­ня на свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності. Якщо зникають су­перечності, то зникає рух, а якщо зникає рух, то зникає все. Постій­ний хід розвитку Геракліт порівнював з течією ріки, у яку не можна увійти двічі. Рух — це життя. Ось чому Геракліта вважають одним із засновників наївної діалектики. Геракліт першим починає роздуму­вати над проблемами пізнання. Він підкреслює труднощі, які вини­кають у процесі пізнання, невичерпність предмета пізнання. Герак-літова філософія вважається вершиною інтуїтивно-діалектичного розуміння світу, природи людини.

Наступною відомою філософською школою, що існувала в за­хідній частині Великої Греції, тобто в Південній Італії, є школа піфа­горійців, її засновником був Піфагор (бл. 580-500 рр. до н. є.). Дже­релом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природ­на речовина, а кількісне відношення — число. Воно володіє речами, моральними і духовними якостями. «Земний порядок має відпові­дати небесному». Підґрунтям світу є числа, які і створюють косміч­ний порядок. Одиниця — основа всього, лінії створює двійка, по­верхні — трійка, а тіла — четвірка. Числа виступають як самостійні сутності. Священною декадою є число 10, бо це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами. На відміну від попередніх філософів, які звертали увагу на якісний бік речей, Піфа­гор стверджує, що якість пов'язана з кількістю, і робить висновок, що «число володіє речами». Як конструктор нових понять Піфагор вважається першим, хто вживає поняття «філософ», «філософія».

У VI столітті до н. є. в південно-італійському місті Елеї виникає ще одна філософська школа — еяейська, послідовники якої звуть­ся елеатами. Якщо в основу світу представників мілетської школи була покладена матеріальна стихія (вода, вогонь та ін.), то представ­ники елеатської філософії основу світу вбачали в неконкретному: не в речовині, а в початку, який позначається поняттям «буття». Най­більш глибокі ідеї цієї філософії були розробленні Парменідом (бл. 540-480 рр. до н. є.) і Зеноном (бл. 490-430 рр. до н. є.). Пар-менід поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оск­ільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ кон­кретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюють­ся, сьогодні вони інші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають.

Логічне обгрунтування висновків Парменіда давав Зенон. Роз­виваючи погляди вчителя, він підкреслював, що логічно неможли­во уявляти множинність речей і припущення руху — це призводить до суперечностей. За принципами елейської школи Зенон розри­ває чуттєве і раціональне пізнання. Істинним визнає тільки раціо­нальне пізнання, а чуттєве пізнання вважає обмеженим, суперечли­вим. Найбільш відомим викладенням елейського відкидання руху та незмінності буття є апорії (логічні ускладнення) Зенона, які дово­дили, що якщо припустити існування руху, то виникають супереч­ності, які не можна розв'язати.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 490-430 рр. до н. є.) — ав­тор філософських поем, лікар, інженер, філософ. Він був засновни­ком школи еволюціонізму. Емпедокл приймає як першооснови світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці пер­шооснови в Емпедокла не переходять одна в одну, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психіч­них початків: Любові і Ненависті. Любов — космічна причина єдності і добра. Ненависть — причина роздрібненості і зла.

Після Емпедокла утверджується оригінальна філософська шко­ла ноалогп, або концепція всесвітнього розуму. Розробив її Анакса­гор (бл. 500-428 рр. до н. є.). На противагу своїм попередникам, Анаксагор відкидає стихії як початки. Ддя нього первинним є всі без винятку стани речовини. Один з останніх представників елейської школи Мелісс (його акме припадає на 440 рр. до н. є.) довів не­скінченність буття.у просторі та часі, сформулював закон збережен­ня буття, суть якого виразив у формулі «з нічого ніщо не виникає».

Значним етапом у розвитку античної філософії була школа атомізму. Ідеї про атомістичну природу світу розвивали Левкіпп (бл. 500-440 рр. до н. є.) ІДемокріт (бл. 460-370 рр. до н. є.). Філо­софську спадщину Левкіппа і Демокріта важко розділити (існують різні точки зору на цю проблему), тому їх вчення, як правило, роз­глядають разом. Левкіпп і Демокріт, на відміну від інших філософ­ських шкіл, визнають буття (атоми) і небуття (пустоту). Атом, на їх думку, — це найменша частинка буття, вона неподільна, вічна і не­змінна. Атоми розрізняються за величиною, формою, порядком розміщення. Вони вільно рухаються в пустоті, а зіткнувшись, зміню­ють порядок руху. Причини руху атомісти не описують. Атоми самі по собі без'якісні. З атомів складається і душа.

