Література. 1. Антична бібліотека. Суд над Сократом

1. Антична бібліотека. Суд над Сократом. – Спб.:Алетейя, 1997.

2. Войдило Є. Мій вибір – свобода. – Львів: Відродження, 1994.

3. Данн Д. Бог есть и для алкоголиков. – М., 1998.

4. Завялов В. Ю. Психологические аспекты формирования алкогольной зависимости. – Новосибирск, 1988.

5. Лисицын Ю. П. Алкоголизм. – М., 1990.

6. Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными государствами. – М., 1930. – Вып. 5.

7. Фармакологія: Підручник / За ред. І.С. Чекмана - К.: Вища шк., 2001.

Проблеми профілактики наркоманії

Та реабілітації і ресоціалізації наркозалежних

СНІД – пандемія XXI століття

План

1. Небезпека наркоманії.

2. Соціальні й психологічні причини наркоманії.

3. Програми профілактики наркоманії.

4. Зарубіжний досвід профілактики та боротьби з наркозалежністю.

5. Проблема СНІДу в контексті біоетики.

Речовину визнають наркотичною одночасно за трьома критеріями: медичним; соціальним; юридичним. За медичним критерієм речовина має виявляти специфічну дію на центральну нервову систему (стимулюючу, седативну, галюциногенну), що може спричинити немедичне її застосування. За соціальним критерієм речовина є наркотичною, якщо немедичне її застосування є шкідливим для людини і суспільства. За юридичним критерієм наркотична речовина становить небезпеку для людини та суспільства.

Речовини, які вважаються наркотичними, визначенні міжнародними конвенціями 1961, 1971, 1988 років та Національним переліком речовин, що визнаються наркотичними.

Усі речовини і препарати, які спричиняють залежність при їх вживанні, можна поділити на три групи:

1. Речовини та засоби, які пригнічують нервову систему (психодепресанти):

а) препарати і речовини опійної групи: морфін, омнопон, кодеїн, героїн, опій-сирець, промедол, фентаніл та ін.;

б) препарати і речовини із седативною (заспокійливою) дією та снодійні засоби: похідні барбітурової кислоти - етамінал натрію, фенобарбітал, ноксирон, реладорм, реланіум, феназепам, оксибутират натрію.

2. Речовини та засоби зі збуджувальною дією (психостимулятори): кокаїн, фенамін, первітин, ефедрон, "екстазі", сиднофен, сиднокарб, кофеїн.

3. Речовини та засоби з галюциногенними властивостями (галюциногени): гашиш, марихуана, ЛСД, фенциклідин, псилоцибін, мескалін, інгалянти (бензин, плямовивідник, ацетон, толуол, розчинники нітрофарб, деякі сорти клею), циклодол, кліпсол.

Наркоманією називається група захворювань, проявом яких є потяг до регулярного вживання у зростаючій кількості наркотичних речовин унаслідок виникнення стійкої психічної та фізичної залежності від них із розвитком абстиненції після припинення їх вживання.

Основними характеристиками наркоманії є: набута внаслідок зловживання наркотичною речовиною змінена реактивність щодо неї, яка виявляється в патологічному потязі до даної речовини; змінена толерантність; виникнення абстинентного синдрому у разі припинення вживання наркотичної речовини.

Проблема наркоманії набула загрозливого характеру в Україні та має всі риси епідемічного процесу. За останні роки в Україні зріс незаконний обіг наркотиків. Незважаючи на зовнішню активну антинаркотичну пропаганду та агітацію, кількість осіб, особливо підлітків і молоді, які вживають наркотичні речовини, швидко зростає.

В Україні діє Програма реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003-2010 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 2003 р. №877.

За офіційною статистикою МОЗ України, у 2006 р. на обліку перебувало 117 тис. наркозалежних. Насправді їх у кілька разів більше.

Лікування хворих на наркоманію в умовах наркологічного стаціонару на сьогодні необхідно визнати малоефективним, оскільки ремісію, яка триває більш ніж рік після стаціонарного лікування, реєструють лише у 9-12% пацієнтів.

