Філософія досократиків

Антична філософія (спочатку грецька а потім і римська) охоплює період свого безпосереднього існування з ХП-Х1 ст. до н.е. по У-У1 ст.ст. н.е. У розвитку античної філософії можна з деякою мірою умовності виділити три основні етапи. Перший охоплює період з УП до У ст. до н.е. Цей період звичайно називають досократівським, а філософів, відповідно, - досократиками. До цього етапу належать філософи Мілетської школи, Геракліт Ефеський, Елейська школа, Піфагор і піфагорійці, давньогрецькі атомісти (Левкіп і Демокріт).

1 період. Філософія досократиків

Прийнято вважати, що вперше філософія зародилася в м. Мілеті, де була заснована мілетська школа. Оскільки перші грецькі філософи - "мудреці" - займалися осмисленням природи, Космосу, з'ясовуючи причини й початки світу, їх часто називають "фізиками".

Перші філософські теорії зумовлені думкою. Що у всього сущого є одне спільне первоначало, яке як єдина першоматерія лежить в основі багатоманіття речей і як першопричина зумовлює досвідно пізнавальні процеси. Ця першоматерія називається субстанція.

Філософи - мілетці інтуїтивно будували субстаціональну модель світу(саме через з'ясування "першопричини" – з грецької "архе", що дослівно означає "початок, принцип" усього сущого як його основи, сутності), у їхній методології безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: так само, як у міфі, було зроблено "перенесення" людських властивостей, якостей і відносин на явища природи на небо й космос, так само в ранній грецькій філософії властивості й закони Космосу, як вони мислилися мудрецями минулого, "перенесені" на людину та її життя.

Для філософів періоду античності був характерний пошук першооснови, першопричини всього існуючого. Фалес із Мілета як першооснову розглядав воду; Анаксимен - повітря, Анаксимандр - «апейрон» , що в перекладі з грецької означає "безмежний, безмежний, нескінченний"; Геракліт - вогонь. Він писав: "Цей космос, єдиний із усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, але він завжди був, є й буде вічно живим вогнем ". В У ст. до н.е. Емпедокл об'єднав всі 4 стихії, додавши їм статус елементів, тобто незведених один до одного (у Геракліта вони такі, що взаємно перетворюються), самототожних, кількісно і якісно незмінних субстанцій, зі сполучення яких у певних пропорціях й утвориться все різноманіття речей світу, включаючи й живі організми.

Наділений логосом вогонь, за Гераклітом, розумний і божественний. Філософія Геракліта, безумовно, діалектична: світ, "керований" логосом, єдиний і мінливий, ніщо у світі не повторюється, усе минуще й одноразове, а головний закон всесвіту - боротьба протилежностей. Геракліт вважається творцем першої, наївної діалектики.

Ще один, і дуже істотний, крок на шляху звільнення філософії від міфологічної свідомості був зроблений представниками елейської школи, засновником якої став Ксенофан. Власне саме в елеатів уперше з'являється категорія буття, уперше ставиться питання про співвідношення буття й мислення, що розкриває ще один представник цієї школи Парменід. Він своїм найвідомішим висловом "Буття є, а небуття нема" фактично заклав основи парадигми онтологізму як усвідомлюваного, чіткого зразка філософського мислення.

Що ж таке буття для Парменіда? Найважливіше визначення буття - зрозумілість його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом і є буттям, почуттям же буття недоступне. Тому "одне й те ж саме є думкою й тим, про що думка існує ". У цьому положенні Парменіда затверджується тотожність буття й мислення. Буття - це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що нерухоме й несуперечливе, "як і думка про нього". Мислення ж - це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення - знання (episteme).Чуттєве сприйняття має справу із множинністю різних речей і ознак, у зв’язку зі світом чуттєво сприйманих одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати лише думку (doxa) - звичайну гадку, що протистоїть знанню як результату осягнення розумом єдиного.

Зенон Елейський, захищаючи й обґрунтовуючи погляди свого вчителя й наставника Парменіда, відкидав мисленність чуттєвого буття, множинності речей і їхнього руху. Уперше застосувавши доказ як спосіб мислення, як пізнавальний прийом, Зенон прагнув показати, що множинність і рух не можуть мислитися без протиріччя (і це йому цілком удалося!), тому вони - не суть буття, яке є єдиним й нерухомим. Метод Зенона був методом не прямого доказу, а методом "від противного" : Зенон спростовував або зводив до абсурду тезу, протилежну первісній, користуючись "законом виключеного третього", що був уведений Парменідом ("Для будь-якого судження "А" істинно або саме "А" , або його заперечення від лат."; "tercium non datyr" - "третього не дано") і є одним з основних логічних законів у європейській культурі. .Міркування Зенона одержали назву "апорія" (дослівно "ускладнення", "безвихідне становище").