Після смерті тіла атоми душі також розпадаються, тому душа є смертною. На поверхні речей знаходяться більш легкі, летючі ато­ми. Вони «втягуються» при диханні нами, і завдяки органам чуття ми й маємо певні образи предметів і уявлення про них. Пізнання, за Демокрітом, має два види: «темний» шлях пізнання — здійснюється за допомогою чуттів — дає видимий світ предметів, утворених взає­модією атомів у порожнечі; «світлий» шлях пізнання — здійснюєть­ся за допомогою мислення — дає розуміння атомів і порожнечі, тобто суті речей і світу; до «темного пізнання» належить зір, слух, нюх, смак, дотик; коли вони вже не здатні бачити надто мале, ні чути, ні сприймати нюхом, смаком чи дотиком, а дослідження має проникнути до більш тонкого пізнання, тоді «на сцену виходить» мислення («світле пізнання»), яке є найбільш тонким пізнавальним органом. Результатом пізнавального процесу для людини є істина — правильне знання про суть речей і світу, а кінцевим наслідком — мудрість. Мудрість, як талант пізнання, дає три плоди — дар гарно думати, дар гарно говорити, дар гарно діяти.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху люд­ського мислення — від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диферен­ційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Висока класична доба античної філософії бере свій початок у другій половині V століття до н. є. В цей період з'являється чітка тенденція теми людини в системі інших філософських проблем. Найбільш яскраво ця тенденція знаходить свій вияв у софістів (від грец. зорЬізіез — мудрість), які стали першими платними вчителя-мифілософії. Пізніше софізмом стали називати філософський на­прямок, представники якого основну увагу приділяли не система­тичному освоєнню учнями знань, а вмінню використовувати їх у , дискусіях. До визначних представників софістів належить Прота-^їор(бп. 481- 411 рр. до н. е.),Горгій (бл. 483-375 рр. до н. є.) та інші.

Вихідний принцип софістів, сформульований Протагором, оз­начав: «Людина — міра всіх речей». Те, що приносить людині задо­волення, — добре, а те, що спричиняє страждання, — погано. У ме­жах теорії пізнання багато хто з софістів стали релятивістами. Так, Горгій вважав, що в теорії пізнання діють три тези. Перша: нічого не існує Друга: коли щось і існує, пізнати його неможливо. Третя: коли й можливо пізнати, то передати і пояснити іншому неможливо. Та софісти вчили не тільки риториці І філософії, а й займалися мате­матикою, поезією, музикою, астрономією, дослідженням мови.

Софісти поклали початок критичному ставленню до традицій, звичаїв, вірувань греків. Але їх вчення містило й небезпечні тенденції. Якщо людина сама творець своїх звичаїв, то кожен може претенду­вати на їх створення, Творчість стає свавіллям. Подібні висновки з вчення софістів робилися як їх безпосередніми послідовниками, так і послідовниками, віддаленими від них на цілі століття.

Величезний вплив на античну і світову філософію мав Сократ (469^399 рр- до н. є.). Він походив з бідної афінської сім'ї, жив і вчив­ся в Афінах, а потім і сам вчив в Афінах, де його слухали численні учні: Платон, Антисфен, Аристін, Евклід із Мегари. Він активно кри­тикував софістів за те, що «навчають мудрості за платню», стверджу­вав, що є такі людські якості, які в людини від Бога І священні. Це краса, мудрість та ін. І непристойно, аморально торгувати ними. Справжні погляди Сократа реконструювати дуже важко, складно. Сократ ніколи не вважав себе мудрим. На думку Сократа, він лише філософ, який любить мудрість. Один з відомих його висловів «знаю, що нічого не знаю» є, справді, поясненням необхідності глибшого пізнання самого себе. Своїм найважливішим завданням Сократ вважав «виховання людей», зміст якого вбачав у дискусіях і бесідах, а не в систематичному освоєнні якихось знань. Сократ не залишив ніяких рукописів. Його погляди викладені в працях Плато-на, Арістотеля. Будова світу, фізична природа речей непізнанні, пізнати можемо тільки самих себе. Це розуміння предмета пізнан­ня Сократ висловив формулою: «Пізнай самого себе» (схема 2.2). Головне у знанні не теорія, а практика — мистецтво жити. Знання, за Сократом, є думка, поняття про загальне.