Така низька ефективність спонукає до розроблення нових методів лікування захворювання, а також спеціальних реабілітаційних програм, які дадуть змогу збільшити тривалість ремісії, а також провадити профілактику рецидивів. Потрібно пам’ятати, що наркоманія є захворюванням особистості, тому нині найдоцільніші та адекватні реабілітаційні психологічні програми спрямовані на корекційну роботу з конкретним пацієнтом.

Реабілітація хворих із наркологічною залежністю передбачає насамперед їх ресоціалізацію, відновлення (збереження) індивідуальної та суспільної цінності хворих, їх особистісного та соціального статусу.

Розрізняють щонайменше чотири головні засади реабілітації хворих із порушеним психічним здоров’ям: 1) партнерство лікаря і хворого; 2) різнобічність (різноплановість) зусиль; 3) єдність психосоціальних і біологічних методів впливу; 4) послідовність у застосуванні методів.

Як показує практика роботи з хворими на наркоманію, здебільшого узалежнена особа не може обійтися без професійної допомоги. Необхідно створювати осередки ресоціалізації, котрі б допомагали у реадаптації осіб до суспільного життя.

Діяльність служб, які займаються наркоманами у нашій країні, спрямована майже виключно на клінічний бік лікування узалежнень. Натомість психологічні причини, які є одними із головних чинників зловживання наркотичними збудниками, залишаються поза увагою. Адже перш ніж особа почне зловживати наркотиками, вона стикається з низкою нерозв'язаних психологічних конфліктів. Унаслідок зловживання наркотиками формується особистість із патологічними мотивами поведінки, психологічною залежністю від наркотиків [5, 73], (додаток Г).

Ресоціалізація таких осіб включає також профілактичні дії щодо узалежнених. Розглядаючи профілактику лише з медичної точки зору, бачимо, що цей підхід є надто вузьким, оскільки спрямований на дезінтоксикаційну терапію при сильному наркотичному сп'янінні. Медикаментозний контроль здійснюється особливо за особами, які мають вади мозку; душевнохворими; особами із порушеннями особистості; особами, які внаслідок зловживання наркотиками постраждали фізично та психологічно [2, 37-38].

Особистісний чинник є однією з головних причин зловживань і великою мірою зумовлює перспективу одужання. Для досягнення успіхів у ресоціалізації потрібно змінити нинішню наркологічну концепцію, поставивши пріоритетом такої реабілітації особистість людини. Необхідно перенести акцент лікування залежності з виключно органічної терапії на психологічну корекцію та реабілітацію [5, 73].

Сьогодні для профілактики наркоманії у школах зарубіжних країн широко застосовують Програму підтримки учнів, до якої залучають професійних порадників для надавання допомоги. Згідно з цією програмою, діагностичне обстеження учнів має на меті з'ясувати природу і сферу їхніх проблем, зв'язок з іншими аспектами життя та суспільним фоном. Обсяг, доступний для допомоги, надзвичайно різноманітний. Він охоплює сферу родинного або індивідуального порадництва, індивідуальну або групову психотерапію, а також різні групові тренування [8, 84]. У школах України від 2003 р. реалізується антинаркотична профілактична програма, яку фінансує Європейська комісія.

Іншим видом ресоціалізації є програма Ранньої середовищної інтервенції, опрацьована в Сан-Франциско. Мета програми — створити для молоді особливе місце для дозвілля. Пізнаючи представників осередку, молодь виявляє до них довіру, відкриває їм свої проблеми. Допомога надається у групі однолітків з урахуванням етнічної та культурної специфіки, а також впливу проблем, що спонукали до зловживань. Більшість дій ґрунтується на пропозиціях молоді, які вносяться до терапевтичних та корекційних програм [8, 85].

