Релятивізм софістів та їхня роль в античній культурі

Період, про філософію якого йтиме мова, називають класичною добою в розвитку Стародавньої Греції. Ця доба починається десь із другої половини V століття до н. е. і триває практично все ІV століття до н. е. Це був період відносно мирного існування давньогрецької цивілізації, результатом якого стало об’єднання грецьких міст-полісів у політичні союзи, у яких установилася демократія рабовласницька, у якій не мали прав ні жінки, ні раби. Вільними громадянами були тільки рабовласники. Вони й порядкували у країні: обирали собі владу, встановлювали закони, вирішували свої громадянські справи на зборах. Але для того, щоб добитись підтримки своїх вимог громадянами на таких зібраннях, необхідно було володіти умінням переконувати. Позови в судах, що стали безумовним атрибутом демократії, також вимагали вміння доводити свою правоту, викликати співчуття до себе і ненависть до противника. Саме умови існування в цей час вимагали знань і життєвої мудрості, за формування яких взялися софісти.

Софісти стали першими вчителями такої мудрості. Вони були покликані до життя демократією, саме остання породила таке явище, як софісти. З іншого боку, даючи дітям рабовласників знання, вони сприяли розвитку демократії. Виконуючи цю роль, софісти створили риторику – науку, яка навчала красномовству. Вони своєю діяльністю прислужились розвитку давньогрецької мови та логіки, зробили посильний внесок у розвиток психології. У цілому, софісти сприяли розвитку давньогрецької культури.

Попри сказане слід зазначити, що «житейська мудрість» софістів полягала не в тому, щоб дошукатись істини, а в тому, щоб за будь-яку ціну перемогти противника. Саме через це позитивне ставлення до софістів, яке існувало до середини V століття до н. е., з часом змінилося на негативне. Софістів навіть почали зневажати. Для цього були й інші причини, але в контексті філософії відмова від пошуку істини, її релятивізація були основною вадою в діяльності софістів. їхні високі гонорари, так і заздрість співгромадян. Софісти жили за рахунок власної праці, жити власною працею – було долею рабів.

Освітня діяльність софістів та її результати дають нам право сказати, що то була доба античного Просвітництва. У цей час увага філософів переключається із природи на суспільство. Мислителі цієї пори помітили, що, окрім природи, є ще й інший, не менш цікавий світ – світ людини, її культури, і що він відрізняється від світу природи. Саме в цей час устами софіста Протагора висловлюється думка про те, що «людина є мірою всіх речей».

Стосовно софістів слід сказати, що їхня історія поділяється на два періоди. У першому періоді діяли «старші софісти»: Протагор із Абдер, Горгій із Леонтії, Гіппій із Елеї, Продік, Антифонт. До другого періоду відноситься діяльність «молодших софістів»: Горгія Алкідама, Лікофрона, Пола, Фразимаха, Критія та інших. Основою міркувань усіх софістів було розрізнення природного і людського, або суспільного. Перше існує як закон, друге – як звичай. А це означало, що у природі діють закони, які від людей не залежать, і, відповідно, змінити їх людині не під силу. Стосовно законів, згідно з якими живе людина в суспільстві, то вони встановлюються людиною довільно, а тому їх можна змінювати, бо вони залежать від людини. Ось чому «людина – міра всіх речей». Протогор висловлює таку думку: «що кожному місту уявляється справедливим і прекрасним, те для нього таким і буде до того часу, поки воно так вважає». Саме Протагор першим заявив, що «про будь-який предмет можна сказати двояко, тобто протилежне».

При розгортанні основної позиції софістів про відносний характер істини у сфері людської культури всі вони висловлювали різні погляди, але їх об’єднувало твердження про те, що «закони – результат домовленості». Такі міркування щодо закону підводять до висновку, що людське знання має відносний характер, що істини як такої не існує, що істина є лише спільною думкою громадян, результатом домовленості вважати за істину те, а не інше. Протагор суб’єктивний характер людської істини висловлював ще й так: «Якою мені річ здається, такою вона для мене і є, а якою вона здається тобі, такою вона, у свою чергу, є для тебе». Далі він розмірковує так: якщо для хворого їжа гірка, а для здорового солодка, якщо одному холодно, а іншому тепло, то це зовсім не означає, що один із них має рацію, а інший – ні. «Просто треба змінити гірше становище на краще». Усі відчуття однаково істинні. А тому зігрій того, хто мерзне, і вилікуй хворого. Ось такою практична спрямованість філософських міркувань Протагора.

Навіть загальна оцінка істини відрізнялась у різних софістів. Так, якщо Протагор вважав, що все істинне, то Ксеніан виголосив принцип, «що все не істинне і будь-яке уявлення та думка вводять в оману». На такій самій позиції стояв і Горгій. Він вважав, що все не істинне. У Горгія ми бачимо повну зневіру в можливості пізнання, тому маємо всі підстави зарахувати його до агностиків.

Істину софісти вважали відносною, релятивною, тобто залежною від людини. А якщо так, то істина у кожної людини своя. Але таке її розуміння руйнувало можливість узгодження дій між людьми, створювало проблеми в єдиному просторі людського існування. Саме це стало причиною зміни ставлення до софістів, яке з часом стало негативним.