У центрі філософії Сократа постає людина, її ставлення до сім'ї, суспільства, законів і, що важливо, — ставлення до богів. У бесідах та дискусіях Сократ звертає увагу на пізнання суті доброчесності. А ос­новними доброчесностями вважав він стриманість (як вгамовувати пристрасті), мужність (як долати небезпеку) та справедливість (якдо-тримуватися Божих та людських законів). ЦІ доброчесності людина здобуває шляхом пізнання та самопізнання. В бесідах, суперечках та дискусіях Сократа формувався філософський метод, який назвали діа­лектикою (від грец. фаіекііке — вести бесіду, розмовляти). Мета мето­ду — досягнути Істини виявленням суперечностей у твердженнях про­тивника шляхом постановки правильно підібраних питань.

Життя Сократа закінчилося трагічно. При черговій зміні влади в Афінах Сократа звинуватили в тому, що він «не визнає богів, яких

Схема 22. Антична філософія: висока класична доба

визнає місто, а вводить нові божества... що розбещує молодь». Со-крата було визнано винним і засуджено до смертної кари. І хоча Сократ міг уникнути її шляхом втечі або відмови від своїх вчень, він, проте, прийняв винесений вирок і випив чашу з цикутою (отрутою).

Найвидатнішим з безпосередніх учнів Сократа був Платон (427-347 рр. до н. є.). Він походив з афінського аристократичного роду. Справжнє його ім'я — Арістокл, а Платон — прізвисько (від трец.ріаґи$ — широкоплечий). Платон був засновником філософ­ської школи, відомої під назвою Академія. Він — перший найвідомі-ший філософ, практично всі твори якого дійшли до нашого часу, їх він писав у формі діалогу. Серед них: «Апології Сократа», «Закони», «Банкет», «Держава», «Федр», «Тімей» та ін. У діалогах Платона ви­кладено натурфілософію, вчення про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.

Головне місце у філософії Платона посідає оригінальне вчен­ня про ідеї. Згідно з цим вченням, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Усьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Таким чином, він створив вчення об'єктивного ідеалізму: ідеї існують об'єктивно, реально, незалежно від усіх об­межень простору і часу. Вони виступають як ідеальний зразок та ідеальна схема творення речей. Ідеї — це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріаль­ними «тінями» ідей. Одним з перших перекладачів творів Платона російською мовою був поет і філософ Володимир Соловйов. Він так образно виклав його вчення:

Милмй друг, иль тн не видишь, Что все видимое нами -Только отблеск, только тени От незримого очами? Мильїй друг, иль тьі не сльїшишь, Что житейский шум трескучий Только отклик искаженньїй Торжествующих созвучий?

На ідеалістичній онтології Платона ґрунтується і все його вчен­ня про державу, людину і пізнання. Він вперше створює концепцію досконалої («ідеальної») держави. У трактаті «Держава» Платон праг­не показати, яким має бути досконалий лад суспільства, яке вихован­ня має бути в людей у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне жит­тя від давнини до часів, коли він жив, Платон доходить висновку про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами друж­би або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього держави є держави не­гативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.

Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада нале­
жатиме невеликій групі людей; основним принципом ладу такої дер­
жаві буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадя­
нинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зу­
мовить їх гармонійне поєднання. Взявши за основу відмінності між
окремими групами людей і властиві їм моральні якості, Платон роз­
глядає цю відмінність за аналогією з розподілом господарської
праці. Всім громадянам держави мають бути властиві не лише спра­
ведливість, а й стримуюча міра, яка б приводила до гармонійного
узгодження як позитивні, так і негативні сторони. Окремим грома­
дянам необхідна мужність і лише невеликій кількості громадян —
мудрість (державці-філософи). '

Для Платона держава — це макросвіт, якому відповідає мікросвіту душі кожної окремої людини. Душа, за Платоном, має три начала: ро­зумне, афективне, нерозумне, або пожадливе фозумне має панувати, афективне — виконувати обов'язки захисту, пожадливе — коритися).