Історія терапевтичних спільнот для узалежнених осіб бере свій початок у США — 1957 року Ч. Детріх заснував першу спільноту “Синанон”. Ідеї цієї спільноти швидко прийнялись і розвинулись не лише у США, а й в інших країнах. До “Синанону” приходять не лише узалежнені особи чи особи з кримінального світу, а й усі, кому відповідає такий стиль суспільного життя [7, 155]. Тепер ця спільнота має характер корпорації, суспільно-ресоціалізаційного об'єднання. Вона постійно розвивається та експериментує, втілюючи різні методи перевиховання. “Синаноном” керує виконавчий комітет, що складається з 8-10 осіб. До виконання завдань члени спільноти зголошуються самостійно або за пропозиціями інших членів. Структура керування організацією демократична, із провідною роллю засновника. Праця є обов'язком кожного члена “Синанону”. Життя у спільноті організоване так, щоб допомагати один одному звільнитися від згубної звички. Метою цілої програми є повернення людині почуття гідності, особистої свободи, що втрачені внаслідок узалежнення від наркотичних речовин [7, 155]. У цій спільноті обов’язково потрібно дотримуватись таких головних правил: не вживати наркотиків та алкоголю, не палити, не застосовувати насилля. Від моменту прибуття до спільноти найважливішими є доброзичливість та відповідальність. Відповідальність за себе є особливим предметом уваги кожного. У міжособистісних взаєминах члени спільноти керуються самоопануванням, делікатністю та пошаною до іншої людини. Для всіх обов'язковими є відкритість життя та щирість учинків. Неправда суворо засуджується. Завдання кожного члена спільноти, в тому числі й дітей — брати участь у грі, що становить основу функціонування спільноти. Гра полягає у взаємному обміні думок, почуттів, оцінок взаємин у спільноті. Цей обмін набуває різної форми — від щирої і безпосередньої розмови, визначення своїх психічних станів до дуже агресивних атак. Під час гри дозволені крик, плач, сміх, іронія і насмішки. Це спосіб терапевтичного емоційного очищення. Широко використовуються досягнення суспільної психології, прослуховування касет, дискусії за столом [7, 156-157]. Згідно з філософією “Синанону”, насамперед необхідно прийняти себе, знаходити радість у продуктивній праці, пізнавати себе, рости і розвивати свої можливості [7, 161].

У зарубіжній практиці існують різноманітні реабілітаційні програми, що різняться за обсягом послуг, впроваджених у процес реабілітації (медичні, психологічні, соціальні), значенням і вагою медикаментозних і психокорекційних впливів [5, 73].

На сьогодні найефективніші форми лікування особи, узалежненої від наркотиків, що зорієнтовані на особистісний ріст, здійснюються у терапевтичних товариствах та групах самодопомоги анонімних наркоманів (АН). У терапевтичних товариствах головні концепції лікування ґрунтуються на засадах біоетики, соціології, соціальної психології та психології особистості. Зловживання наркотиками розуміється як хронічна хвороба чи її рецидив, але не як змінена поведінка, яку слід нормалізувати. Основною умовою цієї концепції є неперервність перебування хворого у групі аж до одужання. Провідними є пряма та непряма психотерапія та психологічна концепція, згідно з якою хворий є рівноправним співпрацівником і помічником у власному лікуванні. На думку фахівців, лікування наркотичної залежності – це зміна моделі життя, відмова від вживання наркотиків, антисоціальної поведінки, набування впевненості та чесності перед собою. Лікування триває 2-3 роки, протягом яких хворий вчиться жити по-новому, внаслідок чого 30% хворих відмовляється від наркотиків [5, 73].

Сьогодні найбільшої популярності в Україні набула 12–крокова програма лікування наркоманії, створена групами анонімних наркоманів. Ця програма відома та широко використовується у США та в країнах Європи. Провідною ідеєю програми є свідоме та добровільне прийняття відповідальності за своє життя, відмова від звички звинувачувати інших у своїх невдачах, недоліках і нещастях, окреслення меж власної відповідальності, незалежність від думок і міркувань інших людей та навчання жити за такими засадами: “Я роблю те, у що вірю і вважаю корисним для себе; поважаю себе та інших і не відповідаю ні за кого, окрім себе” [5, 74]. Програма спрямована на правильний вибір шляху свого життя, “без штучного збудження та втечі від реальності” [5, 74].

Процес лікування поділяється на 12 умовних кроків, кожен з яких має свою мету та свій психологічний зміст.

