Етичні та соціально-політичні погляди Арістотеля

Етика Аристотеля належить до практичних наук, оскільки вона є наукою про діяльність, яка пов’язана з вільним вибором. Вільний вибір здійснюється відповідальною людиною. Практична діяльність в часи Арістотеля була виключно пов’язана з моральністю, яку Стагірит, зокрема, вважав набутою властивістю душі.

Розум людини Арістотель поділяє на практичний і теоретичний. І теоретичний, і практичний розум мають свої чесноти та пороки. До чеснот теоретичного розуму, які Арістотель називає діаноетичними (інтелектуальними), належать мудрість, розумність, розсудливість, а до пороків – протилежні стани духу. Що стосується практичного розуму, то він існує в єдності із пристрасною частиною душі. Їхні чесноти – це чесноти поведінки, характеру. Діаноетичні чесноти виникають і розвиваються, як правило, через навчання, вимагають досвіду і часу, етичні ж формуються через звички. Таким чином, етичні чесноти – це чесноти звички та звичаїв, а діаноетичні – чесноти розуму і засновані на міркуваннях.

У цілому етичні чесноти визначаються Арістотелем як «середина двох пороків». Наприклад: великодушність – середина між марнославством та легкодухістю; мужність – між нерозсудливістю та боягузтвом; щедрість – між скупістю та марнотратством. Етичні чесноти вимірюються тим, наскільки практичний розум оволодіває афектами. Вони є діяльними чеснотами, оскільки ми стаємо справедливими, коли робимо справедливі вчинки, скромними – коли чинимо скромно, мужніми, коли діємо мужньо. Саме тому етика як наука належить, за Арістотелем, до практичної філософії. Діаноетичні чесноти, хоч і споглядальні, але вони також передбачають не саме по собі знання, а поведінку, діяльність, практику.

Серед усіх чеснот особливе місце займає справедливість. Вона є серединою між двома родами несправедливості: порушенням закону і неоднаковим ставленням до рівних собі. Тому «поняття справедливості означає одночасно як законне, так і рівномірне, а несправедливе – протизаконне й нерівне (ставлення до людей)». Справедливість є найвищою чеснотою, у якій містяться всі інші.

Метою людського життя є блаженство. Вище блаженство полягає у споглядальному способі життя. Але такий спосіб існування вимагає певних умов, наприклад, здоров’я, багатства, сили і т. п. І все ж найважливіший елемент блаженства – внутрішня гідність і доброчесність особистості. Бути моральним добре, адже моральна людина завжди знаходиться в гармонії із собою, вона не знає докорів сумління, тоді як порочних людей постійно переслідує збудження та пригнічує каяття.

Для Арістотеля найвищою чеснотою є теоретична діяльність. Вона є вищою за практичу, оскільки приносить мудрість, а з нею і блаженство. А такою діяльністю є наука, споглядання. І все ж практичність також є чеснотою, причому необхідною в житті.

В основі соціально-політичних поглядів Арістотеля лежить його етичне вчення. Справедливість, як людська чеснота, є базовою в розумінні держави, її суті і призначення. Головна мета співжиття людей у державі «полягає не просто в тому, щоб жити, а більшою мірою в тому, щоб жити щасливо». Загальне благо – ось мета діяльності держави. Створення загального блага є реалізацією справедливості в політичній діяльності.

Держава виникає природним шляхом у результаті розростання сім’ї і поселення. Основною фігурою держави є громадянин. Громадянином є той, хто бере участь у суді і в управлінні. Звідси випливає, що громадянами є лише рабовласники. Раби ж не є громадянами.

Арістотель вивчає різні форми державного устрою і через аналіз класифікує їх за кількісною, якісною та майновою ознакою. У результаті в нього з’являються шість форм політичного устрою: три правильних – монархія, аристократія і політія – і три неправильних – тиранія, олігархія і демократія. Серед неправильних форм держави Арістотель надає перевагу демократії, але за умови, що в такій державі буде правити закон, а не натовп. Державу, у якій править натовп, філософ засуджує і називає охлократією. Але найбільше дістається тиранії, владі, яка «не відповідає природі людини.

В основі держави лежить приватна власність її громадян. Власність має бути поміркованою, нею мають володіти більшість громадян. Тобто в нього мова йде про «середній клас», який повинен бути основою правильної форми державного устрою.