У платонівському проекті — державній утопії — першорядного значення надається принципу моральності, який має аскетичне забарвлення. Виходячи з того, що матеріальні інтереси негативно впливають на поведінку людей і є основною причиною занепаду суспільства, Платон запропонував як ідеальний спосіб життя людей в ідеальній державі певний уклад життя воїнів-стражів, зумовлений

позбавленням їх прав мати власне майно. Спільні здобутки, від­сутність приватної власності, а також умов для її виникнення, збе­реження та примноження — ось чинники, які, за Платоном, сприя­ють створенню такого ідеалу. За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву державі. Мета держави — сприяти розквіту держави, її могутності.

У гносеології Платон заперечує чуттєве пізнання і його форми. З його точки зору раціональне породжує чуттєве. Він так класифі­кує знання: достовірні апріорні знання людині дані Богом; близькі до достовірного знання — це знання чисел і заснованих на числах науках; недостовірні знання — емпіричні знання, тобто знання, отримані на основі відчуттів.

У 367 році до н. є. слухачем Академії Платона стає сімнадцятиріч­ний Арістотель — один із найвидатніших старогрецьких філо­софів (384-322 рр. до н. є.). Згодом він стає вчителем сина маке­донського царя Філіппа II — Олександра, майбутнього видатного полководця. Арістотель залишив після себе величезну творчу спад­щину (150 наукових праць і трактатів). Найвідомішими його твора­ми є «Метафізика» (вчення про буття), «Органон» (розглядаються проблеми логіки), психологічний трактат «Про душу», етичні тво­ри «Евдемова етика», «Велика етика», політико-економічні твори ♦Політика» і «Економіка». Основні положення філософії Арістоте­ля найповніше викладені у праці «Метафізика». При цьому слід па­м'ятати, що в часи Арістотеля слова «метафізика» не було. Це понят­тя вводить систематизатор творів Арістотеля Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси «те, що після фізики», тоб­то «метафізика». Найперша філософська проблема в метафізиці — предмет філософії. Арістотель вважає, що філософія повинна ви­вчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвит­ку матеріального та духовного світів і нерухомі сутності (закони). Фізика вивчає матеріальне, філософія — водночас і матеріальне й ідеальне. Вивчення ідеального — кінцева мета філософії. У цьому плані філософія стає теологією, оскільки ідеальне є Бог. Звідси Арі­стотель доходить висновку, що предмет філософії ширший за пред­мет теології, а теологія є складовою частиною філософії.

Арістотель був першим критиком теорії ідей Платона. З критич­ним ставленням до вчення Платона і пов'язаний відомий вислів Арістотеля: «Платон мені друг, але істина дорожча». Арістотель до­водить, що ідеї — лише копії речей і не відрізняються від них за змістом. Критикуючи ідеалізм Платона, філософ, разом з тим, критикував атомістичний матеріалізм. У процесі цієї критики було ви­роблено дуалістичне вчення про буття, згідно з яким для існування світу необхідні дві першооснови — матеріальна та ідеальна. Мате­рію Арістотель розглядав як пасивний початок, що має аморфний зміст і не може самостійно розвиватися. Активний початок — це форма. Завдяки формі матерія перетворюється на щось певне, на реальні речі. На думку Арістотеля, форма — перша сутність, а кінце­вою формою усіх форм є Бог. Бог — це перший двигун природи і кінцева причина світу.

Проблематика людини у філософії Арістотеля знаходить своє відбиття у трактаті «Про душу», який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття й пам'яті людини. Душа — причина і по­чаток людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Розум — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель вбачає найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність», або ентелехію (здійснення).

У цьому трактаті Арістотель викладає матеріалістичний погляд на незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність пам'яті як відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спо­гадів він вважав зв'язок, за допомогою якого з появою предмета ви­никає уявлення про інший предмет.