І. Визнання свого безсилля перед наркотичною речовиною та усвідомлення втрати контролю над своїм життям.

II. Віра у те, що є Вища Сила, яка допоможе повернути втрачене здоров'я.

III. Тверде рішення віддати себе та своє здоров'я під захист Бога (як кожний для себе Його розуміє).

IV. Глибинне та сміливе дослідження своєї поведінки.

V. Визнання перед Богом, іншими і самим собою своїх помилок.

VI. Готовність позбутися негативних рис свого характеру.

VII. Покірне звернення до Бога з проханням допомоги позбутися недоліків.

VIII. Покаяння перед особами, яким було завдане зло, і підготовка до відшкодування заподіяного зла.

IX. Відшкодування завданого зла тим, хто від цього постраждав, за винятком, якщо воно може завдати шкоду.

X. Продовження критичного спостереження за своєю поведінкою, визнання своїх помилок.

XI. Поліпшення самосвідомого контролю.

XII. Після духовного пробудження передавати свій досвід особам, які зловживають наркотиками, та бути принциповим у всіх своїх справах [5, 74].

Процес одужання та сприйняття нової філософії, нового стилю життя і мислення потребує багатьох місяців і навіть років, протягом яких хворі засвоюють нові форми поведінки. Кодування та підшивання ліків не дають жодного ефекту.

Не слід забувати, що процес ресоціалізації як алкоголіків, так і наркоманів ускладнюється тим, що цією недугою вражена не лише одна особа, а й ціла родина. Отже, хоч Програма 12-ти кроків змінює наркотично узалежнену особу, однак не змінює середовище, де виникло узалежнення від наркотиків. Сім'я, родина, суспільство і надалі часто залишаються осторонь та вороже налаштовані стосовно цієї особи. А це може стати поштовхом до зриву. Ця особа, виправляючись, хоче почуватися любленою, потрібною своїй сім’ї, мати право голосу. Потрібно усвідомити, що опосередковано узалежненою стала ціла родина, бо наркотики вживав один з її членів. Таким чином, для одужання необхідно створити в родині мікроклімат довіри і розуміння, відвідуючи спільно Програму, де пояснюється, як повинна вести себе родина з узалежненою особою у стані реабілітації.

Інший напрям ресоціалізації зорієнтований на комплекс біологічних та психокорекційних впливів. У сучасній зарубіжній психотерапії та психокорекції спостерігається тенденція до інтеграції ефективних методів лікування, напрацьованих для різних теоретико-методологічних напрямів [5, 75].

Аналізуючи стан психологічної корекції хворих на наркоманію в Україні, констатуємо, що ці питання практично не опрацьовані. Концепція корекції не має чітких рамок та аргументованих постулатів. В одних випадках вона зводиться до застосування модних психологічних та психотерапевтичних технік, що мало практиковані та вивчені, в інших – наголос ставиться на зміну характерологічних ознак хвороби чи окремих форм поведінки людини [5, 75]. Проте не враховуються на належному рівні основні психологічні симптоми хвороби — психологічна залежність від наркотика, психологічний опір лікуванню, система ілюзій і заперечень, зміна системи мотивації.

Отже, згідно з ресоціалізаційною програмою, процес переорієнтації особистості хворого дуже складний і довготривалий, і тому психологічна корекція має бути розрахована на кілька етапів, як засвідчує зарубіжний досвід. Через це, розробляючи психокорекційні програми, необхідно брати до уваги такі положення: визначення засад для психокорекції; окреслення конкретної мети психокорекційного та психотерапевтичного втручання з урахуванням комплексу клінічних, психологічних, соціальних чинників; розробка психодіагностичних критеріїв, які б свідчили про успішне завершення кожного етапу лікування.