Апорія - це важкорозв'язна проблема, що полягає в протиріччі між даними досвіду й уявним аналізом. Найбільш відомі 4 апорії Зенона проти руху: “Дихотомія”, “Ахілл і черепаха", "Стріла" і "Стадіон".

У століття до н.е. - насичений "філософськими подіями" період у житті античної Греції. Крім повчань мілетців, Геракліта й елеатів достатню популярність одержує піфагореїзм, без якого неможливо уявити ні античну філософію, ні античну культуру в цілому.

Більшість грецьких авторів батьківщиною Піфагора називають острів Самос, який Піфагор змушений був покинути через тиранію Полікрата. За порадою, нібито, Фалеса Піфагор відправляється в Єгипет, де вчиться в жерців, потім як полонений (у 525 р. до н.е. Єгипет був захоплений персами) опинився у Вавілонії, де також учився в жерців; є свідчення, що Піфагор навчався також в індійських мудреців. Після 34 років навчання Піфагор повертається в "Велику Елладу" , у місто Кротон, де й засновує Піфагорійський союз як науково-філософське й етико-політичне товариство однодумців.

Про погляди самого Піфагора, особистості, безумовно, легендарної (наприклад, є "свідчення, що його бачили одночасно у двох містах, що він мав золоте стегно, що його один раз привітала людським голосом ріка Кас), можна справедливо сказати лише наступне. По-перше, "число володіє речами", у тому числі моральними: "Справедливість є числом, помноженим само на себе". По-друге, "душа є гармонією", а гармонія - це числове співвідношення; душа, за Піфагором, безсмертна й може переселятися, тобто в Піфагора була ідея дуалізму душі й тіла; По-третє, поклавши в основу космосу число, Піфагор наділив це старе число новим змістом. Число співвідноситься з єдиним, єдине ж служить початком визначеності, що пізнавана лише таким чином. Число - це впорядкований числом всесвіт. Про внесок Піфагора в розвиток науки, насамперед математики, відомо всім зі шкільної лави; охарактеризуємо Піфагора-астронома. Піфагорієць Екфант із Сіракуз учив, що початки всього - "неподільні тіла й порожнеча". Атом (дослівно "неподільний") - логічне продовження просторово-тілесної монади (дослівно: "один", "одиниця", "єдине"), але, на відміну від однакових монад, "неподільне" Екфанта відрізняється одне від одного величиною, формою й силою; світ, він єдиний і кулястий, складається з атомів і порожнечі, рухається розумом і управляється «промислом».

Однак традиційне виникнення античного атомізму (вчення про атоми) зв'язують із іменами Левкіпа й Демокріта, погляди яких на природу й будову Макрокосму однакові (у цьому випадку й застосовується термін "атомістичний матеріалізм Левкіпа-Демокріта "). Демокріт, крім того, досліджував і природу Мікрокосму, вважаючи його подібним Макрокосму. "Жодна річ не відбувається даремно, але все в силу причинного зв'язку й необхідності", - учили атомісти й демонстрували тим самим філософський фаталізм: ототожнивши причинність і необхідність (у дійсності причинність лежить в основі необхідності, але не зводиться до неї; у випадкових же явищ є причини), вони заперечили випадковість; одне одиничне з необхідністю викликає інше одиничне й те, що нам здається випадковим, перестане здаватися таким, як тільки ми розкриємо його причину, таким чином, фаталізм не залишає місця випадковості.

Людину Демокріт визначав як "тварину, що від природи здатна до будь-якого навчання й має за помічника у всьому руки, розум і розумову гнучкість ". Людська душа - це сукупність атомів; необхідна умова життя - подих, що атомізм приймав як обмін атомів душі з середовищем. Демокріт розрізняє два види існування: те, що існує "у дійсності", і те що існує "у загальній думці". До першого виду існування Демокрит відносить тільки атоми й порожнечу, що не мають "чуттєвих" якостей. Чуттєвій ж якості й являють собою те, що існує "у загальній думці" -кольорові, смакові й т.п. якості. Філософська творчість Демокрита фактично завершує епоху досократиків. Філософська концепція Демокрита може бути віднесена до відносно зрілих форм філософії, що вже вивільнилася від переважаючого впливу соціоантропоморфізму, ця концепція встановила рамки матеріалістичної традиції європейської філософії (так званої "лінії Демокрита"). У цілому епоха досократиків - рання грецька філософія - надзвичайно важливий етап у всій європейській культурі. У лоні системно-раціоналістичного світогляду, що встановлювався, одержали потужний імпульс розвитку не тільки абстрактне мислення "саме по собі", але й багато наук - фізика, астрономія й механіка, багато галузей математики, початок хімії, психології, теорії музики й архітектури.