У гносеології Арістотель критикував скептицизм попередників і стверджував можливість пізнання світу. Він визначав явище і сутність як ступені наближення до істини, розглядав чуттєве і раці­ональне пізнання. Але Арістотель протиставляв раціональне чуттє­вому. Розум у Арістотеля може існувати самостійно, незалежно від почуттів як частина розумної душі, притаманної людині і Богу. Арі­стотель розрізняв пасивний розум, який відображає буття, і актив­ний, який створює світ. Межа наближення людини до Бога залежить від співвідношення в ній пасивного і активного розуму. Етичні нор­ми (як і гносеологію) Арістотель виводить із поняття душі. Але етичні норми не даються нам від природи, людина набуває їх у про­цесі своєї діяльності, боротьбі зі своїми вадами. Етичні норми Арі­стотеля — аналогія «золотої середини» Конфуція. Мужність, на­приклад, Арістотель розглядає як щось середнє між боягузтвом і відвагою. Етичні норми в Арістотеля є ідеалом, критерієм всіх форм людської діяльності.

Філософія Арістотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найзмістовніший період в історії філософії, який часто називають* філософією кла­сичної Греції. Ця філософія високо цінувалася ще в античний пері­од, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї не можливо уявити європейську філософію Нового часу, як І сучасну філософську культуру.

Багатим на різноманітні школи був і завершальний цикл антич­ної філософії (пізня класика). Зупинимося на ідеях найавторитет­ніших шкіл цього етапу (схема 2.3).

Епікуреїзм.Засновником школи був послідовник Демокріта Епікур (342 — 270 рр. до н. є.). Основний його твір — «Про приро­ду*. ЕпІкур учив, що основна мета філософії — щастя людини, яко­го можна досягги через пізнання законів світу. Для досягнення своєї мети філософія формує три види знання: фізику (вчення про при­роду і її закони), каноніку (вчення при пізнання), етику (вчення про досягнення людиною щастя). Всі явища природи і Всесвіту ЕпІкур пояснював різними поєднаннями невмирущих атомів, які відмінніне лише за формою івеличиною, як у Демокріта, а й за вагою. їхній прямолінійний рух поєднується зі спонтанними, внутрішньо за­мовленими відхиленнями в бік від прямої лінії, що закладає осно­ви не тільки природної свободи, а й індивідуальної (людської) — стає можливим вільний вибір від визначеності наперед, тобто з'яв­ляється можливість вибору з кількох життєвих варіантів, мож­ливість «втекти» від приреченості.

У теорії пізнання Епікур, як і ДемокрІт, дотримувався вчення про еманацію («витікання»), тобто вважав, що образи-копії, відокремлюю­чись від предметів навколишнього світу, сприймаються органами чуттів, викликаючи відчуття-копії. Основні позиції етичного вчення Епікура: людина є чуттєвою Істотою, а тому її почуття виступають кри­терієм моральності, «адже всяке благо і зло — в відчуттях»; голові!

життєве завдання людини — досягнення щастя і душевної незворуш­ності (давньогрецькою мовою — досягнення стану «атараксії»).

Епікуреїзм мав досить великий вплив на свідомість мислителів своєї епохи. Найбільш відомим з Послідовників Епікура був старо-римський поет і філософ ТитЛукреційКар (приблизно 99-55 рр. до н. є.). До насдійшла повністю його поема «Про природу речей», у якій він детально виклав свою філософську позицію. Лукрецій вважав, що основна мета філософії — звільнення людини від страху загробної кари. Звільнитися від цього людина може через пізнання природи, законів її функціонування. Набуті знання потрібні людині для розу­міння складних етичних проблем. Особливо важливим для людини є розуміння двох питань: смертності душі й неможливості богів впли­нути на життєдіяльність людини. Визнаючи існування богів, Лук­рецій Кар заперечує їх вплив на природу, бо природа складається з найменших частинок і виникає сама по собі. Найменші частинки природи вічні, ніким не створені і є першоосновою світу. Душа також тілесна. Вона відрізняється від інших фізичних тіл, на думку Лукре-ція Кара, лише формою атомів. Атоми душі дрібніші, рухоміші, гла­денькі й круглі. Життя і смерть зустрітись не можуть. Поки людина жива, смерть їй не страшна, а коли смерть настала — людини вже немає; нема душі, отже, нема і відчуття страху.