Для кращої боротьби з цим видом узалежнення важливим є створення лікувально-реабілітаційних бригад, які би працювали з чітким розмежуванням обов'язків, забезпеченням максимальної комплексності та різноплановості заходів. До їх складу мали б увійти: 1) лікар-нарколог, який проводить комплексне медичне обстеження та медикаментозне лікування; 2) психолог, що здійснює психологічне дослідження та індивідуальну психологічну корекцію; 3) менеджер, завдання якого полягає у професійному володінні накопиченою діагностико-прогностичною інформацією з даної проблеми та у розробці методики роботи із налагодження тісних зв'язків з усіма суб'єктами профілактичної дії, у поширенні оздоровчо-профілактичних знань серед родин, у яких є особи, узалежнені від наркотиків.

Проблема наркоманії нині є глобальною, розв'язати її в окремо взятій країні неможливо. Органи державного управління в Україні свідомі того, що не можна оминути питання боротьби з цим явищем, особливо профілактичної діяльності. Необхідні різні модерні та класичні форми допомоги молоді із наголошенням на негативних наслідках наркотичної залежності для індивіда та цілого українського суспільства, розробка нових методів подолання цього явища із залученням суспільних інституцій для профілактики наркотичного узалежнення, врахуванням досвіду осіб, які пережили це узалежнення. Досвід інших країн у боротьбі з наркоманією не завжди відповідає специфіці українського суспільства, ментальності, релігійності, духовності, умовам життя. Боротьба з наркотичною залежністю в Україні пов'язана насамперед з підняттям морального рівня українського суспільства.

СНІД – пандемія ХХІ ст.

Служба охорони здоров’я у всіх країнах світу безсила перед проблемою СНІДу — стрімко зростають захворюваність і смертність населення. У 2006 р. загальна кількість офіційно зареєстрованих ВІЛ-позитивних осіб в Україні становила 91137, із них 11471 – діти. Сьогодні лікування коштовне і недосконале. У країнах, що розвиваються, лікувальні засоби переважній більшості ВІЛ-інфікованих практично недоступні.

Головним засобом, спроможним обмежити поширення вірусу, вважають дотримання норм соціальної поведінки. Проте вільне сексуальне життя частина молоді вважає за норму, а часту зміну статевих партнерів – необхідним атрибутом свободи. Така поведінка не лише морально неприпустима, а й смертельно небезпечна. Соціальна марґіналізація населення, котре зазнає нестачі в освіті та в економічній спроможності, також збільшує ризик поширення захворювання у країнах, які розвиваються. Соціально відчужені прошарки населення, дискриміновані за ознаками походження, раси, статі, економічного стану або через культурні, релігійні чи політичні уподобання, мають обмежений доступ до профілактичної інформації, лікувально-оздоровчих заходів, соціального забезпечення. Унаслідок цього ризик інфікування у них найвищий. І якщо вони стануть інфікованими, також можуть бути відчужені суспільством саме тоді, коли їм необхідні лікування та соціальна підтримка.

Визнавши соціально відчужені прошарки населення найуразливішими до ВІЛ та СНІДу, Об'єднана програма ООН зі СНІДу (UNAIDS) до глобальної запобіжної стратегії віднесла дотримання прав людини.

Примусові заходи та масовий скринінг населення з приводу виявлення випадкових статевих стосунків викликають недовіру до системи охорони здоров’я. Розширення можливостей для анонімного обстеження сприятиме зростанню кількості обстежуваних і своєчасному виявленню ВІЛ-інфікованих. Страх перед інфекцією призводить до дискримінації ВІЛ-інфікованих не лише громадськістю, а й медичним персоналом. Жертвами такої дискримінації хворих на СНІД стають насамперед в’язні, одинокі матері та наркомани — їх вважають винними, а не потерпілими.

Поширений нині у світі вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) спричиняє синдром набутого імунодефіциту (СНІД). ВІЛ уражає імунну систему, позбавляючи її здатності захищати людину від захворювань.

Клітини-хелпери, або клітини-помічники, взаємодіють із клітинами-поглиначами (макрофагами), клітинами пам’яті та іншими клітинами для того, щоб розпізнавати антигени сторонніх тіл-завойовників та негайно знищувати їх. ВІЛ дезорієнтує цих охоронців здоров’я, вживлюючи в них свою генетичну тканину та розмножуючись усередині них.

Після того як розпочалася реакція, а здебільшого це відбувається упродовж двох–шести тижнів після зараження, ВІЛ може не викликати подальших симптомів роками. Увесь цей час інфікована, але без зовнішніх ознак хвороби людина може заражати інших, навіть не здогадуючись про це.

ВІЛ передається через: статеві зв’язки; кров та її продукти; малюкові від матері (ще до народження, під час пологів або під час годування грудьми); гомосексуальні зв’язки; нестерильні та заражені цим вірусом медичні інструменти. За даними ВООЗ, захист від зараження цим вірусом під час статевих стосунків при використанні презерватива (в одній мікропорі якого може розміститися близько 50 вірусів) не перевищує 40%. Немає підтвердження, що ВІЛ передається побутовим шляхом.

Отже, важливо знати і пропагувати: якщо людина опинилась у ситуації, що пов'язана з ризиком інфікування ВІЛ, необхідно обстежитись, щоб не заразити інших, і негайно розпочати лікування.

Імунна система людини спочатку бореться з інфекціями, але з дедалі меншою ефективністю. З часом з’являються інші симптоми: постійно низька температура, що супроводжується нічною пітливістю, пронос, сильна втома, втрата маси тіла (майже півкілограма на тиждень за нормального харчування), збільшення лімфовузлів та утруднене ковтання, сухий кашель та задишка, виразки, висипки або червоні плями на шкірі, біль голови. Імунна система людини слабне настільки, що втрачає здатність боротися з інфекціями, які відтепер починають бурхливо розвиватися без перешкод у її організмі, тому їх називають опортуністичними. Коли кількість клітин-хелперів становить менш ніж 200 од., організм людини неспроможний захистити себе, особливо від запалення легенів, раку, мозкових інфекцій, які можуть призвести до божевілля, хвороби Альцгеймера.

За допомогою ліків можна тимчасово стримувати інфекції та злоякісність процесу. Імунна система людини поступово руйнується від нескінченних атак, і врешті-решт, людина помирає.

З огляду на те що ВІЛ передається через кров, статевим шляхом (через сперму, овуляційні та вагінальні виділення), від інфікованої матері до дитини (під час вагітності, пологів або через грудне молоко) та при використанні нестерильного медичного і перукарських інструментів, а також через те, що ліків від СНІДу поки що немає, найкращою профілактикою є використання одноразових медичних та перукарських інструментів, дошлюбна незайманість та подружня вірність.

В аспекті біоетики необхідно наголосити на таких проблемах, як ставлення оточення, зокрема медперсоналу, до хворих на СНІД та профілактика самогубства, яке пацієнт хибно вважає єдиним шляхом "подолання" цієї хвороби. Необхідно всіма засобами боротися проти хвороби, а не проти хворої на СНІД людини. “Dum spiro, spero” – казали у Древньому Римі. Справді, доки дихаю – надіюсь!

Часто хворі на СНІД виявляють несподівані джерела сили та любові, хоча оточення вважало їх нездатними на такі високі почуття.

Хворі на СНІД не можуть бути достатньо активними, відчуття самотності і депресія поступово призводять до розриву з оточенням, що поглиблює їх ізоляцію. Іноді такий стан спричиняється до психічного захворювання, насильства над іншими через намагання утекти від цього внутрішнього страждання. Соціальна стигматизація людей, хворих на СНІД, дуже виразна. Допомогти таким людям можна, лише розуміючи їх потреби. Співчутливість є ознакою внутрішньої зрілості.

Біоетика твердить, що потрібно ставитися до хворих на СНІД з любов’ю та співчуттям.

Запитання для самоконтролю

1. Основні причини наркозалежності.

2. Роль держави у профілактиці наркоузалежнення.

3. Шляхи подолання наркозалежності.

4. Суть проблеми ресоціалізації наркозалежних в контексті біоетики.

5. Соціальні причини ВІЛ-інфекції.

6. Роль засад біоетики у профілактиці наркозалежності й ресоціалізації хворих на СНІД.

7. Заходи медицини, необхідні для профілактики СНІДу в контексті біоетики.