Скептицизм. Як філософська школа скептицизм (від грец. skeptikos — той, хто досліджує, критикує) виник у VI — НІ століттях до н. є. Своєї вершини він досяг у вченні Піррона з Еліди (бл. ЗбО-270 рр. до н. є.), Енесідема з Кноса (І ст. до н. є.), Секста Емпірика (кінець II — початок III ст.) та ін. Специфіка цієї школи полягає в тому, що скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість. В основі суджень цієї школи лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1) якими є всі речі? — Кожна річ є не більше такою, ніж будь-якою іншою, тому вона не може бути названа ні прекрасною, ні потворною; протилежні суд­ження про річ справедливі однаковою мірою; 2) як людина має ста­витися до речей світу? — Знаючи, що протилежні судження про речі світу однаково достовірні, мудра людина утримуватиметься від будь-яких суджень про речі, а отже, і від прийняття остаточних рішень щодо свого ставлення до цих речей; 3) яку користь отримує людина від свого ставлення до речей світу? — Утримуючись від суджень про істинну сутність речей та від остаточного прийняття рішень щодо свого ставлення до цих речей, мудра людина ставиться до них бай­дуже і незворушно, тобто з позиції апатії та автаркії (самовладання) — тільки так досягається вище блаженство. У цьому — єдино можлива користь від ставлення людини до речей і явищ світу.

Стоїцизм.Засновником його був Зенон з Кітіона (бл. 336-264 рр. до н. є.), що знаходився на Кіпрі Школа дістала назву від сло­ва «стоя» — назви портика, тобто відкритої галереї, що підтримуєть­ся колонадою. Там, у цьому притулку, навчав своїх прихильників Зе­нон Кітійський. Духовними спадкоємцями Зенона були Клеанф (331-233 рр. до. н. є.) тгХрісіпп (281-208 рр. до. н. є.). Хрісіпп сис­тематизував вчення стоїків у так званій Старшій Стої, де він був найбільш плідним мислителем. Учні Хрісіппа поширили стоїцизм у Римі. Серед римських стоїків найбільш відомі Сенека (4 р. до н. є. — 65 р. н. є.), Епіктет (50-138),МаркАврелій (121-180).

Стоїцизм — філософська школа, в основному, етичної направ­леності. Вона, як і попередні школи, закликала людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння буття і людини. Стоїки вважали, що весь світ — єдине тіло, яке наскрізь пронизане активним началом, яким є Бог. Бог — це твор­чий вогонь, тілесне дихання («пневма»), життєва теплота, що роз­лита в тілі природи. Творчий вогонь забезпечує обумовленість всіх явищ світу. Кожна подія — необхідна ланка непорушного ланцюга постійних перетворень. У цьому — необхідність всіх речей і явищ, якої не може порушити жодна сила. Отже, завдяки творчому вогню у світі панує фатум — невблаганний закон долі. Дія долі неминуча. Тому людині не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добро­вільно і беззаперечно їй підкоряється, і тягне силоміць, притягає того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить. Звідси випливає, що людина має свідомо, розумно пізнавати своє місце у світоустрої; вона повинна осягнути, яка поведінка відповідає її власній природі та природному співвідношенню з іншими істотами.

Неоплатонізм.Основні творці неоплатонізму: Плотін (205-270),Порфирій (232 або 233 Р- — початок IV сх),Ямвліх (бл. 245 р. — бл. 330 р.),Прокл (410-485). Філософським джерелом неоплатоні­зму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність ма­теріального світу. Воно було витлумачено в дусі містицизму. Кон­цепція виникнення і розвитку світу в неоплатоніків дуже складна. Його творцем є надчуттєве абстрактне Єдине, яке шляхом емонації (витіканням) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову (бо­жественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Індивідуальна (зем­на) душа, яка «охоплена» небуттям (матерією, тілом) є часткою світової Душі. Вони взаємопов'язані. Земна душа прагне бути макси­мально подібною до світової. Гармонія між ними визначається вчинками і діяльністю людини. Що більше людина керується прин­ципами добра, то ближчою вона стає до божественної Душі. Тому сенс життя людини — повсякденне духовне самовдосконалення, тому душа, за неоплатонізмом, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відмовою від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вер­шиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душею.

У 529 році імператор Юстиніан видав указ про закриття філо­софських шкіл в Афінах. Це було свідченням того, що антична філо­софія завершила своє існування. Але вона назавжди залишилася джерелом філософського мислення.

Таким чином, у античній філософії були поставлені і частково розв'язані основні філософські проблеми: виникнення світу і люди­ни, першооснови всього сущого, співвідношення двох основних форм буття — матеріального та ідеального, сенсу життя, смерті і безсмертя. Результати досліджень мислителів суттєво вплинули на подальший розвиток філософської думки в усьому світі.